2017 рік – особливий рік для української дипломатії

2017 рік позначений для дипломатії нашої країни, принаймні, двома особливими подіями. По-перше, Україна відзначає 100-річчя Української революції, результатом якої стало створення Української самостійної держави з усіма належними інституціями, зокрема – зовнішньополітичною службою, якій 22 грудня (в день підписання вікопомного “Законопроекту про створення Генерального секретарства мiжнародних справ”) теж виповнюється 100 років.

Другою знаковою подією, яка відзначається українською дипломатією та дипломатичними представництвами іноземних держав, акредитованих у Києві, протягом усього 2017 року, – є 25 ювілейна річниця встановлення дипломатичних відносин нашої держави з країнами міжнародної спільноти. Хоча Україна (а точніше – Українська Радянська Соціалістична Республіка) стала членом Організації Об’єднаних Націй (ООН) ще у 1945 році (це питання було вирішено на Кримській (Ялтинській) конференції т.зв. “Великої трійки” – керівників Великої Британії, Сполучених Штатів і СРСР), а у післявоєнний час – членом низки інших міжнародних організацій (Міжнародної організації праці, Всесвітньої організації охорони здоров’я, Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури та ін.), нашій державі було дозволено Москвою брати участь лише в їх роботі. При цьому наші “старші брати” постійно підкреслювали, що ми, тобто представники СРСР і УРСР, користуємося одними й тими ж директивами, затвердженими ЦК КПРС, і вказівками, підготовленими у радянському зовнішньополітичному відомстві. Тому УРСР, наголошували вони, є окремою делегацією лише у залі засідань сесій міжнародних організацій, а поза ними вона є частиною делегації СРСР. Попри це українські делегати завжди намагалися у своїх виступах на міжнародній арені говорити не лише про побудову комунізму “у братній сім’ї народів Радянського Союзу”, а й інформувати світову громадськість про життя українського народу, його культуру, звички й уподобання, про розвиток науки і техніки, сільського господарства, про підготовку кадрів для іноземних країн.

Ні про яке встановлення і підтримання двосторонніх відносин із зарубіжними країнами, перш за все – сусідніми, не могло бути й мови, хоча формально це не тільки заборонялося, а й дозволялося положеннями Закону “Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин…”, прийнятому Верховною Радою СРСР 1 лютого 1944 року. Проте законодавство – це одне, а щоденна практика – зовсім інше. Міністр оборони УРСР того часу, який сприйняв серйозно московський дозвіл мати республіці свої збройні формування, поплатився за свою наївність життям. Навіть ті Генеральні консульства колишніх т.зв. соціалістичних країн (Польщі, Румунії, Болгарії, Чехословаччини, Німецької Демократичної Республіки, Югославії, пізніше – Канади і США та ін.), які були розташовані в Києві аж до 1991 року, але були акредитовані у Москві при Міністерстві закордонних справ СРСР. А питання про відкриття у Києві Генерального консульства Сполучених Штатів вирішувалося Генеральним секретарем ЦК КПРС Л.І. Брежнєвим і Президентом США Р. Ніксоном у 1974 році в Ялті (на території України!) без будь-якого погодження із ЦК Компартії України та Радою Міністрів УРСР. “Не те, що Москва не погодила це питання з Києвом, а навіть не поставила нас до відома, – сказав з гіркотою у голосі у вузькому колі тодішній член Політбюро ЦК КПРС, Перший секретар ЦК Компартії України В.В. Щербицький. – Спершу я дізнався про це з повідомлень московського телебачення”…

Ситуація кардинально змінилася з проголошенням незалежності України 24 серпня 1991 року і проведенням 1 грудня того ж року Всеукраїнського референдуму, у ході якого 90,32 % тих, хто взяв у ньому участь, підтримали Акт про проголошення незалежності. Згадувати ті часи не можна без хвилювання, хоча вже минуло більше ніж чверть століття, як Україна повернула собі право здійснювати свою власну, незалежну зовнішню політику, встановлювати і розвивати повноцінні відносини з державами світу, відроджувати, саме відроджувати, свої дипломатичні представництва за кордоном.

Після оголошення результатів референдуму вже з вечора 2 грудня 1991 року почалася хвиля визнання України як незалежної держави і встановлення з нею дипломатичних відносин. Так трапилося, що десь о 19 годині один із авторів цього матеріалу знаходився у приймальній Міністра закордонних справ України А.М. Зленка. Вечірній випуск новин на українському телебаченні почався повідомленням диктора про те, що Польща визнала незалежність України і висловила готовність встановити з нею повноправні дипломатичні відносини. Це була надзвичайно важлива політична новина! Польща, наш сусід, першою визнала незалежність України! Тому, ледь стукнувши у двері, автор буквально увірвався до кабінета Міністра. А.М. Зленко закінчував розмову з кимось по телефону, поклавши слухавку, запитав: “Що у тебе?”.

“Польща визнала незалежність України!!!”

Міністр схвильовано сказав: “Я тільки що розмовляв з Генеральним консулом Канади. Канада також визнала нашу незалежність”!

Різниця у визнанні між Польщею і Канадою, вірніше у надходженні інформації про це, склала менше хвилини. Але з того часу ці дві країни запекло відстоювали свою першість, оскільки саме вони, Польща і Канада, першими визнали незалежність нашої держави і саме першого дня після проведення Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 року. 3 грудня до цих країн приєдналася Угорщина, 4 – Латвія і Литва, а вже 5 – одразу п’ять країн: Аргентина, Болгарія, Болівія, Хорватія і Росія. Cполучені Штати визнали незалежність України 25 грудня, Німеччина – 26, Білорусь, Китай, Молдова, Франція – 27, Італія і Японія – 28, Фінляндія – 30, а Велика Британія, Греція. Бельгія, Данія, Нідерланди та Іспанія – 31 грудня, під самий Новий 1992 рік. Загалом у грудні 1991 року незалежність України визнали 73 країни, а до кінця 1992 року – 136. Польща ж і до цього часу вважає себе першою з перших, оскільки вона вже 4 січня 1992 року встановила дипломатичні відносини з нашою державою, а Канада – лише 27 січня. Небувалий дипломатичний успіх української держави! Низка “грудневих” країн і до цього часу з невідомих причин заявляють про те, що кожна з них визнала незалежність України “однією з перших”, хоча це аж з ніякої точки зору не є правильним. На думку авторів, перші мають входити принаймні в першу десятку…

Проте визнати незалежність – це одне, підписати у відповідній формі документ про встановлення дипломатичних відносин – це друге, а обмінятися дипломатичними представниками або направити до країни в односторонньому порядку лише “cвого” посла – це третє. Міжнародна практика має багато різних прикладів реалізації країнами свого суверенного права на час визнання незалежності, встановлення з новим суб’єктом міжнародного життя дипломатичних відносин та обміну дипломатичними представниками.

Так сталося, що Турецька Республіка визнала незалежність України 16 грудня 1991 року, встановила з нею дипломатичні відносини 3 лютого 1992 року, але першою у квітні 1992 року в односторонньому порядку відрядила до Києва свого Надзвичайного і Повноважного Посла. Ним став досвідчений турецький дипломат Аджар Гермен, який і обійняв символічну посаду дуаєна дипломатичного корпусу, якого у Києві на той час практично ще не було.

Час плинув… До Києва приїздили дипломатичні представники інших країн, іноземний дипломатичний корпус розростався. Міська влада мала великі труднощі з пошуком відповідних приміщень для розташування іноземних представництв, надання помешкань для численних співробітників, створення для них мінімально необхідних умов для роботи і побуту. Та поступово всі ці питання вирішувалися. При виконавчому комітеті Київської міської ради було створено Генеральну дирекцію з обслуговування іноземних представництв (ГДІП), яка перебрала на себе усі турботи, пов’язані з розташуванням у Києві дипломатичних місій та їх співробітників. Ця інституція успішно функціонує й до цього часу.

Що ж стосується України, то першими Послами нашої держави у 1992 році були призначені українці, які працювали на той час за кордоном: А.К. Орел, який служив у посольстві СРСР в Італії та І.М. Пісковий, який трудився у радянському посольстві в Німеччині. Важко сказати, наскільки такі рішення були виправданими, хоча ще 25 років тому досвідчені професійні дипломати МЗС висловлювали свої сумніви у цьому, які були згодом підтверджені часом. У тому ж 1992 році першим Послом незалежної України до США було призначено професора О.Г. Білоруса, до Бельгії – професора В.А. Василенка, до Чехословаччини (на той час це була одна держава) – письменника і поета Р.М. Лубківського, до Канади – відомого дисидента і правозахисника Л.Г. Лук’яненка. А першим Послом України із середовища професійних дипломатичних співробітників нашої держави став один із авторів цієї публікації – І.М. Турянський, якого було призначено до Турецької Республіки у серпні 1992 року. Мережа постійно діючих українських закордонних дипломатичних і консульських представництв (відповідно понад 80 і понад 40) сьогодні охоплює усі континенти земної кулі, усі регіони, що дає можливість оперативно вирішувати питання, які виникають у міждержавних відносинах нашої держави з іншими країнами. Процес становлення дипломатичної служби пострадянської України, безпосередніми учасниками якого ми були, відбувався не завжди просто, але, особливо на першому етапі, в атмосфері великого ентузіазму і творчого натхнення.

Нині Україну визнали 174 країни світу, а 171 з них встановила дипломатичні відносини з нашою державою. Останньою стала острівна держава Науру, з якою дипломатичні відносини було встановлено у вересні 2012 року.

Хочеться, щоб читач краще зрозумів той непростий час і умови, в яких наша держава почала виходити на міжнародну арену як справді суверенний, незалежний і повноправний учасник. Зрозумів і відчув душею й серцем ті найголовніші завдання, які постали перед першими послами вітчизняної дипломатії: усвідомлення необхідності захищати національні інтереси України, її суверенітет і територіальну цілісність, непорушність кордонів, приймати рішення, які визначатимуть долю нашої держави на багато років наперед, і нести за них відповідальність. При цьому ті керівники дипломатичних представництв, які були добре обізнані з історією міжнародних відносин та історією світової дипломатії, зокрема й з історією української дипломатії 1917 – 1926 років, ті, хто вже мав відповідний досвід закордонної роботи і спостерігав за розвитком взаємин держав у світі та поведінкою окремих з них на міжнародній арені, розуміли, що жодна країна ніколи не буде зазіхати на святі політичні атрибути, притаманні кожній державі, зокрема й молоду українську: її суверенітет, територіальну цілісність і непорушність кордонів. Жодна! Крім однієї… Наскільки нам відомо, це розуміння майбутнього розвитку російсько-українських відносин неодноразово доводилося з різних країн до тодішнього керівництва зовнішньополітичного відомства України, але воно, на жаль, було залишено без належної уваги. Події останніх років яскраво довели обгрунтованість тих уже далеких професійних передбачень.

Ми, нинішні ветерани дипломатичної служби, які вже мали на той час відповідний досвід роботи у зовнішньополітичному відомстві УРСР, у тому числі й у закордонних дипломатичних представництвах у Нью-Йорку, Женеві, Парижі та Відні, в секретаріатах деяких міжнародних організацій, вчилися працювати в нових історичних умовах і водночас ділилися своїми набутими практичними знаннями з тими, хто поповнював лави українських дипломатів, не маючи ще навіть уяви про дипломатичну службу та її специфіку. Для багатьох з них той період став стартовим майданчиком не лише для нового змістовного життя, а й досягнення згодом високого професіоналізму та кар’єрного зростання.

Спостерігаючи сьогодні за діяльністю вітчизняного МЗС, важко не акцентувати на тих недоліках й упущеннях, які є в його роботі та видимі неозброєним оком. Перш за все, вони стосуються кадрової політики, точніше її відсутності. Інакше чим можна пояснити те, що в близько двадцяти українських закордонних представництвах відсутні протягом декількох років (!!!) їх керівники, а низка послів, всупереч існуючій практиці, зокрема й міжнародної, занадто “засиділася” на своїх посадах, перешкоджаючи тим самим професійному зростанню цілої когорти керівників вищої ланки міністерства. Хочеться знову нагадати слова видатного українського дипломата, Міністра закордонних справ України (1994 – 1998 рр.) Г.Й. Удовенка, який до останніх своїх днів щиро уболівав за українську дипломатію та її авторитет: “Престиж МЗС неможливо підняти законом та директивами”.

“Система МЗС, – наголошував він, – це візитна картка країни, а від її якості часто залежить перше враження від знайомства з державою”.

25-ту річницю встановлення двосторонніх відносин між Україною і державами міжнародної спільноти дипломатичні представництва окремих країн, акредитовані в Києві, почали відзначати ще наприкінці 2016 року, враховуючи те, що міжнародна протокольна практика не прив’язує урочистості з приводу будь-яких подій дипломатичного життя до якоїсь конкретної дати. Взагалі кожна країна суверенна у своєму виборі: відзначати чи не відзначати будь-яку подію чи то внутрішнього, чи двостороннього, чи міжнародного значення, і якщо вшановувати її, то у якому форматі та наскільки масштабно. Частина посольств, проводячи традиційні щорічні святкові прийняття з нагоди національних днів своїх країн, формально об’єднувала їх із відзначенням 25-ї річниці. При виборі форми проведення таких заходів все залежало від бажання конкретної дипломатичної місії, її фінансових можливостей та й не в останню чергу від одержаних вказівок від своїх зовнішньополітичних відомств, якщо такі були. Здається, що найбільш масштабне відзначення 25-ї річниці встановлення дипломатичних взаємин з нашою державою провело Посольство Китайської Народної Республіки у Києві, що видало чудовий фотоальбом, у якому відображалась уся мозаїка двадцятип’ятирічної історії двосторонніх відносин, розгорнуло в приміщенні МЗС відповідну фотовиставку та організувало у Національній філармонії концерт запрошеного китайського симфонічного оркестру. Усі ці заходи знайшли своє широке висвітлення в українських засобах масової інформації та були сприйняті з великим інтересом.

Іншою знаковою подією київського дипломатичного життя став захід у Дипломатичній академії України при МЗС України з відзначення 25-ї річниці встановлення дипломатичних відносин з нашою державою, організований Посольством Республіки Польща, до участі в якому були запрошені всі польські посли в Україні, починаючи з 1991 року, а також усі посли України в Польщі, які представляли нашу державу у Варшаві за цей період. Такий неординарний крок польської сторони одержав високу оцінку не лише з боку учасників цього зібрання.

Привернуло увагу української громадськості відзначення цієї ювілейної дати Посольством Литви. В районі Софіївської площі за участю Президента Литовської Республіки Д. Грибаускайте, яка в цей час перебувала з візитом у Києві, було закладено невеликий литовський сквер. Виступаючи перед присутніми на урочистостях, які також було проведено у приміщенні Дипломатичної академії, Посол Литви продемонстрував вишукане знання української мови, що стало своєрідним повчальним уроком не лише для українських дипломатів, які працюють у Вільнюсі, а й для співробітників центрального апарату МЗС України.

А Посольство Бразилії, наприклад, відзначило річницю встановлення дипломатичних взаємин з Україною організацією у кінотеатрі “Київ” кіноперегляду бразильського художнього фільму та виступом перед запрошеними представниками української громадськості та іноземного дипломатичного корпусу радника-посланника Посольства з розповіддю про головні та найбільш знакові події двосторонніх бразильсько-українських відносин, починаючи з 1992 року.

Низка інших дипломатичних представництв іноземних держав або культурних центрів також уже провели відповідні заходи, присвячені 25-й річниці встановлення дипломатичних відносин своїх країн з нашою державою. Їх проведення триває.

Сьогодні в Україні, в час небувалої глобалізації світових політичних та економічних процесів, взаємозалежності економік багатьох країн і відкритості спілкування людей різних національностей та віросповідань, з’явилося багато “знавців” англійської мови, чиї успіхи в оволодінні нею обмежуються лише словами “yes” і “okey”. Можливо, вони знають і латину, тому зрозуміють і древній вислів “tempora mutantur, et nos mutamur in illis” (часи змінюються і ми змінюємося з ними). Так, це незаперечний факт, і згаданий вислів є не менш актуальним і сьогодні. Але багато залежить від того, хто і як розуміє його. Дійсно, роки плинуть. Змінюється склад співробітників української дипломатичної служби. До неї приходять нові люди. Кращі своїх попередників чи гірші? Це – риторичне запитання, але – вони нові.

У світі й перед нашою державою повсякчас виникають не лише нові виклики, а й нові загрози. І підтвердженням цьому є події в Криму та на окупованих територіях Донецької і Луганської областей. Тому наша дипломатія повинна завжди бути на вістрі державної зовнішньої політики, що, як відомо, визначається Президентом України. Хочеться сподіватися, що до положень нашої статті про особливість 2017 року для зовнішньополітичної служби України прислухається молоде дипломатичне покоління нашої держави і врахує їх у своїй повсякденній практичній роботі. Цього вимагає час, у якому ми сьогодні живемо.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *