Яким шляхом піде євро: два погляди на майбутнє валюти ЄС

“Чому б нам не запровадити євро?”. Не раз доводилося чути такого роду питання протягом попередніх кількох років.

І чим більше послаблювався курс гривні, тим голоснішими були ці голоси.

Для народжених за залізною завісою українців Європа – це взірець заможного життя, охайних вулиць, широких автобанів.

 

А ще для українців ЄС є взірцем стабільної валюти. З моменту запровадження готівкового євро в 2002 році купівельна спроможність європейської валюти знизилася на 30%, тоді як гривні – вшестеро більше.

Попри те, що курс на ЄС закріплено в українській Конституції, складається враження, що українське суспільство небагато знає про проблеми Єврозони та мало слідкує за ситуацією там.

Не візьмуся спрогнозувати, як швидко Україна буде готова приєднатися до зони євро і чи існуватиме на той час євро в тому вигляді, як ми його зараз знаємо.

Але однозначно варто краще розуміти процеси, які відбуваються в одній із найбільших економік світу.

Книга “Євро та боротьба ідей” Маркуса Бруннермаєра, Гарольда Джеймса та Жана-П’єра Ландо, яка нещодавно була презентована в Україні групою ICU спільно з Vox Ukraine, показує, в чому полягають суттєві протиріччя між країнами єврозони, які загрожують її існуванню. 

Маючи спільну валюту та єдиного емітента цієї валюти, держави ЄС не наважились на фіскальний союз. На відміну від США, де багатші штати можуть дотувати менш заможні, кожен національний уряд покриває свій дефіцит за рахунок запозичень.

І тут постає питання: а якими мають бути запобіжники, щоби борги держав-учасниць не стали непомірними? Саме так сталося в південних країнах, таких як Греція, Італія, Кіпр, Португалія, де співвідношення боргу до ВВП досягло 100% і вище. 

Перед очільниками Європи постало ще одне непросте питання: наскільки міцним має бути Європейський Союз?

Чи повинна Німеччина відповідати за грецькі борги? В межах країн, як правило, відповідь очевидна. Національні уряди часто перерозподіляють кошти на користь територій, які витрачають більше, ніж збирають податків.

Але далеко не всі країни єврозони готові до такого. Як наслідок, зростає розрив між більш розвиненою Північчю та економічно більш відсталим Півднем Європи.

Греція чи Італія не є емітентами євро та не можуть її девальвувати, щоби полегшити боргове навантаження. В результаті від єдиної валюти найбільше виграла саме Німеччина, а в Греції чи Італії періодично ведуться розмови про можливість повернення до національних валют.

Автори книги виділяють два підходи – “німецький” та “французький”. 

Перший побудовано на вірі в суворе дотримання погоджених правил та спроби таким чином запобігти чи уникнути криз. Для учасників ринків повинна існувати фінансова відповідальність – вони мають платити свою ціну за порятунок боржника в період кризи.

Якщо цієї відповідальності немає, то з’являється стимул до необачної поведінки у майбутньому.

Контроль за розміром дефіциту – це запобіжник проти високої інфляції. А кому, як не німцям, про неї знати – країна пережила одну з найгірших у світі гіперінфляцій майже сто років тому, що й досі має вплив на економічні погляди в країні.

Французький підхід базується на солідарній відповідальності – невипадково гаслом Франції є “свобода, рівність, братерство”. Французький консенсус спирається на віру в те, що правила повинні підпорядковуватися політичному процесу і можуть змінюватися, як реакція на кризові явища.

У французькому розумінні монетарна політика має переслідувати не лише цінову стабільність, а й економічне зростання.

Саме тому в Парижі краще ставилися до ідеї бюджетних трансфертів периферійним країнам, ніж у Берліні, виступаючи свого роду їхніми захисниками.

А що це означає для України?

Україну від ЄС відділяє не лише сотня метрів прикордонної смуги, а й десятиліття відставання в економічному розвитку. Проте й у нашому “болітці” відчувається протистояння цих двох філософських підходів.

Подібно до того, як греки зображали Ангелу Меркель з адольфівськими вусиками, жорстка монетарна політика Нацбанку, сфокусована на зниження темпів інфляції, викликає шквал критики в опонентів. На думку останніх, цінова стабільність не може бути пріоритетом, оскільки поточна монетарна політика шкодить економічному росту.

А тому шлях, яким зрештою піде євро, неодмінно відобразиться і на Україні.

При цьому варто визнати: навряд чи котрийсь із підходів, німецький чи французький, є ідеальним.

Проте ЄС доведеться визначитися, за якими економічними правилами жити у майбутньому і яким це майбутнє буде для спільної грошової одиниці.

Публікації в рубриці “Експертна думка” не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора

МИХАЙЛО ДЕМКІВфінансовий аналітик групи ICU

© 2014 – 2019, Європейська правда, eurointegration.com.ua

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *