Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Міжнародні організації

Віденський конгрес (1814-1815 рр.): історичні уроки та дороговкази майбутнього (інституційно-дипломатичний аспект) до 200-річного ювілею
Вячеслав Ціватий
08.09.2015, 12:37

УДК 94(100):327

SUMMARY

The Congress of Vienna (1814-1815 gg.) as a important historical event for political and diplomatic and institutional development of Europe is analized at the article. The attention paid to the diplomatic tools, national specifics and peculiarities of negotiations on the Congress of European countries. Results of the Congress of Vienna served as an important stimulus for the further socio-economic, security, political and diplomatic European development. Practical achievements of the Congress of Vienna and the experience gained by European diplomacy of the late XVIII - early XIX century determined the future institutional development of world diplomacy, foreign policy and international law, not losing its relevance for today.

Keywords: foreign policy, diplomacy, institutionalization, political and diplomatic system, the Vienna system of international relations, the Congress of Vienna (1814-1815).

Наприкінці XVIII ст. стало вкрай необхідним у нових міжнародно-політичних і політико-дипломатичних умовах визначати нові правила гри. Попередній вестфальський міжнародний порядок (Вестфальська система міжнаодних відносин), який підтримував рівновагу сил у Європі шляхом постійної боротьби (дипломатичної та військової) між європейськими державами, зруйнував у свій час Наполеон Бонапарт. А його "порядок", заснований на нав'язуванні монополії Франції шляхом війни, був зметений поразкою Франції в 1812-1814 роках. Саме для визначення нової системи міжнародних відносин було прийнято рішення зібрати у Відні конгрес представників усіх європейських країн, крім Туреччини [3, с. 268-274; 6].

Вплив міжнародних конгресів і конференцій на розвиток міжнародного права, дипломатії та зовнішньої політики особливо проявився в період після Наполеонівських воєн (1803-1815 рр.) та за підсумками Віденського конгресу (1814-1815 рр.). Практичними здобутками європейської дипломатії та міжнародного права за підсумками останнього стали: створення нової системи міжнародних відносин у Європі, встановлення міжнародного режиму з приграничних і міжнародних річок, становлення принципу легітимізму, унормування статусу постійного нейтралітету, визначення рангів дипломатичних агентів. Особливо варто відзначити положення, занесені до додатків Заключного акта конгресу [1; 2].

Віденський конгрес склав прецедент регулярного скликання міжнародних конференцій великих держав, під час яких ті отримали можливість обговорювати і знаходити шляхи для ефективного вирішення міжнародних проблем. У перші роки існування європейського концерту обговорювалися переважно загальноєвропейські проблеми; у наступні роки держави скликали своїх представників для вирішення конкретних міжнародних проблем (наприклад, Паризький конгрес 1856 р., на якому було підбито підсумки Кримської війни). Варто підкреслити, що держави рахувалися з рішеннями конгресів - принаймні до тих пір, поки не приймалися нові. Так, територіальний розподіл згідно із рішеннями Віденського конгресу був у кінцевому підсумку скасований у тій частині, що стосувалася Італії та Німеччини, але їх скасування було підтверджено відкритою або мовчазною згодою великих держав.

Віденський конгрес 2015 р. святкує свій 200-річний ювілей, а тому доцільно згадати основні факти й події з його інституційної історії.

Грандіозність антинаполеонівських воєн зумовила й грандіозність Віденського конгресу - видатної дипломатичної події свого часу. Як після будь-якої великої війни, люди мріяли про тривалий мир. Це була мрія людей, які настраждалися від цієї війни: мрія правителів, мрія філософів, мрія дипломатів... Учасники Віденського конгресу не стали замахуватися на такі ідеальні конструкти (концепти), як вічний мир, яким переймався ще Іммануїл Кант. Вони абсолютно справедливо вирішили обмежитися мистецтвом можливого й створити таку систему міжнародних відносин, таку політико-дипломатичну систему, яка забезпечила б тривалий мир у Європі. Усупереч усім сумнівам, творцям Віденської системи це таки вдалося.

Відень, як місце проведення Конгресу, було обрано за фактом центрального місцерозташування Австрії в Європі й ролі посередника, яку розігрував Меттерніх. Останній балансував між Францією і Росією, відповідно - отримав можливість здійснювати сильний вплив на переговори. І Відень цілком виправдав покладені на нього надії, що саме він і є ідеальним містом для ведення багатосторонніх переговорів.

Віденський конгрес (1 листопада 1814 р. - 8 червня 1815 р.) - це найчисельніший і найдовший саміт в історії міжнародної політики та світової дипломатії [9]. Він тривав дев'ять місяців, на нього прибули глави 216 європейських держав. Усі вони де-юре визнавалися рівноправними. Справа була надзвичайної ваги - навести в Європі лад після Наполеона Бонапарта. Порядок саме такий, який мали у своєму уявленні тогочасні освічені монархи. Абсолютна більшість - дрібні європейські глави держав (князьки), являли собою не більш ніж масовку навколо великої "п'ятірки": Росії, Австрії, Англії, Пруссії та Франції, які де-факто вирішували майбутню долю Європи...

Загальних засідань усіх дипломатів не скликали. Віденський конгрес у цілому не був навіть офіційно відкритий. Його робота була територіально зосереджена в тодішньому Міністерстві закордонних справ Австрії на площі Балльхаусплац (нинішня державна канцелярія). З найважливіших питань було сформовано комітети або комісії. Під час роботи конгресу між учасниками було підписано низку договорів про державні кордони, прийнято численні декларації та постанови, значна частина яких увійшла в Заключний акт Віденського конгресу і додатків до нього. На конгресі вся Європа вперше була охоплена системою загальних договорів.

На початку вересня 1814 р. до Відня розпочалося, як зазначали сучасники, "переселення всієї Європи". Сюди з'їжджаються королі й імператори, міністри, уповноважені спостерігачі й повноважні представники, а також багато осіб, які виявили власну ініціативу і долучилися до тогочасного політико-дипломатичного європейського життя. На конгрес прибули представники понад 200 європейських держав - від великих держав до мініатюрних князівств у кілька квадратних кілометрів, ті, хто поставили перед собою за мету вирішувати долі народів, і ті, хто чекав якнайшвидше цих рішень.

Віденський конгрес ("Битва дипломатів") - це було не нудне "засідалово" або "дипломатичне збіговисько", а свято життя, "славнозвісна мить", або "щаслива мить", як назвав Людвіг ван Бетховен свою кантату, під впливом подій, церемоній і антуражу Віденського конгресу. Для монархів і послів, які з'їхалися до Відня, щоденно влаштовували бали, вистави, полювання й прогулянки. Однак конгрес, що і є його особливістю, працював близько року, для ділових засідань не збирався жодного разу. Навіть з'явився такий метафоричний вислів, що "...він не засідає, а танцює..." (князь Шарль-Жозеф де Лінь назвав це зібрання дипломатів і государів "танцюючим конгресом": "Le congress danse, mais ne marche pas"/"Конгрес танцює, але не просувається вперед"). За всі ці задоволення та веселощі сплачував імператор Франц І - із австрійської казни за дев'ять місяців було витрачено приблизно 100 млн євро (відповідно - у нинішніх підрахунках!).

Тогочасна австрійська гумористична газета розмістила інформацію щодо характеристик титулованих осіб на конгресі: "...данський король - trinkt fur alle (п'є за всіх), вюртемберзький - isst fur alle (їсть за всіх), прусський - denkt fur alle (думає за всіх), баварський - spricht fur alle (говорить за всіх), російський імператор - liebt fur alle (кохає за всіх), і, нарешті, австрійський імператор - zahlt fur alle (розраховується за всіх)..."

Населення Відня в той час становило орієнтовно одну четверту мільйона. У цей період воно збільшилося на 100 тис. осіб за рахунок різних придворних і челяді, акторської братії та музикантів. Кращі художники створювали нові картини, кращі музиканти - парадні кантати, які оспівували союз європейських государів, кращі кухарі - створювали соуси й десерти, які згодом стали візитівкою гастрономічної (кулінарної) дипломатії. Дефіцит і дорожнеча у Відні стали звичним явищем...

Перші особи приїжджали до Відня на великих каретах, і, щоб уникнути заторів, на окраїнах Відня їх пересаджували в екіпажі менших розмірів - так з'явилися державний VIP-транспорт і парковки перехоплення. Для перевезення численних гостей з пункту А в пункт В необхідно було побудувати сотні розкішних карет. Для розваги гостей виготовили розкішні сани. Ці транспортні засоби надавалися в розпорядження гостей і осіб супроводження напрокат і їх можна було викликати в будь-який час доби. Усі вони виглядали однаково. Так Віденський двір став винахідником "Corporate identity" - єдиного стилю княжого парку екіпажів. Деякі з цих витончених екіпажів збереглися до сьогодні і експонуються в музеї Вагенбург (Австрія).

Усі справи на Віденському конгресі вирішував "Комітет чотирьох", що складався з представників держав-переможниць - Англії, Росії, Австрії та Пруссії. Вони всіляко обстоювали принцип "легітимізму" (відновлення "законних" прав монархів, які втратили свої володіння), принцип балансу і принцип винагороди переможців. Робочі засідання конгресу відбувалися в Державній канцелярії. У цій же залі зрештою було підписано й Заключний (підсумковий) акт Віденського конгресу (1814-1815 рр.).

Серед основних питань конгресу був територіальний перерозподіл Європи (зміни кордонів Європи) на користь держав-переможниць, поновлення монархічної влади у Європі й запобігання будь-якій можливості повернення Наполеона до влади. Катастрофічне розширення кордонів класичної Франції до розмірів Європи за Наполеона Бонапарта змусило політиків і дипломатів тогочасної Європи розлучитися з милостивими й апробованими моделями розвитку міждержавних відносин і моделями дипломатій, тверезо оцінити нові загрози з боку Франції як сильного міжнародного áктора політико-дипломатичного Олімпу. Тому розгром наполеонівської імперії, встановлення політико-дипломатичного квартету держав викликали надії на "взаємопорозуміння" в руслі старої багатоходової дипломатії придворних інтриг. Осмислення наслідків перекроювання Європи початку ХІХ ст. відбувалося саме у Відні на конгресі. Цей квартет (Росія, Австрія, Пруссія, Англія) на початку свого зібрання впевнено диригував Європою [8].

Господар, австрійський імператор Франц І, у справи конгресу практично не втручався. Він прагнув лише одного: взяти реванш за всі поразки і приниження, яких зазнав від Наполеона Бонапарта. При цьому вирішення всіх проблем імператор поклав на свого канцлера К. Меттерніха - особистість талановиту, прагматичну й енергійну.

Прусський король Фрідріх Вільгельм ІІІ справами конгресу себе не переобтяжував, поринувши в розваги і надавши повну свободу дій своєму канцлеру К.А. Гарденбергові.

Російську делегацію очолював імператор Олександр І, якого Наполеон одного разу назвав "хитровізантійцем". Його вплив і авторитет були величезними, як досить значними були й військові сили Росії. На конгресі російський імператор був дуже активним, гнучким, але непохитним, коли йшлося про захист національних інтересів його держави. В оточенні Олександра І був дипломат українського походження - Андрій Розумовський, другий син гетьмана Кирила Розумовського.

Англійську делегацію очолював лорд Каслрі - міністр закордонних справ. Він вирізнявся холодною ввічливістю, стриманістю, коректністю. Про нього говорили, що Р.С. Каслрі був найбільш європейським з усіх англійських міністрів і зберігав спокій за будь-яких обставин.

Делегацію Франції, яка прибула до Відня незадовго до відкриття конгресу, очолював Шарль-Моріс Талейран, безпринципність і цинізм якого не знали меж. Він служив і якобінцям, і Наполеонові, і Людовикові XVIII - при цьому зраджуючи всіх на користь власним інтересам і статкам. Його цілком заслужено називають одним із найвидатніших дипломатів свого часу та майстром тонкощів дипломатичної інтриги. Він прибув до Відня, щоб захистити інтереси нової Франції перед обличчям монархів старої Європи. І виконував свою дипломатичну справу з великою майстерністю. Він зумів пересварити союзників, унаслідок чого Франція, Англія і Австрія об'єдналися проти Росії й Пруссії. Талейран же здобув найвагомішу дипломатичну перемогу - Францію було включено до переговорного процесу як рівноправну державу.

Дипломати Європи після завершення Віденського конгресу роз'їхалися, чітко усвідомлюючи, що хоча формально в Європі й виокремлюються п'ять "великих держав", насправді напрямок всієї міжнародної політики і дипломатії зосереджується в руках Росії, Австрії та Англії. Стосовно Пруссії та Франції, то всі також чітко усвідомлювали, що їм варто докласти ще багато зусиль для досягнення цілком самостійного статусу і політико-дипломатичного впливу.

Історичні підсумки та значення Віденського конгресу продовжують залишатися предметом прискіпливого дослідження науковців. Віденський конгрес зосередив свою увагу на проблемах мирного врегулювання в Європі. Однак з цього питання між його учасниками виникли гострі суперечки, зокрема - територіальні [4; 7].

На підставі рішень Віденського конгресу Францію позбавили всіх раніше загарбаних земель. До Росії відійшло Варшавське герцогство, яке тепер називалося Царством Польським. Рейнська область, Познань, Вестфалія і більша частина Саксонії передавалися Пруссії. Австрія приєднувала до своєї території Ломбардію, Галіцію і Венецію. Українські землі, Підляшшя та Холмщина, які Австрія отримала при третьому розподілі Польщі, Віденський конгрес не повернув Австрії. Вони залишилися в складі польського князівства, яке було передане під владу Олександра І. В Італії поновили Сардинське королівство, приєднавши до нього Савойю і Ніццу. Тоскана, Модена і Парма перейшли під владу Папи Римського, якому повернули всі попередні права. Утворилося Нідерладське королівство із Голландії, Бельгії та Люксембургу. До Англії перейшли колоніальні землі, які вона відібрала в Іспанії, Франції та Голландії. Острови Мальта і Цейлон, мис Доброї Надії, Гвіана, Іонічні острови тепер остаточно закріпилися за Британським королівством. Норвегію передали під владу Швеції, вилучивши її зі складу Данії. Швейцарська республіка була збережена і отримала статус вічно нейтральної держави.

Таким чиним, Віденський конгрес і його рішення здійснили величезний вплив на геополітичну карту Європи. Фактично за підсумками дипломатичних домовленостей сформувалася класична система пентархії (п'ятивладдя). Тобто в Європі виокремилося п'ять великих держав, сили яких були практично рівнозначними і згода між якими забезпечувала мир у Європі наступні майже 40 років. Це − Англія, що панує на морях; Франція, суттєво ослаблена, але завдячуючи мистецтву дипломатів залишає за собою статус великої держави, на неї накладена контрибуція, але її кордони було збережено; Пруссія надто посилюється; Австрія відносно втрачає могутність і силу; Росія перебуває на вершині своєї могутності.

Лише спільними зусиллями Росії, Австрії та Пруссії вдалося перемогти Наполеона і встановити порядок у Європі. Великі держави брали на себе відповідальність за збереження європейського світопорядку і за необхідності втручалися військовою силою заради збереження рівноваги або придушення революцій і повстань. Ця система отримала назву "Європейський концерт". Так, наприклад, Франція в 1823 р. вторглася в Іспанію, щоб покласти край політичній боротьбі та відновити абсолютну монархію, у 1848 р. Росія прийшла на допомогу династії Габсбургів і придушила повстання угорців, але коли Росія в 1853 р. напала на Туреччину, великі держави встали на захист останньої, оскільки перемога Росії зруйнувала б баланс сил та існуючий світопорядок [5].

"Європейський концерт" став основою світоустрою ХІХ століття. Англійською це поняття звучить як "the Concert of Europe", тобто "згода Європи". Але його дослівно переклали на російську мову словом "концерт". Тим не менш, термін "Європейський концерт" набув загального визнання і більш правильно відображає сутність цієї системи. Великі європейські держави ухвалили, що відтепер будуть вирішувати всі суперечності мирним шляхом, виробляючи колективні рішення, подібно оркестрові, де у кожного є своя партитура і музична партія. "Система європейського концерту" - це багатостороння дипломатія і система колективної безпеки ХІХ століття.

Однак ця система мала й слабкі місця, одним із яких було східне питання. Цікаво відзначити, що фактично було встановлено певний світовий порядок з обумовленими правилами політичної та дипломатичної гри. Коли ця система набула статусу де-факто, то проіснувала аж до Кримської війни (1853-1856 рр.). Така система трималася на балансі сил "великих держав" (появі цього терміна ми також зобов'язані Віденському конгресу) - з одного боку - Росії, з іншого - Британії, а ще на "священному союзі" Росії, Австрії та Пруссії - першій системі колективної безпеки, як ми її на сьогодні ототожнюємо.

Віденський концерт завершився підписанням 9 червня 1815 р. Заключного (генерального) акта, який у цілому мав 121 статтю. Зрозуміло, що гостра дипломатична боротьба на Віденському конгресі не вирішила всіх проблем, що постали перед Європою початку ХІХ століття. Тому остання і в подальшому розв'язувала територіальні суперечки, корегувала геополітичні проблеми, локалізувала точки біфуркації як на своїх територіях, так і територіях держав світу. Лише після 1918 р., коли завершилася Перша світова війна, кордони європейських країн будуть знову переглянуті...

Політико-дипломатичні обставини та реалії сьогодення як в Україні, так і в Європі, наштовхують на роздуми і спонукають поставити перед суспільством гострі політичні питання: коли збереться для врегулювання української кризи і майбутнього Європи "Новий Віденський конгрес"?; що на сьогодні являє собою Європа, куди вона рухається і з ким вона рухається - з Україною чи без України?; чи можливе створення в далекому майбутньому мирної державотворчої інституції - Єдиної Великої Європи (ЄВЄ)?.. Беззаперечно одне - на сьогодні політико-дипломатичний діалог європейських держав повинен тривати цілодобово, щоб знайти новий спосіб нейтралізувати больові безпекові точки, зняти загострення з історичних проблем і задовольнити потребу відчувати себе комфортно в новому світі, у новій Європі, у Єдиній Великій Європі, частиною якої всі ми є.

Віденський конгрес можна назвати предтечею наступних самітів і дипломатичних форумів. Крім того, він став прообразом єдиної Європи. Саме на цьому конгресі Росія заявила про себе як про європейську державу в політичному, дипломатичному, культурному й філософському планах.

Як правильно зазначає колишній верховний представник ЄС із зовнішньої політики Хав'єр Солана: "Цей континент - спільний для нас, тож ми повинні вести переговори. Щоб прийти від нинішнього конфронтаційного середовища до такого результату, необхідна смілива (креативна - В.Ц.) дипломатія, принаймні, така ж, яку вели державні діячі в 1815 році. Проте на даний момент голови можуть бути захоплені іншими варіантами. Як попередив один високопосадовець..., що чим довше тліє український конфлікт, то більша небезпека його поширення на інші частини Європи... це вже буде війна в значно ширшому масштабі, який важко собі навіть уявити..."

Озираючись на минуле, чітко маємо бачити дороговкази в майбутнє! Історія навчає навіть тих, хто вчитися не хоче: вона їх провчає! Із 1815 р. відбулася значна кількість конгресів, конференцій, самітів, з'їздів. Однак інтерес до Віденського конгресу не послаблюється й нині. У наукових дослідженнях і публіцистичній літературі триває дискусія про те, у чому ефективність віденської системи міждержавних відносин, у чому секрет віденської системи, яка надовго зберегла міцний мир у Європі ХІХ ст., і чи могла б вона слугувати прикладом для домовленостей, що забезпечать стабільність на планеті, створять, наприклад, нове інституційне обʼєднання держав - "глобальний концерт" або "планетарний концерт".

Ми чітко усвідомлюємо, що сучасні прототипи Меттерніха, Каслрі, Олександра І і Талейрана є мрією ХХІ століття. Однак у боротьбі зі зростаючим безладом і ескалацією насильства сучасним лідерам не завадило б запозичити трохи натхнення від своїх легендарних попередників, які 200 років тому наполегливістю, вправністю і професіоналізмом відкрили шлях до майже сторіччя миру...

Події навколо України довели до логічного завершення геополітичну ерозію тієї системи міжнародних відносин, яка існувала з моменту розпаду СССР і постбіполярної системи світоустрою. В умовах, коли елементи та дипломатичний інструментарій, успадковані від попередніх часів, нині вже неефективні (яскравий приклад - сьогоденна малоефективна діяльність ООН), нового міжнародного консенсусу немає, однак є прагнення окремих держав до мирної або силової реалізації своїх інтересів за вигідних обставин. На сьогодні можемо констатувати факт інституціоналізації поліцентричної (багатополюсної) системи світоустрою. Міжполюсні відносини вибудовуються переважно на балансі економічної взаємозалежності світових геополітичних гравців, але це занадто ненадійний, крихкий і недостатньо інституціоналізований інструмент.

Здається, що світ дійшов до стану, коли необхідно скликати всеєвропейський новий Віденський конгрес, щоб визначити правила політико-дипломатичної гри. Проблема лише в тому, що на сучасній політичній арені є лише "недобісмарки", а "напівметтерніхів" поки що не спостерігається.

Відзначивши минулого року сторіччя початку Першої світової війни (1914-1918 рр.) у вкрай тривожних політичних обставинах, що чимось нагадували фатальний 1914 р. як в Україні, так і в Європі, украй важливо пам'ятати про шлях, що веде до тривалого миру.

Отже, Віденський конгрес, "Битва дипломатів" (1814-1815 рр.) - це унікальне для свого часу політико-дипломатичне явище, за підсумками якого було напрацьовано принципи міждержавного діалогу, використання інститутів офіційної дипломатії та неформальної (кулуарної) дипломатії, елементів і норм дипломатичного протоколу, етикету й церемоніалу, які лягли в основу дипломатичної практики в усьому світі. На політико-правовому та дипломатичному рівнях Віденський конгрес ввів до політичного обігу або юридично закріпив такі засадничі терміни геополітики: "рівновага" і "баланс сил", "великі держави", "домінуючі держави", "коаліція держав", "нові кордони і території", "плацдарми" тощо. Віденська система заклала основи геополітичної епохи, підґрунтя якої становив імперський принцип контролю географічного простору. Віденський конгрес закріпив статус-кво європейських кордонів, які залишалися в такій конфігурації незмінними до середини ХІХ ст., уперше розробив систему мирного врегулювання міжнародних відносин, здійснив спроби створити нові дієві механізми взаємовідносин між монархами та їхніми народами.

Важливою віхою в історії Віденського конгресу стало прийняття як додатка 17 ("Положення щодо дипломатичних агентів") до Заключного акта Віденського конгресу, або так званого Віденського регламенту. Його основні положення увійшли в дипломатичну практику як загальновизнані норми міжнародного права. Віденський регламент (1815 р.) - це перший багатосторонній акт міжнародного права, перше положення щодо єдиної класифікації дипломатичних рангів. Цей регламент встановлював такі ранги: посли, папські легати або нунції, що представляли своїх монархів або папу римського; посланники, міністри інтернунції та "інші уповноважені при государях"; повірені в справах, акредитовані при міністрах закордонних справ. Віденський регламент з часом було схвалено більшістю держав і він набув юридично загальновизнаного статусу. За цим регламентом посли були першими, старшими за класом, тоді як посланники мали нижчий, другий клас. Третій клас надавався повіреним у справах. Тільки посли і легати та нунції вважалися такими, що репрезентували своїх монархів чи папу римського (ст. 11 регламенту). На сьогодні ця норма стосується лише протоколу. Різниці в правовому становищі послів і посланників немає. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. передбачає, що між главами представництв, які належать до того чи іншого класу, не повинно бути жодної різниці, крім тієї, що обумовлена правилами старшинства й етикету.

Віденський конгрес дійсно став світлим святом усіх дипломатій, зоряною годиною європейської та світової дипломатії в цілому. Адже під час Наполеонівських воєн головним, якщо не єдиним, аргументом у відносинах між державами була військова сила. Дипломатія відігравала другорядну роль. Після розгрому наполеонівської імперії дипломатія стала основним інструментом перетворення, трансформації та інституціоналізації Європи. Саме на Віденському і подальших конгресах було дано поштовх розвиткові багатосторонньої дипломатії. Потужний імпульс отримав процес удосконалення та систематизації дипломатичних служб, професіоналізації дипломатичної діяльності, яка саме тоді остаточно перетворилася на особливу, спеціалізовану галузь державної служби. Престиж професії дипломата піднявся на небувалу висоту. Віденський конгрес прославився як найвитонченіша битва дипломатів, у якій зійшлися кращі політичні та дипломатичні уми тодішньої Європи.

Славнозвісний Віденський конгрес визначив геополітичну конфігурацію Європи і магістральні напрями великої політики на кілька десятиріч уперед, узагальнив досвід системної перебудови міжнародних відносин. Конгрес підбив геополітичні підсумки війни коаліцій європейських держав з наполеонівською Францією, встановив нові європейські кордони. Він узагальнив досвід трансформації світового порядку початку ХІХ ст., який набув нової якості у формі європейського концерту. Цей конгрес закріпив нове співвідношення політичних і дипломатичних сил у Європі на досить тривалий час, а заснований після його закінчення Священний союз став одним із перших інституційних утворень, націлених на підтримку європейської стабільності й безпеки.

Список використаних джерел:

1. Документы для истории дипломатических сношений России с западными державами европейскими, от заключения всеобщего мира в 1814 г. до конгресса в Вероне в 1822 г. - Т. І. - СПб., 1823.

2. Собрание трактатов и конвенций, заключенных Россией с иностранными державами / Сост. Ф.Ф. Мартенс. - Т. III-IV. Трактаты с Австрией. - СПб., 1876-1878; Т. XIV. Трактаты с Францией. - СПб., 1905.

3. Ціватий В.Г. Європейська зовнішня політика доби раннього Нового і Нового часу: проблеми інституціоналізації (теоретико-методологічний аспект) / В.Г. Ціватий // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - К.: "ДЕМІД", 2000. - Вип. 4. - С. 268-274.

4. Barbiche B. Les institutions de la monarchie française à l'époque moderne. XVI-e - XVIII-e siècle / Вernard Barbiche. - Paris: Presses Universitaires de France, 2012. - 369р.

5. Black J. A History of Diplomacy / Jeremy Black. - Reaktion Books, 2010. - 312p.

6. Livet G. L'équilibre européen de la fin du XVе à la fin du XVIII е siècle / Georges Livet. - Paris: PUF , 1976. - 231р.

7. Mowat Robert Balmain. A History of European Diplomaсy (1451-1789) / R.B. Mowat. - London: Hamden-Connecticute, 1971. - 311р.

8. Webster C.K. The Congress of Vienna. 1814-1815 / C.K. Webster. - New York: barnes and Noble, 1963. - 213p.

9. Zieseniss Ch.J. Le congress de Vienn et l'Europe des prince / Ch.J. Zieseniss. - Paris, 1984. -366р.

АНОТАЦІЯ

У статті проаналізовано Віденський конгрес (1814-1815 рр.) як визначну історичну подію для політико-дипломатичного та інституційного розвитку Європи. Увагу акцентовано на дипломатичному інструментарії, національній специфіці та особливостях переговорного процесу європейських держав на конгресі. Його підсумки слугували важливим стимулом для подальшого соціально-економічного, безпекового, політичного та дипломатичного європейського розвитку. Практичні здобутки конгресу і досвід, набутий європейською дипломатією кінця XVIII - початку XIX ст., визначили майбутній інституціональний розвиток світової дипломатії та міжнародного права, не втративши своєї актуальності й для сьогодення.

Ключові слова: зовнішня політика, дипломатія, інституціоналізація, політико-дипломатична система, Віденська система міжнародних відносин, Віденський конгрес (1814-1815 рр.).

АННОТАЦИЯ

В статье проанализирован Венский конгресс (1814-1815 гг.) как выдающееся историческое событие для политико-дипломатического и институционального развития Европы. Внимание акцентировано на дипломатическом инструментарии, национальной специфике и особенностях переговорного процесса европейских государств на конгрессе. Его итоги стали важным стимулом для дальнейшего социально-экономического, политического и дипломатического европейского развития. Практические достижения конгресса и опыт, приобретённый европейской дипломатией конца XVIII - начала XIX вв., предопределили будущее институциональное развитие мировой дипломатии и международного права, не утратив своей актуальности и для сегодняшнего дня.

Ключевые слова: внешняя политика, дипломатия, институционализация, политико-дипломатическая система, Венская система международных отношений, Венский конгресс (1814-1815 гг.).

<object classid="clsid:38481807-CA0E-42D2-BF39-B33AF135CC4D" id="ieooui"></object>