Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Події

Бендерська Конституція 1710 року – апогей політичної та правової думки Пилипа Орлика в еміграції (до Дня Конституції України 28 червня)
Теофіл Рендюк
27.06.2017, 14:50

<xml> Normal 0 MicrosoftInternetExplorer4 </xml>

Пилип Орлик увійшов в історію, насамперед, як автор першої у світі демократичної конституції. При всьому тому, що над текстом Бендерської конституції працювала і козацька старшина, а її зміст погоджували із запорожцями Олешської Січі та прибічниками незалежності в Україні, що свідчить про демократичний підхід до підготовки цього унікального документу. Пилипу Орлику належить не лише роль координатора розробки кінцевого варіанту Конституції 1710 року, але й авторство багатьох її статей.

Перший Президент Незалежної України Леонід Кравчук так характеризував цю історичну постать: "Єдиний з гетьманів малоросійських, хто науково, юридично та політично обгрунтував державницькі принципи існування України. Його Конституція - приклад грамотного та життєздатного на багато століть державостворюючого документу".

Безпрецедентною складовою церемонії обрання П. Орлика гетьманом у Бендерах було те, що вперше в історії української державності він укладав зі своїми виборцями офіційну угоду, де були чітко зазначені умови, на яких новий козацький лідер отримував гетьманську булаву. Повна назва укладеної угоди в перекладі з латині ("Pacta et Constitutiones legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis inter illustrissimum dominum Рhilippum Оrlik, neoelectum Ducem Exercitus Zaporoviensis, et inter generales, colonellos, nec non eundem Exercitum Zaporoviensem, publico utriusque partis laudo conventa ac in libera electione formali iuramento ab eodem illustrissimo duce corroborata, anno Domini 1710, aprilis 5, ad Benderam") на українську мову звучить як "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького між ясновельможним паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом Війська Запорізького та між старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорізьким, прийняті публічною ухвалою обох сторін і підтверджені на вільних виборах встановленою присягою названим ясновельможним гетьманом, року Божого 1710, квітня 5, при Бендерах". Текст угоди, або Конституції, був оприлюднений та схвалений одночасно латинською та староукраїнською мовами.

Аналіз змісту Конституції доводить, що за нею проглядалися політичні погляди та інтереси не лише П. Орлика, старшини та емігрантів у Бендерах та Яссах, але й багатьох їхніх прибічників, що залишилися на той час в Україні. Конституція складається з 16 статей, дуже різних за своїм обсягом, змістом і значенням, які стосувалися в основному кола питань щодо практичної політики гетьмана та його взаємин із старшиною, Запорозьким Військом та козацтвом Гетьманщини. Головний зміст Конституції складала домовленість між гетьманом П. Орликом і його соратниками-козаками зі шведським королем Карлом ХІІ, на підставі чого Україна входила під шведську протекцію, а її мешканці мали б керуватися положеннями Конституції у повсякденному житті. Конституція фактично проголошувала в Україні незалежну республіку, зберігаючи тільки протекторат шведського короля замість колишнього підданства царю, що було великим кроком уперед, порівняно із вищим досягненням української політичної думки XVII століття у Гадяцькому трактаті. П. Орлик брав на себе зобов'язання щодо обмеження гетьманської влади, посилення козачого демократизму в керівництві, зменшення соціального гноблення міщан і селян, захисту привілеїв козацького стану, збереження особливого положення запорозьких козаків, боротьби за політичне відокремлення України від Росії, визнання основною релігією в державі православ'я з підпорядкуванням константинопольському, а не московському патріарху, відродження державних кордонів часів розквіту Гетьманщини тощо. Це було найкращим доказом того, що Конституція 1710 року була призначена для її імплементації в Україні.

За своєю формою Конституція була написана за зразком польських угод, які шляхта того часу укладала зі своїми виборними королями. У даному випадку дали про себе знати традиції польської школи виховання та збереження їх ще достатньо сильного впливу на менталітет української політичної еліти початку XVIII-го століття.

Бендерська Конституція починається зі стислого огляду історії народу козацького, давнього та відважного (тут і далі цит. за "Пакти і Конституції" Української козацької держави (до 300-річчя укладення) / Відп. ред. В.А. Смолій; упорядники М.С. Трофимук, Т.В. Чухліб. НАН України. Інститут історії України; Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського; Державна архівна служба України; Центральний державний історичний архів, м. Київ). Зазначається, що свого часу цей народ "підніс безсмертною славою, широкими володіннями та героїчними діяннями, яких не лише сусідні народи, а й сама Східна (Візантійська) Імперія на морі й на суші боялась настільки, що Східний (Візантійський) імператор, замисливши умиротворити цей народ, поєднався з ним міцним союзом". Тут особливо відчувається академічний стиль П. Орлика як носія глибоких знань з минулого українського народу.

У вступі також пояснюються причини того, що Україна розривала відносини з царською Росією та переходила під шведську протекцію. Зокрема підкреслюється, що, коли український народ визволився з-під польського панування, він, як рівний до рівного, прилучився до Росії, заключивши з нею на Переяславській раді у 1654 році угоду, якою мали регулюватись відносини двох самостійних держав. Вступаючи до союзу з московцями, український народ сподівався "на те, що вони, будучи самі такого ж обряду, як і ми, дотримуватимуться своїх зобов'язань відповідно до прийнятих пактів і конституцій, скріплених присягою, і що він назавжди збереже Військо Запорозьке і вільний народ Руський під його покровительством при непорушних правах, законів та вольностей".

Проте після смерті Б. Хмельницького Московське царство воліло, "дошукуючись багатьох засобів і способів позбавити Військо Запорозьке його вольностей, підтверджених власною присягою, призвести його до остаточного знищення і накласти рабське ярмо на вільний народ, який ніколи не дозволяв себе завоювати силою зброї". Тоді гетьман І. Мазепа, бажаючи "не тільки побачити на власні очі нашу батьківщину, а також Військо Запорозьке неушкодженими, але й залишити їх процвітаючими, з помноженими і розширеними вольностями", прийняв протекторат Карла XII, який мав допомогти йому так, як Карл Х свого часу допоміг Б. Хмельницькому.

Однак кончина І. Мазепи не дала можливості довести цю справу до кінця. За таких обставин Військо Запорозьке ухвалило рішення і надалі боротися за самостійність України.

Вступна частина Конституції завершується схваленням важливого випереджувального рішення політичного характеру, покликаного запобігти виникненню самодержавної влади гетьмана над українським народом, як часто це бувало раніше. З цією метою й укладалася ця угода "з паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом, і ухвалили, щоб не тільки Його Ясновельможність у щасливі дні свого Гетьманату стежив за виконаннями пактів і конституцій, викладених нижче по пунктах і підтверджених його присягою, але щоб цього незмінно дотримувалися також і наступні Гетьмани Війська Запорозького". Це ще раз підкреслювало, що згадана угода не була тимчасовим документом, а стосувалася всіх наступних гетьманів України і носила конституційний характер. Без сумніву, цю угоду із повним правом можна віднести до найвизначніших пам'яток української політично-правової думки XVIII-го століття.

Для класифікації та систематизації статей Конституції П. Орлика за їх змістом, більш легкого освоєння їх контенту найбільш підходящою є запропонована О. Субтельним у книзі "Мазепинці. Український сепаратизм на початку ХVІІІ ст." модель, що складається з чотирьох логічно складених категорій усіх 16-ти статтей Конституції.

Перша категорія статтей Конституції П. Орлика (I-III) охоплює коло базових питань, що стосувались України в цілому - релігію та зовнішню політику. Так, у першій статті обґрунтовувався домінуючий характер православ'я в Україні та, у цьому контексті, оновлювалась пам'ять про те, що український народ свого часу перейняв християнську православну віру напряму "від Константинопольського Апостольського престолу" (тут і далі цит. за "Пакти і Конституції" Української козацької держави (до 300-річчя укладення) / Відп. ред. В.А. Смолій; упорядники М.С. Трофимук, Т.В. Чухліб. НАН України. Інститут історії України; Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського; Державна архівна служба України; Центральний державний історичний архів, м. Київ). Тим самим закладалася гідна для врахування ідея щодо необхідності перепорядкування Української Православної Церкви Константинопольському патріарху.

П. Орлику, як глибоко віруючій православній людині, ця концепція щодо нового статусу Української Православної Церкви була близькою та усвідомленою. Пам'ять про насильницьке підпорядкування Київського митрополита Московському патріархові в 1680 році, всього за 30 років, ще не була втрачена українцями, особливо схильним до консерватизму духовенством, з яким новообраний гетьман підтримував стабільні відносини. Відданістю православ'ю пояснюється і мотивація Визвольної війни українського народу 1648-1654 років проти Польщі. У цьому зв'язку в даній статті, зокрема, зазначається: "Добре відомо усім, що славної пам'яті Гетьман Богдан Хмельницький з Військом Запорізьким не через якусь іншу причину розпочав законну війну проти Польської Держави, лише прагнучи належної по праву свободи і захищаючи Православну Віру, яку всіляко пригноблювали польські влади і принаджували до об'єднання з Римською Церквою". Тим самим обґрунтовується і головна причина укладення на Переяславській раді у 1654 році союзу між Україною та Росією: "Військом Запорізьким і народом Руським не з якої іншої причини віддався під захист Московського Царства добровільно прийнявши його зверхність, а лише задля союзу Православної Віри". Ця ж стаття відкривала перспективу на той час розвитку православної церкви в Україні, підкреслюючи, що новообраний "Ясновельможний Гетьман, коли наша батьківщина буде звільнена від московського ярма, мусить сприяти поверненню її у підпорядкування первісній екзаршій владі Константинопольського Апостольського престолу".

Важливою з історичної, політичної, правової та військової точок зору є друга стаття Конституції П. Орлика. Насамперед, тому, що на підставі чинної тоді міжнародної догівірно-правової бази Української держави в цій статті робилась спроба окреслити кордони тогочасної України: "нехай лишається у своїх кордонах, затверджених угодами Польської Речі Посполитої, славетної Порти Оттоманської і Московського Царства... навічно встановлених та підтверджених силою договорів". По-друге, тому, що у другій статті чітко визначались обов'язки шведського короля як "опікуна, захисника і протектора наполягати, щоб його Священна Величність нікому не дозволяв не лише порушувати закони і вольності (наші), але й привласнювати батьківські землі". По-третє, через те, що вперше на правовій основі порушувалось питання щодо повернення в Україну насильно засланих до Росії мешканців України та отримання нею військових репарацій: "...щоб було передбачено як повернення після закінчення війни на свободу наших полонених, що перебувають у Московському Царстві, так і справедливе відшкодування всіх збитків, заподіяних Україні збройною силою".

Третя стаття є логічним продовженням другої й також присвячена зовнішньополітичній проблематиці, але з особливим акцентом на відносини України з Кримським ханством, "...з яким не раз Військо Запорізьке вступало у збройний союз і об'єднаними силами виступало на захист своєї батьківщини і своїх вольностей". На перспективу новообраному гетьману надавалося завдання "через послів перед Найяснішим Ханом про відновлення давнього братерства з Кримським Ханством для збройного об'єднання і скріплення вічної дружби". Проте не можна не зазначити, що такий підхід П. Орлика до такого впевненого співробітництва з кримськими татарами у майбутньому виявився помилковим, про що свідчить зрада татарських союзників під час спільного військового походу в Україну у 1711-1712 роках.

Таким чином, ці дві статті обґрунтовано можна вважати такими, що багато в чому визначали, хоча і не завжди правильно, основи зовнішньої політики Української держави того часу.

Друга категорія статтей Конституції П. Орлика (IV-V) стосується відносин з основною військовою силою України того часу - Запорізьким Військом. Така підвищена увага до цього питання пояснювалось і присутністю в Бендерах, починаючи з літа 1709 року, понад 4-х тисяч запорожців на чолі з кошовим отаманом К. Гордієнком та його безпосередньою участю в розробці тексту Конституції.

У четвертій статті, зокрема, зазначається, що під час майбутніх переговорів з царською Росією новобраний гетьман мав "...подбати про такі сприятливі умови миру, за якими б Дніпро і землі Війська Запорізького були звільнені від московських укріплень і фортець і повернуті у попередню власність згаданого Війська, і щоб надалі там не споруджували жодних фортець, не осаджували ніяких міст та сіл із оговореним строком слобод...". Така вимога випливала з того, що протягом останніх десятиліть XVII століття російська адміністрація, під приводом необхідності протистояння нападам з боку кримських татар, побудували уздовж Дніпра та річки Самара цілу низку фортифікаційних укріплень. Насправді, вони давали можливість контролювати ситуацію у нижній частині Дніпра та значно обмежували попередні свободи Війська Запорізького, оскільки ставали "...перешкодою у рибних ловах та полюванні згаданому Війську Запорізькому і завдавало йому збитків, кривди та несправедливого гноблення". Тому запорожці вимагали виведення царських військ із цих земель.

П'ята стаття присвячена вирішенню двох важливих питань для Війська Запорізького. Одне було пов'язано із необхідністю гарантування гетьманом запорожцям права на вільне володіння величезної частини території південної України. Зажаданий запорожцями простір охоплював "...частину течії Дніпра, починаючи від Переволочної аж до місць, розташованих нижче Переволочанської переправи, саме місто Переволочну з укріпленнями Келебердою, річку Ворсклу з млинами, що знаходяться у Полтавському полку, а також Козацьку фортецю з усіма прилеглими (землями)... Особливо ж річки в Дикому Полі, протоки і всі відомі місця аж до Очакова повинні перебувати у користуванні і володінні нікого іншого, окрім Війська Запорізького". У такий спосіб запорожці закріплювали за собою фактичну автономію над зазначеною територією, чого вони не отримували від жодного з попередніх гетьманів. Інше питання, що було відображене у п'ятій статті Конституції, стосувалось важливої проблеми козацтва соціально-гуманітарного характеру. Йшлося "...про повернення Низовому Війську Запорізькому міста Трахтемирова з усіма прилеглими землями і з переправою, що є тут же, через Дніпро". Підвищений інтерес запорожців до Трахтемирова пояснювався тим, що у цьому місті з давніх часів існував шпиталь для поранених в боях та хворих і старих козаків. Станом на 1710 рік місто не належало запорожцям. У випадку його повернення зусиллями новообраного гетьмана запорожці зобов'язувались відновити цей специфічний вид соціальної служби: "А шпиталь у ньому для козаків, обтяжених похилим віком, пригнічених крайньою бідністю, а також виснажених ранами, слід спорудити за громадський кошт, щоб їм не довелося турбуватися ні про харчування, ні про одяг".

Третя категорія статтей Конституції П. Орлика (VI-ІХ) стосується статусу гетьманської влади. Так, найбільша з них, шоста стаття нагадує про те, що "...у Війську Запорізькому у давні часи за старим правом вольностей..." існував "прекрасний порядок" відвертого, демократичного обговорення державних справ на загальних радах, під час яких право висловлювати власну думку у присутності гетьмана мали і старшина, і козаки. "Але коли деякі Гетьмани Війська Запорізького узурпували владу, порушуючи всіляке природне право й рівність, вони на власний розсуд встановили такий закон: "Я так хочу, я так велю". Через таке деспотичне право (завдяки) некомпетентності Гетьманського правління на батьківщині і в Війську Запорізькому виникли численні безпорядки, порушення законів і вольностей, громадські утиски, насильницьке розміщення військових постоїв, зневажливе ставлення до старшин, полковників та знатних козаків". Тому державні справи в Україні мали би підпорядкуватися обмеженій владі гетьмана. Це було викликано, з одного боку, безконтрольною діяльністю попередників П. Орлика, а з іншого - прагненням старшини до розширення своєї ролі в управлінні державними справами. Ще Конотопські статті 1672 року обмежували владу гетьмана, але І. Самойлович їх не дотримувався, а старшина постійно скаржилася на нього. Після арешту І. Самойлович у 1687 році, в Коломацьких статтях від 25 липня того ж року І. Мазепи 11-м пунктом вводилися гарантії проти єдиновладдя гетьмана. Проте цього було недостатньо через те, що сам І. Мазепа часто порушував ці статті. Більш того, як прямий докір І. Мазепі за підготовку протягом тривалого часу військово-політичного союзу з Карлом ХІІ, наводилося таке положення: "...якщо буде помічене щодо Ясновельможного Гетьмана щось супротивне справедливості й таке, що відхиляється від законів або завдає шкоди вольностям і небезпечне для батьківщини, тоді Старшина, Полковники і Радники можуть скористатися повною свободою голосу, щоб, чи приватним чином, чи, коли (цього) вимагатиме надзвичайна й безвихідна необхідність, публічно на раді висловити докір Його Ясновельможності, вимагаючи звіту щодо порушення законів і вольностей батьківщини". Тому дана ідея була розвинута і детально викладена в шостій статті Конституції 1710 року. В ній чітко зафіксовано, що визначальну роль в управлінні державними справами в Україні мала відігравати Рада [за сучасними визначеннями - парламент. - Т. Р.], що складалася з генеральної старшини, полковників, "...декілька знатних ветеранів, досвідчених і вельми заслужених мужів" та посланців від Запорожжя. Рада повинна була збиратися тричі на рік: "...за одностайною ухвалою встановлюються три Генеральні Ради, які щороку збиратимуться у Гетьманській Резиденції. Перша - на свято Різдва Христового, друга - на свято Великодня, третя - на Покрову Найблагословеннішої Богорівної". Це означало отримання старшиною права на встановлення повного контролю над діяльністю гетьмана та критики, у разі потреби, його неправильних дій. Без попереднього рішення і згоди (ради) "...нічого не повинне ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися". При всьому цьому, що було дуже важливим, передбачались і умови надання гетьману надзвичайних повноважень - якщо "...виникне потреба у вирішенні, зміні чи виконанні яких-небудь невідкладних справ, тоді Ясновельможний Гетьман наділяється певною свободою влади і впливу, щоб вирішувати такі справи", але таки ж - "за порадою Генеральної Старшини". Термінові справи вирішувалися на малих радах гетьмана з генеральною старшиною, яка знову, у разі потреби, фіксувала за собою право внести гетьманові навіть догану за невірний вчинок, і він не повинен був ображатися чи мстити. Це, на нашу думку, є найкращим доказом прозорості та демократичності положень Конституції 1710 року. На малих радах також визначався порядок ведення дипломатичних справ і затверджувалася дипломатична пошта. У свою чергу, на місцях мали бути свої ради, які б управляли адміністративними одиницями разом з полковниками і контролювали б їх дії. Підводячи підсумок, слід зазначити, що у політичному сенсі шоста стаття була найважливішою в Конституції 1710 року, оскільки дозволяла старшині контролювати діяльність гетьманів, подібно до того, як польська шляхта контролювала своїх королів.

Сьома стаття Бендерської конституції, що складається з однієї, хоча і довгої фрази, визначає статус "...Генерального Суду, який повинен винести рішення не поблажливе й не лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкорятися, як переможений законом". У ній декларується, що гетьман не уповноважений самостійно карати злочинців - це право генерального військового суду. Це є прямим доказом того, як у політико-правовій думці козацько-гетьманської доби формувався базовий принцип балансування влади - розподіл на її законодавчу, виконавчу та судову складові. Таким чином, Конституція П. Орлика визнавала непорушність трьох складових чинників правового суспільства, а саме - єдність і взаємодію законодавчої (генеральної ради), виконавчої (гетьманської, обмеженої законом у своїх діях) і судової влади, підзвітної й контрольованої, водночас, незалежної від гетьмана.

Восьма стаття Конституції 1710 року, також коротка за обсягом, але важлива за сутністю, врегульовує взаємовідносини між гетьманом та старшиною у важливій частині з точку зору оперативності та достеменності доведення до відома українського лідера невідкладних державних справ: "І (подібні) донесення не повинні прийматися через посередництво наближених особистих слуг Гетьмана, котрих не слід залучати до участі в будь-яких законодавчих, управлінських і військових справах, відсторонивши їх від посольств, а ще більше - від громадських (доручень)". Тут фіксувалися справедливе побоювання старшини і перевірена практикою ситуація, коли дрібні за їх спроможністю сприйняття головних цінностей та, часто, егоїстично налаштовані чиновники з оточення гетьмана, могли б подавати здобуту для нього цінну інформацію з тих чи інших важливих державних справ через їх суб'єктивну призму, на свій лад спотворюючи її контент та, відповідним чином, впливаючи на остаточне рішення.

Дев'ята стаття стосувалась врегулюванню найболючішого питання української еміграції початку XVIII-го століття - правом новообраного гетьмана розпоряджатися військовим скарбом. Тут були враховані результати описаного вище жовтневого 1709 року рішення Бендерської комісії щодо належності величезної матеріально-фінансової спадщини І. Мазепи, що, як відомо, не спрацювала на користь державницьких інтересів України. Враховуючи цей фактор, пропонувалося, щоби "...при публічній згоді обрати Генерального скарбника, мужа видатного, заслуженого, багатого і прямодушного, який взяв би під свою опіку державну скарбницю, відав би млинами і всіма прибутками і дбав би про них не для власної, а для загальної потреби, враховуючи думку Гетьмана". Обиралися також полкові підскарбії (по два в полку), які збирали податки. Гетьман здійснював загальний нагляд за діяльністю адміністрації, не мав допускати зловживань і несправедливості. Йому, як і полковникам, за власну роботу на інтереси держави визначалася певна частка загальних прибутків суспільства.

Четверта і остання категорія статтей Конституції П. Орлика (Х-ХVІ) розкриває правові норми, які свого часу були спрямовані на подолання попередніх та недопущення нових соціально-економічних зловживань в Україні того часу. Ці сім статтей містили конкретні норми щодо порядку викорінення зловживань, затвердження володінь та повинностей, вольності козацьких вдів, сиріт, дружин, прав та привілеїв Києва та інших міст, мита на ярмарках та свободу торгівлі тощо.

У десятій статті, зокрема, зазначалось, що гетьман "...повинен пильно дбати про те, щоб на рядовий і простий народ не покладали надмірних тягарів, утисків і надмірних вимог... Гетьман повинен заборонити ці зловживання, що так поширилися, й, уникаючи їх сам, гідним наслідування прикладом, і викорінюючи". Заборонялася практика купівлі посад, оскільки "...усі тягарі і здирство нещасного простолюду беруть свій початок із підкупу за сприяння особам, що просять і домагаються судових посад, не користуючись довір'ям і не маючи заслуг, але ненаситно прагнучи до власного збагачення". Для ліквідації такої корупційної практики, гетьман зобов'язувався слідкувати за тим, щоб усі посади були виборними: "...завжди як козацькі, так і прості урядники, а особливо полковники, повинні обиратися вільним волевиявленням і голосуванням, і після виборів затверджуватися гетьманською владою...".

Одинадцята стаття складається з однієї лише фрази, але дуже важливої для тих часів за своїм соціальним контентом: "...вдови козаків, їхні дружини та діти-сироти, козацькі господарства і господарства жінок, чоловіки яких перебувають на війні або на якихось військових службах, не притягатимуться до жодних обов'язкових для простого люду загальних повинностей і не будуть обтяжені сплатою податків".

Дванадцята стаття врегульовує комплекс норм щодо порядку несення "громадських повинностей" мешканцями міст та сіл, не допускаючи звільнення "купців від несення публічних повинностей", а також необхідності проведення ревізії "усіх видів публічних і приватних володінь", якими користується або захопила старшина.

Тринадцята стаття є єдиною в Конституції П. Орлика, яка визначає статус Києва та міст України. В неї передбачалось, "...щоб столичне місто Русі Київ та інші міста України зберігали недоторканними й непорушними всі свої справедливо отримані закони та привілеї й це мусить у відповідний час обов'язково підтверджуватися Гетьманською владою".

Чотирнадцята стаття, з огляду на свавілля з боку деяких представників влади, попереджала, що переїжджі гетьманські слуги, особи військові, крім тих, хто їхав у публічних справах і мали на це гетьманську подорожню, не мали права вимагати у міщан і селян підводи, корми, напої та провідників. Ця стаття є цікавою тим, що вперше врегулювала статус поштових гінців: "Для розвезення ж листів, за прикладом і звичаєм зарубіжних країн, Ясновельможний Гетьман мусить встановити у підпорядкованих йому полках державних гінців за казенний кошт...".

П'ятнадцята стаття передбачала скасування ненависних народові державні монополії, оренди та відкупи, інші обтяжливі для селян і міщан повинності, наприклад, розквартирування в їхніх домах компанійців та сердюків. Генеральна рада мала знайти інші кошти на утримання найманого війська.

І, нарешті, остання стаття бендерської Конституції, зобов'язувала гетьмана уважно слідкувати за тим, щоб ринкові податківці збирали "...ринковий податок лише від тих, хто йому підлягає, а не від бідних людей, які прибувають на ринок, щоб продати чи купити дешеву річ для хатніх потреб".

Церемонія утвердження П. Орлика новим гетьманом України завершилась тим, що того ж дня, 5 квітня 1710 року, П. Орлик склав таку присягу: "Я, Пилип Орлик, новообраний Гетьман Війська Запорізького, присягою Господом Богом, прославленим у Святій Трійці, на таке: обраний вільним волевиявленням відповідно до старого закону і звичаїв (нашої) вітчизни за згодою Священної Королівської Величності короля Швеції, Нашого Протектора, Генеральними Старшинами і послами від усього Війська Запорізького, що перебуває під рукою його священної Королівської Величності й мешкає в нижній течії Дніпра, будучи обраним, проголошеним і піднятим на видатне Гетьманське звання, присягаю, що незмінно виконуватиму ці пакти й конституції, які додаються тут і одноголосно узгоджені в даному Акті виборів між мною і Військом Запорізьким, прирівнюючись закону й орієнтуючись у всіх пунктах, частинах, періодах і клаузулах з вірною любов'ю і належною турботою на благо України, нашої батьківщини і спільної Матері, державну недоторканність якої я (зобов'язуюсь) боронити, а також якнайширше дотримуватися законів і вольностей Війська Запорізького усіма стараннями і зусиллями, на які лише я здатний. (Теж присягаю), що не буду вступати в жодні союзи з іноземними державами і народами, а всередині батьківщини - у будь-які змови, які б переслідували намір зруйнувати її чи нанести їй шкоду, а таємні підбурювання ззовні, небезпечні для законів і вольностей батьківщини, будуть завжди відкриватися перед Генеральною Старшиною, Полковниками і особами, яких це стосуватиметься по уряду. Теж присягаю і зобов'язуюся виказувати пошану достойним і добре заслуженим перед батьківщиною особам, а також усім козакам обох станів, вищого й нижчого, які заслужили добре ставлення, а для співучасників злочину буду застосовувати покарання згідно з артикулами права. Так мені хай допоможе Господь, немеркнуче Євангеліє і безвинна мука Христова. І це все моїм власноручним підписом і державною печаткою скріплюю і підтверджую".

Такою є історія схвалення першої в світі конституції. І хоча Конституція П. Орлика, в силу складних історичних обставин, була імплементована частково, не на всій території України і лише до 1714 року, вона проникнута демократичним духом, вперше встановлювала, говорячи сучасною мовою, парламентсько-президентську форму правління та визначала перспективи впровадження реформ в українському суспільстві того часу. Конституція 1710 року залишається однією з найвидатніших політично-правових пам'яток у світовій та вітчизняній історії.

З формальної точки зору процес становлення П. Орлика гетьманом завершився 10 травня 1710 року, коли Карл XII, як протектор України, видав зазначений вище "Гарантований диплом Гетьману та Війську Запорізькому". На честь новообраного і затвердженого королем гетьмана Карл XII влаштував офіційний прийом, на якому П. Орлик виголосив промову по-латині, що було зразком красномовства і свідчення його намірів продовжувати лінію І. Мазепи: "Чи мені... рівнятися з Іваном Мазепою, якому по славі та популярності не було рівної людини у нашій Вітчизні. Чи мені, який не має ніяких заслуг, винести на раменах, подібно Атланту, що виносив падаюче небо, тягар правління Україною, мені, недостойному такої честі і навіть, скажу більше, такого тягарю? Чи мені, недосвідченому аргонавтові для такої великої і могутньої влади, в наш жорстокий вік направити розхитаний вихрами і бурями український корабель на благословенних островів? Чи мені, подібно Тезею, блукаючи по кручених шляхах, вивести із лабіринту страшенного рабства гарну Аріадну - нашу Отчизну, яку стереже московський дракон, і повернути її колишню волю?". Гетьман висловлював сподівання, що король-протектор захистить Україну й проведе її розбитий човен "...по бурхливих хвилях до Миса Доброї Надії", тобто до отримання нею самостійності.

(Глава з рукопису книги "Гетьман Пилип Орлик - відомий і невідомий")