Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Зовнішня політика Португальської Республіки – виразний прояв геополітичної концепції політології
Ігор Храбан
13.05.2015, 11:03

УДК 94: 327

Summary

The article deals with the stages of formation and modern directions of the foreign policy of Portuguese Republic. Basing on the historical and geopolitical conditions of its development, nowadays Portuguese foreign policy has three main vectors of trend: European, Atlantic and of postcolonial relations. It gave Portugal possibility to occupy worthy place in the European Union, the NATO and the Commonwealth of Portuguese languages countries.

Key words: foreign policy, Portuguese Republic, European vector, Atlantic vector, postcolonial relations, Ukrainian-Portuguese relations.

Зовнішня політика ПР є одним із найбільш виразних проявів геополітичної концепції політології, оскільки протягом своєї історії вона будувалася в умовах нестабільної рівноваги - між континентальним тиском і пошуком морського альтернативного шляху розвитку. Ці геополітичні умови і постійні спроби балансування стали результатом довгострокового руху, що наклав відбиток на прийняття стратегічних рішень та історичні характеристики португальської зовнішньої політики.

Зовнішня політика Португалії мала три етапи розвитку міжнародних відносин, що співвідносяться з трьома різними історичними періодами.

Перший етап можна умовно обмежити періодом з року створення Королівства Португалія (1147 р. - коронування графа Афонсу Енрікіш (Афонс I Португальський) до епохи Великих географічних відкриттів (XV-XVII ст.), у якій португальці, раніше іспанців, стали першопрохідцями в далеких морських подорожах. У цей період зовнішні відносини Португалії здійснювалися в рамках Піренейського півострова. В основному вони розвивалися між п'ятьома більш-менш однаковими за розміром і потенціалом політичними утвореннями, що існували на півострові: Кастилією, Леоном, Наваррою, Арагоном і Португалією.

Боротьба проти ісламу всередині півострова і науково-технологічні обмеження зводили нанівець розвиток будь-яких довгострокових відносин поза межами цієї території. Отже, протягом Середньовіччя зовнішні стосунки Португалії розвивалися всередині Піренейського півострова в міжнародному середовищі майже природного балансу.

Слід зауважити, що Реконкіста (визвольна боротьба християнських народів Піренейського півострова проти мусульманських мавританських (арабських і берберських) завойовників у VII-XV ст.) для Португалії завершилася значно раніше, у XІІІ ст. із заволодінням у 1250 р. Португалією земель Алгарве та подальшим зміцненням португальського королівства в кордонах, що встановилися на той час [1].

Другий етап розвитку зовнішньої політики розпочався у XV ст. й тривав п'ять довгих сторіч. Він завершується в період між 1974 і 1986 рр. з процесом деколонізації, демократизації та європейської інтеграції країни. Початок цього періоду ознаменувався, по-перше, перемогою над ісламом і об'єднанням Іспанії католицькими монархами, що перетворили Піренейський півострів на володіння двох нерівних за розміром і потенціалом країн - Португалії та Іспанії. По-друге, науково-технологічні досягнення уможливили сталий розвиток міжнародних відносин поза межами півострова. Середньовічний баланс перетворився на геополітичний дисбаланс, змусивши Португалію домагатися компенсації за нього. Атлантичне узбережжя і міжнародні відносини поза територією півострова дають змогу сформувати вектор компенсації (корекції): морський вектор. З тих часів Португалія починає жити в умовах постійної спроби балансувати між континентальним тиском з боку Іспанії та пошуком морської компенсації за рахунок Атлантики.

Протягом XV - початку XVІ ст. - португальці дослідили атлантичне узбережжя Африки, у 1498 р. португальська експедиція під керівництвом Васко де Гами, обігнувши Африку і відкривши прямий торговий шлях до Азії, змогла досягти Індії, де створила свої колоніальні володіння: Гоа, Дадра і Нагар-Хавелі, Даман та Діу, а також Мумбаї. Незабаром португальці пішли ще далі на схід, досягли Островів Прянощів у 1512 р., і висадилися в Китаї роком пізніше, де заснували португальську провінцію Макао. У 1520 р. у Малайському архіпелазі на острові Тимор португальці побудували поселення Ділі, яке стало в подальшому столицею португальської колонії Східний Тимор, що проіснувала близько 460 років. У 1543 р. вони першими з європейців досягли берегів Японії, заснували торговий пост у Нагасакі і тривалий час мали монополію на торгівлю з цією країною.

Варто зазначити, що протягом цих років Іспанія теж не залишилася поза такого могутнього таласократійного руху людської цивілізації. До її найбільш геополітично значущих здобутків на цьому шляху необхідно віднести відкриття Нового Світу - Америки, та першу у світі навколосвітню подорож експедиції Фернана Магеллана (португальця на іспанській службі), головною метою якої було віднайти західний шлях до Азії (до Островів Прянощів).

Такі успіхи Португалії та Іспанії в пошуках нових морських торговельних шляхів та захопленні заморських земель спричинили зіткнення геополітичних інтересів цих піренейських держав, що зумовило необхідність вирішення конфлікту шляхом міжнародних переговорів. У результаті цього 7 червня 1494 року було підписано Тордесільяський договір, а 22 квітня 1529 р., - Сарагоський договір. Тордесільяський договір - міжнародний договір між Іспанією і Португалією - розділяв світ на португальську та іспанську колонії. Булою папи Олександра VI всі нововідкриті землі між двома країнами поділялися меридіаном, що проходив за 370 миль на захід від Азорських островів. Нововідкриті землі на схід від цієї лінії за договором відходили до Португалії, а землі на захід, крім Бразилії, - до Іспанії [2, с. 225]. Лінія розділу на іншій стороні світу була проведена через кілька десятиріч за Сарагоським договором. Вона проходила антимеридіаном Тордесільяській лінії.

Епоха Великих географічних відкриттів і перетворення Португалії на велику колоніальну державу тих часів призвели до стратегічного відходу від Європи (розуміється як від іспанської загрози) і затвердження морського вектора й атлантичного варіанта зовнішньої політики Португалії. При цьому у виборі атлантичного вектора спостерігалися два довгострокові історичні рухи зовнішнього орієнтування держави: по-перше, привілейований альянс із морською державою (організацією) (протягом історії: альянс із Великою Британією, США, НАТО); по-друге, імперського проекту (у його різних проявах: Індія, Бразилія, Африка). На нашу думку, варто нагадати, що диверсифікація альянсів поза територією півострова проходила таким шляхом: спочатку заснування альянсу в трикутнику: Лісабон - Мадрид - Лондон, а після 1945 року - Лісабон - Мадрид - Вашингтон. Саме така модель лежала в основі міжнародних відносин Португалії протягом п'яти століть і напрямів стратегічної орієнтації, що формують португальську зовнішню політику до завершення діяльності держави цього історичного етапу.

Ці варіанти віддалення від європейських проблем, утвердження атлантичної та колоніальної Португалії, а також трикутний баланс між Лісабоном, морською державою (Велика Британія, а потім США) і Мадридом спостерігаються в португальському зовнішньополітичному курсі перед громадянською війною в Іспанії та є наслідком її нейтралітету під час Другої світової війни. І саме ці ж напрями стали основою португальської зовнішньої позиції щодо організації міжнародного порядку під час "холодної війни": інтеграція в атлантичну систему безпеки (вступ Португалії в НАТО); стриманість і прагматизм стосовно процесу європейської інтеграції з участю в проектах економічного співробітництва та відмовою від будь-якої форми політичної інтеграції; і, нарешті, відмова від деколонізації та безкомпромісний захист своєї колоніальної імперії.

Завершенню другого періоду розвитку португальської зовнішньої політики передували падіння монархії з проголошенням 5 жовтня 1910 р. Португальської Республіки та після короткої анархічної республіканської ери з частою зміною мілітаризованих урядів встановлення диктаторського режиму А. Салазара в 1932 р., який фактично продовжувався до безкровного військового перевороту (25 квітня 1974 р.) - "Революції гвоздик".

Салазар увів концепцію "нової держави" (порт. Estado Novo), засновану на доктрині корпоративізму. Метою своєї диктатури він назвав стабілізацію. Згідно з основними положеннями Конституції 1933 р. Португалія разом зі своїми колоніальними володіннями проголошувалася "унітарною корпоративною республікою" [3], у якій існував режим національної демократії та яка отримала форму авторитарної диктатури.

Усвідомивши неминучість поразки гітлерівської Німеччини, А. Салазар у жовтні 1943 р. надає англійцям і американцям право використовувати в якості військової бази Азорські острови. Уряд США 2 лютого 1948 р. отримує від Португалії авіабазу на Азорських островах, звідки останні витісняють англійців. У вересні 1948 р. Португалія приєднується до плану Маршалла, а в 1949 р. стає членом НАТО. Через вето СРСР у Раді безпеки ООН Португалію не приймали в цю організацію аж до 1955 року.

Таким чином, класичну модель зовнішньополітичного курсу Португалії того періоду можна окреслити так: віддалення від Європи і віддання переваги атлантичному та колоніальному варіантам. У політичній сфері з дипломатичної та стратегічної точок зору можна говорити про перевагу атлантичного вектора: інтеграція в НАТО і привілейоване співробітництво з Вашингтоном і Лондоном. В економічній сфері з геоекономічних позицій перевага віддається в основному так званим заморським і колоніальним країнам.

Третій новітній етап розвитку зовнішньої політики Португалії ознаменувався крахом авторитарного режиму і процесом переходу до демократії, що розпочався "Революцією гвоздик" 25 квітня 1974 року. Це спричинило переосмислення зовнішньополітичної стратегії країни.

Із 1990-х років минулого століття до цих трьох векторів додався четвертий: участь Португалії в будівництві міжнародної безпеки, що проявилося в залученні португальських військових до миротворчих операцій НАТО, Європейського Союзу та Організації Об'єднаних Націй. Збройні сили Португалії стали інструментом її зовнішньої політики. Так, португальські військові контингенти з 1994 р. під егідою ООН брали або беруть участь у багатьох миротворчих операціях у різних куточках світу. Серед них можна згадати: Боснію і Герцеговину (IFOR/SFOR/EUFOR, 1995-2008 рр., EUPM - Missão de Polícia da UE, 2003-2005 рр.), Косово (KFOR/UNMIK, 1999-2008 рр.), Східний Тимор (UNTAET/UNMISET, 2002-2005 рр.), Афганістан (ISAF, 2002-2008 рр.), Ліван (UNIFIL, 2006-2008 рр.), Ірак (UNAMI, EUJUST LEX, із 2005 р.), Чад/Центральноафриканську Республіку (EUFOR TCHAD/RCA, з 2008 п.) тощо [5].

Отже, сьогоднішню модель зовнішньої політики Португалії можна охарактеризувати так:

по-перше, змінюється сприйняття і суперечлива логіка співіснування між материком і морем. На сьогодні Європа та атлантичний регіон не тільки не протистоять один одному, навпаки, вони доповнюють один одного. Для португальської зовнішньої політики бути атлантистом може означати додаткову цінність для Європи, так само, як бути європейцем може мати додаткову цінність для атлантичного регіону, зокрема Південної Атлантики, де розвиваються постколоніальні відносини;

по-друге, в євроатлантичному біномі зберігається єдина геополітична спрямованість, але набувають значення і старі стратегічні пріоритети: традиційно Португалія вважалася як атлантичною, так і колоніальною країною, коли вага морського вектора була надмірною, вона прагнула континентальної компенсації. Сьогодні, навпаки, вона вважається європейською країною, і, як член ЄС, прагне збільшити своє значення та потенціал завдяки належності до атлантичного регіону та постколоніальних відносин;

по-третє, у результаті глобалізації, взаємозалежності міжнародних відносин і зміцнення багатосторонніх дипломатичних форматів до старого двостороннього трикутника: Лісабон, Мадрид і морська держава сьогодні приєднується новий багатосторонній трикутник, побудований завдяки присутності Португалії в міжнародних організаціях, які відповідають стратегічним національним інтересам: ЄС у Європі, НАТО в Атлантиці та СПК у постколоніальних відносинах;

по-четверте, сучасна зовнішня політика Португалії базується на нових цінностях: демократії, верховенстві закону та безпеці людини. На нашу думку, слід нагадати тему дискусії між африканістами і європеїстами. Для африканістів збереження імперії означало продовження війни і війна означала продовження авторитарного правління. Для європеїстів європейська інтеграція передбачала деколонізацію, а деколонізація означала демократизацію. І португальська демократія, яка досягла однієї з найбільших перемог у своїй зовнішній політиці з питанням проголошення незалежності Східного Тимору, що цілком зафіксовано в дипломатії цінностей, приймає цей принцип як один із пріоритетів своєї зовнішньої політики.

Окресливши напрями зовнішньої політики Португалії, зупинимося на українсько-португальських відносинах. Варто зауважити, що Португальська Республіка визнала Україну як суверенну державу 7 січня 1992 року. Дипломатичні відносини між обома країнами було встановлено 27 січня 1992 року. Посольство Португалії в Києві відкрито у грудні 1993 року. У березні 2000 р. в Лісабоні засновано Дипломатичне представництво України.

На нашу думку, можна зробити такі висновки: сьогоднішня політика Португалії мала три етапи розвитку міжнародних відносин, що співвідносяться з трьома різними історичними періодами; еволюція зовнішньої політики Португальської Республіки проходила від атлантизму і колоніалізму до європеїзму, атлантизму і постколоніалізму; сучасна зовнішня політика Португалії базується на нових цінностях: демократії, верховенстві закону та безпеці людини; загальний аналіз українсько-португальських відносин свідчить про наявність позитивних тенденцій їхнього розвитку. Активна позиція української сторони щодо всебічного співробітництва з Португалією сприяє становленню інтересу португальської сторони до розширення відносин, усвідомлення нею вигідності розвитку політичних, економічних, гуманітарних контактів з нашою країною.

Список використаних джерел:

1. От Порту до Алгарве : [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.plam.ru/hist/portugalija_dorogi_istorii/p3.php.

2. Киндлер Г., Хильгеман В. Всемирная история: пер. с нем. / Г. Киндлер, В. Хильгеман. - М.: Рыбари, 2003. - 638 с.

3. A Constituição de 1933. Da Fiscalização da Constitucionalidade: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.verbojuridico.com/doutrina/2009/tiagoazevedo_constituicao1993.pdf.

4. Pinto A.C. O fim do império português: a cena internacional, a guerra colonial, e a descolonização, 1961-1975 / António Costa Pinto. - Lisboa: Livros Horizonte, 2001 - 112 p.

5. Antas J.C. Portugal nas Missões de Paz / José Carlos Antas: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: zasilva-missoesdepaz.blogspot.com/2008/06/portugal-nas-misses-de-paz.html

6. Політичні відносини між Україною та Португалією: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: portugal.mfa.gov.ua/ua/ukraine-pt/diplomacy.

7. Договірно-правова база між Україною та Португалією: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: portugal.mfa.gov.ua/ua/ukraine-pt/legal-acts.

АНОТАЦІЯ

У статті йдеться про етапи формування та сучасні напрями зовнішньої політики Португальської Республіки. Базуючись на історичних і геополітичних умовах свого розвитку, нинішня португальська зовнішня політика має три основні вектори спрямування: європейський, атлантичний і постколоніальних відносин. Це дало змогу Португалії зайняти гідне місце в Європейському Союзі, НАТО та Співдружності Європейських країн.

Ключові слова: зовнішня політика, Португальська Республіка, європейський вектор, атлантичний вектор, постколоніальні відносини, українсько-португальські відносини.

АННОТАЦИЯ

В статье говорится об этапах формирования и современных направлениях внешней политики Португальской Республики. Основываясь на исторических и геополитических условиях своего развития, нынешняя португальская внешняя политика имеет три основные векторы направленности: европейский, атлантический и постколониальных отношений. Это дало возможность Португалии занять достойное место в Европейском Союзе, НАТО та Содружестве португалоязычных стран.

Ключевые слова: внешняя политика, Португальская Республика, европейский вектор, атлантический вектор, постколониальные отношения, украинско-португальские отношения.