Події

Внесок консулів іноземних держав у розвиток історичних досліджень у Південній Україні (ХІХ – початок ХХ ст.)
Олександр Музичко
15.12.2017, 18:35

Одним з найпопулярніших напрямків сучасної історіографії є дослідження історії дипломатії на території сучасної України. Як відомо, в усі часи важливим напрямком діяльності дипломатів була культурна дипломатія, підтримка співвітчизників за межами країн походження діаспор, які здебільшого зосереджувалися на культурологічних ініціативах.

Безумовно, у діяльності далеко не усіх консулів була присутня культурологічна та історіографічна складова. Консулами ставали люди різного статку, рівня освіти, свідомості. Іноді цей статус особа розглядала лише як почесний, що ні до чого особливо не зобов'язує. Виконання ж культурологічних завдань могли брати на себе лише особи з певною ментальною установкою і гуманітарним світоглядом, а також високого рівня відповідальності перед країною, а часто - і цілим народом, якщо йшлося про більш-менш національно однорідну державу, якій вони мали служити.

Перші автори праць з історії південноукраїнських земель, зокрема Одеси, спиралися на працю французького консула у Тифлісі Жака Франсуа Гамби (1763 - 1833) - опис його подорожей чорноморським узбережжям, що був виданий у Парижі в 1826 р. Опис містив й історичні відомості. Звичайно, тифліський статус Ж.-Ф. Гамби не дає йому "право" вважатися першим південноукраїнським консулом, який був безпосередньо залучений до місцевого історичного процесу. Натомість такою особою можна вважати Фелікса Лагоріо (1781 - 1857) - негоціанта, представника аристократичного генуезького роду, віце-консула королівства обох Сицилій, а потім Австрійської імперії, який на початку ХІХ ст. осів у Феодосії. Він відомий як батько видатного живописця, учня та помічника Івана Айвазовського Лева Лагоріо. Відомо, що Ф. Лагоріо серйозно ставився до своїх основних обов'язків - налагоджувати торговельні зв'язки між Італією та Російською імперією, зокрема з Кримом. У 1809 р. він разом з двома іншими особами подав феодосійському градоначальнику проект заснування у Феодосії транзитної торгівлі на зразок одеської та комерційного суду. На початку 1810-х років Ф. Лагоріо був директором Феодосійської страхової компанії.

Напевно, заняття історією Тавриди було зумовлено його бажанням обґрунтувати модерні економічні ініціативи. У 1828 р. в "Одесском вестнике" він опублікував статтю про історію торгівлі у Тавриді. Це була частина праці на цю ж тему, що була опублікована - як і ця стаття, французькою мовою - у 1830 р. в Одесі. У 1830 - 1850-х роках Ф. Лагоріо написав чотири статті про історію Феодосії, але вони залишилися у рукописах. Через тривалий час після смерті італійця викладач одеських гімназій, талановитий історик Петро Осипович Юрченко переклав твори Ф. Лагоріо з французької на російську мову під назвою "Чотири доби з історії міста Феодосії" та опублікував їх в одному з томів "Записок" Одеського товариства історії та старожитностей (ОТІС). Публікації перекладу твору П. Юрченко супроводив великою ґрунтовною передмовою. Головним чином, у цій передмові одеський історик зосередився на запереченні правоти Ф. Лагоріо в його критиці князя М.С. Воронцова за, начебто, неврахування інтересів Феодосії. Цей погляд Ф. Лагоріо перейняли і деякі сучасні П. Юрченку феодосійські історики - отже, питання залишалося актуальним.

Завершення першої половини ХІХ ст. було позначено видатною історіографічною подією: виникненням Одеського товариства історії і старожитностей, що було першим товариством такого типу не лише у південноукраїнському, але й у загальноукраїнському масштабі. Членами товариства були низка дипломатів: в Одесі це О. Стурдза (у відставці), а решта відстоювали інтереси Російської імперії за кордоном: віце-консул у Генуї Є. Беццо, консули у Смірні Ф.А. Іванов та К. Мострас, консул у Ніцці С. Чихотин, віце-кунсул в Александрії В. Залеман, серетар консульства у Смірні С. Рогаля, консул у Бургасі М. Гартінг.

Водночас членами ОТІС були головні герої цієї статті - консули, тобто представники іноземних щодо Російської імперії держав. Яків-Віктор-Едуард Тетбу де Маріньї (1793 - 1852) походив з родини французького генерального консула. У 1820-х роках він здійснив подорожі на Кавказ, Балкани, до Малої Азії. Свої спостереження він опублікував, що викликало зацікавлення багатьох вчених. Своїм дійсним членом його обрало Паризьке географічне товариство, Амстердамське та Афінське наукові товариства. У 1830 р. король Нідерландів призначив його консулом до Одеси. Він і надалі після цього мандрував і публікував історико-топографічні дослідження Чорноморського та Азовського узбережжя. Низка з них була оприлюднена на сторінках "Записок" ОТІС, одним з перших членів якого він був. Видання однієї з праць дослідника та дипломата вже сучасними вченими свідчить про їх непересічність. Кілька його статей було опубліковано в газеті "Одесский вестник".

Представник видатного одеського роду Де Рібасів, племінник адмірала Йосифа де Рібаса, Михайло Феліксович Де Рібас (1807 - 1882) був неаполітанським віце-консулом в Одесі з 1826 р., спочатку при неаполітанському консулі, своєму батькові Феліксі. Сім років М. Де Рібас прожив у Неаполі. У 1845 - 1854 роках був генеральним консулом Неаполя в Одесі. Окрім цього, був цензором Одеського комітету іноземної цензури, директором Одеської міської публічної бібліотеки (1868 - 1882), редактором французької версії провідної південноукраїнської газети "Journal d'Odessa" (1854 - 1875). Водночас він служив при генерал-губернаторі по відомству Міністерства іноземних справ. Як і декілька інших представників роду, він був великий аматор історії, що було відповідно оцінено ОТІС, яке обрало його своїм дійсним членом. У 1870-х роках він опублікував свої спогади про візит до Одеси неаполітанської королеви Марії-Кароліни. Водночас він був автором низки суто історичних нарисів. Головним із них є його праця у 1834 р. - "Нарис про місто Одесу" італійською мовою. Твір тривалий час зберігався у рукописі в Неаполітанському архіві, адже був спеціально написаний та подарований уряду Королівства обох Сицилій. Лише у 1988 р. праця була опублікована. Натомість широкознаними були його статті в одеській пресі: "Історія міських плантацій та саду" (1871), "Роздуми одеського старожила з приводу чуток про чуму" (1879), "З минулого одеського театру", "Ще про Й.М. де Рібаса" (1881).

Уродженець одного з німецьких міст Отто Блау (1828 - 1879) отримав вищу освіту в Галльському університеті на кафедрах богослов'я і філософії та на факультеті східних мов і в Лейпцігському університеті. З 1850-х років і до самої смерті він присвятив себе дипломатичній кар'єрі: був аташе та віце-канцлером посольства Прусії у Константинополі, генеральним консулом місії Прусії у Трапезунді та Сараєво. Нарешті, у 1872 - 1879 роках вже як досвідчений дипломат він був генеральним консулом місії Німецької імперії в Одесі, що було заснована у 1871 році. Останні роки консульства О. Блау припали на важкий період війни між Російською та Османською імперіями. О. Блау виконував у цей час важливу посередницьку місію. Але несподівано для усіх він застрелився на Приморському бульварі, приєднавшись до одеського "клубу істориків-самогубців" - П. Юрченка, Р. Заузе, І. Бондаренка. Похований в Одесі.

Одеська газета залишила вражаючий опис причин самогубства консула. За версією журналіста, О. Блау мав відправитися до Астраханської губернії, ураженої чумою. Але замість нього відправився віце-консул, який обіцяв повернутися через три тижні, аби його замінив О. Блау. Але він затримався. О. Блау вважав, що його колега помер, і винуватив себе, наважившись на крайнощі, залишивши вдовою дружину та без батька - чотирьох дітей.

Ще до приїзду в Одесу О. Блау був відомий як автор низки праць з орієнталістики та етнографії, нумізматики, бо був колекціонером та нумізматом. 14 листопада 1873 р. О. Блау було обрано дійсним членом ОТІС. Він описав східні монети із зібрання музею товариства. У "Записках" товариства була опублікована його стаття на цю тему. Під час перебування в Одесі О. Блау видав велику працю у Берліні у 1877 р. про Боснію та Герцеговину з описом свої мандрівних вражень. Смерть О. Блау була зустрінута розлогим некрологом у "Записках" ОТІС, проте його автор не був зазначений - найвірогідніше, це міг бути М.М. Мурзакевич. Некрологіст дуже високо оцінив як моральні, так і наукові якості німецького вченого та дипломата. Ні автор некрологу, ні його сучасний біограф В.В. Скрипник не зазначають доволі важливого факту одеського періоду його біографії: участі в археологічних з'їздах. Власне, під час перебування О. Блау в Україні на території Російської імперії відбулося два з'їзди: київський у 1874 р. та казанський у 1877, а також підготовчий етап проведення наступного, тифліського, з'їзду. У київському з'їзді О. Блау брав участь як делегат від Одеси, а в казанському він участі не брав. Натомість на ім'я попереднього комітету з організації тифліського з'їзду одеський професор Ф.К. Брун на початку 1878 р. надіслав листа, в якому наводив перелік запитань, запропонованих до розгляду О. Блау.

О. Блау визначив шість питань та пропозицій: "1. З якого пункту берегу війська Ксенофонта вперше побачили Евксинське море; 2. Чи не можна точно визначити місцевість, яку займала давня афінська колонія на схід від Требізонда; 3. План резиденції Комнінів та Елінського міста Требізонда на підставі існуючих руїн; 4. Який був новий грецький діалект з рисами давньої вимови та якою була сфера його поширення; 5. Походження колоній так званих "Кромлі" (греків за походженням, які сповідують іслам); 6. Дослідити у маловідомих околицях Требізонда та Керазонда питання про національність місцевого населення, скласти перелік власних імен сіл, гір, річок і т.п.".

Ще один дипломат, який залишив відчутний слід у розвитку історіографічного процесу - Іван Георгійович Вучина (1833 - 1902). Він був багатим купцем, членом багатьох установ та товариств, зокрема Грецького благодійного товариства, завдяки чому тривалий час він був однією з найпомітніших постатей громадського житті Одеси. Головною його посадою тривалий час був статус грецького консула в Одесі. Консульство значилося за місцем його будинку на вулиці Пушкінській. Найбільшу популярність він здобув тим, що у 1871 році заснував щорічну премію за російськомовні драматичні твори. Лауреатів визначала колегія професорів історико-філологічного факультету Новоросійського університету. Аналогічну премію для грецьких поетів він заснував в Атенах. 25 січня 1884 року І. Вучину обрали дійсним членом ОТІС. Членом ОТІС був також його брат Олександр, який жертвував у музей товариства цінні античні артефакти.

Як зазначав автор некролога про І. Вучину, видатний одеський історик, професор кафедри російської історії Новоросійського університету Олексій Іванович Маркевич, "для Товариства І. Вучина був корисний, як пожертвами пам'ятників старожитностей, так і тим, що сприяв полегшенню у перевезенні археологічних предметів із Греції та на грецьких суднах". Історик і сам отримував від І. Вучини підтримку, найвірогідніше - матеріальну. Інші джерела дозволяють конкретизувати внесок І. Вучини у розвиток ОТІС.

У 1887 р. ОТІС звернулося до І. Вучини з проханням розіслати три примірники звіту товариства за 1886-1887 роки, видання про 50-річний ювілей товариства: Константинопольському грецькому філологічному товариству; Афінському археологічному товариству, члену ОТІС Різо-Рангаві; в Ієрусалим дійсному члену архімандриту Антоніну.

Віце-консул Італії в Одесі з 1902 р. кавалер Сільвіо Коцціо (1857 - 1927) влітку 1914 р. перебував у відрядженні в Італії, де представив президенту Лігурійського товариства історії маркізу Чезаре Імперіале свою роботу "Історичні нотатки про панування генуезців у Криму та короткі замітки про походження міста Одеси та його італійської колонії" (так і не була надрукована), за яку на виставці в Мілані 1906 р. отримав золоту медаль. Заступником С. Коцціо був професор італійської мови Новоросійського університету Джованні Сперандео. Під час свого відрядження 1906 р. до Риму у журналі "Rivista d'Іtalia" він опублікував працю "Gli italiani nel Mar Nero. La colonia di Odessa".

Консул Сербії в Одесі, купець Гугон Семенович Суппичич був одним із чільних діячів "Слов'янського товариства Святих братів Кирила та Мефодія". Виступаючи з публічними лекціями, він історичні приклади використовував для обґрунтування своїх панславістських поглядів. Уродженець острова Мальта Едвін-Вільям Каруана у 1908 - 1919 роках був віце-консулом Британської імперії у Херсоні і одночасно мав повноваження турецького консула. Він був знаним колекціонером мистецьких творів, періодично влаштовував виставки своєї колекції у Товаристві шанувальників витончених мистецтв Херсона, де у 1914 р. першим очолив новостворений Музей витончених мистецтв, та як меценат надавав допомогу Херсонському музею старожитностей, очолюваний Віктором Гошкевичем - наприклад, музей одержав у подарунок три чорнолакові канфари. У 1912-1913 роках Е. Каруана подарував музею кредитний білет 1863 року, срібний перстень із дорогоцінним каменем, знайдений на Кубані, старовинний сталевий меч. Найбільший внесок консула у поповнення колекції музею полягав у тому, що він придбав для нього колекцію російських медалей у кількості 179 одиниць - копії, що були виготовлені у Санкт-Петербурзькому монетному дворі. У 1914 р. Е. Каруана подарував музею справу про розлучення миколаївського обивателя 1859 року. У 1915 р. Е. Каруана подарував бібліотеці Херсонського музею витончених мистецтв тритомну працю професора К. Вермана "Історія мистецтв усіх часів та народів". Виконував Е. Каруана і природну для дипломата комунікативну функцію. У квітні 1913 р. він перекладав на англійську мову пояснення В. Гошкевича для шведського гостя Херсонського музею, природознавця Олофа Гіллінга. http://www.odnoklassniki.ru/dk?st.cmd=addShare&st.s=1&st.comments=comments&st._surl=https%3a%2f%2fru.krymr.com%2fa%2f27178640.html"Спадкоємцями" Ф. Лагоріо як великого аматора старовини наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. у Криму були французькі консули Полідор Вакьє та Луї Бертрен. ?body=https%3a%2f%2fru.krymr.com%2fa%2f27178640.html&subject=%D0%92%D0%BF%D0%B5%D1%87%D0%B0%D1%82%D0%BB%D0%B5%D0%BD%D0%B8%D1%8F%20%D0%9B%D1%83%D0%B8%20%D0%B4%D0%B5%20%D0%A1%D1%83%D0%B4%D0%B0%D0%BA%D0%B0Негоціант П. Вакьє (? - 1891) був першим французьким консулом у Севастополі (призначений у 1883 р.). Деякий час він мешкав в Одесі, а після Кримської війни переселився до Криму разом із батьком П'єром, який втік туди від судового переслідування. Саме у контексті батькових авантюр ми вперше "зустрічаємо" Полідора разом із його братом Альфонсом у досить своєрідному контексті. Разом із декількома подільниками П'єру Вакьє вдалося добитися дозволу на відновлювальні роботи після війни у Криму. Проте, як виявилося, він шукав скарби, грабував могили англійських офіцерів часів Кримської війни, чим викликав неабиякий скандал. До цієї "справи" він долучав і синів.

Невідомо, як ці акції вплинули на відповідні зацікавлення його сина, але він став на шлях справжнього дослідника старожитностей. Він зібрав цінну колекцію монет та медалей. Нумізматична колекція француза складалася з 1007 монет. П. Вакьє був дійсним членом ОТІС та Таврійської вченої архівної комісії (ТВАК). В одному з томів "Известий" ТВАК він опублікував свою невелику статтю про систему літочислення Херсонеса. Раптова смерть не дозволила йому завершити роботу над ще однією статтею для цього видання - про монограми на херсонеських монетах.

Решта відомих нам праць П. Вакье були опубліковані французькою мовою. Консул підтримував контакти як з місцевими, кримськими, істориками (Карлом Косцюшко-Валюжиничем), так і з одеськими та московськими. Зокрема, у 1887 році він подарував Історичному музею Московського археологічного товариства товариства античний мармуровий надпис, який він придбав у Севастополі. Деякі гіпотези аматора його колеги вважали занадто сміливими, а тому піддавали сумніву.

17 січня 1912 р. французького віце-консула у Криму Луї Бертрена (1852 - 1918) одноголосно обрали дійсним членом ТВАК. Він також виконував обов'язки турецького та іспанського війце-консула. У Криму разом з батьками він опинився ще у дитинстві, але невдовзі вони повернулися у Францію, де Л. Бертрен отримав освіту. Наприкінці 1880-х років він переїхав до Одеси, а потім до Криму, де його батько жив разом зі своєю дружиною - княгинею, донькою колишнього керченського градоначальника князя З. Херхеулідзе. Кілька років Л. Бертрен прожив у маєтку княгині поблизу Судака. Звідси і його творчий псевдонім - Луї де Судак. На початку 1890-х переїхав до Феодосії, де й прожив до кінця своїх днів. Був нагороджений французьким, турецьким та російським орденами.

Л. Бертрен - автор численних кримознавчих нарисів популярно-белетрестичного змісту, переважно опублікованих у французьких виданнях, звичайно французькою мовою. Книга Л. Бертрена "Мандрівка Кримом" була видана у Парижі. Важливо, що праці Л. Бертрена відзначалися позитивним ставленням до кримських татар.

Історіографічний процес охоплює не лише дослідження з історії чи безпосередню діяльність істориків, а й проблеми, пов'язані з циркулюванням та функціонуванням історичної пам'яті, реалізації історичної політики. Консули на території Південної України були залучені до цього процесу як особи, котрі були уповноважені своїми державами сприяти охороні могил співвітчизників.

Йдеться, передусім, про кримську, конкретніше - севастопольську, ситуацію. Після Східної війни 1853 - 1856 років в околицях Севастополя було багато поховань французів та англійців, що грабувалися. У 1859 р. британський віце-консул у Феодосії капітан Р. Кліппертон оглянув декілька британських цвинтарів Криму. Про поганий стан цвинтарів він повідомив британському консулу у Керчі серу Д. Елдриджу, який доповів про це міністру іноземних справ Великої Британії лорду Д. Расселу, він уже звернувся з протестом та вимогою до Олександра ІІ. Ці та інші зусилля призвели до облаштування трьох цвинтарів - британського, французького та італійського, нагляд за якими було доручено консулам. Зокрема, багато для збереження британського цвинтаря зробив С. Харфорд, французького - Луї Ге, якого у 1915 р. урочисто поховали на цьому ж цвинтарі. До того ж Л. Ге сприяв поверненню до Севастополя з Франції дзвону Херсонеського монастиря, що був під час війни вивезений як трофей. У 1911 р. із Севастополя в Італії за сприяння севастопольського консула Олександра Мошетті були перепоховані рештки італійських генералів Ломармора і Монтевекіо.

Усі ці акції впливали на історичну пам'ять сучасників, були важливим досвідом примирення пам'ятей - проблеми дуже актуальної і тепер.

У 1919 - 1920 роках низка консулів відіграла велику роль у порятунку фахових істориків, професорів Новоросійського університету, від комуністичної розправи. Передусім, йдеться про грузинського консула О. Ушверідзе. Деякі консули забезпечували евакуацію людей, серед яких були історики, котрі тікали від розлючених комуністів з Криму та Одеси.

Традиції використання історії як бекграунду для дипломатії та політики у діяльності консулів мали своє продовження у подальші часи. Так, нещодавно був опублікований меморандум італійського консула в Одесі у 1930-х роках Карло Бардуцці, в якому наведено історичні відомості про Одесу та її італійські колонії. Переносячись у наші часи, вкажемо на те, що більшість проектів написання та видання історій діаспор Південної України, організація відповідних конференцій і т.п. не обходиться без підтримки працівників місцевих дипломатичних представництв. Особливо активними є грецькі, болгарські, німецькі, румунські, ізраїльські дипломати, які продовжують традицію, започатковану їхніми попередниками, котрі діяли у південноукраїнських містах у ХІХ - на початку ХІХ ст. і були або повноправними учасниками історіографічного процесу як автори історичних, хоча й аматорських праць, членами історичних товариств, або як високоосвічені та ідейні люди сприяли історичному аспекту культурної дипломатії.