Історичне минуле

Вихід України на міжнародну арену в 1917 – 1921 рр.
Ігор Дацків
15.12.2017, 13:55

Від самого утворення Центральної Ради на порядку денному її політичного проводу постала проблема війни і миру. Було очевидно, що Украї­ні немає жодного сенсу брати участь у війні проти Центральних держав, відгукуючись на заклики Тимчасового уряду та її військового міністра О. Керенського, який відвідував Київ і вів переговори з українцями про продовження війни.

Тому між угрупованнями державників-самостійників та автономістів-федералістів постійно точилися гострі дискусії, які досягли піку через більшовицький переворот у Петрограді у жовтні 1917 р. Самостійники на чолі з визначним провідником Миколою Міхновським роз­горнули наполегливу та активну боротьбу за укладення сепаратного миру з Центральними державами незалежно від Раднаркому В. Леніна. Проте українські соціалістичні партії в Центральній Раді, користуючись чисельною перевагою, вперто протистояли цілком зрозумілій і реалістичній політиці самостійників. Мало того, вони вважали, що позиція опонентів - "ніж в спину російської революції". В. Винниченко пізніше визнавав: "Ми ввесь час намагалися створити всеросійсь­кий центральний федеративний Уряд, щоб він міг від усієї Росії вести справу миру. Тільки після того, як большевики вже всту­пили в переговори з німецьким командуванням.., вислали свою ноту до воюючих і нейтральних держав, у якій, навівши докази свого права вести мирові переговори (3-й Універсал)... пропонували Четвірному союзові вступити в мирові переговори, навівши свою програму миру".

9 листопада питання війни і миру стало предметом обговорення на засіданні Генерального секретаріату. У дискусії відзначалася необхідність завершення війни, а також обговорювався порядок підписання миру. Домінувала думка В. Винниченка, який вважав, що своїми діями, спрямованими на укладання перемир'я з німцями, Раднарком порушив міжнародні договори з Антантою і не враховував думок інших національних утворень на території Росії. У прийнятій постанові, яку підписали В. Винниченко, В. Голубович, М. Ткаченко, М. Порш та інші, наголошувалося, що треба негайно утворити "центральне правительство на основі федеративній (бо тільки таке правительство буде авторитетним і для фронту, і для всієї держави)". Лише такий уряд, уповноважений народами Росії та новостворених держав, зокрема України, за думкою Генерального секретаріату, зможе успішно вести переговори щодо миру і закінчення війни з Центральними державами та країнами Антанти.

Реагуючи на перші ініціативи Петрограда щодо перемир'я з німцями, Генеральний секретаріат зауважував, що не визнає Раднарком представником від усіх народів і держав, знову наполягаючи на негайному формуванні федеративного уряду спільними зусиллями України, Дону, Кубані, Кавказу, Білорусії, оскільки справа миру є нагальною проблемою. Водночас заходи Раднаркому щодо стихійних переговорів на фронтах, які організуються солдатськими масами, лише шкодять мирним переговорам між воюючими блоками. Крім того, це змогло би спричинити зайняття військами Центральних держав нових земель України.

Коли 2 грудня більшовицька делегація на чолі з А. Йоффе і Л. Каменєвим підписала з німецьким командуванням угоду про перемир'я й розпочала переговори у Бресті щодо підписання мирного договору з Центральними державами, Центральна Рада приступила до конкретних дій. Передусім, слід було у більшовиків перехопити ініціативу, вважав В. Винниченко, і заявити про намір Центральної Ради, базуючись на оголошеному у ІІІ Універсалі рішенні про утворення незалежної Української Народної Республіки, "стати на дорогу самостійних міжнародних відносин".

Згідно з рішенням Малої Ради до Бреста виїхала перша делегація у складі члена Малої Ради М. Любинського, діяча соціал-демократів М. Левитського і капітана Г. Гасенка, помічника генерального секретаря з військових справ С. Петлюри. 3(16) грудня вони прибули до Бреста. Але ще дорогою їм надійшло повідомлення від члена більшовицької делегації у Бресті Л. Каменєва про укладену угоду про перемир'я між більшовиками та австро-німецькою делегацією - мовляв, делегації УНР нічого робити у Бресті. Проте київська делегація все ж прибула на місце конференції до Бреста - щоправда, у статусі спостерігачів.

Серед документів з архіву Центральної Ради привертає увагу прото­кол засідання Малої Ради від 8 грудня 1917 р. за участю М. Грушевського. На засіданні виступили члени делегації М. Левитський і Г. Гасенко, які прибули з Бреста за консультаціями. М. Левитський доповідав, що українці після зустрічі з керівниками делегації Німеччини мали розмову з представниками Раднаркому Л. Каменєвим, М. Караханом та А. Йоффе, які, насамперед, поцікавилися про ставлення України до більшо­вицького уряду Леніна. "Ми вас не визнаємо за всеросійське правительство, - відповідав Левитський, - а за правительство лише Великоросії". На що Каменєв заявив: "Спочатку ви нас скиньте, а потім будете робити подібні заяви". Він додав, що російська делегація не проти українізації військових частин і з'єднань Південно-Західного і Румун­ського фронтів.

На засіданнях Генерального секретаріату 8-9 грудня 1917 р. щодо мирних переговорів із Центральними державами та стосунків з Раднаркомом розгорнулися широкі та бурхливі дискусії. О. Шульгин запропонував видати ноту, у якій визнати мирні переговори у Бресті справою лише центральної влади федеративної Росії, але не Раднаркому.

М. Порш заявив, що, оскільки такого уряду нема, у переговорах мають право взяти паралельно з Раднаркомом всі інші новоутворені республіки та області. В. Винниченко наголошував, що мирного договору, укладеного делегацією більшовицької Росії, Україна ніколи не визнає. Більшість членів Малої Ради виступали за участь України у переговорах з конкретними пропозиціями і вимогами, а також вважали за необхідне звернутися до всіх воюючих і нейтральних держав із закликом припинити війну й приступити до мирних переговорів, водночас пропонуючи надіслати до Бреста нову, більш представницьку, делегацію для участі у переговорах.

Отже, 9 грудня Генеральний секретаріат ухвалив текст ноти до всіх воюючих і нейтральних держав, у якій, насамперед, повідомляв, що Третім Універсалом Центральної Ради від 7 листопада 1917 р. проголошено Українську Народну Республіку,яким і визначено її міжнародне становище. Отже, Україна стає на шлях самостійної зовнішньої політики і міжнародних стосунків. Одним з головних напрямків зовнішньополітичної діяльності Генеральний секретаріат вважає "розпочати діяльну працю в справі миру" і закликає всі держави, що воюють, негайно приступити до мирних переговорів. Реалізуючи свої мирні плани, Україна вислала свою делегацію до Бреста, де розпочалася конференція делегацій Центральних держав і Росії, але угоду про перемир'я було підписано цими сторонами без її участі. Виключення України, на території якої знаходяться потужні війська воюючих держав - Росії, Німеччини, Австро-Угорщини, від переговорного процесу суперечить здоровому глузду. У зв'язку з цим, продовжувалося в документі, Генеральний секретаріат змушений ще раз звернутися до воюючих держав з пропозиціями щодо загального миру.

Зовнішньополітичне становище Української Центральної Ради спонукало її керівництво враховувати безпосередню реальну загрозу агресії з боку більшовицької Росії. Отже, незважаючи на певні симпатії до країн Антанти, варто було шукати контактів з Центральними державами, які негайно відгукнулися на заклик України.

Це питання було винесене на обговорення VIII сесією Центральної Ради 12 грудня 1917р. О. Шульгин проінформував делегатів про надіслану всім воюючим і нейтральним державам ноту, причому висловлювався за те, що не треба наслідувати прикладу більшовиків, які уклали сепаратний мир з Німеччиною та Австро-Угорщиною, а слід домагатися загального миру й припинення війни.

Наступного дня на засіданні Генерального секретаріа­ту розглядалося питання про відрядження до Бреста повноважної делегації, на яку пок­ладалося завдання підписати мирний договір з Центральними державами. Прискорити цю акцію Центральну Раду спонукали повідомлення групи членів Союзу Визволення України із Стокгольма. Вони стурбовано пропонували негайно приступати до прямих переговорів у Бресті з Центральними державами. Якщо Україна прогає час і більшовики підпишуть сепаратний мир у Бресті без неї, це суттєво зміцнить Раднарком як єдиний правочинний уряд колишньої Російської імперії. Між іншим, у Стокгольмі певний час перед тим працював відомий галицький політичний діяч і дипломат О. Назарук. Завдяки йому та представникам СВУ українська справа набула у Скандинавії досить широкого розголосу. До того ж мирні переговори з Центральними державами спочатку передбачалися у Стокгольмі.

Варто зауважити, що це питання знову викликало досить широку дискусію як на сесії, так і на засіданні Генерального секретаріату. Якщо С. Шелухін, Є. Неронович, Н. Григоріїв та інші відомі діячі висловлювалися за негайну відправку до Бреста делегації з широкими повноваженнями, то їх опоненти висували два варіанти дій Централь­ної Ради: не посилати делегації взагалі або надіслати з обмеженим завданням спостерігачів для отримання інформації. І все ж обидві дискусії закінчилися рішенням надіслати на Брестську мирну конференцію дипломатичну місію з широкими повноваженнями й правом підписувати договори. Щоправда, в резолюції Центральної Ради від 15 грудня не обійшлося від усталених стереотипів щодо федерації народів Росії.

Уже наступного дня, після дискусії та оголошення ноти, Генеральний секретаріат обговорював склад делегації та її конкретні завдання. Якщо склад було схвалено без проблем: генеральні секретарі М. Порш (голова) і В. Голубович, заступник генерального секретаря К. Мацієвич, член Центральної Ради, діяч українських есерів О. Севрюк та попередні члени місії, то навколо завдань і концепції розгорнулися тривалі дебати. О. Шульгин висловився за негайне відрядження делегації з широкими повноваженнями, яка мала вручити ноту Центральної Ради учасникам конференції і вести переговори з Центральними державами незалежно від делегації Раднаркому. В. Винниченко зас­терігав, що українців поки що ніхто до Бреста не запрошував і чи до­цільно вести перемовини у момент, коли Україна практично у стані війни з більшовицькою Росією. Він пропонував спочатку провести переговори з німцями на Українському фронті.

Проте у прийнятій постанові було відзначено: "Послати у Брест мирну делегацію Генерального секретаріату незалежно від делегації Совіта народних комісарів. Негайно по радіо передати останню ноту Генерального секретаріату до воюючих і нейтральних держав. Повідомити Любинського, що в Брест виїжджає самостійна Делегація правительства Української Народної Республіки".

Паралельно з цими заходами Генеральний секретаріат намагався самостійно укласти перемир'я на Українському фронті. З цією метою його командувач генерал Дмитро Щербачов звернувся до головнокомандувача союзни­ми військами в Румунії генерала-фельдмаршала Августа фон Макензена з пропозицією зібрати в Одесі спільну нараду щодо втілення у життя постанови укладеного росіянами з німцями у Бресті перемир'я. Водно­час генерал Д. Щербачов запитав Генеральний секретаріат, чи визнає він умови перемир'я. Генеральний секретаріат дав повну згоду на його укладення, а також повідомив генерала, що Румунія не визнала перемир'я, укладеного у Бресті, оскільки це було пов'язано з майбутнім Бессарабії, яку вона боялася втратити.

Слід додати, що керівництво Бессарабії в особі уряду новоутвореної Молдавської Народної Республіки надіслало свого представника до Києва з пропозиціями надати військову допомогу у разі спроби Румунії самочинно приєднати край. На початку січня 1918 р. Рада Народних Міністрів УНР підтримала прохання й надіслала підрозділи, сформовані з колишніх полонених - вояків австро-угорської армії, здебільшого буковинців.

Отже, Центральна Рада змушена була активізувати зовнішньополітичну діяльність і долучитися до переговорного процесу, водночас відмовившись від орієнтації на Антанту, яка виявилася безперспективною. 4 грудня 1917 р. на засіданні Малої Ради М. Грушевський повідомив, що на Румунському фронті розпочалися переговори про перемир'я. Член Ради Є. Неронович виступив з пропозицією: "Перемир'є на Румунському і Південно-Західному фронтах має бути оголошено від імені УНР, яка повинна взяти до своїх рук цю справу як держава незалежна, повідомивши про це Раднарком як владу всеросійську, а також супротивників і союзників". Після цього було ухвалено рішення відрядити на фронт своїх представників для переговорів про перемир'я й звернутися до всіх воюючих держав з пропозицією розпочати мирні переговори.

Оскільки Україна взяла на себе певні обов'язки перед новоствореними республіками і областями колишньої Російської імперії, Генеральний секретаріат визнав за необхідне 19 грудня звернутися до них з нотою, у якій обгрунтовував свою позицію щодо участі у Брестській конференції. У ній відзначалося, що Генеральний секретаріат Української Народної Республіки постійно вживав заходів для утворення федерального уряду для всіх республік і країв, що виникли на території колишньої Російської імперії. Однак ці спроби не дали бажаних наслідків. Тим часом інтереси республік вимагають, якщо не утворення федерального уряду, то негайного узгодження ставлення до мирних переговорів, які розпочалися у Бресті.

Генеральний секретаріат у своїй ноті від 11 грудня до всіх воюючих і нейтральних держав виклав умови, за яких повинен бути підписаний загальний мирний договір, визначивши справу про те, хто може підписати мир від імені всієї Росії - якщо Раднарком не представляє всіх новостворених республік, а федерального уряду не створено, то Україна вважає своїм правом взяти участь у Брестській мирній конференції і підписувати узгоджені документи.

Довідавшись про те, що Раднарком, підписавши угоду про перемир'я у Бресті, випередив Київ, 24 грудня Генеральний секретаріат звернувся до всіх країн-учасниць війни з нотою, якою ще раз наголошував, що Україна є незалежною державою і прагне стати "на дорогу самостійних міжнародних відносин". У ноті наголошувалося, що влада Раднаркому не поширюється на Україну, тож її мирний договір матиме силу лише після приєднання і підписання актів урядом УНР. Рішучі дії уряду України досягли бажаної мети: вже 28 грудня на ім'я В. Винниченка та О. Шульгина надійшла відповідь з Бреста. Представники Німеччини - фон Кюльман, Австро-Угорщини - граф О. Чернін, Болгарії - Попов і Туреччини - Мессіні-Бей негайно відповіли: "Безумовно, потрібно, щоб представники УНР взяли участь у переговорах в Берестю-Литовському. Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина вважають необхідним відзначити, що вони готові привітати участь представників УНР в мирних переговорах в Берестю-Литовському".

Радикальна переорієнтація зовнішньополітичного курсу Центральної Ради від Антанти до Четверного союзу викликала бурхливі дебати на її VIII сесії 12 грудня 1917 р. Під тиском реалій було прийнято рішення вислати повноважну делегацію, яку очолив тодішній генеральний секретар торгівлі і промисловості В. Голубович. Уродженець Поділля, виходець із сім'ї священика, випускник духовної семінарії, Київського політехнічного інституту, він був активним діячем Української партії соціалістів-революціонерів, згодом став членом Центральної Ради, Малої Ради. Пізніше, вже після Бреста, він був обраний головою Ради народних міністрів, виконував обов'язки міністра закордонних справ (репресований органами ГПУ в радянській Україні й загинув у 1939 р. в тюрмі м. Ярославля).

Влітку 1917 р. впливові кола Німеччини зацікавлюються українським національним рухом. Вперше ця проблема була розглянута на широкій нараді вищого військового командування та відомств імперського канцлера 9 серпня у Кройцнаху, але конкретні пропо­зиції почали формулюватися лише у жовтні. Історик О. Федюшин, який вивчав документи німецьких архівів, свідчить, що керівник полі­тичного департаменту Генерального штабу генерал Пауль фон Бартенвеффер склав детальний меморандум про політику Німеччини стосовно України. Він, насамперед, відзначав, що підтримка національних прагнень українців є ефективним способом послаблення Росії. "Просування Росії до проливів і Константинополя зупиниться лише тоді, - наголошував генерал, - коли Росія буде відкинута за межі України. Тільки після утворення неза­лежної України можна сподіватися на встановлення постійного миру на Балканах... Отже, українська боротьба за незалежність настільки ж важлива для Болгарії і Туреччини, як і для нашої власної майбутньої політики на Балканах". Водночас, підкреслював генерал, незалежна і сильна Україна допоможе стримувати Польщу.

Доречно відзначити, що Берлін у питаннях політики щодо України змушений був врахувати позицію Австро-Угорщини, уряд якої поставився до цих ідей дуже обережно, що було пов'язано з його обіцянками Польщі у територіальних питаннях - перш за все, передачі їй Галичини, Буковини і Холмщини. Крім того, падіння Тимчасового уряду, що орієнтувався на Антанту, і прагнення більшовиків досягти якнайшвидшого миру могли розв'язати німцям руки на Східному фронті й зосередити головні зусилля на заході. Ситуація, коли російська армія розвалювалася з кожним днем, спонукала Берлін якось налагодити стосунки з Раднаркомом. Одним із перших його кроків було фінансове вливання в більшовицьку революцію: вже 9 ли­стопада 1917 р., тобто зразу ж після перевороту, міні­стерство фінансів рейху виділило 15 млн марок "на здійснення політичних планів у Росії".

Тому новопризначений главою зовнішньополітичного відомства Німеччини Р. Кюльман на початку грудня 1917 р. вважав небажаним і неможливим відділення України від Росії й не сприймав серйозно, зрештою, як і працівники його відомства, українського національного руху і Центральної Ради. Проте з Києва до Берліна стали надходити повідомлення про зростання дипломатичної активності Антанти, яка мала намір явно використати українсько-більшовицький конфлікт, що викристалізувався у грудні.

Значну роль у формуванні німецьких планів щодо України відіграла австро-німецька конференція 6 листопада 1917 р., яка розглядала найважливіші проблеми, що випливали із рішень форуму в Кройцнаху. Саме тоді О. Чернін змушений був погодитися з формулою Берліна щодо можливих пере­говорів з Росією: "Росії слід погодитися на уступку наступних регіонів: Польщі, Литви і Курляндії, які вже скористалися своїм правом на самовизначення. Якщо інші народи Росії висловлять бажання стати автономними чи незалежними, Росії й Німеччині доведеться визнати їх незалежність". Безумовно, під іншими народами малися на увазі українці й фіни.

Цікаві висновки щодо формування зовнішньої політики Німеччини відносно України зробив діаспорний український історик І. Каменецький, який вважав: "Ситуація, яка склалася для Німеччини впродовж 1917 року, бу­ла справді повна парадоксів. З однієї сторони, вже раніше пропоновані схеми розчленування російської імперії ставали близькою реальніс­тю. З другої сторони, кинуті в тому часі ідеї національного самовиз­начення, що їх запропонував американський президент Вільсон, а також пропаговані Леніном, висували питання розчленування імперій в загальному, а тим самим ставили під знак запитання також національну проблему на територіях, що знаходилися під німецькою та австрійською суверенністю. Німецький уряд прийшов до переко­нання, що в даних обставинах не можна здійснити політики розчле­нування, обійшовши принцип самовизначення, а водночас він був сві­домим, що, видвигаючи такий принцип, Німеччина куватиме двосічну зброю.

Другим парадоксом даної ситуації було побоювання німецьких дипломатів, що піддержка рухів за незалежність неросійських народів центральними державами утруднить укладення сепаратного миру з російським урядом, який з уваги на катастрофічний стан Австро-угорської монархії ставав все більше необхідним. Одначе російський Тимчасовий уряд принципово не відкидав автономних чи незалежницьких прав неросійських народів, а большевицький уряд такі права навіть спеціяльно підкреслював... Третім парадоксом було назрівання процесу послаблення російсь­кого контролю над неросійськими народами і зросту на силі їхніх національних урядів. Ігнорування їхньої фактичної незалежности могло виявитись також ризикованою політикою для Німеччини, тим більше, що виникала небезпека, що західні аліянти можуть здобути ті новостворені держави для себе, особливо на випадок сепаратного миру центральних держав з Росією. Це відносилося передусім до України, якої незалежний статус Англія й Франція визнали ще перед тим, як центральні держави зав'язали з нею дипломатичні зносини".

Отже, Берлін зрозумів, що присутність українців у Бресті дає йому додаткові важелі впливу на переговорний процес з російською стороною, тому швидко відгукнувся на ноту України і висловив бажання бачити на мирній конференції її дипломатичну місію. Взагалі ж основні завдання німецької делегації, яка виїхала до Бреста, були сформульовані військово-політичним проводом держави: вести переговори з Росією як єдиною державою й негайно укласти мир; забезпечити підписаними угодами можливість звільнити війська Східного фронту й перекинути їх на Захід для здійснення вирішальних бойових операцій для переможного закінчення війни; оскільки блокована країнами Антанти Німеччина гостро відчуває брак продовольства, забезпечити отримання від Росії майже мільйона тонн зерна.

Вже на початку переговорів з росіянами, до приїзду української делегації, досить поважна німецька професійна делегація усвідомила, що головні регіони, що забезпечували Російську імперію хлібом (Україна, Дон, Кубань та ін.), не визнали більшовицького уряду Леніна й засновували національні державні утворення. А тому німці повернулися у бік України. 14 грудня помічник Кюльмана Ф. фон Розенберг проінформував міністерство закордонних справ про бажання української делегації взяти участь у роботі мирної конференції, причому на засадах незалежності від російської. Берлін негайно дав згоду. Мало того, 17 грудня фактичний командувач німецьких Збройних сил Е. Людендорф зробив спеціальний запит до міністерства закордонних справ щодо принципів підходу до української проблеми, на що отримав відповідь: "Німеччина не має наміру втручатися у внутрішні справи Росії чи України і як тільки сторони узгодять свої суперечності, ми будемо готові визнати незалежність України в любий час і попросимо наших союзників піти слідом за нами".

Тому німці досить прихильно зустріли у Бресті українську дипломатичну місію, сподіваючись, насамперед, використати її антибільшовиць­кі настрої для тиску проти делегації Раднаркому. Коли під час перерви конференції Р. фон Кюльман 1 січня 1918 р. виступив перед депутатами рейхстагу, він уже впевнено заявив, що проводитиме у Бресті переговори не лише з Росією, але й з "автономними спільнотами" і, насамперед, з найбільшою і найважливішою - Українською державою.

Щоправда, перша делегація Центральної Ради - М. Левитський, М. Любинський, Г. Гасенко - мала статус лише спостерігачів й призначалася збирати потрібну інформацію та контролювати, щоб прийняті рішення не зашкодили Україні. Отже, Центральні держави не сприймали її як суб'єкт пере­говорів, проте генерал-фельмаршал Леопольд Баварський та начальник штабу Східного фронту генерал М. Гофман спілкувалися з українцями, а члени німецької делегації Ф. Розенберг та зазначений генерал М. Гофман вважали, що українську делегацію треба приєднати до переговорного про­цесу. На це Р. Кюльман відповідав, що Україна не має статусу самостій­ної держави, декларує приналежність до російської федерації, тому треба враховувати точку зору російської делегації. Повноправним учасником вона стала пізніше, коли українську делегацію очолив В. Голубович, а російську - Л.Троцький, який за рішенням Леніна прибув до Бреста.

Отже, українська дипломатична місія у Бресті знаходилася у надзвичайно складній ситуації, представляючи на поважному міжнародному форумі невизнану державу, водночас маючи важливі завдання глобального характеру. Вона вступала у двобій з делегаціями, які очолювали досвідчені дипломати високого державного рівня та воєначальники. Шансів на успіх в українців було дуже мало, але вони намагалися виконати життєво важливі для України завдання й готові були відстоювати її інтереси з великим завзяттям.