Європейський Союз, політика партнерства, НАТО, Глобальна стратегія, Європейська політика безпеки і оборони

Проблематика статті проливає світло на військово-політичний вимір діяльності Європейського Союзу та його перспектив у перетворенні на об'єднання колективної безпеки у рамках російсько-української війни. Ця тема потрапляла у фокус дослідників, проте, розглядалася ними в контексті історії Європейського Союзу і не передбачала власне окремого дослідження. Мета цього дослідження – розгляд градації обороноздатності Європейського Союзу в період із початку російсько-української війни (2014) до моменту повномасштабного вторгнення РФ в Україну (2022) та перспективи подальшого розвитку цієї сфери в межах ЄС. Основа методологічної бази дослідження полягає у поєднанні загальноісторичних та політологічних методів, серед яких провідне місце займають ретроспективний та інституціональний. Власне аналітична робота з матеріалами, виокремлення певних робіт для кожного із завдань супроводжувалися використанням критико-діалектичного, історико-системного, дійового та проблемно-хронологічного методів. У результаті дослідження було виявлено, що військова складова обороноздатності Євросоюзу полягає у перегляді та розбудові Європейської політики безпеки і оборони (ЄПБО), створенні нових оборонних програм (PESCO), «програм лояльності» (Європейська політика партнерства) та інших можливих структур задля появи великого безпекового простору на кордонах із Росією та її сателітами. Практична цінність праці виявлена у можливості використання зазначених фактів у подальшому вивченні теми розвитку оборонної сфери Євросоюзу у ХХІ ст., а також проблематики наднаціональних безпекових утворень, зокрема на теренах Європи