Історичне минуле

Українська революція у споминах Томаша Масарика «світова революція за війни й у війні 1914-1918»
Степан Віднянський
27.03.2017, 23:36

 

Указом Президента України П. Порошенка від 22 січня 2016 р. "Про заходи з відзначення 100-річчя подій Української революції 1917-1921 років" 2017 рік проголошений Роком Української революції 1917-1921 рр. Ним, зокрема, передбачено проведення низки заходів, у тому числі підготовку та публікацію наукових праць, присвячених 100-літньому ювілею Української революції, її ролі в історії України та Європи, життю і діяльності учасників українського визвольного руху початку ХХ ст. У зв'язку з цим слід зазначити, що важливим джерелом поглиблення знань та історичної пам'яті про Українську революцію 1917-1921 рр. є також спогади безпосередніх свідків і, певною мірою, учасників революційних подій в Україні з числа іноземців, яких у роки Великої війни доля закинула до революційних Росії та України. До таких, беззаперечно авторитетних особистостей, належить Томаш Масарик, діяльність, промови, інтерв'ю та спогади якого дають можливість з'ясувати окремі маловідомі сторінки історії, пов'язаної з національно-визвольними змаганнями українців під час Першої світової війни.

Вчений, філософ-гуманіст, громадсько-політичний і державний діяч Чехословаччини Масарик Томаш-Гарріг (1850-1937) залишив глибокий слід у багатьох галузях пізнання й практики, ще за життя здобувши широке міжнародне визнання. Мало того, без перебільшення можна сказати, що він був одним із найвпливовіших європейських політиків-демократів першої половини 20 ст., погляди й діяльність якого впливали на формування нового політичного устрою в Центрально-Східній Європі після Першої світової війни. Мабуть, не випадково в ті часи саме його чимало європейських діячів бачили найвірогіднішим кандидатом на посаду президента Сполучених Штатів Європи в разі їх створення.

Особливої поваги заслуговує ця видатна історична постать в українського народу, особливо на сучасному етапі національно-культурного відродження і розбудови незалежної Української держави. Протягом своєї багаторічної плідної наукової, громадсько-політичної і державницької діяльності Томаш Масарик мав нагоду досить грунтовно ознайомитися з українським питанням, причому цьому сприяли як його наукові інтереси й пошуки, так і практична діяльність, в ході якої доля неодноразово зводила його з українцями та Україною. Він одним із перших на Заході звернув увагу на існування "українського питання", що, як правило, трактував у контексті загальнослов'янського. Ще до Першої світової війни Масарик вивчав історичне минуле, національні проблеми й національно-визвольні прагнення українського народу як традиційного джерела російсько-польського конфлікту, визнавав суттєві відмінності між "малорусами" і "великорусами" та національну й етнографічну єдність "малорусів" і "русинів", розділених політичними кордонами, відносив українців до найбільших з числа поневолених народів Європи, симпатизував їх національно-визвольним змаганням і з розумінням ставився до національно-культурних і, з певним застереженням, до політичних вимог українців.

Вперше Т. Масарик безпосередньо зіткнувся з проблемами України, зокрема, українського національного руху в Галичині, будучи послом австрійського парламенту в 1891-1893 і 1907-1911 роках. Встановлені тоді приязні стосунки і співпраця Масарика з галицькими послами С. Дністрянським, О. Колессою, К. Трильовським, Є. Петрушевичем та іншими, а також його знайомство у 1893 р. з І. Франком та їхні дружні, творчі зв'язки (Франко, наприклад, присвятив Масарику переклад "Вибраних поезій" К. Гавлічека-Боровського (1901), зацікавленість Масарика працями М. Драгоманова тощо мали неабияке значення для розуміння ним українських проблем і національно-визвольних змагань. Спільна праця в австрійському парламенті та спільна мета чехів і українців - визволення з-під гніту Австро-Угорської монархії - не могли не спричинитися до виникнення симпатій, вироблення стійкого почуття солідарності і розуміння Масариком проблем України. У 1908 р., наприклад, він двічі виступав у парламенті на захист національно-культурних прав галицьких русинів-українців від москвофільства та польських утисків. Тоді ж був обраний дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка.

Як професор Празького університету, Т. Масарик мав можливість познайомитися з українською студентською молоддю, яка на знак протесту проти заборони австрійськими властями заснувати український університет у Галичині, в 1902 р. деякий час продовжувала навчання у вишах Європи, в тому числі і в Празі (близько 30 чол.). Цікаві спогади про навчання і враження від лекцій Масарика та його батьківську турботу залишили студенти зі Львова І. Брик та Л. Ганкевич. Вони, зокрема, відзначали, що перебування і навчання львівської молоді в Празькому університеті відіграло велику роль у пропаганді ідей чеського реалізму й чесько-українських взаємин на рідному грунті. Адже саме у Львові в 1902 р. вперше було перекладено і видано українською мовою відому працю Т. Масарика "Ідеали гуманності".

У 1915 р. Томаш Масарик, переслідуваний австрійською владою через свою громадсько-політичну діяльність, вимушений був емігрувати з Праги - перебував у Женеві, Парижі та Лондоні, де зі своїми однодумцями створив й очолив Чехословацьку національну раду (ЧНР), розпочавши закордонну національно-визвольну акцію з утворення чехословацької держави, яку він пов'язував, насамперед, із безумовною поразкою держав Четверного союзу в Першій світовій війні й розпадом Австро-Угорщини. Саме ця переконаність чеського політика (ще у 1906 р. в газеті "Русская Воля" в статті "Delenda est Austria!" він наполягав на необхідності зникнення Австро-Угорщини) і зумовила його досить суперечливе ставлення до розв'язання українського питання, зокрема щодо української державності.

Свідченням цього стали і заяви та дії Масарика під час перебування з травня 1917 р. по березень 1918 р. у революційній Росії, в тому числі й в Україні, в Києві, куди він приїздив за цей час тричі та знаходився в цілому понад чотири місяці, у тому числі на початку 1918 р. під час першої більшовицької навали на Україну і видання ІУ Універсалу Української Центральної Ради, що створював міжнародно-правові засади для повноправної участі делегації УНР у переговорах в Брест-Литовську і підписання нею мирного договору з Центральноєвропейськими державами. "У Росію мене, - згадував згодом Томаш Масарик в бесідах з відомим чеським письменником і журналістом Карелом Чапеком. - з одного боку, запросила наша Філія народної ради (ЧНР - Авт.) - назріло невідкладне завдання об'єднати нашу закордонну акцію в країнах Угоди (Антанти - Авт.). З іншого боку - йшлося про рекрутування та організацію наших добровольців з російських таборів для військовополонених і, найголовніше, можливість створення з них самостійного корпусу, де-факто вже нашого власного війська, що боротиметься проти Австрії".

Саме в Україні, де в силу обставин в таборах перебувала переважна більшість полонених чехів і словаків, а також із жовтня 1917 р. знаходилися чеські військові підрозділи російської армії, Т. Масарик розгорнув активну діяльність з формування окремого Чесько-Словацького військового корпусу, і йому довелося вести переговори про статус цих військових частин не лише з Тимчасовим урядом в Петрограді, але й з представниками українського уряду в Києві. Зафіксовано його безпосередні особисті контакти з М. Грушевським, В. Винниченком, О. Шульгіним, С. Петлюрою. Завдяки наполегливості Масарика і за участю представника українського уряду Шульгіна наприкінці жовтня 1917 р. було укладено Угоду з командуванням Київського військового округу та Південно-Західного фронту про умови дислокації, постачання і порядок використання чехословацьких частин, в якій підтверджувалося невтручання останніх до збройної боротьби всередині Росії на боці будь-якої політичної партії і водночас проголошувалось їхнє прагнення ведення війни проти австро-німецьких військ. Саме в Україні, завдяки підтримці Центральної Ради, було завершено формування майже 50-ти тисячного чехословацького війська, а під містечком Зборов відбулося його "бойове хрещення" в червні 1917 р. У щоденнику Винниченка є цікаві записи, присвячені тим подіям, зокрема такі слова: "...хто зна, коли б ми в 1917 р. не надали допомоги чеським Легіонам, чи живі б були і Масарик і Бенеш і вся їх державність".

Поряд із цим, у Києві Масарик був свідком становлення Української Народної Республіки, активно спілкувався не лише з діячами Української революції, а й з українською громадськістю, займався публіцистичною й громадсько-політичною діяльністю. Зокрема, він 14 разів виступав перед своїм військом, а також перед українською громадськістю і представниками інших народів, дав принаймні три інтерв'ю київським газетам, де друкувалися і окремі його промови та статті. При цьому завжди так чи інакше Масарик порушував у них українське питання, ставлення до УНР, її урядів, універсалів тощо. Наприклад, в промові "Про нашу політичну ситуацію" на загальних зборах Київської філії ЧНР 1 грудня 1917 р. він казав: "Насамперед мушу говорити про Україну, зокрема про український уряд. Ми мусимо з ним рахуватися, бо наш корпус перебуває на українській території. Ми дуже зацікавлені бути з українцями в якнайкращих стосунках і відповідно до цього робити всі свої офіційні заходи і в приватних зносинах та житті. Ми стоїмо перед політичною дійсністю - цей уряд тут існує. І хоч я бажав би, щоб його ставлення до Росії було інше, ніж є та буде, проте ми мусимо з цією політичною силою вести переговори і мусимо поводитися лояльно, що фактично так і є... Я констатую, що наші офіційні відносини з Україною, з українським урядом дуже гарні".

Отже, Томаш Масарик прихильно ставився до Української Центральної Ради (згодом негативно оцінював Гетьманщину, що пояснюється пронімецькою орієнтацією гетьмана П. Скоропадського, але визнав, вже як президент Чехословаччини, Директорію УНР), позитивно оцінював ІІІ Універсал ЦР, адже вирішення українського питання уявляв лише в напрямі того чи іншого державного зв'язку (самоврядування, автономія, федерація) з Росією, яка повинна щонайшвидше стати демократичною, але передумовою справжньої федерації він вважав попередню самостійність народів, бо тільки "вільні народи самі можуть вирішувати, чи вони бажають федеруватися і з ким". 12 грудня 1917 р. на організованому і проведеному Масариком у київському цирку мітингу поневолених народів він виступив з великою промовою, в якій вперше висловився за право українців поряд з іншими середньоєвропейськими народами на державну незалежність і національну соборність: "Ми об'єднуємося, щоб боронити свої права проти відомого німецького "Дранг нах Остен", який вже проковтнув полабських і прибалтійських слов'ян. Проти нього ми хочемо збудувати бар'єр з вільних народів, що починаючись від Балтійського моря, простягався б уздовж вільних і об'єднаних держав: Польщі, Чехословаччини, Румунії, Югославії і України... Ми переконані, що настав час реорганізації Європи і всього людства на засадах демократії й національності".

Але прихильне ставлення Т. Масарика до УЦР змінилося після проголошення нею ІУ Універсалу і, особливо, після підписання Брестського мирного договору з Центральними країнами, на вкрай негативне. Адже мова йшла не просто про мир, а й про військово-політичний союз з німцями та австрійцями, яких політик вважав ворогами чехо-словаків. До того ж, Масарик вважав, що усамостійнення України спричинить новий розкол у лоні Слов'янщини, а також ослабить великодержавну силу Росії як головну противагу пангерманській небезпеці для слов'янських народів, а сама самостійна Україна потрапить під вплив Німеччини. Ще в серпні 1917 р. в інтерв'ю газеті "Утро России" Масарик заявляв: "Щодо українського питання я думаю, що це є питання місцевого самоврядування. Малоруси, на мою думку, мають спільного ворога в особі Німеччини..., там останнім часом зовсім чітко і відкрито говорять про захоплення України... Так що я гадаю, що в інтересах самих українців є сильна Росія".

Отже, об'єктивні інтереси, що визначали зовнішньополітичну орієнтацію українських і чеських самостійників, на той час не лише розійшлися, але й були діаметрально протилежними. Для чехів Росія була природним союзником у боротьбі проти Австро-Угорщини та Німеччини. А для уряду УНР Німеччина на той час була головним союзником у боротьбі за виживання.

У своїх споминах "Світова революція за війни й у війні 1914-1918", що вийшли у двох частинах в українському перекладі у Львові в 1930 р., Томаш Масарик описує свою зустріч з міністром закордонних справ УНР Шульгіним відразу ж після видання IV Універсалу: "...я повідомив 26 січня міністра закордонних справ О.Я. Шульгіна.., що IV Універсалом наша умова є розв'язана і що ми якнайшвидше виведемо з України своє військо: наше військо формувалося в порозумінні з Росією, Росії присягали наші вояки на вірність, Росії ми були віддані й не можемо звертати в другий бік, хоч проти України та її політики ніяк не хочемо виступати; українське питання буде вирішувати також Росія, а ми принципово не втручаємося у внутрішні справи Росії... ...за даних обставин вважаю відірвання від Росії помилкою, особливо тому, що Україна розбурхана і, не маючи підготовленої адміністрації, потрапить під надмірно сильний вплив Австрії й Німеччини".

27 лютого 1918 р., вже перебуваючи в Москві, Масарик у своїй промові "Далі і вперед" конкретизував свою позицію щодо ІУ Універсалу і Брестського миру УНР: "Ми визнали Україну, коли вона III Універсалом проголосила себе державою, але в рамках федеративної Росії. Це ми могли прийняти з чеського і слов'янского становища. 25 січня 1918 р. (я маю на увазі новий календар) українці видали ІУ Універсал, в якому проголосили себе зовсім самостійною державою, але вже не в рамках федеративної Росії, і де чітко сказали, що вони вже не воюватимуть та що хочуть миру; зокрема, в ньому було зазначено, що українці хочуть жити у згоді з Австро-Угорщиною, так само, як і з іншими країнами... ІУ Універсал суттєво порушив нашу умову. Ми визнали Україну як частину Росії і гадали, що Україна буде ще воювати. Але в IV Універсалі сказано, що війни не буде, що буде мир, і зокрема з Австро-Угорщиною; отже, в цих двох пунктах змінюється наша умова. Тому я формально відкликав її. Я сам особисто, оскільки мав повноваження це говорити, не годен визнати самостійною Україну поза рамками Росії як правно-політичну формацію. Це є рішуче проти моєї думки. Розбивати Росію є, на мій погляд, просто працювати для Пруссії".

Така позиція провідника чехо-словацького національно-визвольного руху цілком відповідала не лише поглядам Масарика на розв'язання "українського питання", а й програмним установам Чехословацької національної ради як визнаного союзника Антанти. Мало того, Брестський мирний договір між УНР та Центральноєвропейськими державами від 9 лютого 1918 р. неоднозначно оцінюється і в сучасній українській історіографії. Визнаючи, що цей договір став першим мирним договором часів Першої світової війни і першим міжнародно-правовим актом, який визначав УНР суб'єктом міжнародного права і був свого роду "європейським проривом" України, більшість вітчизняних істориків водночас справедливо наголошують, що за брестським миром було досягнуто лише тимчасового захисту незалежності України, але в подальшому договір зашкодив її відносинам з державами Антанти - переможцями Великої війни і вершителями майбутньої долі переможених держав й поневолених народів Європи, і українці втратила шанс на підтримку своїх державницьких змагань на Паризькій мирній конференції 1919-1920 р. Отже, багато в чому вимушений "європейський прорив" УНР був нетривалим і в кінцевому підсумку завів її до "стратегічного глухого кута": Україна поринула на довгі роки у державне небуття.

Хоч би як там було, але коли йшов жорстокий і нерівний бій під Крутами - 50 тисяч добре озброєних і досвiдчених чеських солдатів (вони кількісно перевищували як армію УНР, так і армію більшовиків) стояли під Лохвицею, Борисполем і Пирятином. Для чехів влада УНР, так само як і більшовики, була скомпрометована миром з Німеччиною та Австро-Угорщиною, але Масарик і за цих умов продовжував дотримуватися нейтралітету, зокрема бажав уникнути зіткнення з більшовиками і дістати дозвіл на проїзд чеських легіонерів до Владивостока, де, за домовленістю з Францією, їх мали пароплавами доставити до Європи. З цієї точки зору Масарику також було невигідно конфліктувати з військами Муравйова, що на той час зайняли Київ, навіть попри звіряче вбивство більшовиками чеських солдатів, які охороняли військові склади під Києвом. Т. Масарик обмежився рішучим протестом і запевненнями про покарання винних. 10 лютого 1918 р. відбулася його зустріч з М. Муравйовим із приводу проїзду чехів на Схід. У своїх спогадах Масарик писав: "...невизнання нами IV універсалу дуже полегшило нам переговори з Муравйовим... Про ставлення Муравйова до мене ходило багато пліток... більшовицький начальний вождь нібито мав мені "очевидячки" коритися тощо. Він при одній нагоді сказав, що давно знає мене із повідомлень та книжок, і тому, мовляв, ішов мені на руку. Колись він був, як я чув, поліційним начальником і став більшовиком з примусу".

У зв'язку з цим можна говорити про "зраду щодо української державності" чи про "фатальне нерозуміння", або "трагічний збіг історичних обставин", і все це буде, мабуть, правильно. Але не можна забувати, що у прагматичного політика Масарика був у цій справі свій національний інтерес. Від його рішення залежало 50 тисяч життів, і він відчайдушно намагався зберегти нейтралітет у цій м'ясорубці. Ризикувати життями своїх солдатів - "наших хлопців", як Масарик називав легіонерів - заради української держави, що уклала мир із німцями та австрійцями, він не захотів, а, отже, не допоміг УНР в її боротьбі з більшовицькими бандами Муравьова. Але уникнути зіткнення з більшовиками легіонерам не вдалося. В травні 1918 р. почалися події, відомі в радянській історіографії як "заколот білочехів", спровоковані господарським безладом і поведінкою "влади рад". Евакуація чехословацьких частин із Владивостока завершилася лише у вересні 1920 р., а на батьківщину легіонери потрапили тільки в 1922 р. Повністю зберегти нейтралітет у тих складних умовах чехам так і не вдалося.

З точки зору тактики, Т. Масарик здобув велику перемогу: з огляду на інтереси чехословацької визвольної акції, його нейтралітет щодо внутрішньополітичної боротьби на території Росії був цілком виправданим, бо йому вдалося в кінцевому підсумку вивести звідти свої війська, що згодом стали важливою опорою чехословацького державотворення, і йому випало рідкісне щастя побачити реальний результат довготривалої боротьби, втілення своїх ідей - народження у 1918 році демократичної Чехословацької республіки і стати її першим президентом, президентом-Визволителем. Але якщо подивитися в історичному аспекті, то він, можливо, втратив чудову нагоду покінчити з радянським тоталітаризмом (який приніс згодом чехам чимало лиха в 1948-1989 рр.) ще в самому зародку і сприяти становленню самостійної Української держави. Мабуть, почуттям вдячності, а, можливо, й каяттям та боргом перед українським народом пояснюється подальша політика вже Президента ЧСР Томаша Масарика щодо українського питання - його прихильне ставлення й підтримка української еміграції в Чехословаччині у повоєнний період і турбота про економічний та національно-культурний розвиток Закарпаття, яке у міжвоєнні роки входило до складу ЧСР.