Події

Європейська ідентичність: характер, особливості та механізми формування
Алла Киридон
22.11.2017, 16:02

 

                                    Частина ІІ

Польський соціолог Д. Вояковський на підставі загального аналізу інтерв’ю (ключовими запитаннями були: «Що означає Європа? Якими є кордони Європи? Що є європейськими цінностями? Що єднає й розділяє європейців? Хто є європейцем?» та ін.) виявляє існування кількох версій інтерпретації Європи й, відповідно, виокремлює чотири типи проектів європейськості:

1)      загальнокультурний (внутрішній);:

2)      релігійний (християнський);

3)                 унійний (назва проекту вказує, що головним аспектом, елементом і контекстом європейськості в цій її інтерпретації є Європейський Союз);

4)                 зовнішній (західний) (специфіку цього проекту визначають не скільки змісти, приписувані Європі, стільки сприймання їх як зовнішніх щодо ситуації співрозмовника та його місця проживання. Проект є скептичним підходом до Європи й заразом до Європейського Союзу. Європейськість по-різному трактується – як термін, що не має реальних позначок, як щось видумане Європейським Союзом, нарешті зовсім як у проекті Європейського Союзу, як своєрідний стиль життя й високий рівень споживання).

Існування європейської ідентичності випливає з факту існування кордонів ЄС, оскільки за ними існує образ «іншого», що є необхідною передумовою виникнення будь-якого типу ідентичності. Водночас, як підкреслює М. Крепон, Європа «стала тим, чим вона є, завдяки подвійному рухові: з одного боку, завдяки обмінам та циркуляції між своїми складниками, а з іншого – завдяки виходові за власні межі». Відтак, увиразнюється те, «що не «належить» Європі, так чи так «прийшло до неї», а, отже, «належить» їй щонайменше частково; те, що роблять властивим Європі, існує також поза її межами, а, отже, не належить (чи більше не належить) власне їй».

При аналізі європейської ідентичності, як зазначає О. Толкачов, прийнято виділяти два конкуруючих і взаємовиключних підходи. Перший підхід, що виникнув на початкових етапах європейської інтеграції, означують «союзний націоналізм». Його сутність обумовлювалася тим, що всі країни, які були учасниками європейської інтеграції на зорі створення Європейського Союзу, поєднувала спільна історія, територія, культура. Це стало основою європейської ідентичності. Слід зазначити, що прихильники концепції союзного націоналізму доволі скептично ставилися до розширення європейського співтовариства.

Втім, перетворення суто економічного об’єднання в політичне призвело до необхідності пошуку нових критеріїв європейської ідентичності. У ролі таких критеріїв стала сприйматися спільність певних цінностей: демократія, правова держава, повага відмінностей (тобто толерантність). Найвищою цінністю вважався індивід, а соціальне життя було покликане слугувати для забезпечення його комфортних умов існування. Такий новий підхід до розуміння європейської ідентичності отримав назву «патріотичний конституціоналізм». Означені цінності актуальні для сучасного Євросоюзу.

На підставі аналізу документів Європейського Союзу Т. Гладяк робить висновок, що термін «ідентичність» вживається в документах, що регулюють справи Європейського Союзу, у двох найтиповіших контекстах. По-перше, це твердження, що на рівні Союзу існує потреба в спільній ідентичності. По-друге, це заклики поважати національні ідентичності тих країн, що до нього входять. Так, у Договорі Європейського Союзу від 29 липня 1992 р. (Маастрихтський Договір), європейська ідентичність трактується як мета, якої слід досягнути у військовій обороні, побудованій на принципі колективної безпеки. Як сказано в Декларації Західноєвропейського Союзу, надзвичайно важливим кроком на шляху до побудови «справжньої ідентичності європейської безпеки й оборони» є поступове злиття Західно-Європейського і Європейського Союзів. З іншого боку, у Статті «F» Маастрихтського Договору зазначено: «Союз поважатиме національні ідентичності країн-учасниць». Складається доволі парадоксальна ситуація: коли йдеться про те, чим є європейська ідентичність, офіційні документи подають її і як «щось», чого немає, і, водночас, «щось», розвитку чого керівництво Євросоюзу сприяє і в рамках чиїх кордонів керує.

У Хартії Європейської ідентичності подано характеристику європейської ідентичності. По-перше, вона розглядається як спільність долі, залежність народів Європи один від одного у спільному будівництві мирного європейського порядку. По-друге, європейська ідентичність виявляється у спільності цінностей, що беруть початок у класичній старовині, християнстві, Ренесансі та Просвітництві й засновані на толерантності, гуманізмі й братерстві, визнанні фундаментальних прав людини і норм права, котрі впроваджені в загальних принципах, що підтверджують волю індивідуальної і соціальної відповідальності. По-третє, європейська ідентичність постає спільністю життєвого простору, в якому розвивається європейське громадянство, згідно з яким всі громадяни у державах-членах мають ті самі права й обов’язки. По-четверте, європейська ідентичність виявляється у специфічній відповідальності: тільки через співробітництво, згуртованість і єдність може Європа ефективно допомагати вирішувати власні та світові проблеми, розбіжність у європейській політиці – безвідповідальність, яка може привести до хаосу.

Заслуговують на увагу питання механізму формування ідентичностей. Так, П. Кільманзеґґ зауважує, що колективні ідентичності – явище набуте. Вони не є чимось природним, навпаки – це штучні феномени, які змінюються історично протягом тривалого часу. Базовими параметрами формування колективних ідентичностей є комунікація, пам’ять, досвід. Спільність цих засад забезпечує появу традицій, які сприяють становленню тривалих колективних ідентичностей.

На думку Е. Сміта, саме пам’ять посідає центральне місце у створенні ідентичностей і культур. «Немає глобальної «ідентичності в процесі формування»; глобальна культура може бути лише позбавленою спогадів конструкцією з національних елементів, на які вона й розпадається. Але культура, позбавлена спогадів, – це суперечність; будь-яка спроба створити таку глобальну культуру лише свідчитиме про множинність фольклорних спогадів та ідентичностей, пограбованих в ім’я створення тієї гігантської bricolage, саморобки».

На ключовій ролі історії та пам’яті у справі формування ідентичності наголошує О. Горенко. Автор зауважує, що історичний досвід Європи – це процес усвідомлення потреби нової культури політичного і соціального спілкування, котра здатна убезпечити від повторення попередніх жахливих «помилок Фауста». «Якщо виходити з того, що історія – це сфера пам’яті, а пам’ять – це наріжний камінь пізнання та самопізнання, – зазначає дослідник, – то цілком очевидною є ключова роль історії у справі формування ідентичності». Адже збереження минулого дає можливість відбутися актові осмислення, фіксації сьогодення і виробленню припущень щодо можливого майбутнього. Європейська ідентичність як тип мислення є феноменом історичним у свої основі, оскільки вона є ментальним результатом еволюції емпіричного і раціонального. «Пізнавальний» вимір європейської ідентичності є особливістю європейського погляду на світ, на основі якого, власне, й сформувався суто європейський «культурний універсум». Є великий сенс у тлумаченні історичної пам’яті як варіанту своєрідної «культурної угоди». Можна було б додати, що змістом цієї угоди є «селекція досвіду».

Водночас, непроста історія країн Європейського Союзу, існування внутрішніх проблем та історичних образ ускладнює процес форматування європейської ідентичності та на практиці вимагає від європейців дотримання принципу толерантності. Відтак, виправданою в осмисленні минулого видається акцентуація «культури забуття» про найтрагічніші сторінки спільної історії.

Візія Європи як спільноти долі і спільноти культури залишається недостатньо увиразненою. Як зауважує П. Кільманзеґґ, Європа «не є ні спільнотою комунікації, ні досвіду, вона також є досить обмеженою як спільнота пам’яті».

Сумнівність існування тривалої європейської ідентичності аргументує Г. Куц, зазначаючи, що, по-перше, Європа не становить комунікативну спільноту, оскільки, вона є багатомовною. По-друге, у європейців відсутня спільна пам’ять стосовно епохальних подій, оскільки кожна європейська країна має власну історію зі своїм минулим, яке може не вписуватися в бажане спільне минуле Європи. Ця пам’ять впливає і на сучасних європейців. Адже роль постаті Наполеона для французів суттєво відрізняється від тієї ролі, яку відіграє ця постать у пам’яті німців чи поляків. Друга світова війна також залишила різні спогади у німців та англійців. По-третє, спільність досвіду також можна вважати проблематичною, оскільки всякий досвід базується на моделях пам’яті. Тобто сучасність оцінюється, виходячи з існуючих трактувань подій минулого. Утім, саме цей критерій здатний наповнювати європейську ідентичність у майбутньому (так, скажімо, європейці разом набувають спільного досвіду, пов’язаного з використанням єдиної валюти – євро).

Оскільки Європейський Союз, за визначенням, не є національною державою, консолідованою соціальними, історичними та мовними зв’язками, суттєвою проблемою для формування спільної ідентичності Євросоюзу є «винайдення традиції». У тому сенсі, що «винайдена традиція» означає певний тип суспільної практики ритуального чи символічного характеру, який регулюється загальноприйнятими правилами, мета яких – індоктринація певних цінностей чи норм поведінки шляхом повторення. Наявність такої практики автоматично вимагає зв’язку з минулим, континуїтету, який забезпечується апеляцією до відповідного історичного досвіду.

Водночас А. Мартинов зауважує проблемність історичного континуїтету європейської спільноти. У процесі європейської інтеграції виопуклюються проблеми «громадянського» та «етнічного» націоналізмів, які наголошують відповідно на загальнополітичних або «кровних» критеріях групової ідентифікації. Нагадаємо, що наприкінці 1990-х рр. Рада Європи з метою реалізації чергового проекту творення «винайдених традицій» та «уявної спільної європейської спільноти» запропонувала основну увагу приділити викладанню саме європейської історії, а не національної історії. Однак цей проект фактично так і не був реалізований, оскільки на заваді стали національні інтереси європейських держав, які полягали у збереженні власної колективної ідентичності.

Очевидно не випадково у формуванні європейської ідентичності особливої ролі набуває символічна репрезентація спільної політики, оскільки символи та традиції виступають атрибутами ідентичності та способами її активної підтримки. Йдеться передусім про впізнавані символи Європи: прапор (офіційний символ ЄС з 1986 р.), гімн Євросоюзу (вступ до «Оди радості» – фрагмент 9-ої симфонії Бетховена на слова Шиллера). Певну роль у цьому контексті відіграє також менш впізнавана символічна репрезентація: день Європи – 9 травня (у 1950 р. 9 травня Р. Шуман виступив з декларацією щодо об’єднання «вільних націй Європи»), девіз «Єдність у різноманітності» (з латині «Invarietateconcordia»), спільна валюта, спільний мережевий домен («eu» з 2005 р.).

Сучасний світ стає «нестримним», неконтрольованим. Відтак, досліджуючи процеси глобалізації, Е. Гідденс підкреслює, що «нестримний світ диктує нестримне реагування, нестримну відповідь культур». Дослідник говорить про зовсім нове культурне явище – «глобальне космополітичне суспільство» – і відповідно формування нових глобальних космополітичних культурних ідентичностей. Водночас стара структура культурного реагування з ними не справляється, культурні ідентичності змінили, але ми звикли до старих культурних інституцій – «інституцій-мушлей»: «Ми продовжуємо говорити про націю, сім’ю, працю, традицію, природу таким штибом, неначе вони залишилися такими самими, що і в минулому. Але ж вони не такі. Зовнішня шкаралупа залишається, та внутрішньо вони змінилися… Це інституції, які стали неадекватними тим завданням, що вони їх покликані виконувати».

Зауважимо, що багато дослідників, для яких реальність Європи як континенту і простору культурної й політичної спільноти є безсумнівною, водночас вважають, що європейська ідентичність є фікцією. Власне обґрунтування позиції частини європейських дослідників щодо сумнівності існування європейської ідентичності на сучасному етапі (поділяючи їх точку зору) подає українська дослідниця Н. Пелагеша. По-перше, для зникнення національних ідентичностей країн-членів мають знову ж таки зникнути основні «породжувачі» національної ідентичності – кордони національних держав (щоб не було образу «іншого», який існує за кордоном), а така перспектива видається малоймовірною. «Можемо констатувати, – зауважує авторка, – що в ЄС зникли тільки економічні кордони, про зникнення державних (національних та адміністративних) говорити зарано, навіть за умов існування Шенгенської зони». По-друге, потрібна повна уніфікація соціокультурного простору ЄС – виникнення (конструювання) спільної історії, міфології, традицій (як це відбувалось за часів становлення національних ідентичностей європейських націй в межах їх територій). На даному етапі, на думку дослідниці, це є неможливим навіть теоретично. Відтак, авторка зазначає, що поява єдиної європейської ідентичності на зразок національної, тобто такої, яка замінить існуючі в ЄС національні ідентичності, є неможливою.

Натомість прихильник ідеї космополітичної Європи німецький соціолог і політичний філософ У. Бек зауважує, що загалом, у форматі побудови, розширення та зміцнення внутрішніх устоїв загальноєвропейського дому – Європейського Союзу – «космополітична Європа повинна підтримувати співіснування етнічних, національних, релігійних і політичних ідентичностей та культур, незважаючи на національні кордони, спираючись на конституційні принципи терпимості».

Відповідно до космополітичної парадигми, сучасне суспільство вступило у процес формування єдиної планетарної організації, де окремі країни та народи втрачають статус автономних самодостатніх одиниць. «Космополітична Європа, – підкреслює автор, – це Європа, яка веде моральну, політичну, економічну й історичну боротьбу за примирення». Відповідно, сучасна європейська ідентичність з точки зору її конструювання може будуватися як ідентичність космополітична. На думку У. Бека, новою ідеєю після комунізму та неолібералізму в умовах глобалізації має розвинутися ідея космополітизму, що відкидає ідею існування людства як поліетнічної та багатонаціональної цілісності й стоїть на позиціях перетворення його в доволі невиразно-одноманітне, як співіснування та взаємодію численних ідентичностей. Переважна більшість дослідників тлумачить космополітизм як ідеологію так званого «світового громадянства».

Водночас, як підкреслює Р. Дарендорф, космополітизм встановлює надзвичайно абстрактні зв’язки, про які не можна напевно сказати, що вони можуть дати точку опори. Відтак, «хоч як би гарно говорили про космополітичне суспільство, виникає питання, які лігатури воно створює, чи воно взагалі згуртоване».

В умовах глобалізації посилюється взаємозалежність світової спільноти, що знаходить відображення на традиційних національно-культурних ідентичностях. Нині поступово стираються кордони між державами, переосмислюється поняття «громадянство» та «держава». Зв’язки громадян із національними державами стають слабшими, а європейська спільнота поступово перетворюється на космополітичне суспільство зі спільним європейським громадянством.

Протягом століть країни різними способами намагалися зберегти свою гомогенність, використовуючи для цього широке розмаїття методів: базували національну ідентичність на релігії, мові, крові чи расі. Концепт нації, однак, завжди слугував головним методом досягнення даної мети. Попри це жодна з держав європейської спільноти не є повністю однорідною, хоча може виступати більш або менш гомогенною. Відтак, населення ЄС є гетерогенним: його складають люди, що спілкуються різними мовами, мають різні традиції, сповідують різні релігії, мають різну національну приналежність. Про «європейські іншості», утворені нездоланною множинністю самої Європи як перехрестя культур, мов, звичаїв та складними зв’язками Європи з рештою світу, говорить М. Крепон. На думку автора, ці іншості визначають гетероґенний характер європейської ідентичності, а розвиток цієї гетероґенної ідентичності є єдиною можливою політичною та культурною перспективою об’єднаної Європи.

Серед структурних елементів та механізмів конструювання європейської ідентичності увиразнюються такі: розвиток громадянства; створення наднаціонального символічного простору ЄС; формування загальноєвропейського інформаційно-комунікативного простору; здійснення політики європейської колективної пам’яті та розвиток наднаціональної системи бібліотек; наднаціональна культурна політика; наднаціональна мовна політика з метою створення lingua franca для об’єднаної спільноти; наднаціональна освітня та спортивна політики ЄС як чинники згуртування спільноти.

Отже, варто враховувати складність, багатовимірність і множинність, динамічність і діалогічність характеру будь-якої ідентичності, узалежненість останньої від конкретної ситуації та темпоральності, зовнішніх чинників тощо. Суттєвим є форматування європейської ідентичності в умовах кардинального перевлаштування геополітичного порядку. Європейська ідентичність виступає як особливий культурний маркер, який фіксує чи надає особливої символічної форми розрізненню чи ототожненню в контексті соціальної взаємодії/комунікації. Очевидно, що вельми складним і суперечливим утворенням постає конструкт європейської ідентичності на когнітивному рівні, у сукупності ціннісних уявлень, що характеризують масову свідомість (адже розмови про будь-яку ідентичність можливі лише за наявності конкретного свідомого суб’єкта, носія певної свідомості, що ідентифікує себе з цією ідеєю ідентичності).

Специфіка європейської ідентичності полягає в увиразненні своєрідної подвійної характеристики чи існуванні подвійної, але узалежненої, ієрархії: з одного боку, – національної ідентичності з відповідними ціннісно-нормативними ознаками та національною детермінованістю культурного простору, з іншого, – наднаціональної спільноти з формуванням своєрідного соціокультурного простору. Очевидно, таке поєднання/підпорядкування провокує мутацію глибинних структур національної ідентичності та своєрідність форматування ідентичності європейської. При цьому вагомим є те, що національний простір включає в себе «загальнолюдські», універсальні елементи, але в кожному окремому культурному просторі вони будуть займати особливе місце.

Логіка формування наднаціональної ідентичності потребує врахування відмінності фаз модернізаційних процесів різних держав, що обумовлює, в свою чергу, різні комплекси завдань. Порушена проблема вимагає додаткового вивчення, з огляду на те, що потреба в ідентичності ( а зокрема й у збереженні цілісності та самобутності окремої групи) за певних умов може стати істотним чинником міжетнічних чи інших суперечностей та конфліктів, у тому числі й на території Європи.

З огляду на прискорений розвиток комунікативних зв’язків, дифузних міжнаціональних процесів, що підсилює міграції народів, взаємопроникнення та злиття культур, на нашу думку, нова спільна європейська ідентичність може існувати лише як плюралістична, мультикультурна ідентичність. Ця «множинна», «комплексна», за словами К. Хюбнера, ідентичність складніша, включає локальні, регіональні, національні та наднаціональні елементи і цементується лише спільними демократичними цінностями. У конструктивістських відмінах європейської ідентичності вона є продуктом життя спільноти в окресленому матеріально-символічному просторі, характер якому надають європейські еліти, які пропонують «нові» предмети ідентифікації».

Усвідомлюючи те, що європейська культура всередині себе надзвичайно національно мозаїчна та увиразнюється певним «ціннісним розщепленням» в умовах культурної кризи, на нашу думку, основою формування спільної ідентичності європейців все ж має стати пошук спільних європейських цінностей. Оскільки саме поле ціннісних значень увиразнює буттєві смисли ідентичності; ціннісні орієнтаціїї є підґрунтям формування спільної ідентичності європейців. Зміна дискурсів неминуче призводить до структурування уявлень про європейську ідентичність. Зокрема набір ситуативних ідентифікаційних характеристик викристалізовується у процесі комунікації. Загалом сьогодні йдеться про незавершеність процесу формування європейської ідентичності як на теоретико-концептуальному рівні, так і на рівні утвердження особливої наднаціональної структури.