Історичне минуле

Війна як продовження зовнішньої політики: апологетика і критика поглядів Карла фон Клаузевіца
Олександр Потєхін
13.09.2017, 16:56

"Війна між народами, гібридна війна, необмежена війна, повстанська війна, операції зі стабілізації, культурні війни, нові війни проти старих воєн, терористичні війни - всі ці приклади концептуалізації війни і конфліктів виникли після закінчення "холодної війни". На сьогоднів їхньому затінку в сучасному безпековому середовищі опинилася історично найпоширеніша форма конфлікту високої інтенсивності - війна між державами. Праця однієї людини, вперше опублікована більше ніж 180 років тому, може бути дуже корисною для розуміння як природи, так і характеру всіх цих типів воєн і конфліктів у XXI столітті. "Його реальний вплив тривав протягом ХХ століття і в ХХІ столітті є численні свідоцтва цінності спроби генерала Карла фон Клаузевіца розробити теорію війни і конфлікту, націлену не на надання рецептів, а на глибоке розумінні самого явища", - пише канадський дослідник Б. Бентлі у фаховому військовому журналі. Спробуємо з'ясувати, чи дійсно під силу ідеям Клаузевіца така місія.

Війна як інструмент політики, як зіткнення двох вольових начал, обмежена війна або війна, що не знає меж, небезпека ескалації, переваги оборони над наступом чи навпаки, союзницьке співробітництво - все це та багато іншого входять до термінологічного арсеналу Клаузевіца і використовується як стандартний набір основних понять у підручниках і концептуальних працях. Отже, сучасна парадигма феномену війни розгортається навколо окремих тез, сформульованих класиком - К.Клаузевіцем - у його основній праці "Про війну", над якою він працював останні дванадцять років до смерті, що наступила 6 листопада 1831 р. Його особиста відповідальність за зміст книги є неповною, Клаузевіц вважав готовою до видання лише її першу частину - "Природа війни" (до доопрацювання якої він, до речі, теж планував повернутися) - з восьми частин, з яких складався виданий дружиною рукопис книги - "у тому вигляді, в якому він її залишив, без додавань та вилучень". Але, навіть якщо б К. Клаузевіцу вдалося зреалізувати свій кінцевий задум - створити "теорію великої війни, ...тобто так звану стратегію", є сумніви, що вона була б стрункою і однозначною. Підстави таким сумнівам надає традиція німецької класичної філософії - насамперед Г.-В. Гегеля і І.Канта, під впливом яких він, беззаперечно, знаходився, коли писав свою працю, хоча сам, власне, філософом не був.

Американським військовим знадобилася війна у В'єтнамі, щоб Клаузевіц знову привернув їх увагу. У коледжі ВМС США книга "Про війну" у новому перекладі М. Говарда і П. Парета в 1976 р. стала обов'язковою для вивчення, у 1978 р. цьому прикладу наслідував коледж ВПС, а у 1981 р. - коледж армії США .

До цього дня праця К. Клаузевіца, поряд з ідеями Сунь Цзи, справляє беззаперечний домінантний вплив на військову думку Росії. Це підтверджує його апологетика в багатьох публікаціях такого провідного теоретика, ідеолога і практика військової експансії Кремля як академіка РАН від російської імперської військово-політичної верхівки А. Кокошіна. Зокрема у своїй книзі "Политология и социология военной стратеги" (М.: КомКнига, 2005) він вважає необхідним ствердити дієвість формули "війна - продовження державної політики іншими засобами" всупереч її критикам та інтерпретаторам, які "змінювали саму її суть (наприклад, Х. Мольтке-старший або "ранній" М.Н.Тухачєвський)".

Разом із тим досить рано було висловлено думку, що головна книга Клаузевіца безнадійно застаріла. Наприклад, ще напередодні Першої світової війни французький дослідник військової стратегії Ж. Колін піддав критиці відмінність між війною з обмеженими цілями і абсолютною війною, проведену прусським теоретиком: "Клаузевіц вважав війну з обмеженим успіхом можливою для свого часу без фактів, що її б підтверджували. Незважаючи на страждання, яких зазнавали у більшості воюючих держав внаслідок матеріальних умов сучасної війни, неможливо уникнути радикального рішення без бою. Стає ясно, що відмінності між абсолютним наступом і наступом з обмеженою метою, проведеної Клаузевіцем в минулому столітті, більше не існує, особливо якщо йдеться про війну в Європі". Ж. Колін був далеко не єдиним, хто вважав, що час випередив Клаузевіца. Його сучасник, прусський генерал В. Райнхардт, "оцінював теорію Клаузевіца як відсталу". Німецький генерал фон Кун заявив на засіданні комітету рейхстагу в зв'язку з початком Першої світової війни: "Не дивлячись на високу цінність книги "Про війну", яку використовує кожен солдат, після майже ста років далеко не всі її положення можуть бути застосовані без застережень". Е. Людендорф, німецький командувач і провісник націонал-соціалізму, який сформулював основи "тотальної війни", в 1935 р писав, що "всі теорії Клаузевіца повинні бути відкинуті", оскільки його "праця належить минулому і на сьогодні зжила себе; його вчення може навіть увести в оману". Не тільки у Франції і Німеччині, а й у Великобританії та СРСР були критики Клаузевіца. Близький до фашизму Дж. Фуллер надавав Клаузевіцу оцінки, схожі з оцінками Людендорфа. На іншому фланзі політичного спектру критикував Клаузевіца і його епігонів вдумливий британський дослідник Б. Ліддел Гарт. (Б. Хойзер безпідставно стверджує, що книги "Про війну" він навіть не читав).

Із настанням ядерної ери і початком "холодної війни" ряд авторів знайшли міцні підстави вважати, що ідея Клаузевіца про велику "війну як продовження політики іншими засобами" в наші дні начисто втратила сенс: якщо війна може вибухнути як ракетно-ядерна або перерости у неї, то з раціональної точки зору її навіть не можна починати. Максимум можливого - погрожувати війною, тобто використовувати абсолютну зброю для стримування потенційного ворога і підтримки міжнародної стабільності. В результаті, незважаючи на низку гострих міжнародних криз, третьої світової війни вдалося уникнути. Не менш ірраціональними, ніж світова війна, що досі не відбулася, виглядали і війни регіонального або локального характеру в Кореї, Індокитаї, Афганістані та ін. - ніяких політичних дивідендів або поставлених цілей їх ініціаторам досягти не вдалося. Після закінчення "холодної війни" розпочалася нова хвиля критики поглядів К. Клаузевіца. Авторитетні військові історики М. ван Кревельд і Дж. Кіган вважають, що підходи Клаузевіца не можна використовувати для вивчення малих війн XX cт. Тим більше, вони малопридатні у ХХІ ст. для аналізу війн сучасності, у тому числі так званих "гібридних". До речі, Клаузевіц відводив незначну роль у досягненні перемоги спробам увести ворога в оману, деморалізувати його в інший спосіб, ніж військовий розгром чи вперта оборона.

Клаузевіц намагався вивчити і проаналізувати війну, подібно до того, як І. Ньютон зробив це у фізиці. Він також шукав пояснення досвіду окремих війн , щоб узагальнити його у вигляді функції, яку відкрив математик Л. Ейлер: війна є результат дії різних змінних, їх похідна, тобто y = f (x1, х2, х3 ... хn ), при цьому деякі змінні взаємозалежні. До змінних ним було віднесено обидва контрагенти (ворогуючі сторони), тенденція розвитку застосування насильства до абсолюту, військовий геній, моральні якості, співвідношення чисельності сторін, мета війни, визначальна роль політики, засоби ведення війни, раптовість, хитрість і т. д. - все це відображено в назвах глав I, II, III і VIII частин книги "Про війну".

Положення теорії Клаузевіца про битву на знищення, на думку Б. Хойзер, виявилося плідним для ведення американцями війни в Затоці в 1991р. Однак, вважає дослідник, всі щирі прихильники битви на знищення - від Мольтке і Фоша до К. Пауелла і Н. Шварцкопф - виявилися згодом невдахами. З часом Клаузевіц усвідомив: війна закінчена тільки тоді, коли у противника протягом тривалого часу пригнічена воля до опору. Таке іноді відбувається в результаті тривалої військової окупації, як це спробував зробити Радянський Союз у Східній Європі після Другої світової війни. Як вважав К. Клаузевіц: "Нарешті, навіть на остаточний, вирішальний акт всієї війни в цілому не можна дивитися як на щось абсолютне, бо переможена країна часто бачить в ньому лише минуще зло, яке може бути виправлено в майбутньому наступними політичними відносинами".

Далі К. Клаузевіц пише про те, що означало обеззброїти державу у ХІХ ст. - на цьому будується дефініція Клаузевіца щодо мети військових дій: "... Поки ж ми будемо розрізняти три елементи... Це - збройні сили, територія і воля противника. Збройні сили противника повинні бути знищені, тобто приведені в стан, в якому вони вже не можуть продовжувати боротьбу... Територія повинна бути завойована, тому що вона може бути джерелом нових збройних сил. Але навіть після досягнення того й іншого не можна вважати, що війна (ворожа напруга і дія ворожих сил) припинилася, поки не зломлена воля противника, його уряд і союзники не примушені підписати мир або народ не приведений до покірності, тому що навіть в той час, коли ми цілком заволодіємо ворожою країною, боротьба може знову зайнятися всередині країни або за сприяння союзників ворога ззовні". І тут стає вочевидь, наскільки застаріли погляди прусського теоретика. По-перше, приведення збройних сил навіть другорядної ядерної держави до стану, коли вона не зможе нанести неприйнятний за масштабом втрат удар у відповідь "переможцю", вже не говорячи про США чи РФ, сьогодні є недосяжною воєнною метою. По-друге, територіальний чинник, частково з цієї ж причин, але не тільки, втратив колишнє значення. Як доведено на практиці, навіть знищення збройних сил ворога та встановлення більш-менш дружнього "переможцю" політичного режиму в країні не робить посильним для нього завдання ефективного, а не ілюзорного контролю її території. "Теоретикам", які й досі міркують у поняттях "глибини стратегічної оборони" та "зростання воєнної загрози з появою військ НАТО на кордонах", давно місце в якості експонатів у музеї Другої світової війни. По-третє, "приведення народу до покірності" залишається в більшості випадків проблемою для окупантів, що не має задовільного вирішення.

У чому ж все-таки секрет надзвичайної популярності низки афористичних висловів К. Клаузевіца? У їхній доступності аж до тривіальності, простоті на рівні кулі для масової стрілецької зброї, легкості вилущування з текстів - як патрон з обойми. Наведемо деякі з них:

"Війна - це акт насилля з метою примусити противника виконати нашу волю".

"Війна - справа небезпечна, і омани, джерелом яких є добродушність, для неї найбільш згубні. Застосування фізичного насилля в усьому його обсязі жодним чином не виключає сприяння розуму; тому той, хто це насилля застосовує, нічим не обмежуючись і не шкодуючи крові, набуває величезної переваги над тим, хто до цього не вдається".

"...Помилковим було б зводити війни між цивілізованими народами до голого розрахованого розумом акту їхніх урядів та розуміти її як дещо, що все більше і більше звільняється від пристрасті".

Романтизацію війни ("...математичне ніде у розрахунках військового мистецтва не знаходить для себе твердого ґрунту") можна було б деякою мірою вибачити К. Клаузевіцу, зважаючи на час, у якому він воював, жив та писав, хоча й тоді смерть, жахи, страждання і бруд відповідали її сутності. З часів Великої війни ХХ ст. збройне протиборство принципово змінило свій характер, втратило подібність до спортивного поєдинку, карткової гри, хоча зрозумілим є бажання професіоналів зберегти її "романтичну" привабливість, чиє джерело вони шукають і знаходять в Клаузевіца.

Оригінальні ідеї щодо співвідношення політики і війни належать сучасному опоненту К. Клаузевіца М. ван Кревельду. Слід сказати, що послідовники деяких ідей прусського теоретика еволюціонували до формули "політика є продовження війни іншими засобами" (яка надзвичайно імпонує політичному реалізму). Втім, вони зберігали відданість аксіомі класика про те, що війни ведуться заради чогось, зберігаючи запропоноване ним розрізнення засобів та цілей війни. За ван Кревельдом, "іронія в тому, що саме тоді, коли ставки найвищі, а суспільство напружує всі сили для боротьби не на життя, а на смерть, звичайна стратегічна термінологія перестає працювати". За таких обставин заявити, що війна - "інструмент", що служить "політиці" спільноти, яка її веде, означає довести ситуацію до суцільного абсурду, де стерто межу між цілями і засобами, навіть сама ідея про те, що війна ведеться заради чогось, не має права на існування як беззмістовна. Така війна жодним чином не є продовженням політики іншими засобами. Ван Кревельд звертається до праці Е. Людендорфа (1935 р.) про тотальну війну, у якій "війна як така зливається з політикою, по­стає політикою, власне, і є політикою".

Ван Кревельд розвиває свою думку: "коли перед учасниками постає питання "Бути чи не бути?", війна втрачає звичайні атрибути та оголює свою сутність. На цьому етапі телеологічні міркування, засновані на таких поняттях і словах, як "причина", "мета", "для того, щоб", вірогідно, приносять більше шкоди, ніж користі. [...] Усі ці поняття пов'язані з наявністю сталого, впорядкованого, послідовного руху від минулого до сучасності та від сучасності до майбутнього. Якщо суспільство зазнає поразки у своїй боротьбі за існування і його культура загине, [...] для такого суспільства рух буде перервано або він назавжди припиниться. Якщо майбутнього немає, а минуле знищене, то важко навіть думати про таку війну".

Спадкоємці К. Клаузевіца тримаються у рамках "стратегічної" традиції у трактовці війни. Базовим для неї є постулат, що війна переважно є актом безжального знищення противника і таке освячене державою вбивство є (або має бути) раціональним засобом досягнення якоїсь розумно визначеної мети. Ван Кревельд узявся довести, що цей постулат, який відповідає картині світу за Клаузевіцем, є помилковим. Хід його доказів виглядає приблизно так (нами змінено деякі моменти, зважаючи, головним чином, на події, що відбулися після того, як ван Кревельд написав свою книгу):

Війна є видом суспільної діяльності, заснованої на певного роду організації. Отже, ідея того, що війна є спосіб просування або захисту будь-яких інтересів, будь-то політичні, правові, релігійні або будь-які ще, - може бути застосована до суспільства як до єдиного цілого. Однак, як відзначали багато дослідників, і в цьому випадку стратегічний підхід перебільшує дійсний ступінь раціональності. Незалежно від типу політичного режиму, особи, які входять до органів, уповноважених приймати рішення про мир та війну, - це звичайні люди з плоті та крові. Безглуздо думати, що саме через те, що ці люди мають владу, вони діють як позбавлені пристрастей автомати або обчислювальні машини. Насправді, вони вчиняють не раціональніше за інших смертних; більш того, оскільки надана їм влада припускає меншу їх обмеженість у діях, то іноді їх вчинки виявляються на ділі набагато менше раціональними ніж наші. Історія свідчить: багато хто з них зарекомендували себе як справжні монстри і навряд чи можуть кваліфікуватися як раціональні індивіди.

Давайте покинемо центр прийняття рішень, як то ситуаційна кімната - бомбосховище президента, де засідає Рада оборони або Генеральний штаб - з кондиціонерами, різнокольоровими телефонними апаратами і лініями урядового зв'язку. Чим далі ми будемо просуватися вниз по вертикалі субординації, тим більше будемо віддалятися від нормального повсякденного життя. Наближаючись до місця бою, ми чуємо грім гармат і свист куль. Незабаром ми ловимо себе на тому, що намагаємося вгадати, яка з них призначена нам. Наші почуття напружені, загострені, зосереджені до такої міри, що настає момент, коли ми стаємо несприйнятливими до чогось, крім відчуття небезпеки. В голові стає порожньо, у роті пересихає. І минуле, і майбутнє зникають - в момент розриву снаряда такі поняття як "тому що" і "для того, щоб" просто не існують, тоді як тіло і розум прагнуть до повної концентрації, без якої людині в цих обставинах не вижити.

Говорячи прямо, в основі битви не може лежати інтерес, тому що у мертвих немає ніяких інтересів. Людина може віддати життя за Бога, короля, країну, сім'ю або навіть за все відразу. Однак стверджувати, що він зробив це тому, що у нього був якийсь посмертний "інтерес", зміст якого визначається хоча б бажанням виживання найближчих і дорогих йому людей, було б спотворенням сенсу даного терміну і перетворенням його на карикатуру. З цієї точки зору, війна - наочний доказ того, що людина здатна не керуватися особистими егоїстичними інтересами; в деякому сенсі війна є найбільш альтруїстичним з усіх видів людської діяльності. Саме відсутністю "інтересу" з боку тих, хто зневажає смерть і хоробро гине, пояснюється той факт, що суспільство часто надає їм найвеличніші почесті. Таким чином, мотиви, які спонукають людей жертвувати життям, жодним чином не збігаються з цілями спільноти, заради яких вона воює, і часом конкретний боєць навіть зовсім не має уявлення про цілі у війні своєї держави. Роль, яку відіграють на війні "інструментальні" міркування, зворотно пропорційна жорстокості битви. Для людини абсурдно вмирати заради власних інтересів, але вмирати заради чиїхось чужих - ще абсурдніше.

Інший момент, в якому традиційна стратегічна думка помиляється, полягає в тезі: мовляв, суть війни полягає в тому, що представники однієї групи вбивають представників іншої. Насправді війна починається не тоді, коли одні вбивають інших; вона починається тоді, коли ті, хто вбивають, ризикують самі бути вбитими. Ті, хто здійснюють перше, але не друге (а такі завжди знайдуться), мають назви не воїнів, а різників, вбивць, катів або наділяються ще більш невтішними епітетами. Позбавлення життя людей, які не чинять опір або не можуть чинити опір, не вважається війною, а відповідальні за його вчинення не можуть розраховувати на повагу.

Отже, війна - це не просто ситуація, коли одна людина або група людей вбиває інших, навіть якщо вбивство здійснюється організовано для досягнення якоїсь мети і вважається законним. Війна починається тоді, коли нанесення смертельних ран стає взаємним - діяльність ця відома як битва. На будь-якій війні готовність терпіти страждання і померти, нарівні з готовністю вбивати, є єдиним суттєвим фактором. Виключіть його - і навіть найчисленніша, найбільш організована, сама навчена і краще за всіх у світі озброєна армія перетвориться на крихкий механізм. Зрозуміло, що з часом все більшу роль відіграє ступінь технічної досконалості та складності застосованого озброєння: воно робить нерівними шанси на виживання - технічна перевага над противником покращує вашу виживаність та знижує таку противника. Однак це не суто військово-технічна проблема. Значна частина історії збройних конфліктів - особливо це стосується конфліктів низької інтенсивності після 1945 р, складається з хроніки поразок, яких зазнали деякі найсучасніші армії світу.

Знаменита аксіома К. Клаузевіця про те, що "війна є ні чим іншим, ніж продовженням державної політики іншими засобами", не працює, оскільки змінився в епоху глобалізації світ, а з ним і характер війни - до невідомої за його часів тотальної Великої (світової), а згодом й до ядерної та, у наші часи - переважно низької інтенсивності та "гібридної". Але стратегічна думка і в XXІ столітті багато в чому ґрунтується на уявленні, що війна - інструмент політики, а слава Клаузевіца тримається на тому, що він був першим, хто побудував теорію війни на основі цієї посилки. "Про війну" та праці її сучасних епігонів виходять з помилкової тези, що війна зберігає якість раціонального засобу - шляхом вбивств та руйнувань досягти певної політичної мети. Це заважає побачити наявні та побудувати перспективні шляхи уникнення спонукання людей ризикувати своїм і чужим життям, відновити та зберегти міжнародну стабільність.