УДК 94(4)

DOI 10.46493/2663-2675-2021

 

                                 Анотація

У статті розглянута електоральна історія правих популістських партій в Австрії, Нідерландах та Франції в період з початку 1980-их років до 2017 року, а також притаманні цим політичним силам особливості. Показано спільні та відмінні риси націоналістичних, антиімігрантських партій в Королівстві Нідерланди, Французькій Республіці та Австрії, проведено аналіз історичних передумов формування націоналістично-налаштованих партій: французької Front National (фр. “Національний фронт”, з 1 червня 2018 року Rassemblement national – “Національне об’єднання”), австрійської Freiheitliche Partei Österreichs (нім. “Партія свободи”) і голландської Partij voor de Vrijheid (нід. “Партія свободи Нідерландів”). Проаналізовано вплив проблем, наявних в суспільствах вищезгаданих країн, на електоральні успіхи даних партій.

         Досліджено електоральні тренди та основні чинники, що протягом зазначеного періоду мали вплив на популяризацію голосування за праві популістські партії Австрії, Франції та Нідерландів. Продемонстровано прямий вплив питання нелегальної міграції (зокрема з мусульманських країн Близького Сходу) на виборчі пріорітети голландців, французів та австрійців. В деталях висвітлено історію створення нинішніх провідних правих популістських партій у вищезгаданих країнах, проаналізовано їхню ідеологічну еволюцію і показано їхні відмінності в економічному, соціальному, політичному аспектах.

Розкрито причини росту популярності правих націоналістичних партій в Австрії, Нідерландах та Франції, серед яких найбільше уваги приділяється питанню мусульман-іммігрантів, а також чиннику недовіри все більшої кількості корінних австрійців, французів та голландців до органів і політики Європейського Союзу. Продемонстровано важливість харизматичних лідерів правих популістських партій в успіху даних політичних сил. Показано, яку роль в електоральних результатах партій грали внутрішні протиріччя і ідеологічні розбіжності всередині французького Національного фронту, австрійської Партії свободи, а також Партії свободи Нідерландів.

Ключові слова: Франція, Австрія, Нідерланди, праві, націоналізм, популізм.

                      Summary

Valerii Pavlenko, PhD in History, Professor, Taras Shevchenko National University of Kyiv, Mykola Polovin, Master’s Student, Taras Shevchenko National University of Kyiv, Elektoral history of the right-wing populist parties in Austria, France and Netherlands (1980-2017).

 The article addresses the electoral history of the right-wing populist parties in Austria, France and the Netherlands in the period from the beginning of 1980s till 2017, as well as features inherent in these parties. Similarities and differences between the nationalist, anti-immigrant parties of the Kingdom of the Netherlands, French Republic and Austria have been shown. Analysis of historical underpinnings of the creation of the nationalistically-oriented parties – French Front National (“National Front”, from June 1st 2018 Rassemblement national – “National Rally”), Austrian Freiheitliche Partei Österreichs (“Freedom Party of Austria”) and Dutch Partij voor de Vrijheid (“Dutch Party for Freedom”) has been conducted. Influence of various problems present in these countries’ societies on the electoral performance of the mentioned above parties has been analyzed.

         Research on the electoral trends and main reasons for the surge in popularity of the right-wing populist parties in Austria, France and the Netherlands has been carried out. Direct influence of the issue of illegal immigration (especially so – from the Muslim-majority countries in the Middle East) on electoral preferences of the Austrians, French and Dutch has been demonstrated. History of the creation of the modern-day leading right-wing populist political parties, as well as their ideological evolution has been thoroughly analyzed. The parties’ differences in terms of political, social and economic aspects have been shown.

         Reasons for the right-wing populist parties’ popularity in Austria, France and the Netherlands have been identified – among them, the most important ones are the increasing immigration of Muslims to these countries, as well as the growing distrust of the citizens of Austria, France and the Netherlands towards the governing bodies and policies of the European Union. It is demonstrated that the causes of such electoral performances are not only the historical underpinnings that have shaped both countries throughout centuries, but also the differences in Scotland’s and Wales’ economic development and the ideological distinctions within the Scottish and Welsh independence movements. Influence of internal rows and ideological divergencies within the National Rally, Freedom Party of Austria and Dutch Party for Freedom on the parties’ performance has been demonstrated.

Keywords: France, Austria, Netherlands, right-wing, nationalism, populism.

Актуальність даної роботи полягає, по-перше, в необхідності аналізу першопричин виникнення попиту на праві популістські ідеї в єропейських суспільствах, адже самі собою праві сили і партії є лише симптомом; якісний пошук шляхів вирішення тих проблем, з якими стикався і продовжує стикатися ЄС, неможливий без усвідомлення причин, які до цих проблем призвели. По-друге, актуальність, особливо для України й інших європейських країн, що ставлять в якості довгострокової цілі вступ до Євросоюзу, полягає у дослідженні ролі вступу нових, східноєвропейських країн до блоку (в контексті розширення 2004 і 2007 років) і впливу даного процесу на відношення європейців як до нових країн-членів, так і до імміграції загалом; результати даного дослідження можуть навести на висновки, які в перспективі можуть змінити зовнішньоєвропейський курс України, зокрема – її бажання стати членом ЄС.

Об’єктом дослідження даної праці є новітня історія трьох країн Європейського Союзу.

Предметом роботи є ріст популярності правих популістських партій у Франції, Нідерландах та Австрії і причини даної тенденції.

Історіографія. По-перше, в ході роботи нами використовувалась комплексна робота за авторством Габріелли Лазарідіс (Сполучене Королівство), Джованни Кампані (Італія) та Анни Бенвеністе (Франція) під назвою “The Rise of the Far Right in Europe: Populist Shifts and Othering” [1]. В книзі основну увагу приділено трендам, що зумовили зростання правих популістів, а також можливим шляхам боротьби з ростом правого популізму в Європі. Робота фокусується на Франції та Австрії, а також на Данії, Словенії, Греції та Сполученому Королівстві. Незважаючи на певну тенденційність авторів (всі вони не приховують своїх ліберальних поглядів і вважають правий популізм загрозою ЄС), в книзі надані важливі деталі стосовно ходу парламентських виборів у вищезгаданих країнах. Наступна праця, яка досліджує тематику правих популістів в Європі в останні десятиліття, називається “Far-Right Politics in Europe” за авторством французьких політологів та істориків Жана-Іва Камю та Ніколаса Лебурга [2]. Дана робота зосереджує увагу на правих рухах в Італії, Франції, Австрії, Німеччині та Польщі і справедливо відокремлює нинішніх популістів від фашизму й нацизму; також в роботі автори дискутують про особоливості партій правого популістського толку в ЄС і те, до чого може призвести їх подальша популяризація. Зрештою, джерелом, в якому можна знайти детальну інформацію про електоральні результати партій в тих чи інших країнах (включаючи Нідерланди, Австрію та Францію) під час парламентських виборів, є книга Дітера Нолена та Філіпа Стовера “Elections in Europe: A data handbook”, дані з якої було неодноразово використано в даній статті [3].

Метою дослідження є поступове висвітлення електоральних успіхів правих партій, що прослідковуються практично в один і той самий час, в трьох європейських країнах – Франції, Австрії та Нідерландах.

Задля того, щоб досягти вищезазначених цілей, необхідно успішно вирішити такі завдання:

  • визначити ідеологічні устремління сучасних європейських правих сил
  • прослідкувати хронологію електоральних успіхів правих сил в кількох країнах ЄС, в яких вони набрали найбільшої популярності і досягли найбільшого успіху на виборах.
  • дослідити можливі причини, що спричинили ріст популярності правих популістських партій.

Для повного розуміння становища правих популістів в ЄС необхідно розглянути приклади кількох країн, що репрезентують різні регіони Європейського Союзу: Франції, Австрії та Нідерландів. Це дозволить прослідкувати розвиток і успіхи правих партій, а окрім цього – з більшою точністю визначити причини їх високої підтримки у вищеназваних країнах. Першим case-study виступить Французька Республіка.

Франція.

Французьку партію Національний Фронт (НФ) було утворено в 1972 році Жан-Марі Ле Пеном, батьком нинішнього лідера партії, Марін Ле Пен. На той час ця політична сила характеризувалась антикомуністичною, націоналістичною і, загалом, консервативною позицією як в соціополітичних питаннях, так і в економіці. В перші роки існування партії всередині неї навіть точились суперечки з приводу того, займати даній політичній силі більш фашистську позицію чи намагатись позиціонувати себе в якості більш традиційної правої сили. Друге бачення, яке підтримував і Ле Пен, врешті перемогло, а більш радикальне крило партії, що виступало за орієнтацію на італійських фашистів з MSI (Італійський Соціальний Рух), від’єдналось від Національного Фронту.

Незважаючи на те, що НФ вибрали більш помірковану стратегію ідеологічного розвитку, вони залишались на політичній периферії аж до 1984 року, коли пройшли вибори в Європейський парламент, де парламентська група, до складу якої входив Національний Фронт, набрала цілих 11,2% голосів [4, c. 58]. Через це НФ вперше привернула увагу населення Франції і всієї Європи загалом. Завдяки тому, що були успішно політизовані нові теми, включаючи питання імміграції, яке до цього практично не піднімалося, було досягнуто такого порівняно високого рівня підтримки. Більше того, Національний Фронт зміг подати проблему імміграції в такому вигляді, наче вона на той момент вже була екзистенційною проблемою для Франції. Окрім цього, відмічається, що станом на середину 1980-их років всередині Франції зростало незадоволення населення політиками країни і політичними інституціями загалом, що змусило багатьох жителів голосувати за НФ в якості протесту [4, c. 60].

Протягом наступних років Національний Фронт продовжував зберігати стабільний рівень підтримки населення в районі 10%, що дозволило партії після парламентських виборів 1986 року забрати 35 місць в Національній Асамблеї Франції. Тим не менше, вже під час парламентських виборів 1988 року при такій самій підтримці з боку населення в парламенті партія змогла забезпечити собі лише одне місце через повернення Франції до мажоритарної системи (до цього певний час використовувалась пропорційна система голосування). Що ж стосується загальноєвропейського рівня, то тут Національний Фронт утримали 10 місць, виграні в 1984, і на виборах до Європарламенту в 1989 році завоювали 11,7% голосів [5, c. 234-236].

Соціальна напруга всередині Франції прямо відобразилася на електоральних результатах в наступні роки. Наприкінці 1989 року сталося кілька важливих подій: по-перше, l'affaire du voile, або ж так званий «скандал з ісламським хіджабом», що викликав жваву дискусію у французькому суспільстві з приводу дозволу носити жінкам хіджаб в школах Франції; по-друге, проти Салмана Рушді, британця індійського походження, восени того ж таки 1989 року було видано так звану фетву (вказівку) тодішнім Аятолою Ірану Хомейні. Салман Рушді опублікував новелу, в якій фігурує мусульманський пророк Мухаммед. Більшість мусульман світу сприйняли сюжет новели негативно, назвавши Рушді богохульником. Дійшло до того, що Аятола Хомейні видав згадану вище фетву, якою закликав вбити Салмана Рушді. Хоча врешті-решт британця вбито не було, наказ Аятоли спричинив хвилю насилля з боку мусульман, в тому числі і у Франції, яка на той час мала одну з найчисельніших мусульманских комун в усій Європі. Вищезгадані події вилилися в збільшення антимусульманских настроїв у Франції, що дозволило Національному Фронту на парламентських виборах 1993 року заручитися підтримкою 12,7% голосів [5, c. 247]; через 2 роки після цього, на президентських виборах 1995 року, Жан-Марі Ле Пен, що виступав зі вже звичними для себе антиіммігрантськими (зокрема антиісламістськими) закликами і наголошуючи на економічних проблемах Франції, заручився 15% голосів французів. На виборах в парламент в 1997 році Національний Фронт взагалі досяг найкращого результату за всю свою історію – 15,7% голосів [5, c. 261].

Тим не менше, електоральні здобутки Національного Фронту були поставлені під сумнів тим, що в 1999 році партія фактично розкололася навпіл – зі складу НФ вийшов Бруно Мегре і утворив партію Національний Республіканський Рух (НРП). В результаті на виборах в Європарламент того ж року НФ набрала найнижчий з 1984 року результат (5,7%), в той час як НРП, що була ідеологічно близькою до Національного Фронту, здобула 3,3% [5, c. 264]. Через розкол, партія Національний Фронт в наступних кількох парламентських і президентських виборах у Франції набирала дуже скромну кількість голосів, а в 2007 році не здобула жодного місця на парламентських виборах; що ж стосується виборів в Європарламент, то в 2004 році партія набрала вже звичні для себе 9,8%. Лише в 2010 році Національний Фронт зміг показати неочікувано пристойний результат, здивувавши аналітиків тим, що набрав 12% голосів на муніципальних виборах, що повернуло партію до політичного порядку денного у Франції [6].

         Після відставки Жана-Марі Ле Пена з поста лідера партії, його місце в 2011 році зайняла донька, Марін Ле Пен. Того ж року на кантональних виборах Національний Фронт показав дуже пристойний результат в 15% голосів, а на президентських виборах 2012 року лідер НФ набрала 18% по всій країні, здобувши загальнонаціональний третій результат, і лише через дворівневу систему виборів у Франції не пройшла до другого туру [2, c. 108]. Ти не менше, цей результат був еквівалентний успіхові. Його було закріплено на виборах в Європейський парламент в 2014 році, коли Національний Фронт з Ле Пен на чолі здобув 24 із 74 місць Франції, здобувши перемогу над іншими французькими партіями і набравши 24,86% голосів [2, c. 115-117]. Цей результат став великою несподіванкою для переважної більшості політичних аналітиків. На цьому Ле Пен і її команда вирішили не зупинятися – на президентських виборах 2017 року Марін Ле Пен спромоглася пройти в другий тур, де, попри те, що перемогу здобув Емануель Макрон, успіх правої популістської НФ був приголомшливим. Партія не змогла закріпити його на парламентських виборах 2017 року, набравши 13% голосів, але, незважачи на це, вона продовжує являти собою грізну силу як на національному, так і на загальноєвропейському рівні [2, c. 122].

Австрія.

         Головну праву популістську партію Австрії на сьогоднішній день, Партію Свободи (нім. Freiheitliche Partei Österreichs; FPÖ), було утворено в 1956 році на принципах пан-германізму, а також економічного і соціального лібералізму, а лідери ПС на той час позиціонували її як таку, що являє собою т.з. «третю партію» на противагу двом основним – як Австрійській Народній Партії, так і Австрійським соціальним демократам. Тим не менше, впродовж перших кількох десятиліть свого існування Партія Свободи не користувалася популярністю серед населення і не могла похизуватись серйозними електоральними здобутками.

         Перші успіхи прийшли до неї в 1986 році (тобто майже одночасно із французьким Національним Фронтом), коли змінилось її керівницто і лідером ПС став Йорг Хайдер. На парламентських виборах 1986 року Партія Свободи змогла заручитись підтримкою 9,7% голосів, що, хоч і не дозволило змагатися з двома головними партіями Австрії, було доволі серйозним покращенням в порівнянні з попередніми результатами виборів до Національної Ради (нижня палата парламенту Австрії) [3, c. 189]. На наступних парламентських виборах, в 1990 році, ПС змогла завоювати вже 16,6% голосів, тоді як одна з двох головних партій країни, Австрійська Народна Партія, втратила майже 10% підтримки в порівнянні з минулими виборами і взяла 32,1% [3, c. 196].

         Не зупинившись на цьому, Партія Свободи в 1993 році модернізувала свою платформу: продовжуючи відстоювати ліберальні позиції в економіці, вона зайняла більш жорстку націоналістичну позицію, виступаючи в той же час з усе більш активної антиімміграційної платформи. Результати цього підходу не змусили довго себе чекати, і на чергових виборах в Національну Раду в 1994 році, а також на позачергових в 1995, ПС спромоглася завоювати 22,5% і 21,9% голосів, відповідно [3, c. 215-216]. Ці результати не лише маркували собою серйозні зміни пріоритетів виборців в Австрії, але в політичному плані ще й знаменували значне зменшення кількості людей, що до цього підтримували 2 головні партії країни.

         Результати чергових парламентських виборів 1999 року виявилися для Партії Свободи найуспішнішими в її історії. Вона спромоглася не лише завоювати 27% голосів, але і випередити на 0,1% Австрійську Народну Партію, в результаті чого вперше з часів свого заснування стала другою за силою партією країни [3, c. 221]. Таким чином, в Австрії було вперше сформовано уряд, що складався з правоцентристської Австрійської Народної Партії і правої популістської ПС. Незважаючи на критику і протести з боку ряду європейських країн, і навіть введення короткострокового дипломатичного cordon sanitaire, дві вищезгадані партії увійшли в коаліцію, яку очолив лідер АНП Вольфганг Шюссель [3, c. 223].

Однак на цьому етапі в Партії Свободи почалася внутрішні протиріччя, ряд ключових осіб полишили лави партії, а її лідер Йорг Хайдер змушений був піти у відставку. Це значним чином вплинуло на електоральні результати ПС, що спромоглися завоювати лише 10% і 11% у наступних парламентських виборах 2002 і 2006 років, відповідно. Дані результати керівництвом партії і її новим лідером, Сюзанною Рісс-Пассер, були сприйняти не інакше як політична катастрофа. Тим не менше, незважаючи на внутрішню кризу, вже в 2008 році Партія Свободи знову починає повертати собі довіру австрійських виборців, а з нею – і позиції в парламенті Австрії. Ще більше наголошуючи на центральних для ПС темах і виступаючи зі звичними для себе антиімміграційними, антиісламістськими та євроскептичними закликами, партія змогла виграти 17,5% голосів [3, c. 231]. На наступних парламентських виборах, що були проведені в 2013 році, Партія Свободи покращила свої позиції, набравши 20,5% відсотків голосів і завдяки цьому знову увійшла в коаліційний уряд з АНП, а в 2017 році на чергових виборах в Національну Раду вкотре шокувала аналітиків, збільшивши свій результат до 26% голосів, що консолідувало ПС в статусі другої найпотужнішої політичної сили Австрії [7].

Нідерланди.

         Третьою і останньою західноєвропейською країною, на яку варто звернути увагу в контексті зростаючої популярності правих сил в Європі, є Нідерланди. Популярність правих популістів в Нідерландах в останні десятиліття стала чи не найбільшим сюрпризом європейської політики, адже королівство донедавна було відоме на весь світ своєю толерантністю та підтримкою ліберальних, прогресивних цінностей. Тим не менше, судячи з тих паттернів, що останнім часом прослідковуються в країні, попит на праві популістські сили там, яку і у випадку Франції та Австрії, продовжує зростати [2, c. 14].

         Тим не менше, на відміну від попередніх двох випадків, права популістська Партія Свободи Нідерландів (нід. Partij voor de Vrijheid, PVV) не має такої багатої і давньої історії, і була утворена відносно недавно, а саме в 2006 році Гертом Вілдерсом. За 2 роки до цього, в 2004, Герт полишив лави своєї колишньої партії (Народної партії за свободу і демократію; нід. Volkspartij voor Vrijheid en Democratie або ж VVD) через розбіжність поглядів стосовно можливого входження Туреччини в ЄС в майбутньому, категорично проти якого виступав Вілдерс, а також напряму розвитку Євросоюзу загалом [2, c. 19-20]. Більше того, за рік до створення PVV Герт Вілдерс був одним з тих, хто активно виступав проти проекту Європейської Конституції, і, як відомо, референдум 2005 року з цього приводу як в Нідерландах, так і у Франції завершився перемогою противників документу, що в результаті не був прийнятий.

         Таким чином, не є дивним, що антімміграційна та євроскептична позиція були зайняті PVV з першого дня її створення. Зокрема, однією з головних тем стала агітація партії за зменшення імміграції з мусульманських країн; окрім цього також була обіцяна більш активна імплементація прямої демократії за допомогою референдумів, перший з яких партія пообіцяла провести з приводу членства Нідерландів в Європейському Союзі [8]. Така риторика принесла результати: на парламентських виборах в 2006 році, рівно через 9 місяців після утворення PVV, партія змогла заручитися підтримкою 9% голландського населення, що можна було вважати успіхом для новоутвореної політичної сили, і увійшла в парламент. Результат буде закріплено Партією Свободи Нідерландів на наступних парламентських виборах [9].

         Напередодні виборів 2010 року голландські праві популісти дещо змінили свої передвиборчі обіцянки; тепер до головних позицій PVV, окрім вже звичних на зразок зменшення імміграції та критики Євросоюзу, додався ще й економічний елемент. Це дозволило перехопити в інших партій, зокрема VVD (колишньої партії Вілдерса), немалу кількість голосів, що в результаті дало змогу PVV набрати рекордні для себе 24%, а відтак – стати третьою політичною силою в Нідерландах [3, c. 626]. Хоча партії і не дісталося жодне міністерське крісло в уряді меншості Марка Рутте (який став новим прем’єр-міністром Нідерландів від VVD), Партія Свободи Нідерландів погодилася працювати з правлячою коаліцією і голосувати разом з ними за важливі законопроекти – це рішення викликало шквал критики й обурення збоку лівих політичних кіл Нідерландів.

         Наступні парламентські вибори стали для PVV менш успішними, головним чином через те, що її лави в березні 2012 року полишили кілька важливих фігур, як то Херо Брінкман, Марсіаль Ернандес і Вім Кортенойвен, через що уряд Марка Рутте втратив необхідну йому парламентську підтримку. Окрім внутрішньої кризи, втрату голосів PVV частково пояснюють ще й тим, що правоцентристська VVD перейняла в неї певні політичні гасла, зокрема почавши більш жорстко ставитися то імміграційного питання, а також критикуючи збільшення ролі Європейського Союзу в житті держав-членів блоку [10]. Таким чином, в 2012 році на парламентських виборах PVV набрали 10.1% голосів, втративши свою позицію третьої партії країни. Як виявилося згодом, втрата підтримки і кількох місць в голландському парламенті були лише тимчасовим явищем в історії PVV [3, c. 633-634].

         В певному сенсі результати нідерландських парламентських виборів 2017 року для Партії Свободи Нідерландів склалися навіть краще за вибори 2010. Незважаючи на те, що результат склав 20% (що на 4% менше результатів 2010 року), цього разу партія Вілдерса стала не третьою, а другою партією Нідерландів за кількістю виграних в парламенті місць, а за кілька тижнів до виборів навіть лідирувала в соціологічних опитуваннях. Хоча всі інші політичні сили одразу відмовились співпрацювати з PVV в коаліції, та кількість голосів, яка була завойована голландськими правими в 2017 році, стала черговим попередженням для проєвропейських, ліберальних сил країни [3, c. 640]. Як і у випадку Франції та Австрії, такий рівень успіху правих сил в Нідерландах свідчив скоріше не про те, що електорат правих партій є ксенофобами й расистами (а саме на це дуже часто прямо натякали провідні ЗМІ згаданих вище країн, так само як і європейські політики загалом), а про наявність цілої низки проблем і кризових явищ, які і змушують виборців голосувати за французьке Національне Об’єднання, австрійську Партію Свободи і голландську PVV.

Результати даної роботи, таким чином, підводять до ряду висновків. В першу чергу, можна сміливо констатувати, що мети, яка ставилася на початку дослідження, цілком вдалось досягти: були в деталях і в доступному форматі висвітлені електоральні успіхи правих європейських популістів на прикладі трьох країн з, відповідно, трьох різних регіонів Західної Європи. Увага була зосереджена на періоді, що вказаний в хронологічних рамках, а саме з початку 1980-их до 2017 року, а відтак явно прослідковується еволюція електоральних успіхів, а інколи й невдач, правих євроскептичних партій і зростання їх підтримки, що дозволяє зробити відповідні висновки щодо трендів, які були наявні протягом вказаного періоду в західноєвропейських країнах.

    По-друге, було досліджено найбільш вірогідні причини й чинники росту популярності правих популістських партій серед країн Євросоюзу. Зокрема, були проаналізовані і причини більш внутрішнього характеру, передусім – збільшення рівня імміграції до ряду країн Європи, що, накладаючись на політику мультикультуралізму, почало призводити до росту ворожнечі між різними культурами й національностями в рамках Франціїї, Нідерландів та Австрії; і, з іншого боку, «зовнішні» чинники: недовіра і невдоволення непропорційно зростаючою роллю ЄС в житті простих людей без можливості якимось чином вплинути на рішення, що приймаються Брюсселем, а також більш широка проблема пришвидшення рівня глобалізації, через що ряд низькокваліфікованих робітників в західноєвропейських країнах почали відчувати фінансову нестабільність, а в ряді випадків навіть втратили роботу.

Відповідно, праві популістські партії з їх націоналінстичними, консервативними, антиімміграційними месседжами в даному випадку стали виступати в якості єдиної політичної сили, яка може захистити постраждалих від негативних ефектів глобалізації, а також яка активно виступає за зменшення повноважень органів ЄС і пропагує повернення до принципів народної, прямої демократії з широким застосуванням референдумів, що, як виявилось, надзвичайно імпонує певному відсотку жителів Австрії, Франції, Нідерландів й інших країн ЄС – це проявилось в збільшенні електоральної підтримки правих популістів, що і було детально продемонстровано в даній статті.

Валерій Павленко,

кандидат історичних наук, професор,

Київський національний університет

 імені Тараса Шевченка, м. Київ

Микола Половін,

магістр історії,

Київський національний університет

 імені Тараса Шевченка, м. Київ

 

 

Список використаних джерел та літератури:

  1. Lazaridis G., Campani G. & Benveniste A. The Rise of the Far Right in Europe. Populist Shifts and Othering / Gabriella Lazaridis, Giovanna Campani, Annie Benveniste. – Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2016. – 289 p.
  2. Jean-Yves C. & Lebourg N. Far-Right Politics in Europe / Jean-Yves Camus, Nicolas Lebourg. – Harvard University Press, 2017. – 320 p.
  3. Nohlen D. & Stöver P. Elections in Europe: A data handbook / Dieter Nohlen, Philip Stöver. – Nomos Verlagsgesellschaft, 2010. – 2070 p.
  4. Ignazi, P. Extreme Right Parties in Western Europe / Piero Ignazi. – New York: Oxford University Press, 2003. – 259 p.
  5. Shields J. The Extreme Right in France: From Pétain to Le Pen / James Shields. – Routledge, 2007. – 412 p.
  6. French President Sarkozy reshuffles after poll defeat [Electronic Resource] / Mode of Access: http://news.bbc.co.uk/2/hi/europe/8580276.stm (Last Accessed: 01.07.2021). – Title from the Screen.
  7. Austria's far-right Freedom party invited to enter coalition talks [Electronic Resource] / Mode of Access: https://www.theguardian.com/world/2017/oct/24/austrias-far-right-freedom-party-invited-to-enter-coalition-talks-sebastian-kurz-ovp-fpo-europe (Last Accessed: 01.07.2021). – Title from the Screen.
  8. NEDERLAND WEER VAN ONS! [Electronic Resource] / Mode of Access: https://www.pvv.nl/images/Conceptverkiezingsprogrammma.pdf (Last Accessed: 01.07.2021). – Title from the Screen.
  9. Surge for Dutch anti-Islam Freedom Party [Electronic Resource] / Mode of Access: https://www.bbc.com/news/10271153 (Last Accessed: 01.07.2021). – Title from the Screen.
  10.  Euro dominated Dutch polls go down to wire [Electronic Resource] / Mode of Access: https://www.aljazeera.com/news/2012/09/12/euro-dominated-dutch-polls-go-down-to-wire/ (Last Accessed: 01.07.2021). – Title from the Screen.

Posted in Expert opinion