Конфліктологія

Військова активність Росії: прогнозована модель поведінки держави традиціоналістського типу
Михайло Харишин
08.10.2015, 11:47

 

Військова активність Росії:

прогнозована модель поведінки держави традиціоналістського типу

A території країни;

- постійна потреба держави в підтримці, заради самозбереження, високого рівня внутрішньої репресивності;

- типова для Росії спеціалізація на розвитку військової економіки, яка, відволікаючи ресурси суспільства від вирішення завдань зміцнення його добробуту, неминуче знижує темпи розвитку суспільства і держави;

- недостатня інституціоналізація політичної системи Росії, її нездатність охопити і використовувати для розвитку всі націлені на зміни політично активні групи суспільства;

- вагомий соціокультурний розрив між правлячою "елітою" і основною "масою" населення, який дедалі збільшується [1; 2].

Згадані фактори вказують на справедливість висновку про притаманний Росії традиціоналістський погляд на формування і вирішення політичних проблем, згідно з яким пріоритети держави суттєво домінують над інтересами і правами особистості [1; 3].

Перебуваючи при владі, традиційно-орієнтована еліта не мислить себе поза контекстом ієрархічної за структурою політичної системи. У державах, що зберігають жорстку структуру авторитарного типу, загроза репресій є "нормальним" засобом забезпечення політичної стабільності [2; 4]. Коли ж ліміт ефективності "репресій" на деякий час себе вичерпує, необхідні яскраві "перемоги" на зовнішньому фронті, що відвернули б суспільство від внутрішніх проблем і тим самим дали змогу правлячій еліті перегрупуватися і пристосуватися до нових політичних реалій.

Власне, цим і пояснюється активна військова діяльність Росії протягом історії її існування. Починаючи з 1400 р. Московське князівство, Російська імперія і СРСР провели не менше 135 значних воєн, із яких тільки 50 були оборонними, внутрішніми або національно-визвольними, а 64 − наступальними або завершилися розширенням території. Крім того, в 11 випадках війни супроводжувалися прямим втручанням у внутрішні конфлікти в інших державах [5].

Агресивна політика Росії пояснюється також особливостями соціального характеру людей традиційного типу, до яких, як видається, належить не менше 2/3 населення країни [1; 5], і яким, з одного боку, притаманні індиферентність до політики як такої або ж нездатність критично оцінювати процеси, що відбуваються (для цього й існує "начальство"; нерідко це виявляється в загальному "одобрям-с"), а з іншого − мінімальні очікування у задоволенні своїх базисних потреб за звичного підпорядкування авторитету "вождів" [6].

Нинішня Російська Федерація неухильно дотримується кращих традицій "слави російської зброї", встигнувши за чверть століття свого існування здійснити прямі агресії в ряд країн, активно взяти участь практично в усіх конфліктах у сусідніх із нею державах. Дослідження свідчать, що тільки на пострадянському просторі існує близько двох сотень потенційно конфліктних ситуацій, націлених на перерозподіл політичної влади в нових державах, зміну їхнього національно-державного устрою, як правило, за активної підтримки Росії.

Така перспектива частково вже була реалізована в 90-х роках минулого століття в конфліктах, що вийшли на збройний рівень, у Таджикистані, Азербайджані (Нагірний Карабах), Грузії (Абхазія та Південна Осетія), Молдові (Придністров'я) і в самій Росії, яка жорстоко придушила найменші спроби відродження національної самобутності кавказьких народів (Північна Осетія і Інгушетія, Чечня). Як мінімум, у чотирьох із цих конфліктів кількість убитих, за різними даними, перевищила 100 тис. осіб (Таджикистан − 40 тис., Нагірний Карабах − 20 тис., Абхазія − близько 20 тис., Чечня − понад 30 тис.) [7; 5].

Владімір Путін, змінивши "демократичного" Бориса Єльцина на посту керівника Росії, продовжив цю "звитяжну" серію військовим вторгненням російських військ до Грузії у 2008 р., відривом від неї Південної Осетії та Абхазії, анексією Криму в Україні та військовим вторгненням у її східні регіони у 2014 р., а також періодичними "неофіційними" погрозами своїм союзникам − Білорусі та Казахстану; спробами розколоти європейське співтовариство і підпорядкувати своєму впливові прибалтійські держави, не кажучи вже про історичне "право Росії" на весь пострадянський простір.

Виходячи з цього, ще в далекому 1999 "єльцинському" році, вивчаючи природу конфліктів, що виникли на території нових держав після розпаду Радянського Союзу, автор на основі досліджень багатьох учених і особистих спостережень у Придністров'ї дійшов цілком природного висновку про неминучість застосування Росією силових методів у відносинах із сусідніми державами, спрогнозувавши подальшу модель її поведінки: "Не дивно, що політичні сили Росії традиціоналістського спрямування, розглядаючи розпад СРСР щонайменше, як "помилку історії", наполягаючи на його відновленні та покаранні осіб, які підписали Біловезькі угоди, підтримують сепаратистську лінію, наприклад лідерів Придністров'я та Абхазії, які утвердилися при владі за рахунок вірності ідеї Союзу або ж відродження "Великої Росії". Росія, згідно з цим сценарієм (природно, з різними модифікаціями), повинна використовувати існуючі на території СНД конфлікти у якості приводу та радикального засобу відновлення "наддержави у будь-якій формі", а якщо буде потрібно − бути готовою для цього до нової серії конфліктів. І хоча політики, які спираються на цей сценарій, кажуть, як правило, про "добровільність відновлення Союзу", для традиціоналістського вирішення проблем "величі Росії" немає іншого способу, як повернення до гегемонізму, який спирається на насильство" [5].

На жаль, ці висновки залишаються актуальними й донині. І справа тут зовсім не в особистості правителя Російської держави та його формального поста (цар, імператор, генсек чи президент), а в суті цієї держави. Правитель може тільки вплинути на час розвитку подій, але сам хід подій, який неминуче випливає із суті держави, змінити не в змозі. Та й сам правитель є всього лише продуктом такої держави.

Тільки кардинальні системні зміни, що в підсумку зруйнують характерні підвалини держави традиціоналістського спрямування і, паралельно з цим, створять основи сучасної демократичної держави, зможуть перетворити Росію з "території зла", яка століттями несе руйнування і смерть сусіднім народам, прирікає на страждання і свій власний народ, в процвітаючу країну, що сповідує загальноприйняті демократичні норми сучасного світу, демонструє свою справжню велич творчою працею і своїм реальним внеском у розвиток та зміцнення загальнолюдських цінностей.

Список використаних джерел:

1. Медведев Н., Насиновский В., Скакунов Э. К концепции решения конфликтов в пост-советский период. - М., 1995.

2. Скакунов Э. Методологические проблемы исследования политической стабильности // Международные исследования. - М., 1996.− № 6.

3. Модернизация: зарубежный опыт и Россия. Российский независимый институт социальных и национальных проблем. − М., 1994.

4. Eberwein W.-D. Domenistic Political Processes. The Globus Model Computer Simulation of Wordwide Political and Developments / Ed. by S.A.Bremer. Bouldler, 1987.

5. Харишин М. Конфликтные ситуации на постсоветском пространстве. − Кишинев, 1999.

6. Riesman D. with N.Glazer and R.Denney. The Lonely Crowd. A study of the Chanding American Character. New Haven, 1961.

7. Разрешение конфликтов. Пособие по обучению методам анализа и разрешения конфликтов. - М., 1997; Rupesinghe K., Tishkov V. (eds). Ethnicity and Power in the Contemporary World. Tokio: United Nations University Press, 1996; Справочник ОБСЕ. Вена, 1996.

АНОТАЦІЯ

У статті висвітлено основні характерні складові російської державності та суспільства, визначено тип Російської держави та відповідно змодельовано її поведінку. Аргументується, що Росія належить до держав традиціоналістського типу з притаманними їм перманентною внутрішньою репресивністю та зовнішньою військовою агресивністю.

Ключові слова: державність, суспільство, політична система, військова активність, конфлікт.

АННОТАЦИЯ

В статье освещены основные характерные составляющие российской государственности и общества, определен тип Российского государства и соответственно смоделировано его поведение. Аргументируется, что Россия относится к государствам традиционалистского типа с присущими им перманентной внутренней репрессивностью и внешней военной агрессивностью.

Ключевые слова: государственность, общество, политическая система, военная активность, конфликт.


<object classid="clsid:38481807-CA0E-42D2-BF39-B33AF135CC4D" id="ieooui"></object>