Українська дипломатія: шлях тривалістю 100 років
Сергій Троян
22.11.2017, 16:24

Міжнародна наукова конференція "Українська дипломатія: шлях тривалістю 100 років" запрошує до участі 28-30 листопада 2017 року дослідників історії дипломатії та міжнародних відносин. Науковий форум організовано Міністерством закордонних справ України, Науковим товариством історії дипломатії та міжнародних відносин, Дипломатичною академією України імені Геннадія Удовенка при МЗС України, Інститутом історії НАНУ та Генеральною дирекцією з обслуговування іноземних представництв. Партнери організаторів - Національний заповідник "Софія Київська", Історико-меморіальний музей Михайла Грушевського та

Музей Української революції 1917 - 1921 років.

Науковий форум організовано Науковим товариством історії дипломатії та міжнародних відносин за підтримки Міністерства закордонних справ України, Дипломатичної академії України імені Геннадія Удовенка при МЗС України, Національної академії наук України, Інституту історії НАНУ, Генеральної дирекції з обслуговування іноземних представництв. Провідні вітчизняні і зарубіжні фахівці вже відгукнулися на пропозицію організаторів поділитися своїми науковими розвідками з історії української дипломатичної й консульської служби, розгортання іноземних дипломатичних місій в Україні, дипломатичної діяльності українських урядів доби Української революції 1917-1921 рр., вивчення дипломатичних вітчизняних та зарубіжних дипломатичних архівів, джерельної бази, історії української дипломатії в українській та зарубіжній історіографії, а також запропонували свій погляд на ті вікопомні події через призму особистості українських і зарубіжних дипломатів. Відповідь на підсумовуюче запитання - "Історичний досвід та сучасність української дипломатії: чи вчить або чому вчить історія?", вочевидь буде сформульована на заключній сесії Міжнародної конференції, яка відбудеться 30 листопада 2017 р. в приміщенні Дипломатичної академії України. А зараз "З.С." пропонує окремі матеріали, підготовлені учасниками цього наукового форуму.

Інф. "З.С."

Етапи великого шляху

Сучасна зовнішньополітична служба України сформувалася на основі еволюції історичних традицій, заснованих на дипломатичному досвіді Давньоруської держави, Галицької Русі, Війська Запорізького, Гетьманщини, Української Народної Республіки (УНР), Української Держави доби Гетьманату, Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) та Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР). Як орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Урядом України і який відповідає за формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері зовнішніх відносин України, Міністерство закордонних справ формується в період революції 1917 - 1921 рр. З точки зору ґенези, інституційного становлення та розвитку виокремлюються три основні етапи еволюції зовнішньополітичного відомства України.

І етап діяльності МЗС України: 1917 - 1923 рр. - характеризується інституціалізацією МЗС України як повноцінної державної структури в період національно-визвольних змагань в Україні 1917 - 1921 рр. і становлення УССР. На основі І Універсалу Української Центральної Ради від 10 червня 1917 р. проголошувалося створення УНР. Другий універсал Центральної Ради від 16 липня 1917 р. задекларував утворення Генерального Секретаріату як виконавчого органу влади, а в його складі одразу розпочало діяльність Генеральне секретарство з національних справ, яке фактично стало прообразом першого зовнішньополітичного відомства України. 22 грудня 1917 р. на засіданні Уряду УНР був схвалений підписаний Головою Генерального Секретаріату УНР Володимиром Винниченком і Генеральним секретарем з міжнаціональних справ Олександром Шульгиним "Законопроект про створення Генерального секретарства міжнародних справ". Документ визначив обов'язки Генерального секретарства міжнародних справ, зокрема йшлося про здійснення міжнародних відносин держави, охорону інтересів українських громадян поза межами УНР, а також (тимчасово) про загальне влаштування національних непорозумінь в межах УНР.

Водночас розпочалася активна робота над створенням мережі дипломатично-консульських установ, діяльність яких регулювалася державними законами та нормативними документами. Навесні 1918 р. співробітниками українського зовнішньополітичного відомства було підготовлено проект закону "Про закордонні установи УНР"; у червні 1918 р. - прийнято "Закон про посольства і місії Української Держави", в липні 1918 р. - "Закон про українську консульську службу". Розпочали діяльність перші вітчизняні Консульські курси для забезпечення держави дипломатичними і консульськими фахівцями. У грудні 1917 р. українська делегація на чолі з Всеволодом Голубовичем взяла участь у мирних переговорах у Бресті, де 27 січня 1918 р. підписала перший мирний договір періоду Першої світової війни 1914 - 1918 рр. Уряд Української Держави сформував окрему делегацію для мирних переговорів з РСФСР. Переговори відбувалися у Києві з травня до жовтня 1918 року, а російська делегація на чолі з Християном Раковським і Дмитром Мануїльським виконувала одночасно функції тимчасового дипломатичного представництва в Українській Державі. Окрім того, Українська Держава започаткувала роботу своїх дипломатичних місій у Румунії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції та низки інших держав, а також прийняла понад двадцять повноважних представників зарубіжних країн (Австро-Угорщини, Болгарії, Грузії, Німеччини, Туреччини, Польщі, Румунії, Фінляндії та інших). В наступні роки мережа дипломатичних представництв України за кордоном була значно розширена, в тому числі й за рахунок діяльності ЗУНР. Відбувалися з'їзди послів і глав дипломатичних місій, із яких найважливішими стали два: у Карлових Варах (1919 р.) та Відні (1920 р.). Делегація УНР взяла участь у Паризькій мирній конференції (де вона активно співпрацювала з дипломатичною місією ЗУНР), одночасно виконуючи функції тимчасового дипломатичного представництва України у Франції.

Водночас із державотворчою і зовнішньополітичною діяльністю урядів УНР, ЗУНР, Гетьманату, Директорії відбувалося формування паралельних державних структур Радянської України в грудні 1917 - березні 1918 рр. Виконання зовнішньополітичних функцій покладалося там на Народне секретарство міжнаціональних справ, яке згодом було перетворене на Народне секретарство міжнародних справ на чолі з Володимиром Затонським. У січні 1919 р. було сформовано Раду народних комісарів УСРР на чолі з Х. Раковським, який одночасно очолив і зовнішньополітичне відомство радянської України. Уряд УСРР розгорнув мережу власних дипломатичних представництв, зокрема у Варшаві, Берліні, Празі. Діяльність Наркомату закордонних справ УСРР була спрямована, насамперед, на розвиток дипломатичних відносин з іншими державами, вдосконалення внутрішнього законодавства в межах компетенції наркомату, підтримку контактів з представництвами іноземних держав в УСРР. Ситуація кардинально змінилася після утворення в грудні 1922 р. Союзу Радянських Соціалістичних Республік (СРСР). Вся сфера зовнішньополітичних і зовнішньоекономічних відносин України перейшла у підпорядкування союзного центру, а УСРР позбавлялася права на власну зовнішньополітичну діяльність. 20 вересня 1923 р. НКЗС УСРР було офіційно ліквідовано.

ІІ етап діяльності МЗС України: 1944 - 1991 рр. - пов'язаний із відродженням і діяльністю зовнішньополітичного відомства радянської України. 1 лютого 1944 р. сесія Верховної Ради СРСР прийняла Закон "Про надання Союзним Республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин та про перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Закордонних Справ із загальносоюзного в союзно-республіканський народний комісаріат". Перший заступник голови РНК СРСР, нарком закордонних справ СРСР В. Молотов у доповіді на сесії зазначив, що прийняття таких конституційних поправок зумовлене "політичним, економічним та культурним зростанням союзних республік", їхньою "зрослою потребою у встановленні безпосередніх стосунків з іноземними державами" й має на меті "розширення міжнародних зв'язків та зміцнення співробітництва Союзу РСР з іноземними державами". Цей закон став підставою для прийняття 5 лютого 1944 р. постанови Політбюро ЦК КП(б)У і Указу Президії Верховної Ради УРСР про утворення українського НКЗС (із березня 1946 р. - МЗС УРСР), який очолив відомий український письменник Олександр Корнійчук. УРСР формально перетворилася на чинного суб'єкта міжнародного права. Українська РСР стала державою-засновницею Організації Об'єднаних Націй (ООН) у 1945 р., брала участь у розробці Статуту цієї організації, формуванні її структури, органів та установ. Зокрема українська делегація на чолі з Дмитром Мануїльським внесла чимало пропозицій до Статуту ООН, тимчасових правил процедури Генеральної Асамблеї ООН (ГА ООН), резолюцій щодо біженців і переселенців, переміщених осіб, представництва неурядових організацій в Економічній і Соціальній Раді ООН (ЕКОСОР), ЮНЕСКО, роботи Дунайської конференції тощо. У 1948 - 1949 і 1984 - 1985 рр. Україна обиралася непостійним членом Ради Безпеки ООН (РБ ООН).

Зовнішня політика Української держави і діяльність її зовнішньополітичного відомства на практиці обмежувалися союзними структурами та були спрямовані, насамперед, на участь у роботі ООН та низки інших міжнародних організацій. Так, наприклад, у 1945 р. УРСР стала членом Міжнародного Суду, в 1946 р. - Всесвітньої організації охорони здоров'я, в 1947 р. - Всесвітнього поштового союзу, в 1948 р. - Всесвітньої метеорологічної організації, в 1954 р. - Міжнародної організації праці (МОП), ЮНЕСКО, в 1956 р. - Європейської Економічної Комісії, в 1957 р. - МАГАТЕ. Після входження УРСР до ООН подальша розбудова МЗС республіки була знята з порядку денного. Упродовж наступних чотирьох десятиліть кількісний склад МЗС практично не збільшився: в 1985 р. в ньому працювало 87 осіб. Тільки в період перебудови штат зовнішньополітичного відомства УРСР зріс до 136 осіб і мав 4 невеликі дипломатичні місії: постійні представництва при ООН (Нью-Йорк, США), ЮНЕСКО (Париж, Франція), при відділенні ООН у Женеві (Швейцарія) та при міжнародних організаціях у Відні.

16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. У Декларації зазначено, що Україна "як суб'єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами, укладає з ними договори, обмінюється дипломатичними, консульськими, торговельними представництвами, бере участь у діяльності міжнародних організацій". Також підкреслювалося, що Україна "виступає рівноправним учасником міжнародного спілкування, активно сприяє зміцненню загального миру і міжнародної безпеки, безпосередньо бере участь у загальноєвропейському процесі та європейських структурах". Це покладало на МЗС УРСР на чолі з Анатолієм Зленком нові відповідальні завдання, до реального вирішення яких воно приступило на новому етапі своєї діяльності з 24 серпня 1991 р.

ІІІ етап діяльності МЗС України: з 24 серпня 1991 рр. - зумовлений сучасним історичним етапом у розвитку української державності. Він розпочався після прийняття історичного Акту про незалежність України 24 серпня 1991 р. і Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. Перед Міністерством закордонних справ постали цілком нові завдання, пов'язані з визнанням України міжнародним співтовариством, встановленням дипломатичних відносин, створенням ефективної мережі власних дипломатичних і консульських представництв, розбудовою повноцінних двосторонніх відносин із зарубіжними країнами, набуттям членства і утвердженням в провідних міжнародних організаціях.

Принципи і напрями реалізації зовнішньої політики України в постбіполярному світі, юридичні основи формування зовнішньополітичної діяльності сучасної Української держави зафіксовані в основоположних документах: Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р.; Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р.; Конституція України від 28 червня 1996 р.; Про Основні напрями зовнішньої політики України: Постанова Верховної Ради України від 2 липня 1993 р. № 3360-XII (втратила чинність 1 липня 2010 р.); Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002 - 2011 роки: Послання Президента України до Верховної Ради України від 30 квітня 2002 р.; Про основи національної безпеки України: Закон України від 19 червня 2003 р. № 964-IV (зміни внесено 1 липня 2010 р.); Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу: Закон України від 18 березня 2004 р. № 1629-IV; Закон України "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики" від 1 липня 2010 року № 2411-VI; Закон України "Про внесення змін до деяких законів України щодо відмови України від здійснення політики позаблоковості" від 23 грудня 2014 р. №1014-3 тощо.

Згідно зі статтею 106 Конституції України, керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави здійснює Президент України, який представляє країну в міжнародних відносинах, веде переговори та укладає міжнародні договори України, приймає рішення про визнання іноземних держав, призначає та звільнює глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях, приймає вірчі грамоти дипломатичних представників іноземних держав. Відповідно до Указу Президента України "Про Положення про Міністерство закордонних справ України" від 3 квітня 1999 р., "Міністерство закордонних справ України (МЗС України) як центральний орган виконавчої влади є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у сфері зовнішніх зносин України та координації заходів у цій сфері, в тому числі спрямованих на реалізацію стратегічних цілей зовнішньої політики України щодо забезпечення входження України в європейський простір та створення передумов для набуття Україною членства в Європейському Союзі (ЄС), Організації Північноатлантичного договору (НАТО)".

МЗС України були надані широкі повноваження для координації діяльності органів виконавчої влади у сфері зовнішніх зносин Української держави відповідно до Указу Президента України Віктора Ющенка від 22 серпня 2005 р. "Про внесення змін до Указу Президента України "Про заходи щодо вдосконалення координації діяльності органів виконавчої влади у сфері зовнішніх зносин". Постанова Кабінету Міністрів України від 12 липня 2006 р. № 960 визначила такі основні завдання МЗС України: 1) участь у забезпеченні національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства; 2) сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету, поширенню у світі образу України як надійного і передбачуваного партнера; 3) створення сприятливих зовнішніх умов для зміцнення незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності України; 4) забезпечення відповідно до наданих повноважень цілісності та узгодженості зовнішньополітичного курсу України; 5) захист прав та інтересів громадян і юридичних осіб України за кордоном; 6) сприяння розвиткові зв'язків із зарубіжними українськими громадами та надання цим громадам підтримки і захисту відповідно до норм міжнародного права та чинного законодавства України.

Після референдуму 1 грудня 1991 р. розпочався процес міжнародного визнання суверенної Української держави. Першою 2 грудня 1991 р. незалежність України визнала Республіка Польща і вирішила встановити з нею дипломатичні відносини. Того ж дня прем'єр-міністр Канади Брайан Малруні заявив, що Канада визнає Україну як незалежну державу і розпочинає переговори про встановлення дипломатичних відносин. Наступного дня було підписано протокол про встановлення міжнародних відносин між Україною та Угорською Республікою і розпочало роботу перше в Україні посольство. 18 лютого 1992 р. вперше в історії суверенної України в Маріїнському палаці відбулось урочисте вручення вірчих грамот Президенту республіки послом іноземної держави. Леонід Кравчук прийняв їх від Надзвичайного і Повноважного посла Федеративної Республіки Німеччина в Україні Хеннеке графа фон Бассевітца, який із серпня 1989 р. був Генеральним консулом ФРН в Києві, а з 18 лютого 1992 р. - Надзвичайним і Повноважним Послом ФРН в Україні. Водночас першими Надзвичайними та Повноважними Послами України у зарубіжних країнах стали Роман Лубківський (ЧСФР) та Олег Білорус (США), Тимчасовим повіреним у справах України в Польщі - Теодозій Старак. Станом на 2017 р. Україну як суверенну державу визнали 174 країни світу і 171 встановила дипломатичні відносини (понад 140 іноземних диппредставництв в Україні). Дипломатичний корпус в Україні налічує майже 2500 працівників, у тому числі 1214 фахових дипломатів. У Києві акредитовані посли і знаходяться посольства практично 70 держав. Крім того, в Україні функціонує 75 іноземних консульських установ і майже два десятки представництв міжнародних організацій (Українська держава бере участь у роботі 77 міжнародних організацій). Посольства України діють у 182 державах (в тому числі в 98 - за сумісництвом), Консульські установи - в 19 державах, Почесні консульства - в 71 державі, Представництва України - при 8 міжнародних організаціях.

Однією з перших міждержавних угод незалежної України став підписаний у Києві 6 грудня 1991 р. "Договір про основи добросусідства і співробітництва між Україною та Угорською Республікою". 26 лютого 1992 р. Україна зробила важливий крок у напрямі інтеграції в Європу: в столиці Фінляндії Президент України Л. Кравчук підписав Гельсінський Заключний Акт. Правовою основою відносин між Україною та ЄС стала Угода про партнерство та співробітництво від 14 червня 1994 р. (набула чинності 1 березня 1998 р.). Євроатлантичний вектор співробітництва України був закріплений у Програмі "Партнерство заради миру" (лютий 1994 р.). 9 листопада 1994 р. відбулося підписання Будапештського меморандуму про гарантії США, Російської Федерації, Великої Британії, які надавалися Україні взамін ліквідації нею ядерної зброї. Перелічені держави-учасниці мали поважати незалежність, суверенітет та існуючі кордони України, утримуватися від будь-яких проявів агресії щодо України, в тому числі й від економічного тиску. 2 червня 1996 Україна офіційно втратила ядерний статус. Російська анексія Криму наприкінці лютого - в березні 2014 р., а потім агресивна "гібридна" війна на Сході України зліквідували чинність Будапештського меморандуму і призвела до підриву фундаментальних принципів і засад міжнародного права. У цій ситуації МЗС України розгорнув послідовну діяльність, спрямовану на відновлення суверенітету України над всією її територією, залучення для цього всього потенціалу провідних держав світу, міжнародних організацій - передовсім, ООН і ОБСЄ, а також всього світового співтовариства. Вагомим здобутком діяльності МЗС України на сучасному етапі стала реалізація євроінтеграційних планів. 21 березня 2014 р. в Брюсселі було підписано політичну частину, а 27 червня 2014 р. - повний текст Угоди про асоціацію між ЄС та Україною. 16 вересня 2014 р. Угода про асоціацію була одночасно ратифікована Верховною Радою та Європейським парламентом, а з осені 2017 р. запрацювала в повному обсязі.

Перефразовуючи відомих українських дипломатів Геннадія Удовенка, Бориса Тарасюка і Миколу Кулінича, слід підкреслити, що зовнішня політика і дипломатія сучасного типу становить, насамперед, чітко структуровану систему, здатну оперативно реагувати на зміни у світі, а дипломати - розгалужену висококваліфіковану інтелектуальну опору для керівників держави. Виходячи з цього, хочеться привітати зовнішньополітичне відомство України, яке з 19 червня 2014 року очолює Павло Клімкін, з ювілеєм і побажати: "Керуючись принципами "патріотизму, професіоналізму і порядності", не лише бути авангардом в реалізації зовнішньополітичного курсу України, а й ефективно і компетентно знаходити відповіді на найскладніші питання міжнародного життя та виклики, що постають перед Українською державою".