Історичне минуле

Українсько-польські відносини 2014 – 2017: зміна парадигми чи новий формат співробітництва?
Алла Киридон, Сергій Троян
13.09.2017, 17:30

Двадцятип’ятиліття сучасних українсько-польських відносин у грудні 2016 року стало свого роду маркером, що підбив проміжні підсумки співробітництва у рамках міждержавного стратегічного партнерства України та Республіки Польщі в постбіполярному світі. Воно увібрало в себе як безперечні успіхи двосторонньої співпраці, так і суперечливі аспекти взаємодії, насамперед – у царині міжсуспільної комунікації та різного ставлення до трактування і вшанування подій та постатей з історичного минулого обох країн і народів. Роль і вагомість набутого за чверть століття позитивного досвіду співробітництва не раз підкреслювалася як важлива підвалина для подальшої розбудови українсько-польських відносин.

Водночас, останні кілька років співробітництва між Україною та Польщею продемонстрували виразні ознаки змін у міждержавній співпраці формату стратегічного партнерства. Що це: подальша еволюція українсько-польських відносин під впливом різного роду внутрішніх і зовнішніх «структурних тисків» чи кардинальне переформатування співробітництва, яке ґрунтується на системній/частковій зміні їх концептуальної парадигми? Остаточну відповідь ми отримаємо тільки в майбутньому, але те, що зміни у міждержавних відносинах назріли і відбуваються – більш, ніж очевидно. Свідченням цього є новітній етап цих відносин, що припав на останні три з половиною роки з рубежу 2013/2014 до середини 2017 рр.

З одного боку, він став продовження попередніх понад двох десятиліть успішної та взаємовигідної співпраці між Україною та Польщею на міждержавному і міжсуспільному рівнях. Українці відчули та отримали реальну підтримку польської держави і суспільства під час Євромайдану наприкінці 2013 – початку 2014 р. Поляки стали поряд з нами в боротьбі «за нашу і вашу свободу», за демократичні права і цінності. Усі польські телеканали суботнього вечора 1 лютого 2014 р. увімкнули кліп на пісню «Подай руку Україні» з кадрами подій у Києві. Чимало поляків – журналістів, репортерів, дипломатів, політиків, студентів, правозахисників, волонтерів – стали безпосередніми учасниками третього Майдану, а потім і подій на Сході України. Республіка Польща є найбільшим торговельним партнером України з поміж країн Центрально-Східної Європи і займала за результатами восьми місяців 2016 року четверте місце серед країн світу (після Російської Федерації, Китайської Народної Республіки та Федеративної Республіки Німеччини). Однак зберігається тенденція падіння зовнішньоторговельного обороту (товари + послуги) після 2013 року. Свідченням підтримки найвищого рівня партнерських відносин упродовж 2014 – 2017 рр. були неодноразові візити Президента України до Польщі та Президента Республіки Польща в Україну. В усіх сферах і на всіх рівнях продовжувалася розробка і реалізація загальнодержавних та суспільно значимих проектів як з метою поглиблення українсько-польського співробітництва, так і швидшого й ефективнішого включення України до реалізації загальноєвропейської інтеграційної співпраці на основі Угоди про асоціацію з Європейським Союзом.

Але, разом із тим, все більшу роль для України, зокрема у зв’язку з майже трьохрічною гібридною війною з Росією, втратою Криму і контролю над частинами Донецької та Луганської областей, відіграють відносини з ФРН і Францією як учасницями Мінського процесу. Це об’єктивно призвело до певного зменшення ваги Польщі у справі просування українських інтересів у межах об’єднаної Європи. Очевидними у відносинах між офіційними Варшавою та Києвом стали розходження щодо низки питань спільного історичного минулого, насамперед пов’язаного з оцінкою подій Волинської трагедії. Польські влада і суспільство вимагають «голосного» вибачення української сторони, навіть незважаючи на той факт, що Президент України П. Порошенко опустився на коліна перед Пам’ятником жертвам Волинської трагедії у Варшаві під час покладання квітів 8 липня 2016 року, повторивши жест західнонімецького канцлера Віллі Брандта, який став символом доброї волі, каяття і вшанування пам’яті невинних жертв Другої світової війни. 22 липня 2016 р. Сейм Республіки Польща ухвалив резолюцію, згідно з якою організовані УПА вбивства польського цивільного населення у 1943 – 1945 рр. були означені як геноцид. У такий спосіб польський сейм підвів певний підсумок багаторічного польсько-українського діалогу щодо примирення між обома народами. Навіть візит до Києва Президента Польщі А. Дуди і зважена позиція Верховної Ради не змогли зняти напруги в українсько-польських відносинах. Зокрема лідер найбільшої фракції сейму консервативної правої партії «Право і справедливість» Я. Качинський заявив, що майбутні відносини між Варшавою та Києвом опинились під питанням. Відтак йдеться про складне поєднання історії, політики й дипломатії у проблемному полі двосторонніх відносин. Виокремимо лише кілька складових з-поміж низки характеристик.

Історичний ресентимент. Одним зі складних залишається питання історії та пам’яті. Польська влада критикує Україну за її історичну політику. Я. Качинський нещодавно заявив в інтерв’ю виданню «Gazeta Polska», що попередив П. Порошенка: «Україна з Бандерою до Європи не увійде». У тому ж дусі висловився польський президент А. Дуда.

Двосторонні стосунки між Україною і Польщею почали псуватися ще влітку 2016 р. 22 липня сейм Республіки Польща, слідом за сенатом, ухвалив резолюцію щодо Волинської трагедії, назвавши її геноцидом польського народу. Це рішення було відповіддю Варшави на визнання Україною ОУН-УПА і перейменування на честь їх лідерів в рамках декомунізації вулиць (адже Степана Бандеру і Романа Шухевича у Польщі вважають винуватцями загибелі співвітчизників у Волинській трагедії).

Український парламент не залишився осторонь. ухваливши заяву-відповідь, де зазначив, що необхідно з належною повагою і рівною турботою вшановувати пам’ять усіх жертв на території обох держав. Парламент наголосив, що прийняття постанови сейму відбувалося в супроводі антиукраїнської акції знищення українських пам’ятників на території Польщі, атаками на учасників релігійних урочистостей, забороною проведення культурних заходів та шовіністичною риторикою.

Чергову хвилю напруження спричинив фільм «Волинь» Войцєха Смажовського, який вийшов у польський прокат у жовтні 2016 р. В Україні Міністерство закордонних справ України перенесло спеціальний показ стрічки.

Акти вандалізму. У Польщі почастішали акти вандалізму щодо українських пам’ятників і на цвинтарях, де поховані українці. Так, у жовтні 2016 року на цвинтарі с. Верхрата вандали зруйнували пам’ятник українцям, в тому числі воїнам УПА. До того такі випадки траплялись в інших населених пунктах. Слід зауважити, що ні польська влада, ні римо-католицька церква жодним чином не відреагували на ці злочини.

На День незалежності Польщі 11 листопада 2016 р. у Варшаві пройшов 75-тисячний марш під неофашистськими гаслами, організований польськими радикально-правими організаціями. Під час цієї акції кілька молодиків ультра-націоналістичного спрямування кинули на землю прапори України, потоптали, а потім спалили з вигуками «Бог, честь і вітчизна» та грубою лайкою на адресу «УПА і Бандери» і криками «Ми поляки!».

25 січня 2017 р. меморіал польським та українським жертвам радянських репресій у Биківні біля Києва обписали націоналістичними символами та образливими словами. На початку січня 2017 р. розбили монумент замордованим у 1944 р. полякам у Гуті Пеняцькій, намалювавши на ньому українські та нацистські символи.

Етнічні напруження. Трьох українських студентів побили 21 січня 2017 р. у польському місті Жешув. Інцидент стався після суперечки щодо приналежності міста Львова, яке польські націоналісти називають своєю втраченою територією.

У січні 2016 р. на гуртожиток з українськими робітникам напали група людей, які могли бути націоналістами. Було порушено кримінальну справу через «напад на етнічному ґрунті».

Дипломатичний скандал. Черговий виток непорозумінь у двосторонніх стосунках стався, коли українські прикордонники 17 січня 2017 р. не впустили мера Перемишля Роберта Хому на територію України. З’ясувалося, що СБУ оголосила його персоною нон-грата і заборонила в’їзд на п’ять років за дії, які шкодять національним інтересам України. В СБУ пояснили, що підстав для такої заборони було чимало, зокрема участь в антиукраїнських заходах у Перемишлі. Йшлося про підтримку польським мером «маршу орлят», який 10 грудня 2016 р. організували націоналістичні організації «Загальнопольська молодь», неформальна група «Патріотичний Перемишль» та інші. Під час акції, зокрема, звучали антиукраїнські гасла: «Cмерть українцям» і «Перемишль, Львів – завжди польські». Крім біло-червоних прапорів, несли і символіку націоналістичних та ультраправих організацій. На таке рішення різко відреагували у польському МЗС, яке стало вимагати зняття заборони на в’їзд Р. Хоми, зазначивши, що в польському уряді не уявляють подальшої співпраці з Україною і що Київ чекають серйозні наслідки. Після додаткового розгляду справи українська сторона скасувала своє рішення.

Наступним кроком стала майже ультимативна заява Я. Качинського щодо визначення подальших стосунків з Україною. За словами Я. Качинського, подальші взаємини між Україною та Польщею залежатимуть від того, яким буде ставлення України до історії.

Польські експерти також вважають, що двосторонні стосунки псуються, і виною тому не тільки різні погляди на історичне минуле, а й позиція Я. Качинського, який грає на електоральних настроях населення. Зокрема автор впливового польського видання «Gazeta Wyborcza» Павло Вронський зауважує, що Качинського, як і багатьох інших представників «ПіС», турбує розбіжність у поглядах між країнами на загальну історію, зокрема ставлення до таких постатей як Степан Бандера і Роман Шухевич. З іншого боку, пише Вронський, сам Качинський змінив ставлення до України, коли це питання в Польщі перестало бути «модним», хоча раніше він їздив на Майдан і кричав там «Слава Україні!», «Героям слава!». Коли він зорієнтувався, що більшість його електорату не підтримує Україну, а відчуває до неї історичний ресентимент, зробив ставку на жорстку політику щодо Києва, – зазначив Вронський.

Не останню роль у розвиткові відносин України та Польщі відіграє посилення інформаційної війни з боку Російської Федерації. Волонтери міжнародної спільноти Inform Napalm разом з українськими хакерами опублікували дані про причетність Росії до організації антиукраїнських акцій у Польщі. У розпорядження активістів потрапив дамп пошти одного із сірих кардиналів російської зовнішньої політики в Східній Європі – громадянина Білорусі Аляксандра Усоуського. Згідно з даними організації, від середини 2014 року організація Усоуського почала співпрацювати з Інститутом країн СНД, яким керує нинішній депутат Державної думи РФ Костянтин Затулін. Спочатку Усоуський хотів створити організацію, що працює в інформаційному просторі Польщі, Чехії, Словаччини та Угорщини, аби просувати ідеї Кремля в регіоні. Відтак він став розігрувати парламентські вибори 2015 року в Польщі та політичну ситуацію в країні для своїх цілей, надсилав Затуліну «аналізи» ситуації в Польщі, хвалився участю в російських шоу. Портал ПРОстір підтверджує частину наведених хакерами фактів, зокрема:

-                     втягнення організації націоналістів OWP в прокремлівські та відверто антиукраїнські політичні акції;

-                     намагання у 2015 році створити групу проросійських депутатів у парламенті Польщі;

-                      участь у цих діях згаданого в переписці Анджея Романчука, відомого проросійського діяча з Білостока, та уродженки Донецька Лілії Мошечкової (у переписці фігурує з помилкою: Lili Mosschethova), помічниці польського євродепутата Януша Корвіна-Мікке, яка їздила з ним до окупованого Криму і керувала збірками для «Л/ДНР».

Найцікавішою, на думку оглядачів порталу, є оця частина переписки: «Щойно [чоловік з оточення Усоуського] зустрічався з помічником Ришарда Чарнецького (депутат Європарламенту від PiS, заступник голови). Помічник сказав дослівно наступне: «Якщо ви там у своєму think-tank не будете надто явно демонструвати руку Москви – цілком можливо, що якісь функціонери PiS теж візьмуть участь у пленарних засіданнях». Ришард Чарнецький є впливовим політиком правлячої в Польщі партії, колишнім співпрацівником проросійського польського політика Анджея Леппера, який неодноразово критикував «культ Бандери» в Україні (prostir.pl/2017/02/inform-napalm-оприлюднив-методичку-кремля-по-пол/).

 Водночас, на наш погляд, беззаперечно, що попри складні переплетіння історії, політики, дипломатії, Польща є важливим стратегічним партнером України. Глава МЗС Республіки Польща Вітольд Ващиковський під час виступу в сеймі щодо зовнішньої політики в 2017 р. зазначив, що справжнє стратегічне партнерство повинно супроводжуватися правдою, але відносини України і Польщі не повинні бути заручником історичного минулого. Також міністр повідомив, що необхідно відновити роботу Польсько-українського форуму сусідства, а також створити центр добросусідства, який служив би зближенню двох країн.

             Безумовно, незважаючи на очевидну наявність низки суперечностей, конфліктних ситуацій і розходжень в оцінках, що властиві для українсько-польського діалогу, не слід перебільшувати існуючих нині розбіжностей. На думку Ю. Шаповала, висловлену у виданій Польським інститутом у Києві книзі «Волинь, 1943. Сімдесята річниця злочину»,  з 2003 р. стала чіткішою «історична тяглість» українсько-польських контраверсій. Вони то загострювалися, то вщухали, але «фермент» протистояння ніколи не зникав. Однак тут недопустимо, щоб суперечливі питання, історичні явища «динамічної стереотипізації» використовувалися з метою морально-етичного чи політичного шантажу. Дуже важливо повернути дискусію в конструктивну площину і докласти всіх зусиль, щоб і українці, і поляки зуміли перебороти стереотипи, упередження, бар’єри та без емоцій об’єктивно оцінити спільну історію. При цьому ми не можемо не розуміти, що кардинальна «жорстка» зміна усієї парадигми українсько-польських відносин, які ґрунтуються на договірно-правових засадах рівноправного партнерства і співробітництва, не принесе зиску жодній із сторін діалогу. Водночас «м’який» варіант уточнення цієї парадигми в контексті врахування нових реалій другої половини десятих років ХХІ століття і пошуку спільної моделі примирення в царині «історичної політики», яка б при цьому спиралася на спільні політичні, економічні та культурно-гуманітарні проекти, вочевидь не тільки неминучий, але й буде корисним для України і Польщі з точки зору розбудови двосторонніх відносин на перспективу.