Історичне минуле

Українські скитальники після Другої світової війни
Віталій Макар
21.10.2017, 12:55

 

Частина ІІ

Українці у контексті імміграційної політики Канади

Першою країною, що у травні 1947 р. відкрила свої кордони для масового переселення переміщених осіб, стала Велика Британія. Хоча й до того часу окремі особи виїздили шляхом індивідуального переселення до рідних у Канаді, Сполучених Штатах Америки чи Аргентині. Але їхній відсоток був незначним, щоб стати помітним явищем у загальній переселенській акції. Англійська ініціатива та сприятливі поселенські умови якраз надійшли в час погіршення матеріального стану у таборах для переміщених осіб. Завдяки даній схемі переселення частина молодого й працездатного елементу, в основному з Британської окупаційної зони Німеччини, власне виїхала до Великої Британії.

Біженці та переміщені особи в перші повоєнні роки складали значний відсоток у загальному балансі канадської імміграції. Після завершення війни і до 1953 р. до Канади прибуло близько 180 тис. таких осіб. У даному випадку канадський уряд тісно співпрацював з Міжнародною організацією у справах біженців та Верховним комісаром ООН з даного питання. За кількістю прийнятих біженців Канада на початку 50-х рр. займала друге місце після Сполучених Штатів Америки [1].

Цілком зрозуміло, що до вказаної кількості орієнтовно належало 35-40 тис. українців, котрі приєдналися до своїх земляків у Канаді. Ця імміграція цілком відрізнялася від міграційних потоків попередніх періодів,бо виявилася найскладнішим українським переселенським рухом до Країни Кленового Листка. Як зауважив відомий американський історик, іноземний член НАН України Василь Маркусь, генерація, котра прибула на Захід після Другої світової війни, ″залишила помітний слід на структурі, методах дії і концепції еміграції″ [2].

Деколи наводяться й інші дані щодо кількості прибулих, після Другої світової війни, українців до Канади. Так, наприклад, вказується близько 50 тис. українців, причому їх умовно можна поділити на чотири категорії:

· особи, котрі потрапили до Канади за допомогою міжнародних організацій - 80%;

· члени польських військових формувань - 10%;

· українські емігранти, які перебували в західноєвропейських країнах - 7%;

· бійці дивізії "Галичина" - 3% [3].

Канадський уряд керувався при цьому не стільки почуттям гуманітарної допомоги, як доцільністю імміграції з точки зору соціально-економічного розвитку країни. На сторінках багатьох газет та журналів і навіть з парламентської трибуни лунали заяви, в яких вихваляли імміграцію як необхідну умову прогресу та процвітання Канади. Канадські промисловці в умовах післявоєнного економічного підйому вимагали відміни обмежень на імміграцію й збільшення контингенту привізної робочої сили. Тому канадська імміграційна політика стосовно осіб українського походження, та й не тільки них, базувалася на наступних принципах.

По-перше, збільшення населення за рахунок імміграції для потреб канадського господарства. Загалом, в канадському середовищі склався стереотип стосовно українців як фермерів та робітників. Це певною мірою зіграло на користь самих українців, котрі очікували на вирішення своєї долі у Європі. Більша частина з них іммігрувала до Канади в цей час саме за умови праці в сільському господарстві або ж у промисловості.

При розгляді канадської імміграційної політики потрібно враховувати, що найважливішим елементом у її формуванні залишалося положення пункту 95 ще Акту про Північну Британську Америку від 1867 р., якому цьогоріч виповнилося 150 років. Власне ним надавалося право на ведення відповідної політики як федеральному, так і провінційним урядам. З огляду на це, деколи урядовцям та парламентарям не вдавалося знайти порозуміння з даного питання. Негативно, наприклад, позначилось небажання Квебеку приймати будь-які позитивні рішення імміграційного плану - з мотивів, що це може збільшити приплив до провінції прихильників англоканадської орієнтації.

На момент завершення Другої світової війни міграційне законодавство Канади функціонувало згідно імміграційного Акту від 1910 р., в якому зазначалися основні положення, що регулювали імміграцію аж до 1952 року [4]. Також, певною мірою, негативно позначилося розпорядження федеративної влади від березня 1931 р., в якому обмежувався в'їзд до країни внаслідок економічної депресії. Згідно з даним розпорядженням кваліфіковані робітники та працівники без кваліфікацій вважалися небажаними особами для в'їзду до Канади . Натомість, преференції надавалася фермерам, котрі були спроможні власними коштами вести господарство, сільськогосподарським працівникам та прислузі.

Відповідно до імміграційного Акту 1910 р. кабінет міністрів міг давати розпорядження, що регулювали б кількість, етнічний склад та професійний рівень потенційних мігрантів. На початку 1946 р. було створено спеціальний комітет по вивченню питання повоєнної імміграції до Канади.

Важливим є те, що активну позицію у просуванні інтересів українців зайняв вже згадуваний Комітет українців Канади. КУК брав дієву участь у дебатах канадського парламенту, підтримуючи бажання в'їхати до Канади українських біженців та переміщених осіб, оскільки їхня етнічна батьківщина була окупована російським комуністичним режимом. Потрібно все ж віддати належне сенату Канади, який на комітетському слуханні у травні 1946 р. взяв до уваги інформацію представників КУК.

Зовнішньополітичні чинники також впливали на імміграційну політику Канади. В 1946 р. уряд Великої Британії зробив запит про можливість імміграції до Канади 4 тис. громадян Польщі через їхнє небажання бути репатрійованими на батьківщину [5]. Канада надала таку можливість цим полякам. Частина з них кваліфікувалася як сільськогосподарські робітники, інша ж іммігрувала за програмою возз'єднання сімей. Успіх польської схеми призвів до тиску бізнесових груп на державні установи країни з вимогою збільшення квоти імміграції як необхідного атрибуту розвитку канадського господарства. Вже незабаром, а саме наступного року, квота на прийом 5 тис. біженців була затверджена. У 1948 р. дана квота зросла до 40 тис. осіб [5]. Безперечно, це зовсім не означало, що на практиці всі бажаючі зможуть переселитися до Канади. В даному контексті доречно навести фрагмент виступу прем'єр-міністра Маккензі Кінґа в палаті громад канадського парламенту, де він, зокрема, зазначив: ″Нова політика (мається на увазі імміграційна. - В.М.) визнає необхідність збільшення населення за рахунок селекційної імміграційної політики для забезпечення потреб економіки″ [6]. Також він зауважив, що імміграція до Канади не є фундаментальним правом, а радше привілеєм.

Політика канадського уряду щодо українців та інших біженців і переміщених осіб була доволі стриманою в цей період, базуючись на розпорядженнях уряду, що, у свою чергу, приймалися під тиском членів парламенту, транспортних компаній, етнічних організацій, включаючи КУК. Крім того, на формування імміграційної політики впливала доволі чітка політика держави стосовно перевірки на причетність до військових злочинів, вікових обмежень тощо. Керуючись такими принципами, Канада прийняла впродовж 1947 - 1952 рр. близько 164 тис. осіб, з яких приблизно 27 тис. були українцями [1].

Вкрай складною проблемою на той час вважалося можливе переселення до Канади бійців дивізії "Галичина". Комітет українців Канади прикладав усіх зусиль, щоб запевнити федеральний уряд у непричетності дивізійників до військових злочинів проти людства. Принагідно нагадаємо, що Велика Британія надала притулок цим особам, попередньо вивчивши стан справ. Радянські намагання здійснити репатріацію бійців дивізії з Італії до СРСР провалилися після того, як британське командування прийняло рішення про переведення полонених на територію Східної Англії. Цьому активно сприяли представники української громадськості, які відвідували дивізійників. Зокрема у березні 1946 р. їх відвідав президент КУК В. Кушнір, у липні того ж року - голова об'єднаних Українських комітетів допомоги у США і Канаді В. Галан, а наступного року - А. Глинка, депутат канадського парламенту [7].

Варто зауважити, що серйозним лобістом бійців дивізії "Галичина" у справі їхньої імміграції до Канади був Б. Панчук, канадець українського походження, котрий у 1940 р. вступив на військову службу до канадських Королівських повітряних сил і перебував на той час в Об'єднаному Королівстві. За його участі та під його керівництвом було створено Центральне українське бюро допомоги у Лондоні, що займалося саме питаннями переселення постраждалих на Північноамериканський континент. До його заслуг належить й активне листування з представниками канадського уряду у справі дивізійників, в якому він роз'яснював та підтримував можливість бійців іммігрувати до Канади, оскільки з 1948 р. вони перестали бути військовополоненими.

Канадським урядовим колам у той час було непросто прийняти рішення. Із застереженнями щодо даного питання виступив Конґрес євреїв Канади, вимагаючи повного розслідування щодо можливої участі дивізійників у співпраці та каральних заходах СС. Після відповідних досліджень тільки три особи підпали під категорію небажаних, а натомість із 5 січня 1951 р., після відповідного рішення канадського уряду, бійці 1-ої Української дивізії могли іммігрувати до Канади [4, P. 425].

Загальні висновки

Підсумовуючи, можна зробити наступні висновки: по-перше, представники українських етнічних організацій, активні громадські та політичні діячі з українсько-канадського середовища зайняли активну лобістську позицію і всіма можливими засобами відстоювали права та інтереси своїх співвітчизників у справі їхньої можливої імміграції до Канади; по-друге, українська етнічна група Канади після Другої світової війни поповнилася біженцями та переміщеними особами українського походження, причому, останні суттєво підсилили позиції українства у громадсько-політичному житті країни; по-третє, канадська імміграційна політика щодо біженців та переміщених осіб була достатньо зваженою. Переселення українців відбувалося за різними міграційними схемами, де чітко проглядалося бажання канадського уряду, з одного боку, заповнити сільськогосподарський та економічний вакуум за рахунок збільшення населення Канади, а з іншого, - проводячи особисті розслідування, бути застрахованим від небажаних наслідків імміграції. По-четверте, значною мірою під впливом української громади Канади її уряд у повоєнні роки не лише прихистив українських скитальників, а й послідовно захищає інтереси України на міжнародній арені після здобуття нею незалежності. Цьому сприяє й факт наявності серед правлячої еліти Канади політиків українського походження, які відіграють далеко не другорядну роль.

Список використаних джерел:

1. Report of the Department of Citizenship and Immigration for the Fiscal Year Ended March 31, 1952. - Ottawa, 1952.

2. Маркусь В. Українська західна діаспора на порозі ХХІ-го століття // Українська діаспора. - 1993. - Ч.3. - С. 28.

3. Luciuk L. Unintented Consequences in Refugee Resettlement: Post-War Ukrainian Refugee Immigration to Canada // International Migration Review. - 1986. - Vol.20. - P. 472.

4. Momryk M. Ukrainian DP Immigration and Government Policy in Canada, 1946-52 / The Refugee Experience: Ukrainian Displaced Persons after World War II. Eds. Isajiw W., Boshyk Y., Senkus R. - Edmonton: CIUS, 1992.

5. Troper H. The Canadian Government and DPs, 1945-8 / The Refugee Experience: Ukrainian Displaced Persons after World War II. Eds. Isajiw W., Boshyk Y., Senkus R. - Edmonton: CIUS, 1992. - P. 408.

6. Pickersgill J.W., Foster D.F. The MacKenzie King Record. Vol.4, 1947-1948. - University of Toronto Press, 1970. - P. 35.

7. Боляновський А. Дивізія "Галичина". Історія. - Львів, 2000. - С. 374.

 

Автор пропонує ознайомитись із документом із Бібліотеки та Архівів Канади стосовно долі українських біженців та переміщених осіб в Європі та можливого їх поселення у Канаді (мову та граматику оригіналів документів збережено).

Високоповажному В. Л. Маккензі Кінґу, Вінніпеґ. Манітоба,

Прем'єрові Канади, 19 грудня 1945 р.

Оттава, Канада

Високоповажний пане!

Ми звертаємось до Вас, як до лідера найдемократичнішої країни з західної цивілізації, країни, яка завжди була першою стосовно свободи, і захищала особисті права людини. Ми просили Вас втрутитись і в такий спосіб запобігти найбільшим злочинним діям проти особистих прав людей, що загрожують нині сотням тисяч безневинних емігрантів у Європі.

Ми саме отримали телеграму від постійного та надійного джерела, про те, що військові власті у Британській та Американській окупаційних зонах у Європі розпорядились, щоб емігранти українського походження були повернуті до радянських репатріаційних таборів для примусового перевезення до СРСР. Це розпорядження набагато суворіше, ніж вирок смертної кари союзницького суду у Нюрнбергу для військових злочинців. Легітимний суд, правосуддя намагається надати воєнним злочинцям законну можливість захисту. Розпорядження насильницької репатріації українських емігрантів є вироком смертної кари, нав'язане їм без звинувачення, без суду і без права на законний захист.

Якщо ж це є засобом для втихомирення Росії, то, звичайно, ми не можемо пожертвувати найпростішими людськими правами - основою нашої західної цивілізації для такого умиротворення. Якщо ми пожертвуємо усім цим, то зруйнуємо основу принципів демократії, за яку боролись і віддали своє життя наші юнаки на полі бою у варварській війні проти фашизму. Рішення про таке жертвоприношення мало бути прийнятим або через нестачу продуманості або через недооцінку наслідків для основних принципів нашої цивілізації. Ще є шанс запобігти вчиненню злочину, який позначатиметься із щораз більшою силою на майбутніх поколіннях, із силою більшою, ніж та, яку справляв на нас Версальський договір. Ось до чого ми закликаємо Вас.

Цілком очевидним для сучасності є факт, що Росія здобула дипломатичну перемогу над Рузвельтом і Черчіллем в Ялті, коли домоглася їх згоди щодо силової репатріації радянських громадян з-за кордону. Їхня згода була досягнута Сталіном без розкриття причини цієї вимоги. Мета Росії стала зрозумілою лише після поразки гітлеризму. Відразу ж після колапсу Німеччини СРСР спрямував свої сили на здійснення політики насильницької репатріації, повертаючи людей, які жили в будь-який час на територіях, які нині окуповані та контрольовані радянською армією. У такий спосіб Росія намагалася зруйнувати всі демократичні сили в себе та знищити будь-яку опозицію щодо своєї грубої диктатури, а отже викорінити навіть найменший прояв опозиції до її зовнішньої політики щодо територіальної експансії та світового домінування. Росія інтерпретувала політику насильної репатріації above referred to, охоплювала нею не лише власних громадян, але й біженців, тобто, використовувала розбіжності, що у цьому питанні розділяли британський та американський уряди, які відстоювали свободу особистості. На жаль, однак, дехто з персоналу Західних об'єднаних сил підтримував Росію у її вимогах і насильна репатріація за підтримки окупаційних військ Альянсу продовжувалася. Однак біженці, завдяки своїм діям, зокрема масовим самогубствам, створили настільки сильну громадську думку, що західні союзники змушені були застосувати контрдії для того, щоб припинити насильну репатріацію. Але, відповідно до новин, які ми щойно отримали, ця спроба західних союзників вочевидь зазнала поразки.

Насильна репатріація суперечить не лише добре засвоєним моральним принципам цивілізації, але й звичаєвим та писаним міжнародним законам про невід'ємні права людини західної цивілізації. Велика кількість українських біженців в Німеччині, Австрії, Італії, Франції, Бельгії та Голландії є людьми, які ніколи не були громадянами Росії, тому що вони прийшли з територій, які до початку війни були або під владою Польщі, або Чехословаччини, або Румунії. Ці території стали частиною Російської імперії тільки після насильної анексії східних європейських територій під час війни. Іншими словами, ці території не належали Росії де-юре і тому, відповідно до міжнародного права, люди на цих територіях ніколи не стануть громадянами країни, яка приєднала їх силоміць. Навіть у випадку, коли території належать країні відповідно до рішення міжнародного трибуналу, люди на таких залишених землях мають право плебісциту або право на свободу вибору громадянства. Цей основний принцип міжнародного права був закріплений усіма міжнародними договорами і визнаний всіма міжнародними трибуналами.

Радянський Союз, знаючи це, не мав права застосувати до цих людей примусову політику репатріації з метою знищення їх, тому, що вони були живими символами демократичного способу життя. Серед них - високоосвічені люди, єпископи, священики, лікарі, інженери, спеціалісти з техніки, письменники та ін. Ми стверджуємо той факт, що ці люди не могли більше шукати засобів для існування в країні, яка забороняла вільно висловлюватися і знищувала будь-яку опозицію.

Інша частина українських біженців - ті, які залишили свою рідну землю, що була у складі Росії до війни. Вони покинули домівки або для примусової праці в Німеччині, або як біженці, які стають гарматним м'ясом у Східній Європі. Пекло, через яке пройшли українці, є наслідком ворожої політики двох протиборчих сил на Східному фронті, які поставили цих людей у безвихідне становище - бути ворогом для двох протиборчих сил. Крім цього, відсутність правосуддя, політичні репресії радянської диктатури породили у свідомості цих людей бажання жити краще за кордоном як біженці, ніж як громадяни в своїй країні.

Через нестачу відомостей ми не знаємо, яка частина біженців цієї групи зареєстрована, але вони є справжніми політичними біженцями, які завжди були під захистом Міжнародного права та Ліги Націй - біженці, які отримали право на особистий захист. Ці біженці ніяк не відрізнялись від тих, з якими міжнародний трибунал мав справу у минулому, наприклад румуни, греки, болгари, турки, поляки, а пізніше іспанські піддані. У 1917 році 1,5 мільйона біженців із Росії, за допомогою Ліги Націй, було надано право на притулок у 45 країнах світу, і їхнє право особистої свободи було визнане, щонайменше, у 50 країнах світу.

Зважаючи на факт, що принцип притулку став однією з опор демократичної цивілізації, ми відчуваємо, що приблизно мільйонові українських біженців, які стали ними через примусову трудову політику Німеччини, Австрії, і т.д., потрібно надати те саме право притулку і те саме право особистої свободи в західних демократичних країнах.

Відтоді, як права притулку для політичних біженців дотримувалися в біблейські часи, в часи Римської імперії, а згодом націями християнської цивілізації, з тих пір, як це право поважалося усім цивілізованим світом, особливо Великою Британією, Францією та Америкою після Першої світової війни, і відтоді, як цей принцип був визнаний Лігою Націй, звичайно, в наші часи, коли ми живемо великими ідеалами демократії, за яку боролися, помирали і, нарешті, перемогли, цей принцип не повинен забутися. Відмова від нього стала б відмовою від нашого способу життя і мовчазним схваленням здійснення злочину проти принципів Чотирьох Свобод Атлантичної Хартії.

Підтримати цей принцип і надати притулок цим біженцям - відповідальність і справді урочистий обов'язок усієї Західної цивілізації. Інакше кров, пролита нашими чоловіками на полях битви, знову була пролита марно. Так треба вчинити не тільки ради тих біженців, але й ради Західної цивілізації, і ради нашого життя. Ми не можемо обміняти основні принципи нашого способу життя на сумнівні політичні переваги.

Ми не пропонуємо, щоб Ви втрутилися у внутрішні справи Радянського Союзу, але оскільки ці біженці перебувають тепер у зонах, зайнятих західними союзниками, ми відчуваємо, що виконання цього принципу не суперечило б внутрішній політиці Росії - нашого союзника а, отже, покірливо пропонуємо дещо терміново зробити.

Дякуємо, щиро віддані вам.

Комітет Українців Канади.

О[тець] В. Кушнір, Президент

В. Коссак, віце-президент Я. В. Арсенич, секретар,

Я. Р. Соломон,

Т. Дацьків, скрабник Б. Дима, М. Д. Др. І. Ґулей

Т. Д. Ферлей

Підтримано:

Греко-Католицька Дієцезія Канади: Василь В. Ладика, орд[инарний] єпископ

Ніл Н. Саварин, допоміжний єпископ.

Українська Греко-Православна Церква Канади: Протоієрей, С.В. Савчук, адміністратор.

Українська Канадська Ветеранська Асоціація: капітан Я. Ц. Карасевич, президент.

Переклад з англійської мови.

Джерело: LAC. MG 31, D 203. Volume 27. File 24.