Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Конфліктологія

Вплив позицій держав-членів на формування стратегічної відповіді ЄС на російсько-український конфлікт
08.10.2015, 11:40

 

УДК 32(477)(4-672)

Summary

The article shows that the current EU common position on rejection of the Russian actions in Ukraine and sanctions imposed against Russia are based upon a fragile compromise of the multidirectional interests of the countries of the united Europe. However, the author argues that although some EU countries have taken an ambiguous stance on the conflict and are unwilling to share the burden of the economic sanctions against Russia, it is unlikely that in the near future their position can be a real obstacle to the implementation of the EU joint action.

Keywords: EU Member States, Russia, the Russian-Ukrainian conflict, the common position, sanctions.

У творенні та реалізації зовнішньої політики Європейського Союзу важливу роль завжди відігравали й досі відіграють позиції та інтереси окремих держав-членів. Це випливає, передусім, із обмежень, які пов'язані з одностайністю голосування в Раді ЄС і Європейській Раді щодо основної кількості зовнішньополітичних і безпекових питань. Здебільшого необхідним є досягнення державами-членами консенсусу з тих чи інших дій і рішень ЄС. І якщо це вдається, то вже неодноразово цей консенсус набував форми "гнилого компромісу" [1], який дуже обмежував ефективність спільних заходів. Приміром, від польсько-шведських пропозицій щодо "Східного партнерства" після досягнення консенсусу між державами-членами в інституціях Євросоюзу на виході не залишилося майже нічого, що містило б додану вартість, порівняно з доти чинною Європейською політикою сусідства. Тому позиція ЄС на міжнародній арені часто є "найменшим спільним знаменником", процес її напрацювання - тривалим, а енергія використовується радше на врегулювання внутрішніх суперечок, а не формування сильної спільної позиції щодо інших держав.

Позиції держав-членів є дуже важливими для формування всеосяжної довгострокової стратегії ЄС, яка була б спрямована на зміцнення української державності та інтеграцію нашої країни до Європи, і послідовної по­літики ЄС стосовно Росії в умовах російсько-українського конфлікту. Тому розуміння того, наскільки серйозними є розходження між державами-членами і як можна змінити цю ситуацію, має першочергове значення.

Російсько-український збройний конфлікт демонструє слабку згуртованість Європи перед зовнішніми загрозами, головною причиною чого, без сумніву, є розбіжність інтересів країн-членів ЄС у питаннях їхніх зовнішньополітичних пріоритетів загалом і на східноєвропейському напрямі зокрема. Основні інтереси більшості держав Євросоюзу у східноєвропейському регіоні мають економічний характер, пов'язані з енергетикою та доступом до ринків. Зацікавленість окремих держав ЄС у співпраці з країнами Східної Європи випливає також із питань безпеки й імміграції. Однак загалом можна говорити про традиційний для держав-членів дефіцит політичної волі та спільного інтересу сформувати політику стосовно східних сусідів. Східний вимір політики ЄС, що набув особливого значення для Брюсселя після розширень 2004 та 2007 рр., досі залишався чи не найбільш контроверсійним і суперечливим у сприйнятті серед членів Союзу. Зрештою, Д. Мільчарек слушно зауважує, що формуванню спільної послідовної політики ЄС щодо держав Східної Європи не сприяла амбівалентна позиція самих адресатів цієї політики [2].

Революція Гідності в Україні та російсько-українська війна, на жаль, не спричинили формування широкого консенсусу в об'єднаній Європі. Із цього приводу американський реаліст Р. Каган зауважує, що "навіть європейці ХХІ століття, попри всі переваги їхнього союзу, нездатні об'єднатися проти хижака у своєму оточенні і, як і в минулому, ладні віддати на поталу найслабшого, щоб урятувати власні (фінансові) шкури" [3]. На нашу думку, такий вердикт перебільшений і, можливо, передчасний. Адже хоча мають місце сумніви і деякі країни ЄС не схвалюють, приміром, посилення економічних санкцій та інших обмежувальних заходів щодо Росії, суть у кінцевому результаті: досі жодна держава-член не наважилася прямо ветувати спільні дії чи позиції ЄС із цих питань. На засіданні Ради ЄС із закордонних справ 22 червня 2015 р. автоматично без обговорення санкції проти Росії було продовжено до 31 січня 2016 року. Країни ЄС дотримуються єдиної позиції щодо несприйняття російських дій в Україні, і запровадження санкцій проти Росії консенсусом усіх 28 країн-членів вважається значущим здобутком. Разом із тим, варто погодитися з думкою Дж. Шерра, що політика Росії стосовно України значною мірою обумовлювалася впевненістю, що брак ресурсів і основні національні інтереси провідних європейських держав переважать і дадуть змогу Росії реалізувати свої інтереси на пострадянському просторі. Однак, як констатує експерт, уявлення Кремля виявилися хибними [4].

Досягнення консенсусу між 28 державами-членами ЄС - складний процес. При обговоренні питання про продовження санкцій проти Росії, не кажучи вже про запровадження нових обмежувальних заходів, зберігаються серйозні розходження і тривають дискусії з цього приводу. Серед країн Євросоюзу, з одного боку, є "яструби", які закликають жорстко протистояти Росії, посилюючи економічні санкції і надаючи активнішу підтримку Україні. Дехто навіть припускає постачання зброї для захисту. Від початку таку жорстку лінію обрали Польща, країни Балтії, можливо, дещо меншою мірою − Румунія. Для кожної з них існують свої внутрішні мотиви, пов'язані, передусім, із недалекою історією. До цієї групи також тяжіють Велика Британія та скандинавські країни.

Найраніше й найбільш принципові позиції щодо "української кризи", російської анексії та подальшої військової кампанії на Донбасі сформулювали Польща, Литва й Естонія. Міністр закордонних справ Польщі спільно з його французьким і німецьким колегами був посередником у переговорах між протестувальниками та Президентом України В. Януковичем 20 лютого 2014 р., у той час як Литва використала своє головування в Раді безпеки ООН для скликання екстреного засідання з українського питання. Своєю чергою, естонський президент Т. Х. Ільвес під час зустрічі з українськими лідерами у вересні 2014 р. заявив, що українсько-російський конфлікт - це "війна між Європою і не-Європою", конфлікт між різними системами цінностей" [5]. У відповідь на насильство проти Євромайдану Естонія, Литва та Польща надавали пораненим українцям медичну допомогу у своїх лікарнях. Крім того, всі три країни мобілізували потужні реакції громадянського суспільства на події в Україні.

Попри те, що позиція Польщі та балтійських країн, які давно вказували на загрозу з боку Росії (у 2009 р. група експертів із Центральної Європи попереджала у відкритому листі до адміністрації Б. Обами, опублікованому у Газеті Виборчій, що Росія повертається до політики ХІХ ст. із тактикою і методами ХХІ ст. [6]) тривалий час була позицією меншості і їх називали панікерами, у міру наростання агресивної поведінки РФ і посилення інтенсивності бойових дій на сході України, вона поступово стала позицією більшості. Провідну роль у цьому процесі відіграла Німеччина, адже Ангела Меркель доклала чимало зусиль для погодження в інституціях ЄС спільних позицій щодо дій Росії в Україні, а санкції проти неї розглядає як "необхідні та неминучі" [7]. Чітка і недвозначна позиція канцлера Німеччини найбільш артикульовано була висловлена в листопаді 2014 р. після брисбенського саміту G20: "Не можна дозволити перемогти старим уявленням про сфери впливу разом із нехтуванням міжнародним правом. [Ми будемо протидіяти такій політиці], як би довго це не тривало, як би складно це не було і скільки б невдач це не принесло". [Цит за: 4]. Як стверджує Дж. Шерр, з її рішучим, методичним і послідовним підходом, Ангела Меркель протягом минулого року була втіленням західної твердості й солідарності [4].

Разом із тим деякі країни ЄС зайняли неоднозначну позицію щодо України і Росії в умовах нинішньої війни. Їх умовно називають "Russia's understanders" ("ті, які розуміють Росію"). Франція, південні держави-члени Союзу (Італія, Іспанія, Португалія, Греція, країни Південно-Східної Європи) не квапляться конфронтувати з Росією через Україну. Не виключено, що деякі країни ЄС у подальшому можуть накласти вето на нові санкції проти РФ або заблокувати їх продовження. Такі наміри неодноразово висловлювалися в урядових колах Італії, Кіпру, Чехії, Словаччини, Греції та Угорщини. Окремі застереження в різні часи висували представники владних структур Австрії та Франції.

Дивує доволі непевна позиція деяких країн Центральної Європи щодо російсько-українського конфлікту. Незважаючи на спільну історію як радянських сателітів та (для більшості з них) прямої окупації Москви у ХХ ст., ще свіжий досвід власного переходу, добре розуміння специфіки сучасної Східної Європи та Росії, географічну близькість до зони конфлікту, глибокі історико-культурні, соціальні та економічні зв'язки з сусідами на Сході, країни регіону напрочуд розділися у ставленні до російсько-українського конфлікту. На відміну від Польщі та держав Балтії, реакція країн південної частини Центральної Європи на події була більш стриманою. Вона варіювалася від обережного засудження дій Росії в Болгарії, помітного дистанціювання від цієї проблематики в Румунії до тихого прагматизму у Словаччині та чітких проросійських голосів у Чеській республіці та Угорщині. Представники цих країн на засіданнях Ради ЄС або відмовчуються з українського питання, або займають невизначені чи не надто проукраїнські позиції. Дискусія в ЄС щодо санкцій проти Росії лише поглибила розходження між країнами Центральної Європи. У той час як Варшава, Таллінн і Вільнюс закликають поглибити обмежувальні заходи проти РФ, виключити її з системи Swift і навіть виражають готовність постачати зброю Україні, Прага, Братислава та Будапешт неодноразово відкрито заявляли про свої сумніви в ефективності санкцій, вказуючи на їх негативні наслідки для себе та інших країн ЄС, а також наполегливо виступають проти постачання Україні зброї. Зрозуміло, що тут важливу роль відіграє фактор їхньої енергетичної та фінансової залежності від Росії. Однак, їхня повоєнна історія, залежність від Москви через Організацію Варшавського Договору і Раду Економічної Взаємодопомоги мали б щонайменше сприяти більшому розумінню потенційних загроз із боку Кремля. Різноманітність голосів і реакцій із країн Центральної Європи ставить під сумнів її спроможність діяти в якості внутрішнього адвоката в ЄС для східних сусідів і послаблює здатність Євросоюзу в цілому ефективно реагувати на спіраль насильства в Україні.

Варто враховувати, що ключовою лінією поведінки РФ на європейському напрямку сьогодні є стимулювання розколу всередині об'єднаної Європи, де помітні вагання і небажання певних країн іти на економічні втрати внаслідок упровадження санкцій. Вона сподівається розділити Європу, послабити Захід і збільшити власну важливість на світовій арені. Європа ж дуже повільно просувається в розумінні природи і небезпеки російського виклику. Однак більшість країн із групи "Russia's understanders" надто залежать від ЄС у плані економічного благополуччя, крім того їм потрібні Брюссель і Берлін для вирішення інших питань. Тому вони поки що погоджуються із загальними принципами політики Євросоюзу щодо несприйняття російських дій в Україні.

Ключову роль у формуванні спільної позиції ЄС щодо російсько-українського конфлікту на сьогодні відіграє, без сумніву, Німеччина. Як зазначає У. Шпек, із позиції лідера під час кризи єврозони, яка змусила ФРН виступити вперед як велику країну із сильною економікою, канцлер Ангела Меркель опинилася в лідерах у питанні конфлікту з Росією [8]. Вплив Німеччини відіграв надзвичайну роль не лише в запровадженні дієвих санкцій ЄС проти РФ у березні 2014 р. та їх розширенні в липні та вересні 2014 р., а й у зриві проекту трубопроводу "Південний потік", зупинці/сповільненні зближення Угорщини та Росії, перетягуванні Франції з групи скептиків у питанні санкцій до протилежного табору й опосередкованому впливі через Париж на інші південні держави-члени. У цілому політика Німеччини вписується в загальний підхід до конфлікту Європейського Союзу, який містить 3 складові: санкції проти Росії, фінансову підтримку України і пошук формату переговорів для врегулювання певних аспектів конфлікту дипломатичним шляхом. Німеччина рішуче підтримує санкції проти Росії з метою вчинення тиску на Москву задля припинення бойових дій на сході України, але водночас активно працює для створення умов, за яких вони можуть бути скасовані в майбутньому. Ідеться про зусилля Німеччини у двосторонньому форматі з Францією з метою політичного врегулювання, підтримку роботи контактної групи, створеної під егідою ОБСЄ, узгодження дій об'єднаної Європи зі США. Ангела Меркель розуміє, що аби скасувати санкції проти Росії, за що дедалі гучніше виступають невдоволені держави-члени, необхідним є прогрес у врегулюванні конфлікту. Адже невідомо, скільки погоджуватимуться терпіти скептично налаштовані щодо санкцій держави-члени.

Нинішня позиція Німеччини щодо українсько-російського конфлікту демонструє помітну модифікацію її східної політики. За канцлерства Г. Шрьодера і А. Меркель акценти східної політики Німеччини були зосереджені здебільшого на Росії - близькі відносини з нею мають давні історичні традиції, і сьогодні обидві сторони залишаються одна для одної важливими партнерами, передусім в економічній сфері. Товарообіг між Німеччиною і Росією у 2013 р. становив 76,5 млрд євро [4]. Російська анексія Криму та війна на сході України спричинили появу більшого реалізму в політиці Німеччини стосовно Росії. Це дає підстави припускати, що в близькому майбутньому може зазнати змін парадигма східної політики Німеччини, зокрема її ставлення до Росії і держав Східної Європи та Південного Кавказу, охоплених "Східним партнерством".

Сьогодні в середовищі німецьких політиків, дослідників, активістів і журналістів, які займаються українсько-російським конфліктом з наукової, суспільної або журналістської позицій, відбувається дискусія щодо інтерпретацій та оцінки подій в Україні. Пʼятого грудня 2014 р. 60 відомих представників німецьких політичних, ділових і культурних кіл опублікували в газетах Die Zeit і Der Tagesspiegel, а пізніше російською мовою на сайті inoСМИ.Ru відозву "Нова війна в Європі? Не від нашого імені!", відому як "Заклик 60 німецьких знаменитостей". У ній вони просили Берлін продовжити свої партнерські відносини з Москвою. Тижнем пізніше, у середині грудня 2014 р., 142 німецьких експерти з питань Східної Європи
опублікували в газетах Zeit Online (Гамбург), Der Tagesspiegel, Die Welt, Berliner Zeitung (Берлін) і Der Standard (Відень) звернення-відповідь, у якому закликали до того, щоб політика Німеччини щодо Росії базувалася на реаліях, а не ілюзіях. Констатуючи, що "в цій війні є як однозначний агресор, так і чітко ідентифікована жертва", підписанти заявили, що "ми, німці, не можемо знову заплющувати очі, коли йдеться про суверенітет однієї з пострадянських республік, про виживання української держави"... "у наших власних інтересах протидіяти експорту антиліберальних ідей Кремля в ЄС" [9].

Ця дискусія, офіційні заяви багатьох членів німецької політичної еліти і позиція країни в Євросоюзі стосовно українсько-російської війни демонструють, що багато представників німецької політичної еліти, зокрема соціал-демократи, а також ділових кіл уже переглянули своє ставлення до Росії, а відтак є всі шанси, що в найближчому майбутньому східна політика Німеччини стане більш реалістичною і збалансованою в контексті відносин із Росією, з одного боку, і країнами "Східного партнерства" - з іншого. Однак Берліну, як і Парижу чи Риму, важко відмовитися від своєї довгострокової політики, базованої на надії, що економічне співробітництво з Росією зрештою перетворить її політично. Більш тверезі й реалістичні погляди на РФ ще в процесі становлення.

У переговорах із Росією основним партнером Німеччини на сьогодні є Франція. Ангела Меркель координує свою роботу з Президентом Франції Франсуа Олландом, залучаючи його до проблем, пов'язаних із російсько-українською війною ("нормандський формат"). Хоча зовнішньополітичні інтереси Франції досі на Півдні (Алжир, Марокко, Туніс, Африка на південь від Сахари, Близький Схід), Париж, прагнучи зміцнити свої позиції в Європі, останніми роками активно долучається до формування політики ЄС на східному напрямку. Загалом у Європейському Союзі можна виокремити два неформальні блоки з погляду географії основних політико-економічних інтересів окремих держав-членів. Із одного боку, це "східний блок", центральним учасником якого є Німеччина і який розраховує на зміщення союзного центра ваги далі на схід. Із іншого - "південний блок" на чолі з Францією. Діючи спільно з французами в "нормандському форматі", німці мають більше шансів на те, що результати переговорів позитивно сприйматимуться іншими південними державами-членами, передусім Італією та Іспанією.

Шкода, що в "переговорній групі" від ЄС не представлена Польща. Бачиться, що формат Веймарського трикутника, який свого часу добре спрацював у сенсі сприяння європейській інтеграції Польщі, міг би стати корисним і в справі врегулювання окремих аспектів російсько-українського конфлікту. Такі можливості було продемонстровано під час "української кризи", коли міністри закордонних справ Німеччини, Франції та Польщі виступили посередниками в переговорах В. Януковича з Майданом. Сьогодні склалися сприятливі обставини для глибшого залучення Польщі до формування східної політики ЄС - ідеться про президентство колишнього Прем'єр-міністра Польщі Дональда Туска в Європейській Раді і тісну взаємодію його з А. Меркель (чий дід був поляком).

Стосовно Франції слід визнати, що найскладнішою проблемою для її керівництва в сенсі реагування на українсько-російський конфлікт є угода з продажу двох французьких гелікоптероносців "Містраль" Росії. На сьогодні відкладено передачу останній першого "Містраля", але Україна мусить бути готова до того, що в майбутньому "Містралі" таки можуть бути передані РФ.

Загалом, оцінюючи політику південних держав-членів ЄС щодо Росії і України в умовах нинішнього конфлікту, варто вказати, що її зміст визначають кілька чинників. По-перше, географічним пріоритетом для цих країн завжди був Південь Європи, країни Магрибу, Африки та Близького Сходу (плюс країни Латинської Америки для Іспанії). У державах східного сусідства ЄС, на відміну від Німеччини, вони не мають геополітичних інтересів. По-друге, ці країни мають традиційні історичні зв'язки з Росією, а інші держави пострадянського простору схильні сприймати через російську призму. Звідси - бачення східної політики ЄС за принципом "Russia first", негласне визнання сфери "привілейованих інтересів" Росії на цьому просторі, відсутність знань про українські реалії, помилкове сприйняття подій. Варто додати, що ці країни ніколи не відчували прямої загрози з боку РФ для їх суверенітету, територіальної цілісності чи незалежності, не потерпали від її агресії. По-третє, фінансовий чинник та економічні інтереси суттєво впливають на їхню політику в цьому питанні, оскільки ці країни є важливими економічними партнерами Росії. По-четверте, наростання таких негативних тенденцій у низці європейських країн, у тому числі й аналізованих вище, як євроскептицизм, антиамериканізм, антиглобалізм, антилібералізм (що наочно продемонстрували результати останніх виборів до Європарламенту, де помітний результат здобули крайні праві партії), автоматично множить число "друзів Росії" у Європі. По-п'яте, показовою є потужна пропаганда Кремля через засоби масової інформації та прихована підтримка ним деяких політичних партій і кампаній, яка викриває вразливість багатьох країн ЄС до російського впливу.

Відмінності у підходах держав-членів до російсько-українського конфлікту спричинили формування подвійної стратегії Європейського Союзу: з одного боку - це санкції проти Росії, а з іншого - пошук форматів переговорів для врегулювання конфлікту дипломатичним шляхом. Однак після того, як уже неодноразові домовленості з Москвою у різних форматах ("женевський", "нормандський"), і передусім Мінськ-1 і Мінськ-2, нею не виконуються і вона продовжує агресію проти Києва, дипломатичний спосіб повернути Росію у більш "кооперативний" стан бачиться проблемним.

Отже, режим санкцій ЄС проти Росії найімовірніше буде збережено. І хоча частина країн Євросоюзу охоче б їх скасувала за найменшого поруху Кремля в бік урегулювання конфлікту або навіть без жодних умов, малоймовірно, що їхня позиція може стати реальною перешкодою для впровадження спільних дій. Принаймні доти, доки режим санкцій підтримуватиме Берлін.

Список використаних джерел:

1. Milczarek D. Foreign and Security Policy - a Challenge and a Strategic Choice for the European Union of the 21 Century / D. Milczarek // The Global Challenges / eds. A. Kukliński, K. Pawłowski. - Nowy Sącz, 2005. - P. 35.

2. Мільчарек Д. Європейський Союз та його місце в сучасному світі / Д. Мільчарек. - Львів : "Інформація. Поступ. Перспективи", 2008. - С. 149.

3. Каган Р. Супердержави не йдуть на пенсію / Р. Каган [Електронний ресурс]. - Режим доступу: krytyka.com/ua/articles/superderzhavy-ne-ydut-na-pensiyu

4. Шерр Дж. Міркування про нову сварку Сходу і Заходу / Дж. Шерр // Національна безпека і оборона. - 2014. - № 5-6 (148-149). - С. 89.

5. A Region Disunited? Central European Responses to the Russia-Ukraine Crisis : Europe Policy Paper / ed. by Joerg Forbrig1. - Washington : The German Marshall Fund of the United States, 2015. - P. 3.

6. An Open Letter to the Obama Administration from Central and Eastern Europe // Gazeta Wyborcza. - 2009. - July 15

7. Шергін С. Україна, США і ЄС: криза дипломатії доби глобалізації / С. Шергін // Зовнішні справи. - 2015. - № 1. - С. 26.

8. Ульріх Шпек: "Позиція меншості в питанні російської агресії стала позицією більшості" [Електронний ресурс]. - Режим доступу: tyzhden.ua/Society/128664

9. Умланд А. Захист миру замість винагороди експансії / Андреас Умланд // Дзеркало тижня. Україна. - 2015. - № 3. - 30 січня.

АНОТАЦІЯ

У статті показано, що нинішня спільна позиція ЄС стосовно несприйняття російських дій в Україні і запровадження санкцій проти Росії базується на основі хиткого компромісу різноспрямованих інтересів країн об'єднаної Європи. Водночас автор доводить, що хоча частина країн ЄС зайняла неоднозначну позицію щодо конфлікту і не бажає розділяти тягар економічних санкцій проти РФ, малоймовірно, що найближчим часом їхня позиція може стати реальною перешкодою для впровадження спільних дій ЄС.

Ключові слова: країни-члени ЄС, Росія, російсько-український конфлікт, спільна позиція, санкції.

АННОТАЦИЯ

В статье показано, что нынешняя общая позиция ЕС по неприятию российских действий в Украине и введению санкций против России базируется на основе шаткого компромисса разнонаправленных интересов стран объединенной Европы. В то же время автор доказывает, что хотя часть стран ЕС заняла неоднозначную позицию по конфликту и не желает разделять бремя экономических санкций против РФ, маловероятно, что в ближайшем времени их позиция может стать реальным препятствием для внедрения совместных действий ЕС.

Ключевые слова: страны-члены ЕС, Россия, российско-украинский конфликт, общая позиция, санкции.

<object classid="clsid:38481807-CA0E-42D2-BF39-B33AF135CC4D" id="ieooui"></object>