Події

Суспільна реакція на ультиматум 1890 р. (з історії англо-португальського колоніального протистояння в Африці)
В’ячеслав Долід
03.11.2017, 10:48

УДК 94(100) "1890"

Summary

The article is devoted to one of the episodes of the colonial distribution of Africa in the late nineteenth century - the British ultimatum to Portugal of 1890. The focus is on the reaction of British and Portuguese society to diplomatic complications between the two countries. It was established the relationship between this event and the fall of the Portuguese monarchy in 1910.

Keywords: Britain, Portugal, colonialism, ultimatum 1890, public opinion.

Впродовж останньої чверті ХІХ ст. проблема колоніального розподілу Південної Африки дедалі помітніше негативно впливала на англо-португальські відносини. Обидві країни мали власні масштабні проекти, пов'язані з майбутнім устроєм цих земель. Для Англії найважливішим африканським проектом стала ідея створення безперервної смуги володінь від Капської колонії до Єгипту, для Португалії - від Анголи до Мозамбіку.

Претензії Лісабона на суверенітет над великим коридором, що зв'язував прибережні райони Анголи та Мозамбіку суцільною смугою португальських володінь, картографічно матеріалізувалися в знаменитій "рожевій мапі", яка стала засобом вироблення масового уявлення про власну імперію. На мапі рожевим кольором позначалися території, на які Португалія мала намір пред'явити свої "історичні права". Хоча це, за влучним виразом американського історика Чарльза Е. Ноуелла, "було швидше прийняттям бажаного за дійсне, ніж суцільними володіннями" [1, p. 136], мапа швидко заволоділа уявою людей, ставши своєрідним національним символом, що втілював патріотичний міф, заснований на ідеї відродження втраченої імперської величі. Проштовхуючи "рожеву мапу", португальський уряд намагався відновити свій статус великої колоніальної держави, остаточно втрачений після Берлінської конференції 1884-1885 рр., однак португальська вісь "захід - схід" і британська вісь "південь - північ" не могли співіснувати.

Зважаючи на репрезентативність історіографії, ми не будемо вдаватися у деталізацію причин, перебігу та сутності англо-португальського конфлікту. Мету ж пропонованого дослідження вбачаємо у проведенні порівняльного аналізу реакції британського та португальського суспільства на ультиматум 1890 р.

Оскільки ключ до розуміння подальших внутрішніх колізій лежить у царині міжнародних відносин, варто бодай пунктирно окреслити особливості англо-португальських відносин кінця ХІХ ст. У 1880-х рр. португальське колоніальне марення було переважно латентним, а протистояння в основному велося на дипломатичному рівні. Однак наприкінці десятиліття до Лондона почали надходити тривожні новини, пов'язані з активізацією португальських експедиційних військ на спірних територіях. Двосторонні відносини стрімко загострювалися. Кульмінація настала 11 січня 1890 р., коли британський прем'єр-міністр Роберт Солсбері відправив до Лісабона ультиматум із категоричною вимогою вивести португальські війська з території проживання племен макололо і машона та регіону Шире-Ньяса (Малаві), де зіткнулися інтереси двох країн. Ультиматум містив попередження про те, що у випадку невиконання цих вимог, Лондон піде на розірвання дипломатичних відносин і застосує силу, для чого туди прибуло британське судно "Еншантресс" [2, p. 1].

Ультиматум спричинив у Лісабоні сильний ажіотаж. Португальський уряд усвідомлював своє хитке становище не лише у районі спірних територій, але й на міжнародній арені. В умовах запеклої колоніальної боротьби лише за допомогою Британії Португалія могла втримати свої, порівняно невеликі, однак важливі для неї володіння - як в Африці, так і за її межами (на західному березі Індії, в Південному Китаї (Макао) та на острові Тимор). Відтак, Лісабон не знайшов жодної розумної альтернативи, окрім як виконати цей ультиматум. Державна рада затвердила наступну відповідь уряду: "Зіткнувшись із загрозою неминучого розриву відносин із Великою Британією, і всіх наслідків, які можуть бути ним викликані, уряд Його Величності вирішив поступитися вимогам... Уряд Його Величності вважатиме спірне питання остаточно вирішеним у випадку посередництва або арбітражу і направить генерал-губернатору Мозамбіку накази, яких вимагала Велика Британія" [3, с. 212]. Відповідь Лісабона спровокувала внутрішні потрясіння в країні, здійнявши потужну хвилю антибританських націоналістичних настроїв.

Як відомо, з початку 1880-х рр. націоналізм виступає потужною політичною силою. Фактично кожна держава в Європі перетворювалася на національну. Зважаючи на синхронність світової історії, не стала винятком і Португалія, де націоналізм перестає бути доктринальним ядром декількох ліберальних інтелектуалів, які боролися з абсолютизмом на початку століття, перетворюючись на справжній ідеологічний цемент цілої "уявної спільноти". Кілька десятиліть відносної політичної стабільності та повільної, але неухильної індустріалізації країни здійснили істотний вплив на свідомість португальців. Зростання національної самосвідомості відбувалося одночасно з виникненням промислової та комерційної буржуазії і міського пролетаріату. Вирішальну роль у формуванні нації відіграло те, що Бенедикт Андерсон називає "друкованим капіталізмом", коли завдяки ринковому буму відбулося широке розповсюдження друкованої літератури національними мовами.

Проект будівництва нації йшов пліч-о-пліч із проектом будівництва імперії. Важливим постулатом національної ідеї була концепція пробудження батьківщини як імперської держави, що прагне компенсацій за минулі приниження і повернення давно втраченого престижу, представленої колишніми символами і сучасними героями. Інтереси відновленої імперії мали захищатися впливовими інститутами - такими як Лісабонське географічне товариство і, на переконання націоналістів, антимонархістів і федералістів, Португальською республіканською партією, яку політичні події незабаром висунули до авангарду протесту й агітації.

Щойно новина про ультиматум стала надбанням громадськості, португальські оцінки англо-португальських відносин почали виразно радикалізуватися. Так, у ті дні щоденна португальська газета "O Século" закликала співвітчизників до консолідації та спротиву британському військово-морському флоту, що нібито пливе з Гібралтару бомбити Лісабон. На першій шпальті видання пропонувалося піддати британські кораблі, "флот безжального і жорстокого Джона Булля", патріотичному артилерійському обстрілу. У статті наголошувалося на підтримці цієї пропозиції Францією, Іспанією та Італією [4, р. 1].

На нашу думку, малоймовірно, що Португалія у цьому конфлікті могла отримати підтримку з боку великих держав. Справа в тому, що узгодження на Берлінській конференції 1884-1885 рр. нового принципу розмежування африканських територій обумовило субалтернізацію Португалії в "європейському концерті". Критерієм розподілу відтоді стали не історичні права на географічні відкриття, на чому наполягав Лісабон, а ефективна окупація, що відповідало експансіоністським інтересам основних колоніальних хижаків. Важливість португальського фактору зменшувалася як шагренева шкіра. Показовими видаються міркування португальського міністра військово-морського флоту та заморських територій Антоніо Енеса. Ось що він записав у своєму щоденнику напередодні ультиматуму: "Англія збирається влаштуватися посеред наших володінь. Звичайно, якщо ми сидітимемо склавши руки, вона виштовхне нас у море. Розраховувати на європейський захист, зокрема на Німеччину, є повним абсурдом. Вона заради нас навіть пальцем не поворухне" [5, p. 411].

Ультиматум викликав сильні антибританські настрої у всій Португалії. Підтримуючи португальські претензії в Африці, лісабонська преса підігрівала антибританську реакцію. Журналісти, поети, письменники, студенти та громадськість у цілому протестували проти "грубого порушення міжнародного права". На конференціях, вуличних демонстраціях, політичних мітингах, у незліченних поемах, статтях, брошурах і карикатурах англійці зображувалися підступною нацією піратів і корисливих торгівців, здатною на найобразливіші та найогидніші вчинки проти свого давнього союзника.

Суспільна реакція характеризувалася не лише жорсткими антибританськими, а й антимонархічними випадами. Політика монархії розглядалася як акт національної зради. Король й уся династія Браганса були затавровані боягузами, розбещеними торгівлею святою Батьківщиною заради власних меркантильних інтересів. Один із безпосередніх учасників тих подій відмічав їхню потенційну революційність. За наявності єдиного політичного центру, який би кинув рішучий виклик існуючій владі, монархія цілком могла зазнати краху [6, p. 96-104].

Проте "народний рух", як його називали республіканські газети, представляв дискретний континуум протестних виступів найрізноманітніших соціальних, політичних та економічних груп. Незважаючи на масштаб і бурхливість, він, за великим рахунком, залишився політично нешкідливим. Протести обмежилися закликами до збройного опору, всенародним збором пожертв на купівлю військового корабля, бойкотом британського імпорту і збуту британської продукції, а також утисками британських підданих, які, зокрема, проявлялися відмовою останнім у прийомі в театри та готелі. Лунали навіть пропозиції очистити португальську мову від англійських запозичень і заборонити викладання англійської мови в португальських школах [7, p. 385]. Коротше кажучи, все, що здавалося англійським, переслідувалося і публічно ганьбилося.

У даному контексті викликає зацікавленість стаття "Політика неперекладу: тематичне дослідження англо-португальських відносин" [8]. Її автор давно і добре відомий у певних наукових колах. Це - професор порівняльної літератури Лісабонського університету Жоао Феррейра Дуарте. Систематизувавши всі переклади Шекспіра, видані в Португалії з 1874 до 1900 рр., він відстежив певну закономірність: усі вони виходили друком у 1880-х рр. - період, для означення якого вчений запропонував вживати визначення "епоха Шекспіра". Одночасно Дуарте помітив промовисту відсутність перекладів, притаманну останньому десятиліттю ХІХ ст. Окрім лібрето опери Джузеппе Верді "Фальстаф", кількох сонетів і двох п'єс, також присвячених фігурі Фальстафа, жодних нових перекладів або нових видань популярних у попереднє десятиліття творів, у цей час не з'являлося. Для позначення виявленої тенденції вчений запровадив поняття "ідеологічне ембарго". Вищеописаний кейс є промовистим прикладом того, що свідки й учасники тих подій сприйняли ультиматум як сильний удар по національній гідності. Велика Британія асоціювалася із загрозою для цілісності португальської колоніальної імперії.

Особливу зацікавленість викликає репертуар спектаклів, поставлених упродовж 1890-х рр. Лісабонським оперним театром. Мова йде про те, що адаптовані для опери класичні сюжети Шекспіра, на відміну від друкованих видань, у поультимативний період не втратили своєї популярності серед цільової аудиторії. У той час, як останні потерпали від ідеологічного ембарго, оперний Шекспір залишався на підйомі. Особливою популярністю користувалися "Гамлет" Амбруаза Тома та "Капулетті і Монтеккі" Вінченцо Белліні, величезний творчий успіх мали "Фальстаф" і "Оттело" Джузеппе Верді. Усі вистави зберігалися у репертуарі впродовж багатьох років, а "Оттело" взагалі сьогодні ми могли б описати як справжній касовий хіт [8, p. 105].

Такий стан справ пояснюється місцем опери на португальському ринку культури та мистецтва, або, за визначеннями відомого французького соціолога П'єра Бурдьє, "ринку символічної продукції". Справа в тому, що з моменту свого виникнення, опера призначалася для культурного споживання соціальною та політичною елітою, зокрема двором короля, аристократією й іноземними дипломатами, функціонувала як "знак розрізнення". Під час британської окупації часів Піренейських війн Лісабонський оперний театр вважався єдиним місцем, де пропонувалися розваги, гідні смаків і статусу окупаційних сил. У цьому контексті, мабуть, не дивно, що Шекспір опинився в епіцентрі боротьби за владу двох політичних угрупувань: династичних консерваторів і республіканських націоналістів. Він був джерелом роздратування для антибританського табору й одночасно приносив насолоду "вірнопідданим", відповідальним за, нібито, ганебну капітуляцію країни перед обличчям конкуруючого імперіалізму. Зважаючи на це, доволі знаковим був маршрут протесту, яким рухався натовп, що зібрався на вулицях Лісабона. Як повідомлялося в пресі, в ніч на 12 січня розлючений натовп штурмував оперний театр із вимогою відмінити виставу. Це був акт повалення культурного символу, що втілював британські цінності [8, p. 106].

В Об'єднаному Королівстві також пильно слідкували за процесами, що відбувалися на міжнародній арені. Британська преса не лише інформувала читачів про події, що відбувалися за межами Туманного Альбіону, а й впливала на формування суспільної думки. Зі статей, опублікованих у британських газетах напередодні ультиматуму, можна зрозуміти, наскільки правомірною вважалася британська позиція. Фактично, конфлікт висвітлювався як логічне завершення тривалого спору, позбавленого "raison d'être" (розумних підстав для існування).

21 грудня 1889 р. на шпальтах чергового номера ліберального тижневика "The Spectator" була розміщена редакційна стаття "Суперечка з Португалією", у якій, між іншим, зазначалося: "З першого погляду стає абсолютно зрозуміло, що Португалія не може ані колонізувати, ані цивілізувати такі просторі території, а це перша вимога Європейської конференції, яка розподілила території Нігеру і Конго" [9, p. 872].

Подібні настрої передавалися й більшістю інших видань, незалежно від їх ідеологічного та політичного спрямування. Консервативний "Saturday Review" так визначив англійську позицію у цьому питанні: "Хоча все міжнародне право є доволі суперечливим, існує, напевно, менше суперечностей навколо пунктів, ніж процесуальних дій, необхідних для оцінки законності вимог інших країн. Однак без них не обійтися при проведенні розслідування та вжитті заходів, принаймні, щодо припинення у деякий спроб вкрасти чужі володіння. У будь-якому випадку не існує достатніх доказів, представлених на підтримку португальської позиції" [10].

Впливовий ліберальний журнал "Fortnightly Review", обґрунтовуючи правомірність дій Лондона, згадував про вдало укладений за два роки до цього з інкосі народу матабеле договір. 5 січня 1890 р. на сторінках видання з'явилася розлога стаття, присвячена португальській експансії в Африці. У ній, після аналізу причини англо-португальського конфлікту, було зроблено висновок, що не існує жодних доказів ефективної окупації цих територій будь-якою державою, однак право Британської Південно-Африканської компанії, а, отже, й Британії, користуватися надрами на землях Лобенгули закріплене договором про концесію [10].

Не залишилися поза увагою й політичні та дипломатичні здібності прем'єр-міністра. У період кризи, 15 січня 1890 р., ліберальна "The Guardian" зазначала: "Лорд Солсбері не міг вимагати меншого. Це скромна, помірна вимога. Португальці повинні залишити країну, в якій вони зробили так багато зла, і повернутися в межі своїх власних визнаних кордонів. Він показав, що знає, як використати в підходящий момент дві взаємодоповнюючі якості - тривале терпіння і жорстке рішення" [10]. Загалом, позиція ліберальної преси підтверджує той факт, що експансіоністська та колоніальна політика, яку проводив консервативний уряд, не була ворожою і зовнішньополітичній концепції лібералів. Ключовим моментом зовнішньої політики завжди був принцип двопартійності - спільна політика уряду та опозиції на міжнародній арені.

Схожу позицію зайняла единбурзька "Scots Observer", що відображала, як правило, погляди консерваторів. Оглядачі цього періодичного видання відмічали: "Несподівані та категоричні дії лорда Солсбері наприкінці минулого тижня легко пояснити. Португальці скаржаться на їхню надмірну тиранічність, але забувають згадати про причини конфлікту, адже наші добрі союзники самі накликали на себе ці неприємності" [10].

Окрім того, британська преса майже одразу провела паралелі між заворушеннями і діями республіканців. Так, 19 лютого 1890 р. "The Guardian" писала: "Жоден англієць, незважаючи на свою далекоглядність, не міг передбачити тієї бурі, яку в Португалії спричинила суперечка навколо озера Ньяса. До цього могли призвести три причини - збудливий характер південних народів; самобичування португальців за тривале нехтування чудовими колоніальними можливостями; і, нарешті, інтриги республіканців" [10].

Португальське питання з певною періодичністю ставало предметом активного обговорення в британських політичних і дипломатичних колах. Чинником, що активізував еліти, стала угода про лімітацію кордонів між португальськими й англійськими володіннями в Африці, підписана 20 серпня 1890 р., однак так ніколи й не схвалена кортесами. 31 грудня посол Британії в Лісабоні Джордж Глінн Петре у приватному листі Солсбері писав про зрив підписання договору: "На зміну відносній поміркованості загальної атмосфери (за винятком, звичайно, республіканців, які продовжують розважатися брехнею й брутальністю) прийшли безглуздий шовінізм та істеричний патріотизм, що, зробивши об'єктом глузування усю країну і перелякавши попередній уряд, увінчалися дурістю відмови від серпневого договору. У межах визначених кордонів нинішній уряд має свободу дій, оскільки крайня необхідність дружньої домовленості з нами не викликає сумніву в жодної зі сторін" [10].

Одночасно амбасадор наголошував на примарності загрози для існування монархії: "Я повністю погоджуюся з твердженням Вашої Світлості, що небезпека для монархії спонукатиме інші держави замовити слово за Португалію ...звичайно, був момент, коли лідер республіканців мав можливість повалити монархію, але бразильська революція наблизилася до цього значно ближче ніж наша суперечка, і ця можливість вже втрачена" [10].

Події в Порту змусили його відмовитися від категоричності своїх попередніх суджень. Нагадаємо, що 31 січня 1891 р. в Порту загони муніципальної гвардії придушили воєнний республіканський державний переворот, який став першим виступом проти монархії. Містяни протестували проти слабкості корони, рішень уряду і вимагали повернення втраченого статусу великої держави. У ті дні у приватному листі до очільника урядового кабінету Петре писав: "Інцидент в Порту надзвичайно серйозний, хоча повстання й енергійно та динамічно придушили. На даний момент усе спокійно і, швидше за все, так буде найближчим часом. Однак ці події залишили відчуття небезпеки і вказали на вразливі місця" [10].

У британських колоніальних колах серпневий договір також не знайшов однозначної підтримки. У цій складній ситуації на авансцену виступив ніхто інший як прем'єр-міністр Капської колонії Сесіль Родс. Продовжуючи жити планами будівництва трансафриканської імперії від Кейптауна до Каїра, він гостро відреагував на можливість його ратифікації. 23 вересня 1890 р. Родс надіслав статс-секретарю міністерства закордонних справ Філіпу Каррі гнівного листа, одна з частин якого повністю характеризує позицію південноафриканської колоніальної адміністрації: "Я взяв на себе сміливість негайно Вам телеграфувати з приводу португальського договору в надії, що ще не занадто пізно, аби виправити завдану шкоду. Тепер, коли португальський кабінет пішов у відставку, я сподіваюся, що ви зупините процес ратифікації цього мерзенного договору, в рамках якого ми не лише нічого не отримаємо, але й зазнаємо колосальних збитків" [10].

І він продовжував: "Ви віддали половину Баротсе, який щойно був офіційно переданий нам... Ви віддали весь Газаленд. Сьогодні я маю довірену особу поряд з королем і щодня очікую звістку про прийняття ним нашого прапора... Ви віддали Маніка. Сьогодні мої люди займаються і цим. Більше вони не терпітимуть, надалі ними не правитиме напівкровка, сподіваюся, що Ви привернете увагу лорда Солсбері до цього факту" [10].

Родс включив до свого арсеналу ряд аргументів, що стосувалися "звірячого управління португальцями підданими тубільцями". У зв'язку з цим він наголошував: "Саме нації такого сорту Ви без вагомих причини віддали половину Африки, і я можу лише занести до протоколу своє глибоке переконання, що Ви забезпечите нам у майбутньому неприємності, коли ця угода пройде" [10].

Резюме Родса було наступним: "Насамкінець, можу лише додати, що, коли Ви хоч трохи цінуєте мою діяльність, Ви проігноруєте англо-португальський договір. Я не бачу нічого, крім неприємностей у майбутньому, якщо його підтримають, і не думаю, що вимагаю занадто багато від Вашого відомства, коли прошу прийняти до уваги мої аргументи" [10].

Оскільки серпневий договір відхилили, всі учасники подій зійшлися на тому, що за цих обставин неможливо досягти modus vivendi в англо-португальських переговорах.

Зрештою, підписаний 11 червня 1891 р. двосторонній договір зафіксував кордони португальських південноафриканських володінь: західним кордоном Мозамбіку визначалася лінія на відстані 600 миль на схід від східного кордону Анголи, який був визначений лише приблизно [11, p. 254].

Португальці далеко не одразу перетравили нанесену їм образу. Англо-португальським відносинам знадобилося багато часу на те, щоб, принаймні, заспокоїтися. Вагомий внесок до процесу примирення та реконструкції двосторонніх відносин вніс Луїс Пінто де Соверал.

Наприкінці 1890-х рр. Португалія переживає важку економічну та фінансову кризу. У 1897 р., після призначення надзвичайним посланником і повноважним міністром до Сент-Джеймського двіру, Соверал почав працювати над можливістю отримання британського кредиту, але на заваді цим планам стала Німеччина. 30 серпня 1898 р. було підписано англо-німецький договір про розподіл португальських колоній, за умовами якого, коли Португалії знадобиться фінансова допомога, Англія та Німеччина домовлялися спільно надати їй позику. Було домовлено, що позика надаватиметься лише під забезпечення митних та інших доходів з її колоній: англійська позика - доходами з південної частини Мозамбіку від річки Замбезі та північної частини Анголи, а німецька - з решти цих колоній і португальської частини о. Тимор [12, p. 71-72].

Варто наголосити, що згаданий договір був зі сторони Лондона лише тактичним ходом, аби змусити Німеччину відмовитися від можливої підтримки Франції у Північно-Східній Африці, як це сталося під час Конголезької кризи 1894 р., коли Лондон намагався отримати у Леопольда ІІ коридор до Судану. Окрім того, за свою евентуальну частину в португальських колоніях німецький уряд обіцяв припинити підтримку бурських республік. Звісно, правлячі кола Англії не могли прийняти перспективу колоніального посилення Німеччини. Відтак, коли 13 липня португальський уряд розпочав переговори з Францією, Лісабон отримав повну британську підтримку.

Англо-бурська війна також посприяла подоланню конфліктогенного спадку. Як результат, вже 14 жовтня 1899 р. зближення між двома країнами було закріплене Віндзорським протоколом, що підтвердив попередній договір про альянс, вперше укладений у XVII ст. За цим договором Португалія отримувала британські гарантії недоторканості своїх територій як у Європі, так і за її межами. Одночасно Лісабон погодився припинити поставки зброї через Лоренсу-Маркеш до Трансвааля та офіційно оголосити нейтралітет в англо-бурському конфлікті [12, p. 93-95].

Соверал докладав титанічних зусиль, працюючи на зближення обох країн. Він завжди знаходив засоби для досягнення поставлених цілей. Амбасадор майстерно використовував тісне переплетіння англо-португальських королівських родинних зв'язків. Для кращого розуміння його дипломатії необхідно наголосити, що король Португалії Карлуш І і королева Вікторія були родичами. Принц-консорт Альберт був двоюрідним братом Фердинанда Саксен-Кобург-Готського, одруженого на королеві Марії II, бабусі короля Карлуша І.

На початку ХХ ст. Соверал посприяв обміну королівськими візитами. У квітні 1903 р. король Едуард VII відвідав Португалію. У листопаді-грудні 1904 р. король Карлос здійснив зустрічний візит до Великої Британії. У січні 1905 р. Лісабон відвідали члени королівського дому - герцог і герцогиня Коннаутські, а вже у квітні з візитом до Португалії прибула королева Олександра, що стало черговою сходинкою зміцнення дружніх зв'язків між обома країнами.

Король Мануель II, який змінив на португальському престолі свого батька Карлуша І, вбитого в лютому 1908 р., провів зустріч з Едвардом VII у листопаді 1909 р., під час якої був нагороджений орденом Підв'язки - вищим лицарським орденом Великої Британії. 20 травня 1910 р. він прибув до Лондона вдруге, аби провести британського монарха в останню путь.

5 жовтня 1910 р., після падіння монархії, Мануелю ІІ довелося залишити Португалію. Притулок король знайшов у Англії. На батьківщину вигнанець так ніколи й не повернувся.

Прогнозу Петре, озвученому прем'єр-міністру в уже згаданому приватному листі від 31 грудня 1890 р., не судилося збутися: "На моє особисте переконання, безпеці престолу нічного не загрожує, однак у нього, на жаль, не має того авторитету, якого хотілося б побажати" [10]. Дійсно, зважаючи на неспроможність запропонувати новий "контракт" різноманітним верствам португальського населення, король і монархія втратили будь-яку цінність в очах підданих і, відповідно, здатність мобілізації ресурсів для самозахисту. Прихильники республіки, не маючи позитивної програми, виявилися сильними у деструктивній частині, у критиці монархії, на яку потужна хвиля республіканської патріотичної пропаганди поклала усю відповідальність за колоніальні та міжнародні поразки. Відтак, важко не помітити пряму історичну лінію, що тягнеться від подій 1890 р. до вбивства короля (1908 р.) і повалення монархії (1910 р.).

Підсумовуючи, зауважимо: по-перше, реалізація імперських амбіцій Португалії, зокрема її спроби поширити свій суверенітет на території, розміщені між Анголою та Мозамбіком, підвищили градус напруги між Лісабоном і Лондоном; по-друге, британський ультиматум здійняв у країні потужну хвилю обурення: з одного боку, широке розповсюдження отримали антибританські настрої, з іншого - це сильно підірвало авторитет королівської влади, звинувачувану у національній зраді; по-третє, гіркота поразки в імперських змаганнях і зумовлене нею приниження спричинило ресентиментні реакції, що, у кінцевому підсумку, призвели до повалення монархії (1910).

Список використаних джерел:

1. Nowell C.E. The Rose-Colored Map: Portugal's Attempt to Build an African Empire from the Atlantic to the Indian Ocean / Charles E. Nowell. - Lisboa: Junta de Investigaçao Científica do Ultramar, 1982. - 273 p.

2. The Ultimatum to Portugal // The Times. - 1890. - Jan. 14. - P. 1.

3. Хазанов А.М. "Розовая карта" и борьба европейских держав за раздел португальских колоний / Анатолий Михайлович Хазанов // Новая и новейшая история. - 2006. - №1. - С. 207-214.

4. Ao Povo De Lisboa / O Século. - 1890. - №2 (851), 16 de Janeiro. - P. 1.

5. Santos B.S. Portugal: Tales of Being and Not Being / Boaventura de Sousa Santos // Facts and Fictions of António Lobo Antunes. - Dartmouth, Massachusetts: Tagus Press, 2011. - P. 399-443.

6. Teles B. Do Ultimatum ao 31 de Janeiro: esboço de historia política / Basilio Teles. - Lisboa: Portugália Editora, 1968. - 364 p.

7. Sequeira G.M. Historia do Teatro Nacional D. Maria II: Publicaçâo Comemorativa do Centenario 1846-1946 / Gustavo de Matos Sequeira. - Lisboa: Oficinas Gráficas de Ramos, Afonso & Moita, 1955. - Vol. 1. - 843 p.

8. Duarte J.F. The Politics of Non-Translation: A Case Study in Anglo-Portuguese Relations / João Ferreira Duarte // TTR: Traduction, Terminologie, Rédaction. - 2000. - Vol. 13, №1. - p. 95-112.

9. The Quarrel with Portugal // The Spectator. - 1889. - Dec. 21. - P. 872.

10. Coelho T.P. Lord Salisbury's 1890 Ultimatum to Portugal and Anglo-Portuguese Relations / Teresa Pinto Coelho [On-line resource]. - Access Mode: - http://www.mod-langs.ox.ac.uk/files/windsor/6_pintocoelho.pdf

11. Hertslet E. The Map of Africa by Treaty / E. Hertslet. - London: Harrisons and Sons, 1896. - Vol. II. Great Britain and France to Zanzibar. - 966 p.

12. British Documents of the Origins of the War 1898-1914 / Ed. by G.P. Gooch, H. Temperley. - London: Printed and Published by His Majesty's Stationery Office, 1927. - Vol. 1. The End of British Isolation. - 355 p.

АНОТАЦІЯ

Статтю присвячено одному з епізодів колоніального розподілу Африки кінця ХІХ ст. - британському ультиматуму Португалії 1890 р. Основну увагу приділено реакції британського та португальського суспільства на дипломатичні ускладнення між двома країнами. Встановлено взаємозв'язок між цією подією та падінням португальської монархії в 1910 р.

Ключові слова: Британія, Португалія, колоніалізм, ультиматум 1890 р., опінія.

АННОТАЦИЯ

Статья посвящена одному из эпизодов колониального раздела Африки в конце XIX в. - британскому ультиматуму Португалии 1890 г. Основное внимание уделено реакции британского и португальского общества на дипломатические осложнения между двумя странами. Установлена взаимосвязь между этим событием и падением португальской монархии в 1910 г.

Ключевые слова: Великобритания, Португалия, колониализм, ультиматум 1890 г., общественное мнение.