Економіка

Втрачена логіка стримування
Річард Беттс
04.06.2013, 14:51

Що сьогодні можна, а чого не можна зробити за допомогою стратегії, яка забезпечила перемогу в холодній війні

Річард Беттс − директор Інституту досліджень війни та миру імені Зальцмана в Колумбійському університеті, старший науковий співробітник у Раді із зовнішніх звʼязків. Нещодавно вийшла його книга "Американська сила: небезпеки, омани та дилеми національної безпеки".

Резюме: Застосування стримування, якщо в ньому немає необхідності, означає в кращому разі розтринькування ресурсів. У гіршому − може спровокувати конфлікт замість того, щоб запобігти йому.

Опубліковано в журналі Foreign Affairs, № 1, 2013 рік. © Council on Foreign Relations, Inc.

Стримування вже не те, яким було раніше. У XX ст. ця стратегія служила становим хребтом національної безпеки Сполучених Штатів. Її мета, логіка і дієвість були ясні та зрозумілі. Вона була необхідна в протистоянні з Радянським Союзом і стала важливою складовою перемоги в холодній війні без розвʼязування Третьої світової. Але в останні десятиріччя стримування втратило чітку спрямованість, що погано позначається на американській оборонній політиці.

Після закінчення холодної війни США використовували стримування там, де цього не слід було робити, погіршивши без потреби відносини з Росією. Ще важливішим є те, що вони відкинули стримування у випадках, де це було необхідно, що призвело до непотрібної та руйнівній війні з Іраком і збільшило ризик зіткнення з Іраном. Але головне − Вашингтон ніяк не вирішить, чи варто робити ставку на стримування Китаю, і це може призвести до кризи, якщо Пекін зробить неправильні висновки.

Помилки в підході до стримування трапляються від нерозуміння самої концепції, неправильної оцінки загроз, зневаги уроками історії та недалекоглядного політиканства. Акцент на цій проблематиці може відродити віру в стримування там, де вона була втрачена, знизити витрати у випадках, коли ця стратегія неправильно застосовувалася, і зменшити небезпеку сюрпризів у ситуаціях із невизначеною загрозою.

Стримування − це поєднання двох конкуруючих цілей: протидіяти противникові й уникнути війни. Учені досліджували незліченні варіації на цю тему, але засаднича ідея є досить простою: ворог не завдасть удару, якщо знає, що сторона, яка обороняється, може успішно відбити напад або заподіяти йому неприйнятної шкоди діями у відповідь.

Застосування стримування, якщо в ньому немає необхідності, означає в кращому разі розтринькування ресурсів. У гіршому − може спровокувати конфлікт замість того, щоб запобігти йому. Навіть коли стримування є доречним, воно може не спрацьовувати, наприклад, якщо ворог схильний до самовбивчих дій або невразливий для контратаки. Таким чином, стримування працює щодо урядів, які мають зворотну адресу та прагнуть вижити, але не терористів, яких неможливо знайти і які не бояться смерті. Стримування не надто ефективне й у кіберпросторі, де важко знати напевно, хто є джерелом атаки.

Коли США обирають стримування й готові боротися, стримуюче попередження повинно бути гучним і ясним, щоб противник не зрозумів його хибно. Стримування може бути двозначним лише в тому разі, якщо це блеф. Проте одна з найбільших небезпек − це зворотна ситуація, коли Вашингтон не оголошує завчасно про стримування, але розпочинає війну у відповідь на несподіваний удар. Подібна плутанина спонукала Сполучені Штати раптово вступити в корейську війну та у війну в Перській затоці, незважаючи на зроблені раніше офіційні заяви, які дали агресорам привід сподіватися, що американці не втручатимуться.

Стримування − не універсальна стратегія, і вона не гарантує успіху. Є певні ризики уповання на неї, але й відмови, коли альтернативи ще гірші.

Зайва жорсткість

Москві повинно здаватися, що холодна війна закінчилася лише наполовину, оскільки Захід продовжує проводити щодо Росії політику стримування, хоча й не настільки явну. Під час холодної війни стримування було життєво важливим, оскільки радянська загроза здавалася гігантською. Москва тримала 175 дивізій, націлених на Західну Європу, і близько 40 тис. ядерних боєголовок. Тривали численні дебати з приводу намірів Радянського Союзу, але офіційно вони вважалися дуже ворожими. У відповідь на цю загрозу Захід розгорнув достатні контрсили в рамках НАТО та Командування стратегічних ВПС США. І політика стримування непогано працювала понад 40 років. Незважаючи на гострі кризи через Берлін і Кубу й опосередковані конфлікти в третьому світі, Москва так і не наважилася направити війська проти Заходу. "Голуби" сумнівалися в необхідності стримування, а "яструби" були впевнені в тому, що проти серйозної загрози стримування неодмінно спрацює.

Однак неявне стримування тривало й після перемоги Заходу через вимоги колишніх країн-учасниць Варшавського договору, що вступили в НАТО, ретроградства лідерів пострадянської Росії та в силу звички. Кандидат у президенти від республіканців на виборах президента Мітт Ромні озвучив спільну точку зору, коли сказав, що Росія залишається "геополітичним ворогом номер один" для Сполучених Штатів.

Хоча більша частина американської <wbr>військової інфраструктури в рамках НАТО використовується для матеріально-технічного постачання операцій в інших регіонах, а військові витрати США скорочуються, в Європі як і раніше розквартировані дві військові бригади. Це можна вважати лише символічною присутністю, але разом із розширенням НАТО вони, схоже, спрямовані проти Москви. Сполучені Штати та Росія продовжують переговори про скорочення ядерних потенціалів. Однак немає приводу здійснювати формальний контроль над озброєннями, якщо дві країни не побоюються одна одної, не відчувають потреби обмежувати взаємний збиток, який могли б обопільно заподіяти в разі війни, і не бажають відновлювати взаємне стримування.

Сценарії холодної війни мали б сенс, якби йшлося про двох непримиренних супротивників. Відносини Вашингтона та Москви натягнуті, але їх не можна назвати ворогами. Якщо холодну війну справді закінчено і Захід дійсно здобув у ній перемогу, то продовження неявної політики стримування не стільки захистить від мізерної загрози, що виходить від Росії, скільки підживлюватиме підозри, що збільшують політичне тертя. Сьогодні важко довести, що РФ становить для НАТО більшу загрозу, ніж НАТО для РФ. По-перше, баланс військових можливостей між Сходом і Заходом, який на піку холодної війни був сприятливим для країн Варшавського договору або в кращому разі рівним, сьогодні не тільки змістився на користь Альянсу, а й зовсім порушився. Нинішня Росія − самотня і мала частина того, чим був Варшавський договір. Вона не просто втратила колишніх союзників із країн Східної Європи, а вони опинилися по інший бік барикад − під прапорами НАТО. За будь-якими значними критеріям сили − військових витратах, чисельністю збройних сил, чисельністю населення, економічною могутністю та контролем над територією − на боці Північноатлантичного альянсу колосальні переваги. Єдине, що робить Росію могутньою з військової точки зору − це її ядерний арсенал. Однак не існує реалістичного сценарію, за якого Москва могла б використовувати ядерну зброю для агресії − хіба що як заслон або опору для наступу звичайних сил. Проте можливості НАТО щодо цього значно перевершують російські.

Наміри РФ становлять не більшу загрозу, ніж її потенціал. Хоча правлячі еліти в Москві наполегливо проводять украй неприємну для Заходу політику, немає підстав припускати, ніби вони зацікавлені в нападі. У XX ст. між сторонами відбувалися напружені територіальні конфлікти й титанічна ідеологічна боротьба. Росія Володимира Путіна − авторитарна країна, але на відміну від Радянського Союзу − не авангард революційної ідеології.

Дисбаланс можливостей між НАТО та РФ не означає, що з інтересами Москви не слід рахуватися чи що США можуть безкарно втерти росіянам носа, скориставшись військовою перевагою. Росія залишається великою державою, майбутня політика та союзи якої мають значення. Якщо РФ укладе військово-стратегічний альянс із Китаєм, що стає все потужнішим, це може мати неабиякі наслідки для Сполучених Штатів. Надто багато американців безтурботно вважають, що російсько-китайський антагонізм є неминучим. Насправді ж Японія, НАТО і США дають Пекіну та Москві досить потужні стимули для того, щоб забути про розбіжності й обʼєднатися з метою протистояння тиску Заходу.

Навіть за відсутності російсько-<wbr>китайського партнерства конфронтація з РФ означає непотрібний ризик. Єдині невирішені територіальні конфлікти в регіоні є важливішими для Москви, ніж для Заходу, як це продемонструвала міні-війна 2008 р. між Грузією та Росією. Якби НАТО ще далі просунулася по шляху стримування та прийняла Грузію у свої ряди, − що в принципі знаходить підтримку в адміністрації Обами, як і в адміністрації Джорджа Буша, − політиці протекціонізму, яку проводить Москва щодо грузинських регіонів, що відкололися, було б кинуто відкритий виклик. Це стало б відвертою заявою про те, що у Росії взагалі не може бути сфери інтересів, хоча це прерогатива будь-якої великої держави. Тим самим НАТО завершила б справу перетворення стримування в пряме домінування − саме те, у чому Китай і Радянський Союз звинувачували Захід, стверджуючи, що в цьому й криється мета політики стримування. У гіршому разі прийом Грузії в НАТО міг стати останньою краплею для Росії та прискорити кризу.

Ціна будь-якого з цих фіналів була б вищою, ніж більш рішуча західна військова деескалація та закінчення розмов про подальше розширення НАТО. Стабільний світ із одіозним режимом у Москві слід вважати важливішою метою, ніж підтримка найближчих сусідів Росії. Зрештою, поки НАТО залишатиметься союзом, що виключає РФ, а не справжньою організацією колективної безпеки, якій доведеться включити її в свої ряди, Москва неминуче бачитиме загрозу в існуванні блоку. Поглиблення миру в Європі не стане досконалим і повним доти, доки членами Північноатлантичного альянсу будуть майже всі європейські держави, крім Росії. На сьогодні ідея членства РФ здається ефемерною; на Заході не помітний рух у бік Росії, як немає й жодних ознак того, що Москва прийняла б запрошення. Однак твердження про те, що НАТО несе загрозу, було б легше спростувати, якби члени цієї організації виявили готовність розглянути питання про запрошення Росії до альянсу на умові її повернення на стезю демократії.

Незасвоєні уроки

Надмірне стримування Росії − це помилка, але не настільки серйозна, як відмова від стримування, коли в ньому є гостра необхідність. Ця помилка шкодить прагненню США впоратися з поширенням ядерної зброї та, зокрема, з Іраном. Замість того, щоб планувати стримування ймовірних порушників режиму поширення, американські політики вважають за краще превентивну війну. Схоже, вони побоюються, що стримування є малоефективним у боротьбі з радикальними режимами, забуваючи про те, що конкретна мета стримування − протистояння небезпечним, а не обережним супротивникам. Надання такої переваги особливо тривожне тому, що триває навіть після двох болючих авантюр з Іраком, які яскраво продемонстрували, чому стримування є кращим.

Стримування не відігравало жодної ролі в підготовці до першого серйозного конфлікту після холодної війни − війни в Перській затоці 1990-1991 років. Більшість аналітиків неправильно інтерпретували наступ Саддама Хусейна на Кувейт як доказ того, що його неможливо стримувати. Насправді ж це не так, оскільки США ніколи цього робити й не намагалися. Якби Саддам знав, що вторгнення в Кувейт спонукає Вашингтон розпочати з ним рішучу війну, він, звичайно, утримався б. Однак адміністрація Джорджа Буша-старшого не виступила з подібною загрозою, і у диктатора зʼявилася можливість для прорахунку.

Буш не був готовий вдатися до стримуючої загрози, оскільки ніхто не передбачав вторгнення Іраку в Кувейт. Ця ситуація мало відрізнялася від тієї, яка призвела до несподіваної та неминучої війни 40 років тому. У 1949 р. генерал американської армії Дуглас Макартур публічно заявив, що Південна Корея не входить до оборонного периметру США в Азії; наступного року з аналогічними коментарями виступив держсекретар Дін Ачесон. Ці заяви відображали той факт, що Сполучені Штати, розглядаючи можливість Третьої світової війни, не відводили Кореї значущої ролі. Саме тому президент Гаррі Трумен дуже здивувався, коли Північ напала на Південь за відсутності більш широкомасштабних воєнних дій.

У 2003 р. Джордж Буш не мав подібних виправдань і не міг посилатися на якісь сюрпризи. Він свідомо відмовився від стримування Іраку, вирішивши натомість одразу розпочати війну, щоб виключити можливість використання Багдадом зброї масового ураження.

Неможливо знати, чи призвела б ставка на стримування та спроба утримувати Саддама під контролем до більш серйозної катастрофи, як стверджували прихильники війни. Однак немає доказів того, що Саддама не можна було стримувати невизначений час. Він розпочав безпричинну агресію проти Ірану в 1980 р. і проти Кувейту через десятиріччя, але у нього був привід вважати, що йому не доведеться мати справу з грізною контратакою. Хусейн був відчайдушним забіякою, але не самогубцем. Він ніколи ні на кого не нападав, якщо була загроза удару у відповідь з боку США, і він не став застосовувати хімічну або бактеріологічну зброю навіть для захисту від Сполучених Штатів у 1991 р., коли Вашингтон попередив про страшну відплату, якщо подібна атака відбудеться.

Страхи Америки з приводу Саддама, а сьогодні іранських лідерів, здаються перебільшеними у світлі досвіду, набутого під час холодної війни. Президенти розглядали можливість превентивної війни проти Мао та Сталіна, які здавалися ще більш фанатичними й агресивними, ніж сучасні противники, але відкинули цю можливість. Мао робив заяви, від яких кров холола в жилах − нічого схожого поки що не прозвучало з вуст тегеранських лідерів. Наприклад, Мао сказав, що перспектива ядерної війни "не така й погана", оскільки перемога над капіталізмом варта того, щоб за неї загинули дві третини населення світу.

Із урахуванням позитивних наслідків стримування часів холодної війни та жахливих прорахунків профілактичної стратегії проти Іраку хочеться вірити, що американські політики здатні визнати стримування привабливою альтернативою у взаєминах з Іраном, якщо Ісламську Республіку не вдасться відмовити від розроблення ядерної зброї. Зрештою, саме так Вашингтон вчинив із Північною Кореєю, коли у неї зʼявилася ядерна зброя. Але американські та ізраїльські лідери переконали себе, що Тегеран може одного разу використати ядерну зброю для ірраціональної та нічим не спровокованої агресії. Однак немає доказів того, що іранське керівництво зацікавлене в національному самогубстві. Іран підтримував тероризм, виправдовуючись тим, що це реакція на таємні військові операції США та Ізраїлю. Але якими б агресивними не були мотиви Ірану, революційний режим у Тегерані ніколи не розпочав би повномасштабну війну.

Проте замість того, щоб планувати стримування Ірану, США й Ізраїль віддають перевагу превентивній війні. Хоча багато хто, як і раніше, сподіваються відрадити Тегеран від розроблення ядерної зброї за допомогою санкцій і дипломатії, дебати в Сполучених Штатах, а також між США та Ізраїлем ідуть не про те, чи слід атакувати Іран, якщо він розробить атомну бомбу, а про конкретні терміни військової операції. Президент Барак Обама твердо заявив, що має намір проводити не "політику стримування", а "політику недопущення того, щоб у Ірану зʼявилася ядерна зброя". Інші офіційні особи в адміністрації також неодноразово підкреслювали цю думку. Схоже, що цю зовнішньополітичну обіцянку висічено в камені. Відмова від її виконання за відповідних обставин була б правильним кроком, але виявила б непослідовність і виголошення порожніх погроз.

Логіка відмови від стримування полягає в тому, що Тегеран може прийняти рішення про застосування ядерної зброї, незважаючи на небезпеку страшної відплати. Подібний ризик не можна повністю виключити, але немає приводу вважати, ніби Іран становить більш серйозну загрозу, ніж інші одіозні режими, які вже мають ядерну зброю. Найбільш красномовним прикладом може бути Північна Корея. Хоча американська громадськість не приділяє КНДР стільки уваги, скільки Ірану, послужний список фанатичних дій і терористичної поведінки Пхеньяна за останні роки більш зловісний, ніж Тегерана.

Небажання прийняти навіть дещицю ризику, повʼязану з Іраном, ігнорує набагато більш значний ризик розвʼязання війни. Навіть якщо не брати до уваги небезпеку зовсім несподіваних відповідних дій − наприклад, застосування Тегераном біологічної зброї, − є очевидним ризик явної та прихованої відплати, спрямованої проти американських активів.

Наслідки спочатку успішного наступу на Ірак у 2003 р. служать нагадуванням, що війни, які Сполучені Штати <wbr>розпочинають, далеко не завжди закінчуються тоді і так, коли і як їм захочеться. Насправді "кредитна історія" США й Ізраїлю свідчить про те, що обом країнам властиво недооцінювати можливу вартість воєн, у які вони вплутуються. Витрати Вашингтона під час першої війни в Перській затоці виявилися меншими, ніж передбачалося, але в Кореї, Вʼєтнамі, Косово, Афганістані та другій війні з Іраком американцям довелося викласти куди більше того, на що вони розраховували. Ізраїль зазнав менших витрат, ніж очікувалося, під час Шестиденної війни 1967 р., але був неприємно здивований витратами під час війни Судного дня 1973 р., у Лівані в 1982 р. і проти "Хезболли" у 2006 році.

Бойові дії проти Ірану також загрожують негативними наслідками. Насамперед без наземного вторгнення й окупації удар з повітря не гарантує згортання ядерної програми. Він може забезпечити лише відтермінування та майже напевно збільшить рішучість іранців створити атомну бомбу. Якщо виробничі потужності та ядерні обʼєкти Ірану будуть тимчасово виведені з ладу, а його прагнення зросте багатократно, це лише посилить загрозу. Завдавання попереджувального удару також призведе до розколу міжнародної коаліції, яка нині підтримує санкції проти Тегерана, послабить протидію режиму всередині самого Ірану та буде сприйняте у світі як черговий приклад агресії зарозумілих американців проти мусульман.

Ці витрати могли б здатися виправданими, якби війна проти Ірану переконала інші країни в марності та небезпеці спроб створення власної ядерної зброї стримування. Однак вона, навпаки, змусить їх із подвоєною енергією працювати над створенням ядерного арсеналу. Війна Джорджа Буша з Іраком під приводом недопущення розроблення ядерної зброї не переконала Північну Корею, яка через кілька років продовжила випробування атомної бомби, Іран також не відмовився від ядерних планів. Можливо, це спонукало лівійського лідера Муамара Каддафі згорнути ядерну програму, але всього через кілька років нагородою від Вашингтона стало його скинення та смерть. Навряд чи цей приклад переконає ворогів США в розумності відмови від ядерної зброї.

Одна з причин, через яку американські лідери не горять бажанням застосовувати стримування, полягає в тому, що найбільш дієва форма цієї стратегії − загроза знищення економіки та населення ворога − на сьогодні вважається злочинною. У 1945 р. навряд чи хтось із американців заперечував проти знищення сотень тисяч мирних громадян Японії, а в роки холодної війни мало хто сумнівався в самому принципі знищення ще більшої кількості мирних жителів у відповідь на напад Радянського Союзу. Але часи змінюються, і, згідно з нормами ведення бойових дій після закінчення холодної війни, та й, на думку юристів Пентагону, удар по цивільному населенню навіть як відповідь вважається однозначно непропорційним і незаконним застосуванням сили. Уряду Сполучених Штатів важко заявити, що якщо хоча б одна іранська бомба вибухне де-небудь, то у якості відплати буде вбито мільйони іранців.

Але це навряд чи є приводом для відмови від війни з іранською армією або від стримування? Прийнятним варіантом може стати загроза знищення не цивільного населення, а режиму − лідерів, служб безпеки й активів іранського уряду, якщо він санкціонує застосування ядерної зброї. Хоча на практиці навіть ретельно вивірена контратака неминуче призведе до супутніх втрат і значної кількості випадкових жертв. Американські стратеги могли б виступити з достовірною загрозою та загострити її, пообіцявши здійснити також наземне вторгнення. Цей крок став би більш логічним після іранського ядерного удару, ніж проти Іраку у 2003 році. І навіть якби юридичні міркування втримали США від актів масової відплати проти цивільного населення Ірану, ізраїльських лідерів ніщо не зупинить, якщо Тегеран атакує Ізраїль із застосуванням ядерної зброї, оскільки в цьому разі на карту буде поставлено саме існування єврейської держави. Загрози стерти з лиця землі не тільки плоди іранської революції, а й саме суспільство були б серйозним стримуючим фактором для Тегерана.

Іран з ядерним арсеналом − тривожна перспектива, але деякі небезпеки неможливо повністю усунути, і головне завдання зводиться до стратегічного вибору між різними ризиками. Не існує переконливих доказів того, що війна з Іраном є безпечнішою, ніж спроба вирішити проблему за допомогою доброго старого стримування.

Суперечливі сигнали

Найнебезпечніший довгостроковий ризик, із яким Вашингтон може зіткнутися, повʼязаний з ухиленням від вибору тієї чи іншої стратегії щодо Китаю. Вашингтону потрібно визначитися, чи вважати Пекін загрозою, яку слід стримувати, чи державою, з якою треба уживатися. Американські стратеги давно намагаються поєднувати обидва підходи. Подібна непослідовність, природна для політиків, не шкідлива лише до тих пір, поки щось не стане каталізатором і не оголить приховане протиріччя. Отже, роздвоєність не може тривати нескінченно − хіба тільки Китай вирішить ще довгий час поводитися смиренніше, ніж будь-яка інша нова потужна держава в історії, і "качатиме права" значно рідше, ніж самі Сполучені Штати.

Побутує впливова точка зору, згідно з якою стримування не є на порядку денному американсько-китайських відносин, оскільки економічна взаємозалежність виключає можливість військового конфлікту. Прихильники цієї теорії стверджують, що конфронтація безглузда, а якщо готуватися до можливого конфлікту, можна накликати біду. Протилежна точка зору − зростаюча міць Китаю є загрозою, якій необхідно протистояти військовими засобами − стає все більш популярною, але поки що не спонукала до вироблення відповідної зовнішньополітичної лінії. Тим часом оголошений адміністрацією Обами новий поворот зовнішньої політики або перегрупування і зсув американської військової потужності в напрямку Азії не супроводжується послідовними сигналами про те, де, коли, чому або як США розпочнуть збройне протистояння з Китаєм. Також відсутня виразна логіка доправлення американських морських піхотинців до Австралії − найбільш конкретного та видимого символу цього повороту. Проблема не в тому, що стримування відкидається або приймається, а в тому, що воно здійснюється сумбурно.

Вашингтон також продовжує ігнорувати питання про те, коли і чому закінчиться довготерпіння Пекіна щодо статусу Тайваню. Китай завжди давав ясно зрозуміти, що воззʼєднання − питання часу, а не принципової здійсненності. Однак проголошення Тайбеєм незалежності Пекін однозначно розцінив би як провокацію, і з огляду на неодноразові заяви китайських офіційних осіб це неминуче спричинить збройне зіткнення. Протягом тривалого часу Вашингтон обмежувався напівзаходами, утримуючи Тайвань від такого кроку. Коли Буша запитали у 2001 р., що він робитиме для захисту Тайваню, американський президент заявив: "Усе, що знадобиться". По суті, політика Сполучених Штатів зводиться до обіцянки захищати Тайвань доти, доки він залишається бунтівною провінцією Китаю, але не в тому разі, якщо він стане незалежною країною. Деякі експерти вважають подібну позицію розумною, але на ділі вона ставить під сумнів наявність у більшості американців здорового глузду, посилає двозначний сигнал Пекіну і тим самим знижує готовність Вашингтона до кризи.

Тим часом назрівають численні конфлікти на кшталт нещодавнього загострення відносин навколо спірних островів у Південно-Китайському морі. Зайнятий іншими стратегічними викликами, Вашингтон дрейфує в напрямі непередбаченої конфронтації, не приймаючи чіткого та ясного рішення про обставини, за яких він міг би зважитися на війну з Китаєм. Ця невизначеність і розпорошення уваги заважають направити Пекіну ясні попереджувальні сигнали про червоні лінії США та збільшують ризик випадкової кризи, прорахунку та ескалації.

Маневри китайських і філіппінських ВМС поблизу спірних островів у середині 2012 р. були першим тривожним дзвіночком, а наступні кроки та суперництво Китаю і Японії, спричинені ще більш небезпечними розбіжностями з приводу приналежності островів Сенкаку/Дяоюйдао, оголили замішання Вашингтона. Початковий відгук Сполучених Штатів виявив серйозне протиріччя в американській позиції: "Ми зберігаємо нейтралітет у суперечці про острови, але стверджуємо, що дія договору поширюється й на них", − заявив представник Державного департаменту, маючи на увазі договір про взаємну безпеку між США і Японією. Міністр оборони Леон Панетта потім сказав, що Сполучені Штати не будуть ставати на чийсь бік у регіональних територіальних суперечках, а також заявив, що хоча зсув стратегічних пріоритетів у напрямку Азії − більше, ніж просто риторика, це не погроза на адресу Китаю.

Усе це доволі двозначне стримування − швидше вправа в риториці, ніж стратегічне планування. Практика небезпечна, що одночасно створює враження провокації та слабкості. Вашингтон надсилає Пекіну сигнали про те, що він не повинен окупувати острови, але при цьому не погрожує блокувати подібні спроби, хоча запевняє Токіо, що договір про взаємну безпеку зобовʼязує Сполучені Штати захищати й цю територію. Наступні розʼяснення або таємні заяви, якими могли обмінятися політики, можливо, помʼякшили протиріччя, але публічні дії США підривають довіру до американської риторики. Вашингтон ніби пропонує китайським лідерам вважати Сполучені Штати паперовим тигром, який може здутися в разі ескалації кризи. Однак за виникнення такої кризи, під тиском подій і обставин, до яких американці виявляться не готовими, Вашингтон може здивувати супротивника оголошенням війни з тих же причин, за яких він це зробив після вторгнення Північної Кореї на територію Південної Кореї в 1950 р. і після окупації Іраком Кувейту в 1990 році.

Є дві логічні довгострокові альтернативи цій ризикованій плутанині. Одна полягає в недвозначному зобовʼязанні стримувати Китай. Тобто Вашингтон оголошує про готовність шляхом військових дій або політичного шантажу та примусу припинити спроби Пекіна розширити територію. Це звучить нерозважливо, оскільки Китай вважає стримування агресією та загрозою. Вашингтону доведеться ретельно добирати слова, підкреслюючи оборонну мету збереження статус-кво, а не посягання на права Китаю. Перевага цієї позиції в тому, що стримування буде важко не розпізнати або прийняти за щось інше, і тим самим воно виявиться більш дієвим. Тобто, чіткі червоні лінії знизять імовірність непередбачуваної гри "хто першим здрейфить", а також війни, якої не бажає жодна зі сторін. Адже при цьому довелося б заплатити дуже високу ціну: нова холодна війна та кінець взаємовигідної співпраці в різних галузях. Сполученим Штатам також раз і назавжди доведеться вирішити, чи готові вони воювати з Китаєм через Тайвань. Наразі серйозна дискусія про це не ведеться, не говорячи вже про спробу досягнення консенсусу серед американських виборців або зовнішньополітичної еліти у Вашингтоні.

Якщо в стратегії стримування за принципом загорання червоного світла немає необхідності або її ціна є неприйнятно високою, тоді протилежна альтернатива − примирення чи, по суті, зелене світло. Це мало б сенс, якби амбіції Пекіна були обмежені та залишилися такими ще довгий час, якщо не буде перспективи раптового зупинення зростання китайської моці та якщо Сполучені Штати знехтують інтересами союзників, яким загрожуватиме все більш явна небезпека конфлікту з наддержавою, що формується. Усе це значні "якщо". Якщо вже Вашингтон буде прагнути до миру з Пекіном, йому доведеться визнати, що коли Китай перетвориться на наддержаву, то, природно, вважатиме, що має право претендувати на відповідні прерогативи − насамперед на непропорційний вплив у регіоні. І Вашингтону доведеться погодитися з тим, що суперечки з другорядних питань будуть урегульовуватися на умовах Китаю, а не його слабших сусідів. Великою перешкодою для такої альтернативи був би конфлікт з приводу Тайваню − значно важливіший і серйозніший спір, ніж тертя з приводу незаселених скель, статус яких спровокував таку напруженість минулого року. На сьогодні немає консенсусу в питанні стримування, водночас американцям ненависна сама думка про умиротвореність.

З урахуванням непривабливості обох альтернатив немає нічого дивного в ухильності Вашингтона. Невиразний компроміс − це поширена й іноді розумна дипломатична стратегія. Проте в Азії це означає недооцінку ризиків коливання та нерішучості, коли міць і сила Китаю зростає, а його стриманість − зменшується. Нинішній зовнішньополітичний курс США − це жовте світло китайським лідерам, попередження і заклик трохи охолодити запал. При цьому не звучить тверда вимога зупинитися − червоне світло не загорається. Однак жовте для деяких водіїв − це спокуса прискорити рух, а не вдарити по гальмах.

Безболісного вирішення проблем, спричинених сходженням Китаю на політичний Олімп, не існує, якщо тільки Тайвань не поступиться могутньому сусідові. Позиція "завтра-завтра, не сьогодні" може працювати довгий час − до тих пір, поки Китай утримуватиметься від дій. Якщо ж станеться конфлікт, то двозначне стримування викличе його загострення, а не запобігання. Воно може виявитися занадто слабким, щоб змусити Пекін відступити, але досить гострим, щоб Вашингтон також не здригнувся, і це створить колізію. Єдиний вихід − чітке стратегічне рішення щодо того, чи погодяться Сполучені Штати з домаганнями Китаю статусу повноцінної наддержави, коли він стане такою за фактом, або проведуть чіткі червоні лінії, перш ніж у двосторонніх відносинах гряне криза.

Стримування не є катастрофічним, коли застосовується в мʼякому варіанті, нехай і без особливої ​​потреби, щодо Росії. Хоча в цьому разі негативні наслідки неминучі. Стримування Ірану не дасть стовідсоткової гарантії, але дозволить уникнути війни, яка зрештою може лише посилити загрозу. І перед обличчям серйозної довгострокової політичної дилеми у вигляді Китаю рішення про стримування або відмову від нього − надзвичайно важкий вибір. Проте якщо весь час ухилятися від нього, дилема стане ще небезпечнішою. Для зниження ризику в майбутньому доведеться заплатити якусь ціну прямо зараз.

Відродження політики стримування допоможе вирішити ці стратегічні проблеми. У роки холодної війни стримування було невідʼємною частиною американського зовнішньополітичного курсу, це слово було в усіх на слуху та використовувалося для виправдання всього, що відбувалося в оборонній політиці. Проте останніми роками воно майже зникло зі стратегічних дебатів. Американцям потрібно заново засвоїти основи стримування та відкрити для себе перспективність цієї стратегії в одних обставинах, визнавши її недоліки в інших. Альтернатива у вигляді триваючої плутанини та замішання не матиме значення, якщо тільки в один прекрасний день Пекін не вирішить, що настав час змін; адже він завжди говорив, що ці зміни − лише питання часу.

Журнал "Зовнішні справи" висловлює подяку журналу "Росія в глобальній політиці" та особисто головному редактору видання Федорові Лукʼянову за надане право публікації цього матеріалу.