Події

Міністри закордонних справ незалежної України у дзеркалі зовнішньої політики
Степан Віднянський, Андрій Мартинов
16.12.2017, 09:28

Упродовж 1991 - 2017 рр. в Україні відбувалися динамічні зміни зовнішньополітичних концепцій від "багатовекторності" до євроатлантичного та європейського інтеграційного вибору. На перехідному етапі суспільно-політичної трансформації українського суспільства, особливо в час між Помаранчевою революцією 2004 р. та Революцією Гідності 2013 р. внутрішньополітична боротьба призводила до частих кадрових змін, зокрема міністрів закордонних справ. Загалом, за період української незалежності 15 разів змінювалися керівники міністерства закордонних справ країни, причому троє з них очолювали міністерство по два рази, троє - виконували обов'язки міністрів. Ця обставина фіксувала нюанси змін співвідношення сил на внутрішньополітичному олімпі та зовнішньополітичних пріоритетів України, підтверджуючи тезу про взаємозв'язок і взаємовплив між внутрішньою та зовнішньою політикою у нинішньому глобальному світі.

Безперечно, однією з найяскравіших постатей сучасної української дипломатії є перший Міністр закордонних справ незалежної України Анатолій Максимович Зленко, який був призначений на цю посаду ще в часи існування СРСР і УРСР 27 липня 1990 р. і перебував на ній до 25 серпня 1994 р., тобто в період суверенізації та становлення незалежності України. До здобутків А.М. Зленка на цій посаді належить прийняття у 1993 р. Постанови Верховної Ради "Про основні напрями зовнішньої політики України", який був результатом внутрішньополітичного компромісу між національно-демократичними силами та колишніми комуністами, але зафіксував не лише положення про позаблоковий статус України, а й визначив на перспективу мету європейської інтеграції України. Практична перевірка концепції багатовекторності зовнішньої політики України відбувалася під потужним тиском великих ядерних держав, які домагалися виведення з української території ядерної зброї колишнього СРСР.

На долю Анатолія Максимовича випали гострі дипломатичні суперечності з приводу ядерного роззброєння України та вирішення таких складних питань як мирне врегулювання українсько-російських колізій навколо м. Севастополя та Чорноморського флоту, проблема правонаступництва після розпаду СРСР, встановлення дипломатичних відносин та налагодження двосторонніх міждержавних взаємин України з сусідніми та іншими країнами світу, входження України до регіональних та глобальних структур, початок участі в миротворчій діяльності ООН та утвердження нового, повністю самостійного, статусу України в ООН загалом. З ім'ям першого міністра закордонних справ України пов'язані також становлення, розбудова й реорганізація української дипломатичної служби та нормативно-правове закріплення статусу МЗС. Зокрема, досягнення у січні 1994 домовленостей між Україною, США, Росією про вивезення радянської ядерної зброї дало можливість Україні уникнути міжнародної ізоляції, здобути вагому морально-дипломатичну перемогу. В цілому, оцінюючи згодом цей перехідний чи транзитний етап зовнішньої політики України, А. Зленко охарактеризував його як період "інституційного, кадрового і концептуального становлення зовнішньої політики", що "із самого початку була спрямована на ствердження нашої країни як незалежної держави, підвищення своєї життєздатності як суб'єкта міжнародних відносин та геополітичної боротьби, і що своєрідним наслідком цього історичного етапу стало позиціонування України як самодостатньої європейської держави середнього рівня".

Наступником А.М. Зленка на посаді міністра закордонних справ України став Геннадій Йосипович Удовенко (1931 - 2013), який виконував цю функцію з 25 серпня 1994 р. до 17 квітня 1998 року. Його каденція припадає на перший президентський термін Л.Д. Кучми, час якої можна вважати умовним розквітом курсу зовнішньополітичної багатовекторності. "Для мене необхідність вибору між Заходом і Сходом, - писав Л.Д. Кучма, - означає постійний вибір між переконаннями тієї чи іншої частини суспільства. Вони вказують у різні боки, причому у кожної є переконливі аргументи"3. Г.Й. Удовенко в цілому витримував цей принцип багатовекторності. З одного боку, наприклад, 31 травня 1997 р. було підписано Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією, а з іншого - Україна в липні того ж року уклала Хартію про особливе партнерство з НАТО. Але такої політики багатовекторності можна було дотримуватись за умов відносної слабкості Росії доби президентства Б.М. Єльцина. Тоді Росія ще не претендувала на імперський реванш і, зокрема, вимушена була підписати у грудні 1994 р. славнозвісний Будапештський меморандум. Утім, як відомо, цей меморандум, що закликав у випадку появи загроз безпеці Україні до проведення багатосторонніх консультацій із ядерними державами-"гарантами", жодного разу не було застосовано. З історичної точки зору Будапештський меморандум забезпечив Україні статус нейтральної держави, розташованої у "сірій зоні" безпеки між країнами членами НАТО та Росією. Спроби України визначитися зі своєю належністю до системи колективної безпеки НАТО наштовхнулися на політичний і економічний тиск Росії, яка, зокрема, взимку 2008 і 2009 років проводила "газові війни" з Україною. У грудні 2009 р. з нагоди 15-річчя підписання зазначеного меморандуму пропонувалося скликання спеціальної міжнародної конференції з метою правової формалізації зобов'язань щодо гарантій безпеки, але ця ідея не була схвалена великими ядерними державами.

У зв'язку з цим варто зазначити, що положення зазначеного меморандуму були повністю повторені у статтях Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та РФ 1997 р., але навіть цей документ час від часу ставився під сумнів у Росії, яка у такий спосіб демонструвала невдоволення зовнішньополітичним курсом України, що долала пострадянську спадщину та робила європейський і євроатлантичний вибір. Анексія Криму Росією у 2014 р. не лише перекреслила Будапештський меморандум, договірно-правову основу українсько-російських відносин, але й підірвала європейську та світову системи безпеки.

Під час перебування Г.Й. Удовенка на посаді міністра закордонних справ Україна стала повноправним членом Ради Європи (1995) і Центральноєвропейської ініціативи (1997), набула чинності Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом (1998), наша країна увійшла до другої десятки з більш ніж 80 держав - учасниць миротворчості. Міністр став, мабуть, найвідомішім у світі українським дипломатом, представляв свою державу на численних сесіях, конференціях і нарадах ООН та інших міжнародних організацій і форумів. Будучи обраним президентом 52-ої сесії Генеральної Асамблеї ООН у вересні 1997 р., він, наприклад, упродовж року зустрічався практично з усіма учасниками загальних дебатів високого рівня, серед яких були 18 глав держав, 14 глав урядів, 16 віце-прем'єр-міністрів та 111 міністрів закордонних справ. Геннадій Йосипович афористично сформулював принципи кадрової політики в Україні, зокрема в дипломатичній службі: "Професіоналізм, патріотизм, порядність". Заснована в 1995 р. Дипломатична академія України з 2017 р. носить ім'я Геннадія Удовенка.

Його наступником став теж високопрофесійний дипломат Борис Іванович Тарасюк, який вперше зайняв посаду міністра закордонних справ України 17 квітня 1998 р. і перебував на ній до 29 вересня 2000 року. Його діяльність відразу стала подразником для Росії. Завершення першого терміну перебування Б.І. Тарасюка на посаді міністра закордонних справ співпало з початком справи Г. Гонгадзе та акцією "Україна без Кучми". Внутрішньополітичні проблеми України були доповнені її міжнародною ізоляцією на Заході. Нейтралізувати негаразди знову був покликаний А.М. Зленко, який вдруге займав посаду міністра закордонних справ України з 2 жовтня 2000 до 2 вересня 2003 року. В цей час відбулася відносна нормалізація українсько-російських відносин, проходили переговори про можливість створення тристороннього українсько-російсько-німецького газотранспортного консорціуму (2002), але також сталася перша проба сил під час осінньої 2003 р. кризи навколо острова Тузла.

На цьому переломному етапі внутрішньополітичної історії України міністром закордонних справ з 2 вересня 2003 р. до 3 лютого 2005 р. був Костянтин Іванович Грищенко. Загалом 2004 рік, зокрема Помаранчева революція, надали багато позитивів вітчизняній дипломатії. Принаймні такий висновок можна зробити, виходячи з оцінки відносин з ключовими стратегічними партнерами України. Звичайно, не завжди вистачало можливостей, аби відстоювати інтереси України в більшості регіонів земної кулі за межами Європи чи Північної Америки. Це тим більше тривожило, що світ об'єктивно ставав багатополюсним, тож розширювати географію міжнародних зв'язків слід було наполегливо та систематично.

Найвищою оцінкою ефективності зовнішньої політики є її оцінка громадянським суспільством. За результатами президентських виборів 2004 р. в Україні народ відкоригував пріоритети держави на міжнародній арені. Але він не відкинув відповідальної, виваженої та прагматичної зовнішньої політики, за якої декларації не повинні були розходитись із конкретними дипломатичними зусиллями.

Вдруге посаду міністра закордонних справ України з 4 лютого 2005 р. до 30 січня 2007 р. Б.І. Тарасюк займав за часів президенства В.А. Ющенка. Саме тоді не лише з'явилися надії на поліпшення відносин України з Євросоюзом, приєднання до якого було визначено новообраним президентом головним стратегічним завданням України, але вперше з часу проголошення незалежності наша країна спробувала грати роль альтернативного щодо Росії регіонального лідера. Внаслідок цього українсько-російські відносини опинились на найнижчому рівні, якого не було від часу підписання Договору про дружбу, співробітництво і партнерство 1997 року. Політичні ресурси, задіяні Кремлем, аби змінити розстановку сил в Україні, тоді виявились недостатніми. Тому було використано останній "козирний" аргумент - газову зброю. Саме гучні суперечки навколо газових проблем наприкінці 2005 року гостро поставили питання про загальний стан українсько-російських відносин.

2006 рік залишиться в історії зовнішньої політики України як дуже суперечливий щодо здобутків та провалів. Насамперед у 2006 р. Україна завершила процес прийняття нормативних актів, які були потрібні для вступу до Світової організації торгівлі. Водночас цей рік знову дав підстави переконатися в тому, що Україні не вистачає зовнішньополітичної послідовності та передбачуваності. Зокрема, рік закінчився черговим скандалом щодо контролю за посадою міністра закордонних справ, що негативно позначалося на авторитеті України в світі. Але, навіть за умов відсутності консолідованої позиції президента та прем'єр-міністра з питань пріоритетів зовнішньої політики, 2006 р. став показовим щодо вирішення традиційних проблем вітчизняних міжнародних відносин.

Після вимушеної відставки Б.І. Тарасюка з посади очільника МЗС постановою Кабінету Міністрів України виконуючим обов'язки міністра закордонних справ України був призначений Володимир Станіславович Огризко, який перебував на цій посаді з 31 січня до 21 березня 2007 року. Президент України В. Ющенко два рази подавав його кандидатуру для затвердження на посаді міністра Верховною Радою України, але жодного разу В.С. Огризко не набрав потрібної для призначення кількості голосів депутатів. Тоді міністром закордонних справ України (одним із наймолодших у світі), затвердженим парламентом, став Арсеній Петрович Яценюк, який перебував на цій посаді з 21 березня до 18 грудня 2007 року. Саме в цей час було започатковано переговори між Україною та Європейським Союзом щодо укладання нового базового договору, який мав наступного року замінити Угоду про партнерство та співробітництво 1994 року. Впродовж 2007 р. на переговорах було визначено основне протиріччя, яке стосувалося історичної можливості асоційованого членства України в ЄС. Важливим практичним результатом відносин України з Євросоюзом стало підписання 18 червня 2007 р. угоди про візовий режим та угоди про реадмісію нелегалів. Крім того, у жовтні 2007 р. було встановлено офіційні контакти між Генеральним штабом Збройних Сил України та Військовим комітетом Європейського Союзу. Цей крок дав можливість налагодити практичну взаємодію з Євросоюзом у питаннях спільної зовнішньої та оборонної політики.

Після позачергових парламентських виборів і затвердження 18 грудня 2007 р. нового складу Кабінету Міністрів України на чолі з Ю.В. Тимошенко, посаду міністра закордонних справ в ньому отримав В.С. Огризко, який перебував на ній до 3 березня 2009 р. На цій посаді він демонстрував відданість ідеї євроатлантичної інтеграції України, що викликало критику з боку політичних опонентів, виступав за поглиблення співпраці й партнерських відносин зі США, підписавши з держсекретарем К. Райс у 2008 р. Хартію Україна - США про стратегічне партнерство. Під час російсько-грузинської війни 2008 р. Україна однією з перших держав світу виступила на підтримку Грузії, а В. Огризко на зустрічі в Москві зі своїм російським колегою С. Лавровим заявив про невизнання незалежності Південної Осетії та Абхазії, "тому що це суперечило б принципам міжнародного права".

Водночас тривала внутрішньополітична нестабільність в Україні та загострення українсько-російських відносин перешкоджали формуванню стабільного зовнішньополітичного курсу. Проросійська опозиція блокувала подачу заявки президента В. Ющенка, прем'єр-міністра Ю. Тимошенко, голови Верховної Ради А. Яценюка про надання Україні програми набуття членства в НАТО. Зрештою, Росія змогла тоді зірвати процес прийняття на Бухарестському саміті НАТО у квітні 2008 р. рішення про надання Україні Плану дій щодо набуття членства. Незважаючи на це, на початку 2009 р. глава МЗС України оприлюднив перелік пріоритетних завдань міністерства на найближчий рік, серед яких були названі розробка і виконання річної національної програми з інтеграції України до НАТО, "мінімізація ідеологічної складової" і відхід "від стереотипів і штампів братства та історичної близькості" у відношеннях з Росією. На початку березня 2009 р. Верховна Рада України за наполяганням комуністів і "регіоналів", які, зокрема, піддали різкий критиці дії МЗС і президента України під час розгляду у Міжнародному суді ООН справи з визначення статусу острова Зміїний (йдеться про тривалі українсько-румунські територіальні суперечки), відправила В.С. Огризка у відставку з посади міністра.

Після цього досить тривалий час зовнішньополітичне відомство України було без голови - з 3 березня до 9 жовтня 2009 р. обов'язки міністра закордонних справ виконував Володимир Дмитрович Хандогій. Саме в цей період лідери країн Європейського Союзу затвердили багато в чому компромісну політику "Східного партнерства", спрямовану на поліпшення відносин з ЄС шести пострадянських країн - Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдови та України. Тим часом різні політичні сили у Верховній Раді України дійшли нарешті компромісу і на посаді міністра закордонних справ затвердили Петра Олексійовича Порошенка, який обіймав її з 9 жовтня 2009 р. до 11 березня 2010 року, тобто його каденція співпала з президентськими перегонами 2010 року. Ключовим напрямком зовнішньої політики України вкотре було визначено європейський. Втім, кадрові зміни засвідчили факт гострої боротьби навколо визначення вітчизняних зовнішньополітичних пріоритетів.

Після обрання Президентом України В.Ф. Януковича 11 березня 2010 р. вдруге міністром закордонних справ було призначено К.І. Грищенка, який перебував на цій посаді до 24 грудня 2012 року. Загалом 2010 рік видався суперечливим для міжнародних відносин. Поворотним він став і для української дипломатії. Під впливом результату президентських виборів насамперед відбулися помітні зміни в українсько-російських відносинах. Політичні та економічні еліти двох країн знову стали говорити однією мовою "прагматизму" та краще розуміти один одного. Звичайно, такий ренесанс українсько-російських відносин неоднозначно сприймався громадською думкою на Сході й Заході України, а також політичною елітою Заходу.

Поворотним моментом стало підписання 21 квітня 2010 року в Харкові угод про продовження терміну оренди бази російського Чорноморського флоту в Криму в обмін на умовний перегляд угод про ціну постачання газу в Україну, що фактично розвернули Україну від ЄС назад в обійми Росії і максимально загострили стосунки між українською владою та опозицією. Черговим внутрішньополітичним подразником стали чутки про можливе об'єднання активів "Газпрому" та "Нафтогазу України". Однак наприкінці 2010 року стало зрозуміло, що сторони готові лише створювати спільні підприємства в окремих галузях газового господарства, зокрема щодо можливості видобутку сланцевого газу на Донбасі.

Україна у стосунках із Росією в цей час наполягала на своєму позаблоковому статусі, який був закріплений в ухваленому Верховною Радою 1 липня 2010 р. Законі України "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики" та затвердженому Кабінетом Міністрів у квітні 2011 р. новій (третій за часи української незалежності) "Військовій доктрині України", та відмовилася приєднуватися до Організації договору колективної безпеки (ОДКБ). Неврегульованим залишалося питання діяльності культурно-освітніх громадських організацій української діаспори у Росії. Позитивом стало збільшення обсягів українсько-російської торгівлі, яка за статистичними показниками наблизилися до валових характеристик торгівлі України на той час із 27 країнами-членами Європейського Союзу. У стосунках із Європейським Союзом Україна у 2010 р. продовжила переговори про підготовку угоди щодо набуття статусу асоційованого членства та створення зони вільної торгівлі. Однак чітких дат реалізації цих намірів, як і плану запровадження безвізового режиму для громадян України в Шенгенському просторі, визначено так і не було, про що свідчили, зокрема, безрезультативні щодо реалізації євроінтеграційного курсу нашої держави саміти Україна - ЄС у 2010 і 2011 рр. Загалом, 2011-й увійшов в історію як рік поглиблення світової економічної кризи, час соціально-політичних та міждержавних конфліктів й заворушень. Це був період зміни політичних лідерів у багатьох країнах світу. Причому вперше заради цього широко застосовувалися сучасні комунікаційні технології.

У стратегічному українському зовнішньополітичному виборі не став визначальним і 2012 рік - навіть запланований на цей рік шістнадцятий саміт Україна - ЄС не відбувся. Хоча 30 березня 2012 року, після 21 раунду переговорів щодо підготовки Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом і 18 раундів переговорів щодо умов створення зони вільної торгівлі між ними, які тривали понад 5 років, нарешті було парафовано сторонами повний текст цієї угоди. 2012 рік характеризувався також регулярними українсько-російськими торговельними війнами, пов'язаними із політичним тиском на Україну з метою стимулювати її до входження до Митного союзу на чолі з РФ. Але Україна відкинула пропозицію увійти не лише до Митного союзу, а й до єдиного із Росією простору безпеки. На позитивні тенденції ситуацію не змінив і вступ Росії до Світової організації торгівлі, членом якої Україна стала ще у 2008 р. Навіть більше, Москва виступила проти наміру Брюсселя першочергово розглянути питання надання безвізового режиму для громадян України. Водночас у тогорічному посланні до Федеральних зборів президент РФ В. Путін запропонував скасувати з 2015 року для громадян України право на безвізове відвідання Росії. Зважаючи на ці фактори, українсько-російські відносини залишалися своєрідним стратегічним генератором все нових і нових суперечок і протиріч, незважаючи на усі поступки тодішньої української влади. Наприкінці грудня 2012 р., коли багатьом в Україні та в Європі здалося, що українське керівництво зробило вибір на користь входження до Митного союзу, Євросоюз переглянув своє рішення про бойкот президента В. Януковича та запропонував провести саміт з Україною у Брюсселі наприкінці лютого 2013 року.

Після жовтневих парламентських виборів 2012 р. новим міністром закордонних справ України був призначений Леонід Олександрович Кожара, який займав цю посаду з 24 грудня 2012 р. до 23 лютого 2014 року.

Міжнародні події 2013 року позначилися смислами, які називають історичними. Негаразди зі світовою економікою та фінансами продовжували визначати зміст багатьох подій у різних країнах. Рік був "багатий" на масові соціальні протести, наприклад у Греції, Іспанії, Італії, Португалії, у парламентах багатьох країн Євросоюзу зміцнили свої позиції ультраправі партії, які скептично ставляться до поглиблення європейської інтеграції та обмеження національного суверенітету. Все це не могло не впливати на зовнішню політику України.

Впродовж 2013 року Україна вперше головувала в Організації з безпеки і співробітництва в Європі. 17 січня 2013 р. у Відні Л. Кожара презентував план дій України під час головування в ОБСЄ. Втім, вагомих проривів у процесі врегулювання складних конфліктів у Придністров'ї, Нагірному Карабаху, Абхазії та Південній Осетії, передбачених цим планом, не сталося. Українські миротворці у 2013 році були направлені до африканських держав Кот-д'Івуар та Демократичної Республіки Конго.

Але центральним у внутрішньополітичному й міжнародному житті України залишалося питання, пов'язане з Угодою про асоціацію з Європейським Союзом, офіційне підписання якої було заплановано на 28 листопада 2013 р. у Вільнюсі та яка апріорі повинна була стати фактом і чинником вирішального цивілізаційного вибору України. Це й обумовило з боку Російської Федерації геополітичну, військову й політичну конфронтацію навколо її остаточного підписання та імплементації, до якої долучилися й антиєвропейські, проросійські сили в самій Україні. 21 листопада 2013 р. Кабінет Міністрів України на чолі з М. Азаровим, який два місяця до того одноголосно схвалив текст Угоди про асоціацію з Євросоюзом, у неконституційний спосіб прийняв рішення призупинити підготовку до її підписання. Тоді ж міністр закордонних справ України Л. Кожара на зустрічі з послами країн-членів ЄС в Україні обгрунтовував причини відкладання підписання Угоди, говорячи про необхідність значної фінансової підтримки від ЄС, відміну квотного принципу експорту товарів українського виробництва на спільний європейський ринок тощо.

Як відомо, Президент України В. Янукович Угоду про асоціацію з ЄС у Вільнюсі так і не підписав, незважаючи на очікування більшої частини української громадськості та політиків ЄС. Саме відмова від Угоди стала першим поштовхом до масових громадських протестів і подальшої політичної кризи в Україні, адже влада відмовила українцям у європейській перспективі та втратила значну частину легітимності й занурилась у безпрецедентний конфлікт із власним суспільством, що переріс у справжню революцію - Революцію Гідності.

Після Революції Гідності і зміни влади в Україні виконувачем обов'язків міністра закордонних справ України з 27 лютого до 19 червня 2014 р. був Андрій Богданович Дещиця. Це був час російської гібридної агресії проти України, анексії Криму та започаткування фейкових "республік" на Донбасі. 1 березня 2014 року Рада Федерації "дозволила" президенту РФ використовувати російські війська на території України, тобто з точки зору класичного міжнародного права фактично оголосила нашій країні війну. Напруження поширилося на Крим, де 11 березня 2014 року Верховна Рада Автономної Республіки Крим, перевищивши свої повноваження, прийняла "декларацію незалежності". Не менш сумнівним як з точки зору норм міжнародного права, так і національного українського законодавства, став проведений 16 березня 2014 року "референдум", який "підтвердив" приєднання Автономної Республіки Крим до Росії. В цій кризовій ситуації Європейський Союз виявив готовність надати Україні морально-політичну підтримку. 20 березня 2014 р. новий Прем'єр-міністр України А. Яценюк підписав політичну частину Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

У відповідь, реалізуючи проект створення "буферної зони" між Росією та Україною, аби запобігти самим розмовам про можливий вступ України до ЄС і НАТО, кремлівські стратеги затіяли ігрища на Донбасі. 11 травня 2014 року відбулися "референдуми" щодо "незалежності" Донецької і Луганської областей України. У відповідь Євросоюз і США запровадили економічні санкції проти Росії, які впродовж року ставали жорсткішими і поширилися на ключові сектори російської економіки. Паралельно відбувалася російська мілітаризація Криму. 5 липня 2014 року українські війська увійшли до міста Слов'янська. Але ця подія стала лише прологом до ще активніших бойових дій з проросійськими терористами на непідконтрольній Україні частині Донецької та Луганської областей. Ця "гібридна" війна набула усіх ознак серйозного регіонального конфлікту на Сході Європи. Вона стимулювала дипломатичну активність не лише Міністерства закордонних справ України, але й міжнародних організацій, які досить активно долучилися до дипломатичних зусиль, метою яких було залагодження конфліктності українсько-російських відносин. Наприклад, лише з 28 лютого до 15 березня 2014 р. Рада Безпеки ООН провела дев'ять екстрених засідань з дебатами навколо кримського питання, в ході яких Росія ветувала проект резолюції, запропонований українською стороною. 27 березня 2014 р. на спеціальному засіданні Генеральної Асамблеї ООН агресію Росії у Криму засудили 100 країн, натомість підтримали 11, а 58 держав утрималися. Європейський Союз у відповідь на анексію Криму заморозив низку проектів, але не поспішав із масштабними санкціями проти Росії. Рада Європи, своєю чергою, 10 квітня 2014 р. позбавила Росію права голосу в Парламентській асамблеї Ради Європи. НАТО призупинив співпрацю з Росією та активізував співробітництво з Україною. І хоча практична віддача таких кроків міжнародного співтовариства була досить незначною, але вони свідчили про підтримку територіальної цілісності України.

Обрання 25 травня 2014 р. на позачергових президентських виборах в першому ж турі нового, проєвропейські налаштованого Президента України П.О. Порошенка свідчило про консолідацію волі українського суспільства чинити спротив російській агресії та активізувати зусилля в реалізації європейського вибору України. І в цьому особливо важлива роль відводилася Міністерству закордонних справ України, яке 19 червня 2014 р. очолив Павло Анатолійович Клімкін. З перших днів перед ним і українською дипломатією загалом відкрився фронт, на якому стіною треба протистояти агресивній політиці РФ і цинічній російській пропаганді, забезпечуючи міжнародну підтримку територіальній цілісності й суверенітету України, складних внутрішніх реформ. Зокрема, експерти Національного інституту стратегічних досліджень слушно зауважують, що збройна агресія Росії стала каталізатором перезавантаження зовнішньої політики України.

Вже через місяць після обрання - 27 червня 2014 р. - Президент України П. Порошенко разом з лідерами Грузії і Молдови у Брюсселі підписав економічну частину Угоди про асоціацію. Це створило нову політичну реальність та стимулювало 2 липня 2014 р., у розпал боїв на Донбасі, зустріч у Берліні міністрів закордонних справ України, РФ, ФРН і Франції, яка започаткувала т. зв. "нормандський" формат переговорів щодо ситуації в Україні, а згодом привела до т. зв. "мінського" переговорного процесу. Слід наголосити на величезній роботі й активності в цьому напрямі Міністерства закордонних справ України та особисто його очільника. Так, вже 23 червня 2014 р. у Брюсселі П. Клімкін презентував європейським колегам український план припинення конфлікту на Донбасі. У липні 2014 р. він здійснив візити до Парижа, Берліна, Варшави, які були присвячені питанням міжнародної підтримку суверенітету і територіальної цілісності України. 28 липня 2014 р. відбулися його переговори з віце-президентом США Дж. Байденом, за результатами яких до Конгресу США було подано "Акт сприяння безпеці України". 15 серпня 2014 р. Міністр закордонних справ України направив листа Генеральному секретареві ООН Пан Гі Муну щодо продовження мандату Моніторингової місії ООН з прав людини. І подібні приклади й факти міжнародної активності та дій П. Клімкіна можна продовжити.

1 листопада 2014 року набула чинності політична складова Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом, а 15 грудня 2014 року в Брюсселі відбулося перше засідання Ради асоціації України та Євросоюзу. Нове керівництво ЄС на чолі головою Європейської комісії Жан-Клодом Юнкером, Президентом Європейської Ради Дональдом Туском та Верховним представником з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки Федерікою Могеріні висловило підтримку України. Неодноразово наголошувалося, що скасування санкцій проти Росії можливе лише після припинення її військово-політичного втручання у внутрішні справи України.

1 вересня 2017 р. набула чинності Угода про асоціацію між Україною та ЄС. Україна зробила свій цивілізаційний вибір і взяла чіткий курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Втім, протистояння російській гібридній агресії залишається основним завданням вітчизняної дипломатії і зовнішньої політики України. В історичному контексті Угода про асоціацію, над підготовкою, підписанням й ратифікацією якої тривалий час працювали команди багатьох міністрів закордонних справ України, є функціональним викликом для українського суспільства та еліти на здатність одночасно проводити європейські реформи та реінтеграцію Донбасу й Криму. Тільки вирішення цих стратегічних завдань уможливить повноцінну заявку нашої держави на вступ до Європейського Союзу, адже, як неодноразово наголошував Президент України П. Порошенко, "ніхто в Європі не платив таку ціну за європейський вибір як Україна".