Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Історичне минуле

Українські скитальники після Другої світової війни
Віталій Макар
13.09.2017, 18:40

Частина І

Вступні зауваги

Канада - північноамериканська держава, у складі населення якої налічується, за останніми даними, понад 1 млн 300 тис. осіб українського походження. Так історично склалося, що перші достовірно відомі українці там з'явилися на початку останньої декади ХІХ ст. Минулого року широко відзначалося 125-ліття перебування у цій країні української громади, яка внесла помітний вклад до її розвитку і продовжує відігравати значну роль у житті тамтешнього суспільства [1].

Нинішнього року черговий ювілей дружньої до України Канади - ювілей її власної державності. 150 років тому Канада на підставі Акту про Британську Північну Америку від 1 липня 1867 р. набула статусу домініону. Зрештою, у жовтні 1982 р. королева Єлизавета ІІ своїм актом визнала повну незалежність Канади, за що остання, у свою чергу, визнала Велику Британію своїм номінальним зверхником.

Ось під ці ювілеї доцільно згадати про те, що за роки свого проживання у Канаді українці сформувалися у доволі дієву і впливову національну меншину, яка доклала чималих зусиль, щоб на міжнародному рівні домагатися визволення України, а із здобуттям нею незалежності всіляко впливає на свою владу, домагаючись підтримки своєї історичної Батьківщини.

Власне, автор хотів би звернути увагу на участь канадських українців у захисті тих земляків, які опинилися після закінчення Другої світової війни поза межами тодішнього Радянського Союзу, влада якого хотіла силоміць їх повернути.

Якщо говорити узагальнено, то закінчення війни в Європі супроводжувалося масовими міграціями мільйонів людей різних національностей не лише теренами європейських держав. Процес охопив також США, Канаду, Австралію. Це стосується й долі українських біженців та переміщених осіб, до яких слід віднести, насамперед, тих, хто потрапив до німецького полону, кого насильно вивезла німецька окупаційна влада на примусові роботи до Німеччини, і тих, кому було не по дорозі з радянською владою, що поверталась на терени України після відступу німців. Серед названих трьох джерел українського біженства були люди усіх соціальних категорій, а також з усіх регіонів України та сусідніх держав - Польщі, Румунії, Чехословаччини [2].

До речі, серед названих трьох держав найбільше українців-автохтонів проживало власне у Польщі. До війни там, за даними ж польської статистики, їх налічувалося до 5,5 млн осіб. Після зміни кордонів внаслідок війни, взаємних масових винищень людності, українців у кордонах нинішньої Польщі залишилося, за нашими підрахунками, щонайменше 700 тис. осіб, долю яких намагалися вирішити шляхом т.зв. обміну населенням на підставі українсько-польської угоди від 7 вересня 1944 р., до укладення якої суттєво приклалися, крім Радянського Союзу, США та Велика Британія. СРСР на той час мав уже чималий досвід вирішення національних проблем у межах своєї держави. А західні союзники намагалися якимось чином також долучитися до вирішення цієї пекучої проблеми.

Крім того, разом з відступаючими німецькими військами на терени Польщі перебралася чимала кількість українських політичних супротивників відновлюваної радянської влади. А оскільки Польща потрапила фактично під повний контроль Радянського Союзу, то ті люди не надовго затримувалися там, мігруючи далі на Захід. Внаслідок радянського наступу на територію Польщі були витіснені українські військово-політичні незалежницькі структури. Частина з них діяла впродовж війни на теренах відомого Генерал-губернаторства із центром у Кракові.

Що ж до автохтонного українського населення у нових кордонах Польщі, то воно виявилося абсолютно незахищеним у правовому відношенні. Хоч, м'яко кажучи, українці не горіли бажанням переселятися до УРСР, знаючи, чим це для них обернеться. Тому ті, хто мав якусь можливість перебратися на Захід, намагався це зробити. Таким чином, автор, говорячи про українських біженців і переміщених осіб, розглядає як і тих, котрі були громадянами СРСР, так і тих, хто мав польське підданство, тим більше, що влада Радянського Союзу і тих, й інших намагалася вивезти на свою територію.

Для написання запропонованої статті автор використав переважно матеріали з Фонду Володимира Кубійовича, що знаходяться у Бібліотеці та Архівах Канади, а також деякі публікації - документальні, дослідницькі та публіцистичні за розглядуваною проблемою.

Лобіювання інтересів біженців

та переміщених осіб щодо їхньої імміграції до Канади

Канада, зважаючи на потужну українську громаду серед своїх громадян, протягом ХХ ст. постійно проявляла інтерес до долі українців у Європі. Під час Другої світової війни та після її закінчення цей інтерес, під впливом українських громадських організацій, був особливим і стосувався вирішення долі українських біженців та переміщених осіб.

Загалом, за підрахунками вчених, на час закінчення війни лише в Європі налічувалося до 40 млн біженців і переміщених осіб [3]. Серед них значний відсоток складали українці. Важко підрахувати, скільки ж їх було. Але, зважаючи на те, що щонайменше 5 млн радянських військових ще на початку війни потрапили до німецького полону, серед яких чималий відсоток складали українці, а інших 2,5 млн осіб було вивезено на примусові роботи до Німеччини з території України та східних теренів нинішньої Польщі, то цифра набігає чимала. Якщо ж до неї додати тих, хто змушений був покинути Україну чи Польщу з національно-політичних мотивів, то показник ще суттєво зростав. Не всім тим людям судилося дожити до закінчення війни. Значну частину після завершення війни Радянському Союзу вдалося репатріювати на батьківщину. Однак достеменно відомо, що 250 тис. українських біженців відмовилися від повернення до СРСР - серед них і ті, хто походив із західних областей України чи колишніх східних кресів Польщі.

Автор обрав темою для пропонованого матеріалу один з фрагментів зовнішньополітичної діяльності уряду Канади стосовно українських вигнанців під час війни і після її завершення з огляду на те, що на цю тему в Україні, як зрештою й у Польщі, не багато знайдеться інформації у дослідженнях вчених, хоч ще на завершальному етапі війни на цю тему велося доволі жваве листування з ініціативи Центрального українського бюро допомоги і Комітету українців Канади (КУК) з Верховним Комісаром у справі біженців і переміщених осіб. Крім того, КУК (тепер - Конґрес українців Канади) висунув перед федеральним урядом вимогу захистити українських вигнанців і надати можливість бодай частині з них поселитися в Канаді.

Спираючись на наявні дані, КУК ще у 1944 р. в листі на ім'я тодішнього прем'єр-міністра Канади В. Л. Маккензі Кінґа писав, що того року під німецьким пануванням проживало 5 млн українців поза межами України. В листі йшлося про обставини, що змусили тих людей не зі своєї власної волі залишити постійне місце проживання і мігрувати до Європи. В листі також підкреслювалося, що є, поза сумнівом, з названої кількості українців щонайменше 1 млн осіб, які не хотіли повертатись додому - переважно до Радянського Союзу, добре розуміючи, чим це все для них може закінчитися [2].

Авторові доволі важко було б виокремити, скільки ж з того мільйона було українців з власне польських теренів, про що вже дещо вище частково згадано. Але, що цей відсоток був чималий, сумніву немає.

У клопотаннях перед своїм урядом канадські українці писали до прем'єра, що ″українці, так само, як і білі росіяни (тобто хвиля російської еміграції по Першій світовій війні, революції та громадянській війні - В.М.) поляки та ін., твердо протистояли німцям, організовуючи повстання і систематичні саботажі. Окупаційний режим створив для них нестерпні умови, що характеризувались спланованим недоїданням, примусовою працею, ув'язненням і стратами. Тепер ті самі люди бояться нової хвилі терору під схожим тоталітарним радянським режимом. Цей страх доведений їх досвідом, коли сотні тисяч селян і інтелектуалів із Західної України були депортовані в Туркестан і Сибір (мова про депортацію з колишніх східних кресів, звідки також масово вивозили поляків у східному напрямку - В.М.). І це не було забуто в 1944 р., коли велика кількість населення України тікала від Червоної армії″ [2].

Як відомо, на заключному етапі війни в Європі питання долі біженців і переміщених осіб набирало все гострішого характеру, досягши апогею навесні 1945 р., коли Радянський Союз будь-що намагався повернути усіх біженців і переміщених осіб із-за кордону.

Зрозуміло, що серед них левову частку складали українці, в тому й з новостворених західних областей тодішньої УРСР. Не хотіли повертатися й поляки на батьківщину, яка на тривалий час потрапила до зони стратегічних інтересів СРСР, що загрожувало їм також переслідуваннями. Коли стало зрозумілим, що західні демократії не стануть змушувати поляків повертатися до своєї країни всупереч їх волі, канадські українці звернулися до прем'єр-міністра Маккензі Кінґа виступити з клопотанням, щоб така можливість була гарантована і українцям [2]. Комітет українців Канади задіяв усі можливості впливу на свій уряд, щоб той не допустив подальшої насильницької репатріації українських біженців та переміщених осіб. Про це свідчить чимало інших документів. Так, наприклад, 25 травня 1945 р. посол Канади в Радянському Союзі писав до заступника міністра закордонних справ Н. А. Робертсона, що ним отримана телеграма від голови КУК, доктора В. Кушніра, в якій висловлювався протест проти потурання британської влади насильному поверненню до СРСР українських біженців, яких радянський уряд називав фашистами. До речі, протест отримав і Верховний комісар для справ Канади в Лондоні [2].

Одночасно з діяльністю щодо врятування українських біженців від повернення до Радянського Союзу КУК намагався вплинути на урядові чинники Канади з метою визволення всього українського народу від поневолення в Радянському Союзі. Стимулом для того послужив факт уведення до складу держав - засновників Організації Об'єднаних Націй - поряд з СРСР ще й Української РСР та Білоруської РСР як держав, що найбільше постраждали в роки війни. Так, 19 травня 1945 р. КУК передав урядовій канадській делегації меморандум, в якому привернув увагу до того, що українці в себе на батьківщині не користуються правами людини, а сама УРСР не є суверенною державою у складі СРСР [4, c 207].

Канадські громадські організації, окремі відомі постаті українського, або й неукраїнського походження, намагалися вплинути на правлячі кола своєї країни енергійно втрутитися у вирішення долі українців поза межами України. Найбільш масовими були публікації в "Українському голосі" - часописі, що виходить з 1910 р., тобто понад століття. Протягом 1945 р. проблема українських біженців і переміщених осіб неодноразово підіймалася на шпальтах згаданого часопису в передових статтях. Для прикладу, під заголовком "Трагедія" 5 вересня 1945 р. була різко розкритикована угода Великої трійки в Ялті стосовно тих, хто під час війни з різних причин потрапив до Німеччини, але тепер не хотів повертатися на батьківщину, небезпідставно побоюючись репресій [4, 5]. В числі газети за 17 жовтня 1945 р. у статті "Чому ця жорстокість" йшлося про те саме [4, 5].

У свою чергу, українські скитальці зверталися до українців у Європі та Америці надати їм допомогу в уникненні від примусових депортацій і сприяти на перспективу у виїзді до інших країн. "Український голос" зафіксував ряд таких звернень. Зокрема навів звернення Українського комітету з Бад Ненндорфа, що в німецькій землі Ганновер, за підписами Ол. Семененка, Мирона Луцького та Іллі Сапіги, які просили негайної допомоги. У зверненні його автори писали: ″Ця допомога потрібна нам насамперед у формі признання нам, як політичним іміґрантам, права азилю. В дальшому допомога може виявитися у здобутті дозволу на виїзд до інших країн, в першу чергу до Канади...″ [4, 5].

До справи допомоги українським біженцям і переміщеним особам долучалися представники владних структур не лише українського походження. Немає сумніву, що ці люди, або їх частина, керувалися не просто філантропічними почуттями. Оскільки відсоток громадян українського походження у Канаді доволі помітний, про що автор вже вище згадав, політики провінційного і федерального рівнів активно боролися за їх голоси на виборах до загальноканадських і місцевих органів влади. Тому вони підключалися до вимог української громадськості. Наведемо бодай один приклад. До прем'єр-міністра В. Л. Маккензі Кінґа під час його перебування у Великій Британії у жовтні 1945 р. надійшло дві телеграми з Канади з вимогою опротестувати насильне вивезення українців з Німеччини до СРСР. Першу з них підписали 25 депутатів палати громад федерального парламенту, переважна більшість з яких не була українського походження, але представляла ті провінції, в яких проживало чимало українців. Сказане, насамперед, стосується Манітоби, Саскачевану, Альберти, тобто трьох степових провінцій. Іншу підписали представники КУК у Вінніпезі [4, 5].

До речі, Центральне українське бюро допомоги, про яке вже йшлося і яке теж діяло у Великій Британії, було створене заходами Фонду допомоги українців Канади і Українсько-американського допомогового комітету в Лондоні.

Щоб завершити з питанням протидії радянським намаганням повернути українських біженців до розширеного СРСР, у тому числі й колишніх громадян Польщі, наведемо ще факт звернення депутата палати громад з провінції Альберта А. Глинки з запитом до прем'єра Маккензі Кінґа, що збирається уряд робити далі, аби не видавати українських осіб на поталу. Прем'єр відповів, що уряд дуже уважно слідкує за справою і ″взяв курс″ на те, ″щоб захистити інтереси українців″. Таких запитів під час дебатів у канадському парламенті аж до середини 50-х рр. минулого століття у сховищах Бібліотеки і Архівів Канади можна знайти доволі багато.

Завершення статті читайте у наступному номері "З.С."

Список використаних джерел:

1. Макар В. Українці Канади - неперервний зв'язок із Україною. Частина І // Зовнішні справи. - 2016. - №9. - С. 6-11; Частина ІІ // Зовнішні справи. - 2016. - № 10. - С. 40-44.

2. Матеріали з Фонду Володимира Кубійовича про українських біженців і переміщених осіб. Library and Archives Canada (LAC). ̶ R 6531-0-8-E (стара сигнатура - MG 31. D 203). Volume 27. File 24.

3. Малиновська О. Кілька слів до Дня Біженця. - Форум націй. Газета Конґресу національних громад України №9/49. - 2006.

4. Войценко О. Літопис українського життя в Канаді. Т.5. Доба консолідаційних заходів. Воєнні роки й повоєнна розбудова. - Вінніпеґ: В-во Тризуб, 1973. - С. 207, 216, 219, 220, 224.

5. Український голос, 1945, 30 травня; Український голос, 1945, 5 вересня; Український голос, 1945, 17 жовтня; Український голос, 1945, 31 жовтня; Український голос, 1945, 26 грудня.

 

Автор пропонує кілька документів із Бібліотеки та Архівів Канади стосовно долі українських біженців та переміщених осіб в Європі та можливого їх поселення у Канаді.

Копія

ПРЕДМЕТ: Українці.

Центральному Українському Бюро GHQ CMF Допомоги,

Сассекський Парк, 218,

Фадінгтон, 3491/A2

Лондон. Вх. 2

22 лютого 1946 р.

Ваш запит від 2 листопада 1945 р. надісланий на розгляд вказаного управління.

1. На сьогодні 8950 українців утримуються в Британській тюрмі для військовослужбовців в Італії в статусі військовополонених. Всім цим людям надається можливість повернення до попередніх місць проживання, а також на Батьківщину у разі їх прохання. Звільнення тих, хто залишився в Італії, не підлягає сумніву.

2. Запропоновано, що доти, поки буде прийняте остаточне рішення щодо цих людей, вам краще спрямувати діяльність на організацію імміграції ваших співвітчизників в ті частини Америки, де вже компактно проживають українці.

3. Разом з тим, ми цілком схвалюємо вашу діяльність спільно з нашим Центром щодо питань благоустрою і пошуку інформації про родичів.

(Підпис)

Генерал-майор

D.A.G.

JD/ER

Копію : 2 округ,

217 зона.

No I SEP Rfts & Holding Centre (Yr 1829/I/a of 18 Feb.refers.)

Переклад з англійської мови.

Джерело: LAC. MG 31, D 203. Volume 27. File 24.

Меморандум

Високоповажному В. Л. Маккензі Кінґу

про українських біженців

від Комітету Українців Канади

701 Мк Інтунері блок

Вінніпеґ, Манітоба

Інформація стосується біженців українського походження, які нині проживають у Німеччині та інших західних країнах.

Є кілька категорій людей українського походження, які тепер проживають в країнах, окупованих західними союзниками:

ü Військовополонені;

ü Робітники, які носять стрічку на рукаві з надписом "Ost";

ü Біженці:

а) які залишили Західну Україну (Польщу) під час окупації Волині та Галичини СРСР в 1939 р.;

б) які добровільно чи з примусу втекли під час наступу Червоної армії та переокупації Західної України в 1944 р.;

в) які з примусу та під тиском обставин після війни були змушені в 1919-21 рр. залишити свої домівки в Польщі, Румунії, Болгарії, Чехословаччині, і навіть Німеччині, і через обставини змінювали місце проживання багато разів.

Фактично, найбільша кількість українців, яких ми віднесли до третьої категорії, також стали завербованими робітниками в Німеччині.

Хоча військовополонені та "Ost"-робітники були б, з усією вірогідністю, репатрійовані згідно з прийнятою практикою, якою керуються при репатріації військовополонених та "Ost"-робітників, слід зазначити, що багатьох з них намагаються повернути силоміць. Тому їх справи потребують спеціального розгляду.

До третьої категорії належать ті, хто добровільно прийме репатріацію. Але досить велика їх кількість буде наполягати на тому, щоб не повертатися до СРСР.

Всі вищезазначені біженці за територіальним походженням належали:

а) до Радянської України перед 1939 р.;

б) до територій, раніше підпорядкованих Польщі і, які лежать на схід від лінії Керзона.

Біженці першої категорії (а) потрапляють логічно до групи тих, хто вже перебуває під захистом Ліги Націй та Верховного Комісара.

Становище біженців другої категорії (б), які донині були пред'явниками польських паспортів, після того, як "лінію Керзона" визнано на Кримській конференції, є юридично близьким до категорії пред'явників нансенівських паспортів. Але очевидно, що це питання все ж мають вирішити авторитетні міжнародні організації.

Важко встановити кількість та категоризувати українських біженців у країнах, окупованих західними союзниками. Згідно з нашими даними, отриманими з надійних джерел, визначено, що кількість українських біженців сягає 5,000,000. Ця кількість підтверджується офіційним звітом, який з'явився 30 листопада 1944 р. в "Краківських вістях", українській газеті, яка друкується протягом німецької окупації. В газеті написано, що зареєстрована кількість українців, які жили під німецьким пануванням в 1944 р., складала 5,000,000 осіб. Враховуючи обставини, за яких ці 5 000 000 біженців залишили свої домівки, можна спокійно припустити, що кількість тих, хто впевнено виступав проти репатріації, буде наближатися як мінімум до 1,000,000.

Українці, так само, як і білі росіяни, поляки та ін., твердо протистояли німцям, організовуючи повстання і систематичні саботажі. Окупаційний режим створив для них нестерпні умови, що характеризувались спланованим недоїданням, примусовою працею, ув'язненням і стратами. Тепер ті ж самі люди бояться нової хвилі терору під схожим тоталітарним радянським режимом. Цей страх доведений їх досвідом, коли сотні тисяч селян і інтелектуалів із Західної України були депортовані в Туркестан і Сибір. І це не було забуто в 1944 р., коли велика кількість населення України тікала від Червоної армії.

Але треба також брати до уваги факт, що в Україні під час німецької окупації, німці самі керували справами, не допускаючи української місцевої адміністрації. Через цю обставину, всі українці, які проживали під німецьким пануванням і хотіли вижити, були змушені мати справу з німецькою адміністрацією. Є небезпека, що будь-кого, або навіть всіх цих знедолених невдах, можуть звинуватити у колабораціонізмі. З позиції радянської політики, кожна така людина може безпідставно бути названа "колаборантом", заарештована і переслідувана методами, спільними для всіх тоталітарних держав. Ця подвійна загроза, подвійний страх, властивий народові, який живе між Німеччиною і Росією, призвели до нестабільності, змін і демографічної анархії.

Ми шкодуємо, що неспроможні надавати хоч якусь допомогу знедоленим жертвам, які перебувають нині під радянською окупацією, де здійснюється неузгоджена політика, що панує у контрольованих Радянським Союзом країнах. Однак ми хотіли надати допомогу тим біженцям, яким ще можна допомогти, тобто тим, хто перебуває на територіях під британською й американською окупаціями.

Ми отримали інформацію з Європи, в якій йдеться, що Радянський Союз вимагає репатріації українських біженців, які прибули тепер з окупованих СРСР територій на схід від лінії Керзона. Ради людяності ми звертаємось до Уряду Канади зробити все можливе, щоб запобігти тим депортаціям до Радянського Союзу. Прем'єр-міністр Черчилль нещодавно оголосив, що поляків, які не бажають повертатися на батьківщину, не будуть до цього змушувати. Їм буде дозволено залишитися там, де вони тепер. Ми закликаємо, так само застосувати цей принцип до українських біженців і щоб питання про їх репатріацію розглядалось окремо.

Комітет Українців Канади

о[тець] С. В. Савчук, віце-през.

Я. В. Арсенич, секретар

Вінніпеґ. Манітоба,

23 травня 1945 р.