Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Конфліктологія

«Вісь зла» як фактор ризиків міжнародної безпеки
Ігор Горобець, Андрій Мартинов
17.06.2016, 12:06

УДК 327(73)

Summary

The article considers the United States fighting the "axis of evil." In 2002, the U.S. President George W. Bush declared Iran, Iraq, Libya, Syria, North Korea and Venezuela as its components. However, definitive changes in political regime did not happen in most of these countries. Instead, attempts to provide these changes caused further unbalance in the global security system.

Keywords: global security, the United States, Iran, Iraq, Libya, Syria, North Korea, Venezuela.

Відразу після терактів 11 вересня 2001 р. адміністрація Дж. Буша-молодшого офіційно оприлюднила перелік країн, що становлять безпосередню або опосередковану загрозу безпеці США. У зверненні до конгресу США 2002 р. він включив до цієї "осі зла" Іран, Ірак, Лівію, Сирію, Північну Корею, Венесуелу1. Сенс цього процесу колишній Міністр закордонних справ ФРН Й.Фішер вбачає у складному віднайденні рівноваги між ризиками і потребами глобальної співпраці в процесі поставання нового світового порядку2. Ще за часів "холодної війни" Р. Арон констатував, що "метою військових операцій, в ідеалі, є роззброїти ворога"3. Однак за сучасних умов радикально змінюються форми військових операцій: від "гуманітарних інтервенцій" до "гібридних воєн" і "воєн за довіреністю". Проте увесь цей арсенал не був використаний у протидії державам, включеним 2002 р. до "осі зла". Перші спроби зменшення кількості держав у "осі зла" відбулися в Іраку та Ірані. Проти останнього весь цей час до 2015 р., коли було досягнуто міжнародного компромісу щодо іранської ядерної програми, діяли санкції. Однак і досі вичерпаним іранське досьє вважати не варто. Проект "великої перебудови" Близького Сходу в березні 2003 р. був започаткований в Іраку. Причому він супроводжувався й афганською операцією "Нескорена свобода", що лише розпорошило сили та створило класичну ситуацію гонитви "за двома зайцями". Військова доктрина США, що передбачала можливість одночасного ведення двох локальних воєн і перемоги в них, довела свою вразливість. У підсумку адміністрація Джорджа Буша-молодшого не лише не спромоглася ліквідувати "вісь зла", а й навпаки, посилила її окремі ланки.

Натомість 9 жовтня 2009 р. Нобелівський комітет оприлюднив сенсаційне повідомлення про те, що лауреатом Нобелівської премії миру 2009 р. став 44-й президент Сполучених Штатів Америки 48-річний Барак Обама. Американські та світові засоби масової інформації відразу поставили під сумнів таке рішення. Зокрема, наголошувалося на хронологічній невідповідності, адже Б. Обама став президентом лише 20 січня 2009 р., а висунення кандидатур на премію завершилося 1 лютого. Консервативні американські кола розглядали це нагородження як спробу європейських держав "нав'язати" своє бачення зовнішньополітичних пріоритетів євроатлантичного простору на чолі зі США та сценарії завершення афганської та іракської воєн.

Насправді на той час уже буяла світова економічна криза, що радикально змінила соціально-політичну ситуацію у світі. Особливо гострим було це напруження в арабських країнах, які потерпали від стрімкого демографічного зростання та обмеженості економічних можливостей зростання рівня життя.

У грудні 2010 р. масові заворушення розпочалися в Тунісі, аби вже навесні 2011 р. охопити більшість арабських країн, за винятком Саудівської Аравії та багатих нафтових еміратів Перської затоки. Ірану, як ланці "осі зла", тоді вдалося уникнути соціальних заворушень не в останню чергу завдяки протистоянню із Саудівською Аравією, адже інтереси Тегерана та Ер-Ріяда напряму зіштовхнулися в Бахрейні та Ємені.

На сирійському напрямку ситуація радикально змінилася 30 вересня 2015 р., коли Росія почала використовувати військово-космічні сили в Сирії. Зрештою, на початку березня 2016 р. конфліктуючі сторони погодилися сісти за стіл переговорів. Ще до початку було чимало припущень стосовно можливих сценаріїв їх завершення. Найщиріші оптимісти вважають, що два тижні припинення вогню довели, як сирійці скучили за справжнім миром, заради якого готові до компромісів. Свідченням цього була й готовність Башара Асада, нехай навіть за послуг посередника, але вести переговори з більшістю сирійських сунітських опозиційних угруповань. Щоправда, навіть у цьому широкому форматі переговорний процес важко вважати оптимальним, адже на вимогу Туреччини, незважаючи на позицію Росії, до женевських переговорів не були залучені сирійські курди. Саме вони наразі становлять головну ударну силу в наземних військових діях проти бойовиків "Ісламської держави" і сирійського відділення "Аль-Каїди" − "Фронту аль-Нусра". Тому без урахування позиції сирійських курдів навряд чи можливо взагалі вести мову про стабільне врегулювання ситуації в Сирії. Однак до визнання цієї реальності не готові ані США, ані Туреччина.

Узагалі складність і суперечливість переговорного процесу щодо мирного врегулювання в Сирії доводить слушність тези про те, що на сирійських фронтах вирішується доля нового світового устрою. Навіть у разі чергового зриву мирного процесу вже обговорюються можливості реалізації так званого "плану Б". Він полягає в територіальному розділенні Сирії та утворенні нових держав. У експертному середовищі є думка про те, що Іран і Саудівська Аравія, зважаючи на "нічийний результат" п'ятирічки бойових дій, досягнутий не в останню чергу завдяки втручанню у бойові дії прямо чи опосередковано Росії, США, Ірану, Саудівської Аравії, Катару, Туреччини, готових за кулісами запропонувати проект поділу Сирії на сфери впливу. Офіційно цей сценарій навіть не обговорювався в Женеві, де всі учасники переговорів заприсягалися зберегти територіальну цілісність Сирії.

У жорсткій реальності геополітики саме сценарій територіального поділу виглядає все більш вірогідним. Насамперед, тому що "нічия" на полі бою в ситуації, коли було використано всі види зброї, окрім ядерної, доводить безперспективність таких бойових дій. Крім того, "почесний мир", жертвою якого готують стати Сирію, наразі влаштовує більшість великих гравців цього конфлікту. Зокрема, напередодні відновлення женевських переговорів державний секретар США Джон Керрі відвідав Францію і Саудівську Аравію. За результатом цих переговорів здалося, що адміністрація президента Барака Обами зацікавлена у тому, аби меш як за рік до кінця її повноважень сирійський конфлікт не запалав знову в повному обсязі.

Навіть саудівці вже шукають кредитні ресурси у 8 млрд дол. для поточного бюджету королівства, аби покрити збитки від низьких світових цін на нафту. Зважаючи на цей фактор, а також замирення іранців і саудівців у Ємені, не можна виключати їхньої готовності створити на території Сирії відповідно шиїтську і сунітську держави. Зрозуміло, що варіант із шиїтською державою замість нинішньої Сирії, яка буде прямо зав'язана на підтримку з Тегерана та від ліванського шиїтського руху "Хезболла", навряд чи влаштовує Ізраїль. Однак від територіального розпаду Сирії й Ізраїль буде у виграші, адже більше нікому буде повертати анексовані в 1967 р. Голанські висоти, які є стратегічно важливими для безпеки Ізраїлю. Щоправда, реальність втілення "плану Б" може вмотивувати учасників женевських переговорів до вимушених компромісів заради збереження територіальної цілісності Сирії в тому вигляді, у якому ця багатостраждальна країна та її народ вступили п'ять років тому в "Арабську весну". Насправді, будь-який варіант замирення буде прийнятним для цивільних сирійців.

Цікаво, що тоді ж, на початку березня 2016 р., увагу світових засобів масової інформації до Лівії стимулювали перестрілки на лівійсько-туніському кордоні. У пустелі він є досить умовним, однак напад на туніських прикордонників із суміжної лівійської території під прапорами "Ісламської держави" змусив укотре замислитися над тим, у що перетворилася за п'ять років після зміни режиму Муамара Каддафі Лівія. Фактично справдилися найбільш песимістичні прогнози щодо розвитку подій.

На сьогодні Лівії як територіальної цілісної держави немає. Лівійське суспільство поділене за кланово-племінною ознакою. Кожне плем'я має свої озброєні загони, які контролюють племінну територію. "Конфедерація" етнічно близьких берберських або арабських племінних об'єднань спільними зусиллями намагається контролювати більші території. Однак навіть у регіональному географічному розподілі Лівії, що існував за колоніальних часів, у провінціях Кіренаїка, Тріполітанія та Феццан фактично немає "центральної влади". Унаслідок цього усі спроби Організації Об'єднаних Націй, Євросоюзу, або Африканського Союзу сформувати з цих розрізнених племінних коаліцій центральний уряд зазнають невдачі. Адже реальністю Лівії є ситуація набагато гірша, ніж сомалійська. У Сомалі кланово-племінні групи чітко поділили сфери впливу, оскільки там немає такого ресурсу, як нафта. Саме цей фактор стимулює в Лівії війну всіх проти всіх та нестійкі союзи, що розпадаються відразу після того, як певне племінне військове угруповання захопило нафтоносну провінцію, нафтопереробний завод чи нафтоналивний порт. Свого часу з подібної війни Лівію витяг полковник Муамар Каддафі, який створив чітку ієрархію розподілу доходів від експорту лівійської нафти. Кожне плем'я мало свій ґешефт на цьому бізнесі. Після "революції" кожне плем'я намагається зірвати банк у нафтових іграх, а позиції прихильників "Ісламської держави" на цьому тлі стають дедалі міцнішими. Вони намагаються нівелювати міжплемінні суперечки ідеєю наднаціональності "єдино правильної версії" ісламу. Причому, на відміну від Сирії, де військові структури "Ісламської держави" від початку свого існування вступили в міжусобну боротьбу з сирійським відгалуженням "Аль-Каїди", у Лівії екстремісти спромоглися на консолідацію та створили спільний "ісламський фронт". Усе частіше саме бойові підрозділи "Ісламської держави" стають тією військовою потугою, яка розганяє племінні армії, пропонуючи їм об'єднати зусилля заради встановлення ісламського халіфату. Причому в міру завдавання збитків нафтовому бізнесу "Ісламської держави" на території Іраку та Сирії все більшого значення для фінансування їхньої терористичної активності набуває продаж лівійської нафти. Не менш дохідним бізнесом для ісламістів у Лівії залишається контрабанда біженців до Європи.

Найбільшу стурбованість таким розвитком подій у Лівії демонструє італійський уряд. Однак Італія поки що не змогла консолідувати союзників по Євросоюзу і НАТО з метою вирішення лівійської проблеми. Це не дивно, адже ще дуже гарячими є руїни сирійської війни, аби всі занурилися в чергову війну в Лівії. Найближчі африканські сусіди Лівії - Алжир, Єгипет, Туніс поки що намагаються захищатися від лівійської анархії власними силами.

Сумний сирійський досвід переконує тих, хто ще остаточно не втратив здоровий глузд, що складні проблеми не завжди мають військове вирішення. Бундесканцлер Ангела Меркель категорично виступає проти спільної військової операції Євросоюзу в Лівії. Адже це неминуче спровокує чергову хвилю міграції та буде вкрай непопулярним майже за рік до федеральних виборів у Німеччині. Такі ж міркування на лівійському напрямку стримують французького президента Франсуа Олланда. Він змушений зважати на гіркий досвід свого попередника Ніколя Саркозі, якого зараз намагаються притягнути до кримінальної відповідальності за отримання "подарунків" від Муамара Каддафі. Тому Лівія й для Франції є надто делікатною проблемою. Не доходять руки до Лівії й у адміністрації президента США Барака Обами, яка левову частку зусиль приділяє "перебудові" Близького Сходу, відводячи Північній Африці другорядну роль у цьому процесі.

Для прихильників "Ісламської держави" знову складаються найбільш сприятливі умови для максимального зміцнення своїх позицій у Лівії, яка в разі їхньої поразки в Сирії та Іраку може стати головною базою "Ісламської держави". Причому, на відміну від політиків у демократичних країнах, які вимушені зважати на громадську думку та, виходячи з неї, планувати свої дії, бойовики "Ісламської держави" такої потреби не мають. Вони планують свої дії не в часовому проміжку від виборів до виборів, а на тривалу перспективу. Зважаючи на це, існує дуже велика ймовірність того, що на події в Лівії світова спільнота знову буде реагувати в авральному порядку, погано розуміючи хід подій.

Найбільш непрогнозованою ланкою "осі зла" залишається Корейська Народно-Демократична Республіка. На початку березня 2016 р. на фоні спільних навчань, які проводять США і Республіка Корея, влада КНДР пригрозила превентивними ядерними ударами. Північно-корейська пропаганда невтомно демонструє ядерні боєголовки та засоби їхнього доправлення, аби довести, що ці загрози не є блефом. Адже навіть після січневого випробування КНДР такого ядерного пристрою американці продовжували заперечувати, що режим Кім Чен Ина віднині має вагомий "ядерний аргумент". Аби це визнати, довелося б змиритися з тим, що політика попередньої демократичної адміністрації Білла Клінтона в корейському питанні була помилковою. Нагадаємо, що в 1994 р. Клінтон погодився на "компроміс" у питанні корейської ядерної програми. В обмін на обіцянку Пхеньяна поставити свої ядерні об'єкти під контроль Міжнародного агентства з атомної енергетики Білл Клінтон тоді погодився створити міжнародний консорціум із розвитку неатомної енергетики в КНДР.

У принципі цей проект успішно працював, але 2003 р. нова американська адміністрація Джорджа Буша-старшого спромоглася усунути від влади іракський режим Саддама Хусейна. Це було вагомим аргументом для керівництва КНДР у повному обсязі поновити свій військовий ядерний проект. У 2006 р. КНДР провела своє перше успішне ядерне випробування. Потім були успішні пуски балістичних ракет, які є засобом доставки ядерних боєголовок до заданих цілей.

Аби пом'якшити критику зовнішньої політики адміністрації Барака Обами з табору республіканців, особливо, зважаючи на той факт, що Гілларі Клінтон сама була його державним секретарем, довелося терміново організовувати військові маневри на Корейському півострові. У відповідь КНДР офіційно оприлюднила список цілей у Республіці Корея, які можуть бути мішенями для ядерної атаки. Зрозуміло, що така гра ядерними м'язами ще більше напружує й без того нестабільну ситуацію в цьому регіоні. Навіть найближчий союзник КНДР - Китай був змушений зробити гучний дипломатичний демарш і закликати Пхеньян до більшої стриманості та відповідальності. Поки що зрозуміло одне - сподіватися на швидкі зміни у владних структурах КНДР після отримання її режимом контролю над ядерною зброєю безглуздо. Навпаки, цей факт створює максимально серйозні ризики для міжнародної безпеки. Адже Пхеньян насправді отримав універсальний інструмент для глобального шантажу. Неважко собі уявити ситуацію, коли північні корейці (якщо у світі їм не підуть на поступки) продадуть радіоактивні елементи бойовикам "Ісламської держави", подавши ситуацію так, що це зробили не вони, а Пакистан. Далі будь-який апокаліптичний сценарій може здатися дитячою казкою. Допоки "великі держави" намагалися, але не змогли домовитися з тим, що їм робити з радикальними ісламістами в Сирії, вони проґавили ще більшу загрозу на Корейському півострові.

Натомість найбільшими успіхами в приборканні "осі зла" адміністрація Барака Обами може похвалитися в Латинській Америці. У березні 2016 р. венесуельська демократична опозиція розпочала кампанію за відставку президента Ніколаса Мадуро. Ця новина є гарячою для латиноамериканського регіону. Адже в 1999-2013 рр., коли Венесуелою правив екстравагантний президент Уго Чавес, здавалося, що Південна Америка ледь не зробила соціалістичний вибір. Принаймні риторика проти США тоді у Венесуелі зашкалювала. Наступникові Чавеса - Ніколасу Мадуро на той час пощастило лише раз, коли Уго побачив у ньому - колишньому профспілковому діячеві − фігуру, достойну бути віце-президентом. Однак "шапка Мономаха" для Мадуро виявилася заважкою. Неприємності для нього розпочалися зі стрімкого зменшення світових цін на нафту, після чого з венесуельським "нафтовим соціалізмом" довелося покінчити. Відразу пожвавішала опозиція, якій вдалось очолити масові протести проти Мадуро та його соціальної політики. У підсумку наприкінці 2015 р. опозиційна коаліція святкувала перемогу на парламентських виборах у Венесуелі. Щоправда, Ніколас Мадуро заявив, що не має наміру проводити дострокові президентські вибори та навіть намагався тиснути на опозицію. Однак він так і не зміг зберегти президентський контроль над парламентом, що став основою консолідації протестних настроїв. Зрозуміло, що вони були б неможливі, якби економічна ситуація в країні була кращою.

Серйозний привід для з'ясування відносин між опозицією і президентом Мадуро − призначення менеджменту в державній нафтовидобувній компанії. Оскільки кадровий кістяк венесуельських опозиціонерів становлять бізнесмени, які зазнали суттєвих збитків від націоналізації нафтової галузі за часів Уго Чавеса, можна вважати, що ця боротьба обіцяє бути справді гострою. У разі втрати контролю за нафтовою галуззю дні президентства Ніколаса Мадуро можна буде вважати ліченими. Інша справа, чи можна це зробити ще за президентських повноважень Барака Обами, який 20-21 березня 2016 р. вперше відвідав Кубу. Реальний початок зміни правлячого режиму у Венесуелі, безумовно, матиме гучний відголосок на Кубі. Адже донедавна Венесуела була найближчим союзником Куби, її фактичним економічним донором. Минулорічне відновлення дипломатичних відносин між Кубою і США вітала венесуельська опозиція, але проігнорували засоби масової інформації, близькі до президента Ніколаса Мадуро. Тепер активізація демократичної опозиції у Венесуелі може бути своєрідним сигналом для активізації кубинської опозиції. Отже, останні місяці президентської каденції Барака Обами обіцяють стати знаковими для Латинської Америки.

Низка локальних воєн, які США ведуть проти країн "осі зла" в різній формі: від інформаційних воєн до санкцій, воєн за довіреністю та спроб зміни правлячих режимів, з одного боку, засвідчують лідерські амбіції США, але з іншого − ці війни відбуваються з перемінним успіхом та ставлять ці амбіції під сумнів. Зрештою, менш ефективними стають традиційні механізми підтримання глобальної стабільності, якими є міжнародні організації, міжнародне право та світова громадська думка. Адже ООН уже опинилася в ситуації Ліги Націй напередодні Другої світової війни, міжнародне право дискредитується вибірковістю його застосування, а світова громадська думка стає об'єктом різних підступних маніпуляцій. Наявними є ознаки переходу від міжнародної системи рівноваги сил, яка гарантувалася домінуванням США, коли була відсутня глобальна конфронтація, однак частими були локальні конфлікти, до конфліктної багатополюсної системи, за якої відбувається поляризація інтересів наддержав, що дедалі рідше беруть до уваги інтереси інших суб'єктів міжнародних відносин. Можливість створення коаліції периферійних держав, яку афористично у 2002 р. назвали "віссю зла", виключена. Однак перманентні війни проти держав "осі зла" дають можливість підтримувати в тонусі суспільні інститути безпеки США та засвідчувати, що ховати однополярну систему безпеки, попри всі ознаки її кризи, ще зарано.

Список використаних джерел:

1. Буш Джордж У. Ключові рішення. - К., 2012. - С. 425.

2. Фішер Й. Історія повертається. Світ після 11 вересня і відродження Заходу. - К., 2013. - С. 395.

3. Арон Р. Мир і війна між націями. - К., 2000. - С. 45.

АНОТАЦІЯ

У статті розглянуто роль США в боротьбі з так званою віссю зла. У 2002 р. американський президент Джордж Буш оголосив Іран, Ірак, Лівію, Сирію, Північну Корею та Венесуелу її компонентами. Кінцеві зміни політичних режимів не відбулися в більшості цих країн. Натомість спроби викликати їх призвели до дисбалансу в глобальній системі безпеки.

Ключові слова: глобальна безпека, США, Іран, Ірак, Лівія, Сирія, Північна Корея, Венесуела.

АННОТАЦИЯ

В статье рассмотрена роль США в борьбе с так называемой осью зла. В 2002 г. американский президент Джордж Буш объявил Иран, Ирак, Ливию, Сирию, Северную Корею и Венесуэлу ее компонентами. Окончательные изменения политических режимов не произошли в большинстве этих стран. А попытки вызвать их привели к дисбалансу в глобальной системе безопасности.

Ключевые слова: глобальная безопасность, США, Иран, Ирак, Ливия, Сирия, Северная Корея, Венесуэла.

<object classid="clsid:38481807-CA0E-42D2-BF39-B33AF135CC4D" id="ieooui"></object>