Конфліктологія

Українсько-російські відносини: чи можлива співпраця із загарбником?
Людмила Чекаленко
14.05.2015, 11:05

УДК 94:327 (477)

Summary

The article analyzes the state of Ukrainian - Russian relations today. Considered direction and scope of this process. Author determined aggressive, expansionist policy of Russia.

Key words: contract system, diplomatic recognition, interdependence, turnover, Ukraine, Russian Federation is aggressor and invader.

Російська Федерація, подолавши на початку 2000-х кризу, спричинену, з одного боку, катастрофічним для російської економіки дефолтом 1998 р., падінням ціни на нафту - основної "стратегічної" російської зброї, каспійською проблемою (розподілом багатств Каспію), а з іншого боку - війною в Чечні та зростанням проблем, пов'язаних із посиленням суверенітетів усіх російських федеративних республік, - відчула необхідність звернути більш пильну увагу на посилення своїх, певною мірою втрачених, позицій на просторі нових незалежних держав (ННД). Цьому покликана була сприяти нова стратегія РФ про право застосування превентивного удару в разі будь-якої загрози ззовні, у яку легко вписуються короткострокові завдання домінування на цьому просторі і більш масштабні - домінування за його межами [1]. Нагадаємо, що у військовій доктрині (1993 р.) Росія не підтвердила деклароване раніше Радянським Союзом зобов'язання першою не застосовувати ядерну зброю. Таке зобов'язання, на переконання Москви, суперечить головній тезі, відповідно до якої ця зброя розглядається не як засіб ведення війни, а як засіб стримування можливого агресора. У зовнішньополітичній концепції (2003 р.) заявлено про право застосування превентивного удару без попередження і згоди міжнародних структур. До завдань на перспективу - у Стратегію національної безпеки Російської Федерації до 2020 року від 15 травня 2009 р. [2] включено пункт про можливість використання енергоресурсів як шантажу інших країн задля досягнення стратегічних цілей Росії.

РФ не допускатиме на простір "своїх" інтересів інші держави і протидіятиме посиленню їхнього впливу на пострадянському просторі. Це - по-перше. І по-друге, намагатиметься взяти під свій контроль усю територію колишнього СРСР. Російське розуміння національної безпеки можна охарактеризувати як великодержавницьку (імперіалістичну) модель панування або, у нашому варіанті, визначити як російськоцентриз.

Національно-державна безпека всіх країн забезпечується на глобальному, трансрегіональному і регіональному рівнях. Беручи участь у формуванні різних регіональних і позарегіональних структур, граючи на балансі сил (за часів СРСР) і балансі загроз (сучасна Росія), Москва тим самим забезпечує свою національну безпеку і робить внесок у структурування і підтримку світового балансу силових центрів.

Росія різко змінила власну стратегію рівновіддаленості або рівнонаближеності до нинішніх основних центрів сили, що передбачало виключення конфронтації з будь-яким із цих центрів, а також залежність від них. Сьогодні Росія агресивними діями заявила світові про своє бачення власного місця і ролі не тільки в євразійському просторі та Європі, а й у світі.

Історія відносин

В історії двосторонніх відносин України - Росії спостерігаємо різні етапи охолодження й активізації, однак владний бомонд нашої держави не міг навіть припустити, що так званий стратегічний партнер України, яким ця країна себе називала, розпочне агресивну війну. Зрозуміло, що така політика не сформувалася водночас, а була ретельно виплекана всім ходом історії та взаємозалежності. Хоча вітчизняні дипломати постійно звертали увагу керівництва країни на глибокі негаразди у виконанні двосторонніх домовленостей російською стороною, на російську тему накладалося жорстке табу: Росію не можна було критикувати, аналізувати її дії та піддавати сумніву. Українське керівництво заплющувало очі на постійні територіальні зазіхання з боку Російської Федерації, проникнення на вітчизняний ринок, захоплення стратегічних об'єктів і цілих галузей. При чому не тільки не звертало уваги, а й сприяло розгортанню зазначеного процесу, отримуючи натомість відповідні дивіденди.

Нагадаємо, що 31 травня 1997 р. в Києві з великими труднощами Україні вдалося підписати з Росією політичний Договір про дружбу, співробітництво і партнерство. Російська сторона пручалася укладанню зазначеного договору, оскільки він закріплював визнання сторонами суверенітету одна одної. Чи не найважливішим аспектом цього документа є юридичне визнання сторонами територіальної цілісності та непорушності існуючих між двома суверенними країнами кордонів. Верховна Рада України ратифікувала документ 14 січня 1998 р., Державна дума - 25 грудня 1998 р., а Рада Федерації Федеральних Зборів РФ (вища палата російського парламенту) - 17 лютого 1999 року. Пригадується, як під час ратифікації цього документа в Москві спецслужби Росії влаштували яскраве театральне шоу: привезли людей похилого віку з церковними хоругвами переважно московського патріархату, які співали під стінами російського парламенту псалми, читали молитви і хапали російських можновладців за фалди одягу із закликами: "Не віддавайте наш Крим!"

Зволікання з ратифікацією важливого договору, на якому за міжнародними нормами мав ґрунтуватися комплекс двосторонніх відносин, російська сторона пов'язувала з необхідністю утвердження українським парламентом - Верховною Радою України угод щодо Чорноморського флоту.

Основоположними документами з питань ЧФ, що заслуговують на особливу увагу, була офіційно закріплена низка домовленостей. Найважливіші з них - Угода між Російською Федерацією і Україною про принципи формування ВМФ Росії і ВМС України на базі Чорноморського флоту колишнього СРСР від 3 серпня 1992 року, м. Ялта (так звана Дагомиська угода), у якій ідеться про поділ флоту порівну, тобто 50% на 50% (стаття 5 угоди); Угода між Російською Федерацією і Україною про поетапне врегулювання проблем Чорноморського флоту від 15 квітня 1994 року (Л. Кравчук), у якій сторони посилаються на Дагомиську угоду від 23 червня 1992 р. та інші домовленості, у тому числі про те, що Україна отримає вже меншу частку морського флоту - 15-20% кораблів і суден ЧФ. Заслуговує на увагу також Угода між Російською Федерацією і Україною щодо Чорноморського флоту від 9 червня 1995 року, підписана в м. Сочі (Л. Кучма), у ст. 1 якої визначено, що Чорноморський флот Російської Федерації і Військово-Морські сили України базуються окремо, а в ст. 3 цього документа записано, що буде розділено майно ЧФ (колишнього радянського) відповідно 50% на 50%. Водночас, ст. 4 стверджує, що Російській Федерації передається 81,7%, а Україні - 18,3% кораблів і суден. Щодо розподілу техніки і засобів забезпечення флоту сторони посилалися на стан речей, що склався на 3 серпня 1992 р. [1].

Водночас, попередні домовленості не вдовольнили російську сторону і представники РФ почали відверто тиснути на українське керівництво, у якості шантажу використовуючи ідею відмови від Великого договору, фактично шантажуючи нашу державу, домагаючись перегляду згаданих домовленостей. У результаті було підписано (Л. Кучма) 28 травня 1997 р. три угоди по ЧФ. Це - Угода між Російською Федерацією і Україною про параметри поділу Чорноморського флоту від 28 травня 1997 року, Угода між Російською Федерацією і Україною про статус і умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, Угода між Урядом Російської Федерації і Урядом України про взаєморозрахунки, пов'язані з розділом Чорноморського флоту і перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України також від 28 травня 1997 року.

За цими угодами база ЧФ РФ у м. Севастополі була надана у 1997 р. в оренду Росії на двадцять років, тобто до 2017 року. Орендна плата Росії за перебування її військового флоту в Севастополі йшла напряму на погашення заборгованості України перед РФ за енергоносії (борг початку 90-х років), загальний обсяг якої сягав близько 4 млрд. доларів. Таким чином, тільки прийняття українським парламентом закону про ратифікацію згаданих документів 24 березня 1999 р. відкрило шлях для набуття чинності Великого договору.

Недотримання положень базового міждержавного договору було і є відвертим і агресивним викликом не тільки Україні, а й усьому цивілізованому світові.

Україна й Росія домовилися про демаркацію кордону

Зазначене питання є доволі важливим, оскільки без визнаних і закріплених відповідними міжнародними процедурами кордонів не може існувати повноцінна держава. Отже, 17 травня 2010 р. в Києві в рамках візиту в Україну Президента Росії було підписано угоду про демаркацію українсько-російського державного кордону, 8 липня її було ратифіковано Верховною Радою, а 22 липня 2010 р. тодішній Президент України схвалив ратифікацію угоди з РФ про демаркацію державного кордону. Документ набув чинності 29 липня 2010 року. Третього серпня МЗС України отримало повідомлення російської сторони про завершення внутрішньодержавних процедур із ратифікації угоди. Україна й Росія сформували спільну демаркаційну комісію, яка розпочала практичну роботу з розмітки кордону на місцевості.

Договірно-правова основа

Співробітництво України і Російської Федерації спиралося на вагому договірно-правову основу: на 2014 р. - 373 документи, що повинні були регулювати широке коло питань двостороннього співробітництва, включаючи торгово-економічну, науково-технічну, гуманітарну, правоохоронну та інші сфери.

Поступово договірно-правову базу було розширено, згадаймо зокрема Договір про економічне співробітництво на 1998-2007 рр. від 27 лютого 1998 р., три угоди щодо Чорноморського флоту від 28 травня 1997 р., Договір про державний кордон від 28 січня 2003 р., Договір про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки від 24 грудня 2003 р., Угоду з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 21 квітня 2010 р. тощо. Верховна Рада України 27 квітня 2010 р. ратифікувала угоду про продовження на 25 років перебування в Криму військового Чорноморського флоту РФ (№ 0165), хоча референдуму з цього питання проведено не було. За ухвалення відповідного рішення проголосували 236 народних депутатів правлячої Партії регіонів, а 212 депутатів бойкотували голосування. Тодішній голова Комітету Верховної Ради у закордонних справах посол Олег Білорус зауважив, що угода про продовження на 25 років перебування в Криму військового Чорноморського флоту РФ (№ 0165) є антиконституційною і профільний комітет ухвалив рішення рекомендувати парламентові не ратифікувати цей документ [3]. У 2014 р. рішення Верховної Ради України щодо перебування ЧФ РФ було піддано перегляду і скасуванню.

Дипломатичні установи

Із 1991 р. було розбудовано дипломатичні й консульські представництва в обох державах на підставі двостороннього визнання (5 грудня 1991 р.) і встановлення дипломатичних відносин (14 лютого 1992 р.). Генеральні консульства України діяли в Єкатеринбурзі, Нижньому Новгороді, Санкт-Петербурзі, Ростові-на-Дону та Новосибірську. Росія відкрила генеральні консульства у Львові, Харкові, Почесне консульство Росії в м. Чернігові. Діяли генконсульства РФ також у Донецьку, Одесі та Сімферополі. При цьому нагадаємо, що у складі посольств у столицях - Києві і Москві - діяли Консульські відділи Посольств України та Росії. Протягом усіх років регулярними були зустрічі президентів, керівників урядів, спікерів парламентів, лідерів політичних партій і рухів.

Економічна співпраця

Частка Російської Федерації в торгівлі з Україною впродовж тривалого часу коливалась у межах 30-40%, наша країна посідала перше місце за обсягами товарообігу з РФ серед усіх країн СНД. Такі високі показники, як підтверджує аналіз статистичних даних, були пов'язані зі зростанням цін на енергоносії, що постійно запроваджувала російська сторона. Отже, товарооборот у грошовому еквіваленті з негативним для України торговельним сальдо зростав не за рахунок поглиблення співпраці, а в результаті збільшення ціни на український імпорт енергоносіїв. Баланс торгівлі складався не на користь України: у 2009 р. експорт товарів у Росію становив 8,49 млрд. дол., а імпорт - 13,23 млрд. дол., сальдо негативне: -4,7 млрд. дол. За січень-квітень 2014 р. обсяги зовнішньої торгівлі становили 10823,3 млн. дол. і зменшилися порівняно з таким періодом 2013 р. на 3134,3 млн. дол., або на 22,5%. Обсяг прямих інвестицій з України в Російську Федерацію на 1 квітня 2014 р. становив 392,6 млн. дол., або 5,9% загального обсягу інвестицій України.

Зазначимо, що у структурі зовнішньої торгівлі Росії на країни Європейського Союзу (за даними Федеральної митної служби РФ) за січень-вересень 2012 р. припадало 48,8% товарообороту (відповідно, 2011 р. - 47,9%). Водночас, на країни СНД у той же період 2012 р. припадало 14,1% російського товарообороту (відповідно у 2011 р. - 15,4%). Отже, Росія постійно нарощувала товарооборот із ЄС і скорочувала - з країнами СНД.

Україна є також важливим партнером для Росії у пріоритетних галузях, від розвитку яких також залежить рівень відносин Росії з ЄС. При цьому енергетична залежність України і Росії є взаємною: територією України прокладено транзитні шляхи в Європу, якими РФ постачає енергоресурси до європейських країн.

Російські представники влади і бізнесу з перших самостійних кроків нашої держави на світовому ринку жорстко контролювали дії українських підприємців, перехоплюючи привабливі контракти з третіми країнами. Так, наприклад, було з проектом інтеграції української енергомережі в єдину енергосистему Євросоюзу, що викликало з боку Росії однозначно негативну реакцію; з низкою контрактів, пов'язаних із військовою технікою тощо. Росія інтенсивно створює альтернативні шляхи для експорту енергоресурсів з метою максимального скорочення їх транзиту через Україну. Не так давно українською ГТС проходило 90% усього газового експорту РФ у Європу, що забезпечувало Україні транзитну монополію в цій галузі. Нині цей показник значно зменшився, оскільки деякі альтернативні трубопроводи - як Північний потік - уже запрацювали, а інші терміново прокладаються в обхід України.

Ураховуючи те, що атомна енергетика забезпечує понад половину українських потреб у енергоресурсах, державні органи особливу увагу надають забезпеченню цієї галузі всім необхідним. Вітчизняна промисловість задовольняє лише 15% потреб ядерно-енергетичного комплексу України, а оснащення, матеріали, прилади постачаються з інших країн, зокрема з РФ. Так, АТ "Концерн ТВЕЛ" щорічно постачав в Україну ядерні матеріали на загальну суму 200-250 млн. доларів. Водночас 20% уранової сировини, що надходить у Росію, добувається в Україні (45% у Казахстані, 10% в Узбекистані), і після збагачення, знову повертаються в Україну як паливо [1].

Навесні 2013 р. країни уклали Дорожню карту з реалізації чотирирічної Програми українсько-російського співробітництва у сфері дослідження та використання космічного простору у мирних цілях, Меморандум про взаєморозуміння між Державним космічним агентством України та Федеральним космічним агентством РФ щодо співробітництва у використанні національних космічних засобів дистанційного зондування Землі цивільного призначення, а також План дій з інвестиційного, фінансового і галузевого співробітництва України та РФ. Нині наша країна переорієнтовується на інші ринки та виробників - постачальників технічних засобів.

Традиційно Україна і Росія співпрацювали у військовій сфері: основними напрямами були ракетокосмічна та авіабудівна галузі, де країни виступали не конкурентами, а партнерами. Двосторонні зв'язки наближалися тут до 40%, а в деяких вузьких галузях - до 60%. Зазначимо, що стратегією національної безпеки РФ передбачено поступовий перехід країни на самодостатність і унезалежнення від імпортованих складових. У сфері військового будівництва Росія розробила і реалізувала широкий комплекс заходів, покликаних призупинити процес скорочення свого військово-промислового потенціалу та занепаду власної могутності. Усвідомлюючи, що оборонна міць будь-якої держави в сучасних умовах визначається не стільки чисельністю збройних сил, скільки їхньою високою боєздатністю і технічною оснащеністю, РФ упритул підійшла до питання про створення професійної армії.

Замість висновку. Міждержавні відносини України з Росією охоплювали низку питань політичного та економічного співробітництва, що спиралося на розгалужену договірно-правову основу. Водночас, досі серед наболілих і важко розв'язуваних проблем залишаються закріплення державного кордону України, тобто розмежування з російською територією; розподілу радянської спадщини, зокрема закордонної власності, на частку якої має законне право і український народ, що створював ці багатства; захист прав власних громадян на території іншої держави; миротворча діяльність, що охоплює також гарячі проблеми в Грузії, Придністров'ї, Нагірному Карабаху; науково-технічні розробки і ускладнення в галузі ВПК: боротьба за ринки третіх країн, за "ноу-хау", промисловий шпіонаж з боку Росії тощо. До зазначеного додається низка проблем у галузі культури і освіти: переслідування носіїв українства в РФ, закриття україномовних видань, бібліотек, нищення всього українського на противагу розквітові російськомовних і російського в Україні тощо.

Двосторонні відносини України і Росії, що були доволі розгалуженими, повинні відповідати таким вимогам: припинення військових дій проти України, повернення захопленої території, відшкодування матеріальних і моральних збитків, визнання суверенних засад, невтручання у внутрішні справи; повага до вибору партнера (стосовно третіх країн); визнання зовнішньополітичної та зовнішньоекономічної орієнтації; паритетність у прийнятті рішень тощо.

Водночас, у нових умовах українсько-російських відносин, війни РФ проти України, загарбання Криму [4], ведення Росією військових дій на Сході України тощо постає логічне запитання: чи є можливою співпраця із загарбником?

У разі продовження з боку РФ ескалації воєнних дій наша держава змушена шукати різноманітні засоби протистояння і впроваджувати відповідні механізми покарання агресора.

Список використаних джерел:

1. Чекаленко Людмила. Зовнішня політика України: підручник для ВНЗ. - К., 2011. - 290 с.

2. Стратегия национальной безопасности Российской Федерации до 2020 года. Утверждена Указом Президента Российской Федерации от 12 мая 2009 г. № 537. - Режим доступу: http://www.scrf.gov.ru/documents/99.html.

3. Верховна Рада ратифікувала угоду про ЧФ РФ. - Режим доступу: www.unian.ua/politics/351943-verhovna-rada-ratifikuvala-ugodu-pro-chf-rf.html

4. Президент Словаччини: анексія Криму - це грубе порушення принципів міжнародного права. - Режим доступу: http://zik.ua/ua/news/2015/04/05/prezydent_ slovachchyny_ aneksiya_krymu__tse_ grube_porushennya_pryntsypiv_mizhnarodnogo_prava_578595

АНОТАЦІЯ

У статті проаналізовано стан українсько-російських відносин на сучасному етапі, договірно-правову основу двостороннього співробітництва. Охарактеризовано агресивну, загарбницьку політику Росії.

Ключові слова: договірна система, дипломатичне визнання, взаємозалежність, торговельний оборот, Україна, Російська Федерація як агресор і загарбник.

АННОТАЦИЯ

В статье проанализировано состояние украинско-российских отношений на современном этапе, договорно-правовая основа двухстороннего сотрудничества. Охарактеризована агрессивная, захватническая политика России.

Ключевые слова: договорная система, дипломатическое признание, взаимозависимость, торговый оборот, Украина, Российская Федерация как агрессор и захватчик.