Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Історичне минуле

Українці Канади – неперервний зв’язок із Україною
Віталій Макар
28.10.2016, 12:06

      У столиці канадської провінції Саскачеван  місті Реджайна відбувся 25 Конгрес українців Канади, присвячений 125-літтю поселення українців у Країні Кленового Листка. У роботі цього масштабного саміту взяла участь велика делегація з України, яку очолив Перший віце-прем’єр-міністр Степан Кубів. Разом з ним до Реджайни приїхали Віце-прем’єр-міністр В’ячеслав Кириленко, заступник Міністра закордонних справ-керівник апарату Вадим Пристайко та Посол України в Канаді Андрій Шевченко.

       Перший віце-прем’єр-міністр – Міністр економічного розвитку і торгівлі України Степан Кубів та Віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань В’ячеслав Кириленко під час стратегічної сесії другого дня 25 Трирічного Конгресу Українців у Канаді (м. Реджайна, Саскачеван) розповіли про хід ключових реформ, які проводить Україна.

      Офіційну Оттаву на КУК прдставляли Міністр закордонних справ Стефан Діон, Міністр міжнародної торгівлі Христя Фріланд, Міністр громадської безпеки Ральф Гудейл, Міністр працевлаштування, розвитку трудових ресурсі і праці Мері-Енн Мигичук, депутати федерального парламенту, а також сенатори і члени провінційного уряду, що дозволило українським посадовцям провести плідні перемовини. 

      Під час зустрічі з Міністром міжнародної торгівлі Канади Христею Фріланд Перший віце-прем’єр-міністр Степан Кубів відзначив, що завдяки системним реформам Україна стає все більш інвестиційно привабливою для бізнесу. “Уряд сьогодні проводить непрості, але важливі реформи. Не усі з них одразу дають відчутні результати. Але навіть зараз показники свідчать про макроекономічну стабілізацію, яка невдовзі перейде у економічне зростання”, – наголосив Перший віце-прем’єр-міністр.

      У свою чергу Христя Фріланд, Міністр міжнародної торгівлі Канади, запевнила, що, окрім багаторічних культурних, духовних зв'язків, сьогодні Канада розглядає Україну і як важливого та перспективного економічного і торговельного партнера. "Канада сповнена рішучості підтримати український народ у роботі над побудовою безпечнішої, стабільної України. Нещодавня угода про вільну торгівлю сприятиме економічному зростанню та забезпечить більше робочих місць для українців і канадців”,  – відзначила пані Фріланд.

      Міністр закордонних справ Канади Стефан Діон, виступаючи на історичному Конгресі українців Канади, повідомив, що Оттава  виділить понад 8,1 млн канадських доларів додаткової фінансової допомоги (близько 6,6 млн доларів США) на підтримку Національної поліції України. Кошти, що мають надходити  протягом трьох років, будуть спрямовані на створення поліцейської академії, а також навчання та технічне оснащення поліцейських.

       Конгрес українців Канади є парасольковою організацією, яка об’єднує всі українські громадські організації Канади. Заснована в 1940 році у Вінніпезі, нині вона складається із шести провінційних рад та 34 відділів у містах всієї Канади, а кількість організацій-членів досягла 33. Чинним президентом КУК є Павло Грод, якого учасники Конгресу переобрали на наступний трирічний термін.

                                                                           За повідомленнями інформагентств

                                                       Частина І

        9 вересня нинішнього року виповнилося 125 років від часу прибуття до Канади перших достовірно відомих українців. Ними були Іван Пилипів і Василь Єлиняк з Калущини, що на Галичині, котрі дісталися з Європи кораблем «Орегон» до порту Квебек, про що свідчить запис канадської митної служби. Інша справа, що українці могли потрапити до Канади раніше, про що автор цих рядків згадував п’ять років тому з нагоди 120-літнього ювілею канадських українців на сторінках журналу „Зовнішні справи”.

        За даними перепису населення 2011 р. серед громадян Країни Кленого Листка налічувалося понад 1 млн 250 тис. осіб українського походження – моноетнічного чи поліетнічного. За даними ж Конґресу українців Канади (КУК), якими все частіше користуються, кількість громадян українського походження напередодні ювілею 125-ліття поселення там українців перевалила за 1 млн 300 тис. осіб.

     Конґрес українців Канади вже протягом тривалого часу веде підготовку до ювілею. 29 січня нинішнього року в Оттаві офіційно оголошено про початок святкування, оскільки українці давно стали невід’ємною складовою життя канадського суспільства.

        Отже, від зазначеної вище дати ведеться відлік українського поселення у Країні Кленового Листка, започаткованого згаданими галичанами. За ними слідом у пошуках щастя туди подалися тисячі інших галичан і буковинців, а відтак і мешканців інших регіонів України. Забігаючи наперед, зазначимо, що імміграція українців до Канади продовжується й тепер. Там зараз говорять вже про її п’яту хвилю.

       Добре відомо, що перша з тих хвиль прибуття до розрекламованої країни, де ріками мали текти замість води молоко-мед, була викликана важким становищем українського галицького і буковинського селянства. Насправді на тих, хто туди потрапив, очікувала важка, виснажлива праця з освоєння земель, які до них ніхто і ніколи не обробляв. Щоправда, за символічну плату у 10 доларів поселенцям надавалося 160 акрів землі (трохи менше 65 га). Той, хто отримав ділянку, зобов’язувався у визначені строки її загосподарювати. У наш час, коли потрапляєш до Канади та їдеш добрими автошляхами  серед безкраїх, належним чином оброблюваних полів, мимоволі замислюєшся над тим, як же ж почувалися українські піонери століття з чвертю тому, коли там не було ніяких доріг лише стежки, якими, крім місцевого нечисленного населення, користувалися хіба що звірі, у тому числі й хижі.

        За статистичними даними до Першої світової війни до Канади прибуло близько172 тисяч українців. Це були здебільшого вихідці із земель, що знаходилися на той час у складі Австро-Угорщини. Важкі умови життя у Новому краї українські поселенці подолали завдяки великій витривалості та наполегливості. Площі українських поселень в Канаді іноді становили десятки, а то й сотні квадратних кілометрів. Найбільші з них – на теренах прерій. Переселенці надавали своїм новим поселенням милі їхньому серцю назви: Витків, Горлиці, Збараж, Золочів, Коломия, Новий Київ, Січ, Снятин, Сокаль, Стрий та ін.

       Імміграція відновилася після Першої світової війни. Вона охопила українські землі, які потрапили до складу відновленої Польської держави, Румунії, Чехо-Словаччини. За час між двома світовими війнами до Канади прибуло близько 70 тис. українців. За приблизними підрахунками, до того часу їх тут поселилося 237 тис. осіб, переважно вихідців із Галичини, Буковини, Закарпаття, Лемківщини і Волині. З’явилися нові поселення у провінціях Онтаріо, Квебек, Британська Колумбія. 

       По Другій світовій війні до Канади виїхало близько 35-40 тис. осіб українського походження. Особливістю цієї хвилі еміграції було те, що серед прибульців налічувався значний прошарок інтелігенції, творчий потенціал якої вимагав певного втілення. Культурна діяльність української етнічної групи в Канаді збагатила, як згодом стало зрозумілим, усю українську культуру. Новоприбульці осіли переважно в містах, зокрема у провінції Онтаріо. Оця третя хвиля, або т. зв. недобровільна імміграція, пов’язана із проблемою переміщених осіб та біженців, суттєво відрізнялася від попередніх міграційних процесів. Що ж до канадського уряду, то він керувався не стільки почуттям гуманітарної допомоги, як доцільністю імміграції з точки зору розвитку своєї країни. За переписом 1951р. в Канаді мешкало 395 тис. осіб українського походження. Вони становили найчисленнішу слов’янську групу  ̶  майже три відсотки населення держави, займаючи четверте місце у його національному складі, а у степових провінціях – третє.

         В українському середовищі Країни Кленового Листка вже протягом певного часу вважають, що четвертою хвилею української імміграції слід вважати тих українців, які покинули Польську Народну Республіку на рубежі 70-80 рр. минулого століття. Цю думку, між іншим, підтвердив нинішній президент Конґресу українців Канади Павло Ґрод у розмові з нами під час відвідання Чернівців улітку нинішнього року.

          Остання хвиля української імміграції до Канади  пов’язана із розпадом СРСР. Після здобуття Україною незалежності 1991 р. показник українського переселення тут залишається доволі високим. Так,  протягом 1991-2009 рр. дозвіл на постійне проживання у Канаді отримали понад 43 тис. осіб з України. Згідно з переписом населення 2006 р. у Канаді  налічувалось  1,2 млн громадян українського походження, з яких 908 тис. осіб поліетнічного походження. Найбільшими скупченнями українців станом на 2006 р.  були провінції: Онтаріо – 336,4 тис. осіб, у тому числі містоТоронто – 122,5 тис.; Альберта – 332,2 тис. (Едмонтон – 144,6 тис.); Британська  Колумбія – 197,3 тис. (Ванкувер – 81,7 тис.); Манітоба –167,2 тис. (Вінніпеґ – 110,3 тис.); Саскачеван – 129,3 тис. осіб.

                       Релігійна приналежність канадських українців

        Одним із найголовніших чинників збереження національної ідентичності українців Канади стала їхня приналежність до Католицької та Православної церков. Перші українські переселенці в Канаді були переважно греко-католиками. Ще в 1901 р. митрополит Андрей Шептицький скерував туди духівників для опіки українців із Галичини. В 1910 р. сам митрополит Шептицький відвідав Канаду, призначивши у наступному році першим єпископом із осідком у Вінніпезі Нестора Будку. На час прибуття Будки до Канади там було 20 священиків, 80 тис. вірних, діяли близько 80 церков і каплиць, три школи, мала семінарія у Сіфтоні (провінція Манітоба), виходив тижневик Канадійський українець (згодом –Канадійський русин). З ініціативи Будки було засновано бурси імені митрополита Андрея Шептицького у Вінніпезі та імені Тараса Шевченка в Едмонтоні, а також Дівочу академію Пресвятого Серця Христового в Йорктоні. У 1914 р. в Йорктоні відбувся перший Собор українських католицьких священиків, на якому укладено окремі правила Русько-Католицької Церкви. Наступником Будки у 1927 р. став Василь Ладика. В 1948 р. на базі однієї єпархії створили екзархати: Східний  з осідком у Торонто; Західний з осідком в Едмонтоні; Середній з осідком у Вінніпезі; у 1951 р. було виділено ще Саскачеванський. Після смерті архієпископа Ладики у 1956 р. Ватикан установив українсько-католицьку  митрополію в Канаді з осідком у Вінніпезі, а існуючим екзархатам надав статус єпархій. Першим митрополитом було призначено Максима Германюка. Значну роль у релігійному житті також відігравали  чернечі чини та згромадження, зокрема василіан і редемптористів.

      Православні українці, які були переважно вихідцями з Буковини, перебували в гіршому становищі, ніж католики, тому що не мали духівників. У 1918 р. виникло Українське Греко-Православне Братство, яке заклало Українську Греко-Православну Церкву. Провідну роль в її організації відіграли брати Мирослав та Юліан Стечишини, Василь Свистун, Василь Кудрик, Семен Савчук та ін. Очолив церкву митрополит Германос, згодом – єпископ Іоанн (Теодорович), а по Другій світовій війні – архієпископ Мстислав (Скрипник). На дев’ятому Соборі, що відбувся в 1950 р. у Саскатуні, проголошено Українську  Православну Церкву в Канаді митрополією. Митрополитом було обрано Іларіона, відомого українського державного діяча, духівника та науковця Івана Огієнка. Ухвалою Собору створено три єпархії: Східну з осідком у Торонто, для Манітоби й Саскачевану з осідком у Вінніпезі, Західну для Альберти й Британської Колумбії. Почали діяти Інститути ім. Петра Могили в Саскатуні (від 1916 р.), ім. М. Грушевського (згодом св. Івана) в Едмонтоні (від 1918 р.), св. Володимира (від 1949 р.) і Братство св. Володимира (від 1950 р.) в Торонто, Колегія св. Андрея з Богословською школою у Вінніпезі (від 1946 р.). Відкрито низку шкіл під опікою Ради української школи при консисторії. З церквою співпрацює Союз українців-самостійників, заснований у 1927 р. та його просвітно-економічний і політичний часопис „Український голос у Вінніпезі. 

    Незначна кількість православних українців належала до інших православних церков, зокрема до Української Православної Церкви в Америці під проводом митрополита Богдана (Шпильки) та Російської Православної Церкви під проводом митрополита Леонтія (Туркевича), яку в Канаді очолив архієпископ Никон.

         У наш час більша частина українців Канади належить до Української католицької церкви, менше – до Української православної церкви. У той же час деякі з них асоціююють себе з іншими релігійними групами. Загалом же потрібно сказати, що приналежність до релігійних громад стала одним із найголовніших чинників організації національного життя українців Канади. До певної міри він і зараз зберігає своє значення.

                                    Українське культурно-освітнє життя

       Окрім церковних громад, у Канаді з’являлися читальні, народні доми, яких станом на 1925 р. налічувалось 250. Поширювалася діяльність мистецько-театральних аматорських гуртків. У 1932 р. було засновано Братство українців-католиків Канади, у 1933 р. – Лігу українських католицьких жінок. На початку 1930 рр. на базі Української  стрілецької громади, заснованої 1928 р., було організовано Українське національне об’єднання. У 1924 р. створено організацію «Гетьманська Січ», згодом перейменовану на Союз гетьманців-державників. Після Другої світової війни з’явилася низка нових політичних, молодіжних, ветеранських, наукових організацій. Зокрема у 1949 р. засновано Лігу визволення України (нині – Ліга українців Канади). Поряд з існуючими молодіжними організаціями (Союз української молоді Канади, Українське католицьке юнацтво, Молоді українські націоналісти) тоді виникли й організація української молоді «Пласт», Спілка української молоді, Об’єднання демократичної української молоді. Крім діючих  раніше Української стрілецької громади і Союзу колишніх українських вояків, після війни з’явилися Союз українських канадських ветеранів, члени якого згуртувалися в українських відділах Королівського  канадського легіону, Братство українських січових стрільців, Братство карпатських січовиків, Братство колишніх вояків 1-ї Української дивізії Української національної армії, Об’єднання  колишніх вояків УПА. У 1950 рр. засноване Українське технічне товариство. 

       Під час Першої світової війни близько 10 тис. українців у складі канадської армії воювали на боці Антанти. У 1918 р. у Вінніпезі виник  Українсько-Канадський горожанський комітет для допомоги в боротьбі за незалежність України. Його представники Осип Меґас та Іван Петрушевич брали участь у Паризькій мирній конференції 1919-20 рр. У 1919-22 рр.  Український червоний хрест  Канади за участі представника уряду ЗУНР Івана Боберського зібрав понад 50 тис. доларів на допомогу потерпілим селянам, вдовам і сиротам Галичини, Буковини і Південної України, а також українцям-інвалідам, ветеранам і студентам в Чехо-Словаччині та Австрії. За ініціативою представника уряду ЗУНР Осипа Назарука у Канаді пройшла кампанія Позички національної оборони, яка протягом 1922-23 рр. зібрала 34 тис. доларів, переважно серед українських фермерів Саскачевану і Манітоби, на підтримку уряду і місій ЗУНР в екзилі. Окрім матеріальної допомоги, канадські українці звернулися до канадського уряду та інших країн із вимогою захисту від насильств польського уряду під час т. зв. пацифікації, нищення українських церков на Холмщині тощо. 

              Під час Другої світової війни в канадських збройних силах служило понад 30 тис. українців, зокрема понад 500 офіцерів. У 1945 р. виник Фонд допомоги українців Канади, який протягом 1945-58 рр. зібрав і видав на допомогу українцям в Європі понад 500 тис. доларів

         Ще у 1896 р. у Манітобі, а згодом в Альберті і Саскачевані, розпочалося двомовне навчання англійською та українською мовами в канадських школах, де  налічувалося щонайменше 10 учнів, які мали бажання вивчати українську мову. У 1905 р. у  провінції Манітоба було відкрито учительську семінарію. Через два роки засновано Українську учительську організацію. А ще через два – українські учительські семінарії у Саскачевані та Альберті. Оскільки державна політика спрямовувалася на швидку асиміляцію поселенців, то невдовзі було припинено вивчення української мови у згаданих провінціях. Натомість почали з’являтися приватні українські школи, бурси та бурси-інтернати. Серед них найпоширеніші – Рідна школа, приватні курси української мови, релігії та українознавчих предметів. Станом на 1958 р. існувало 600 шкіл, де навчалися майже 18 тис. учнів і працювало близько  650 учителів. Першу українську бурсу було організовано 1912 р. в Едмонтоні, а згодом – ім. А. Коцка та ім. митрополита Андрея Шептицького у Вінніпезі. 

        Важливим осередком культурно-освітньої діяльності став Український народний дім у Вінніпезі, заснований у 1913 р. Українці відкривали в Канаді власні видавництва, які можна поділити на 3 групи: загальноінформаційні, релігійні, фахово-професійні. Головними видавничими осередками стали: Вінніпеґ, Торонто, Едмонтон, Йорктон. Станом на 1958 р. виходило 38 періодичних видань – це тижневики, щомісячники, квартальники тощо. Серед тих видань відоміяк: «Новий шлях»«Канадійський фермер»«Український голос», «Українські вісті»«Гомін України»«Голос Спасителя», «Світло»«Жіночий світ»«Молода Україна"«Українське життя»«Українське слово». Після Другої світової війни українська книжкова продукція зросла якісно і кількісно. Найвідоміші видавництва: у Торонто – «Гомін України»«Добра книжка»«Євшан-зілля»«Нові дні»; у Вінніпезі – «Новий шлях»«Тризуб»; в Едмонтоні – «Українські вісті».

       Організації канадських українців відігравали і продовжують відігравати визначальну роль в інтеграційних процесах українців у канадське суспільство. Перша організація релігійного типу виникла в 1897 р. у поселенні Една-Стар, що у провінції Альбертапід назвою «Руське братство св. Миколая». Зазвичай, перші церкви, братства та читальні «Просвіти» з’являлися в місцях компактного проживання українців. Переважна більшість українських організацій, окрім прокомуністичного Товариства об’єднаних українських канадців, входить до складу Конґресу українців Канади. Саме КУК виступає від імені українців країни, представляючи їхні інтереси у державних установах і ЗМІ. Численними інтервенціями перед урядами Канади й інших країн КУК спричинився до визнання правового становища українських емігрантів, які опинилися після Другої світової війни у Західній Європі, що унеможливило їхнє примусове повернення до СРСР.

     Із 1971 р. у Канаді запроваджена політика багатокультурності, у чому важливу роль відіграли представники української спільноти. Основні напрями цієї політики визначаються Актом про багатокультурність, прийнятим у 1985 р., відповідно до якого члени канадського суспільства мають право зберігати і поширювати свої культурні надбання. Що стосується українців, то щонайменше два десятки культурно-освітніх об’єктів у різних провінціях Канади говорять самі за себе. Серед них, зокрема, в Альберті успішно діють Село спадщини української культури, Українсько-канадський архів-музей Альберти, Канадський інститут українських студій Альбертського університету з відділенням у Торонто. У місті Саскатун – Український музей Канади з відділенням у Торонто, Прерійний центр дослідження української спадщини Саскачеванського університету, там же Інститут Петра Могили. У Вінніпезі при Манітобському університеті діє Центр українсько-канадських студій, там же – Колегія св. Андрія. Чи не половина усіх подібних закладів містяться у Торонто або загалом на теренах провінції Онтаріо – це, зокрема, Українсько-канадський дослідно-документаційний центр, Український дослідницький інститут, Музей Тараса Шевченка, Музей пам’яті Голодомору тощо.

           За даними посольства України в Канаді орієнтовно є до тисячі об’єктів, пов’язаних з історією українців цієї держави. Серед них – 6 українських церков і 12 будівель та історичних місць, внесених до переліку канадських пам’яток національного, провінційного чи місцевого значення. У Канаді встановлено пам’ятники видатним українцям. Серед них – Тарасу Шевченкуу Вінніпезі, Лесі Українці у Саскатуні і Торонто, Іванові Франку у Вінніпезі, Торонто і Ляшені (провінція Квебек), Володимиру Великому у Торонто і Саскатуні, Василю Стефанику (провінція Альберта). На території Канади також встановлено п’ять монументів, що вшановують пам'ять жертв Голодомору 1932-1933 рр. в Україні – Вінніпеґ, Едмонтон, Гакстон, Калгарі та Вінздор. Щороку в різних містах Канади відбуваються до десятка українських фестивалів, найстаршим серед яких є Канадський національний український фестиваль у Торонто, що є найбільшим українським фестивалем Північної Америки.

                            Українці у державно-політичному житті країни

      Ще на початку ХХ ст. українці почали займати позиції на перших порах у місцевих органах влади, а потім і федеральних. Так, у 1912 р. священик Теодор Стефаник став українським радником Вінніпеґа. Першими українськими депутатами, обраними до провінційних парламентів Канади, були Андрій Шандро в Альберті (1913 р.), Тарас Ферлей (1915 р.), Дмитро Якиміщак та Микола Григорчук (1920 р.) у Манітобі. На початку 1920 рр. українські поселенці займали провідні позиції у низці муніципалітетів. У деяких місцевостях вони були радниками або керівниками органів влади, зокрема в Манітобі – у місцевостях Етельберт, Дофин, Броукен-Гед, Ґімлі; у Саскачевані – Ростерн та Йорктон; в Альберті – Веґревіль, Мирнам. Першим українським головою муніципалітету обрано 1908 р. Івана Сторощука (поселення Стюартберн у Манітобі). 

           Важливою віхою на шляху інтеграції українців у канадське суспільство стало обрання в 1926 р. Михайла Лучковича до федерального парламенту. За різними даними протягом наступних трьох десятків років до федерального парламенту обрано понад 30 українців. Сенаторами українського походження стали: у 1955 р. – Василь Вал, у 1959 р. – Іван Гнатишину 1963 р. – Павло Юзик, у 1976 р. – Іван Івасів. Тепер українці представлені в органах влади усіх рівнів – федеральному, провінційному та муніципальному. Першим українським мером канадського міста став Василь Гавреляк в Едмонтоні, перебуваючи на цій посаді у  1951-59, 1963-65, 1974-75 рр. Степан Дзюба був очільником  Вінніпеґа у 1957-77 рр., а Іван Яремко працював  міністром в уряді Онтаріо у 1958-74 рр., Лаврентій Дікур – мером Едмонтона у 1983-88 рр. і головою Ліберальної партії Альберти у 1988-94 рр., Рой Романів – Прем’єр-міністром Саскачевану протягом 1991-2001 рр., ЕдвардСтельмах – Альберти у 2006-2011 рр. Нині українську громаду в Сенаті Канади від провінції Саскачеван представляють Рейнел Андрейчук і Девід Ткачук. Найвищу в країні посаду генерал-губернатора протягом 1990-1995 рр. обіймав Рамон Гнатишин.

                         Турбота про українську державність

     Оскільки вже третій рік триває неоголошена війна Росії проти України, то, цілком природно, доцільно нагадати ставлення українців Країни Кленового Листка до проблеми української державності, ширше  – загалом до долі українського народу на своїх власних етнічних землях.

          Українці, котрі потрапили до Канади перед Першою світовою війною, за невеликими винятком у силу свого становища не дуже могли вникнути у справу відтворення, а точнішестворення Української держави. Інша ситація склалася у  міжвоєнному двадцятилітті. Сюди прибула вже певна кількість політично і національно свідомих українців, у тому числі й тих, хто дивом вирвався з першої в світі держави трудящих, хоча таких були одиниці.

         Але попри те, що перші українські переселенці їхали до Канади з метою підняти власний добробут, вони подбали не просто про збереження національної ідентичності, а й відразу ж намагались якимось чином допомогти своїм знедоленим братам і сестрам у рідному краї, що набрало особливої актуальності саме у час між двома війнами, на що була низка причин. Передусім – це падіння царизму в Росії, а за ним прихід до влади більшовиків із диктатурою пролетаріату, що принесло нечувані біди не лише підкореним нею народам, а й самим росіянам.

      Загальновідомо, що царська влада не визнавала за українцями права окремого народу, вважаючи їх якимось відгалуженням великого російського народу під також загальновідомим прізвиськом малоросів. Відповідно, таке положення поширювалося і на усі аспекти зовнішньої політики.

       Із приходом до влади в Росії більшовиків ситуація змінилася. Але у який бік? Формально російські більшовики на чолі з Леніним визнали, що український народ таки існує. Але насправді у зовнішньополітичній діяльності влада створеного на руїнах Російської імперії СРСР втілювала по суті справи ту саму політику, лише  у значно брутальніших формах. Що ж до українців Канади, то саме у міжвоєнні часи було започатковано отой їх поділ на прогресивних і націоналістів, що не лише заважало формуванню і єдності дій української громади Канади, а й її ставленню  до долі українців у Європі. Незначна частина українців Канади вітала жовтневу революцію в Росії, входження України до складу СРСР і т. зв. соціалістичні перетворення. Зміцніла радянська влада всіляко підтримувала ідеологічно і матеріально цю частину української громади, і не лише у Канаді, в подальшому  змушуючи її виконувати свої замовлення. Забігаючи наперед, потрібно зазначити, що всі заходи з боку радянських властей зазнали невдачі, хоча тривалий час вносили ускладнення у справу встановлення української державності на теренах України.

       У ті ж часи радянська пропаганда дуже охоче підтримувала в українському діаспорному середовищі антипольські настрої – зовсім небезпідставно, з огляду на поведінку влади Другої Речі Посполитої щодо своїх підданих – українців, які за її ж даними складали 5-5,5 млн громадян країни. З іншого боку, польська влада, у свою чергу, охоче підтримувала антирадянські протести українців тієї ж Канади з приводу більшовицького насилля над Україною.

          Зі свого боку, українці Канади найчастіше засуджували антиукраїнські дії і з боку СРСР, і з боку міжвоєнної Польщі. Одним із перших зафіксованих актів підтримки незалежності і соборності Української держави з боку української громади Канади стало вітання учасниками народного з’їзду в Саскатуні Української Центральної Ради у Києві, з висловленням їй „признання за неустрашиму боротьбу для виборення самостійності для українського народу”. При цьому з’їзд вважав, що новостворена Українська Народна Республіка повинна вживати усіх заходів, щоб приєднати до себе українців Галичини, Буковини й Закарпаття.

            Більше того, у тому ж Саскатуні 7 лютого 1932 р. пройшло масове віче українців на знак протесту „проти культурно-релігійного й господарського гніту українського населення на всіх українських окупованих землях та проти тортур над українськими політичними в’язнями по польських та московсько-більшовицьких тюрмах, їхніх розстрілів, поневолення їх до невільничих робіт на Сибірі більшовицьким урядом”.

                                                (Завершення матеріалу читайте у наступному числі „З.С.”)

                                        Список використаних джерел:

1. Архів родини Макарів.

2. Войценко О. Літопис українського життя в Канаді. Т. 1-5. – Вінніпеґ, 1961-1973; Т. 6-8. – Едмонтон, 1982-1992.

3. Культурно-гуманітарне співробітництво між Україною та Канадою. – http://canada.mfa.gov.ua/ua/ukraine-%D1%81%D0%B0/culture

4. Макар В. Соціально-політична інтеграція українців у поліетнічне суспільство Канади. – Чернівці, 2006.

5. Новий шлях. – 1932. – 23 лютого.

6. Україна і Канада відписали угоду про зону вільної торгівлі. – http://www.epravda.com.ua/news/2016/07/11/598710

7. Україна та Канада підписали довгоочікувану угоду про зону вільної торгівлі. – http://tsn.ua/groshi/ukrayina-ta-kanada-pidpisali-dovgoochikuvanu-ugodu-pro-zonu-vilnoyi-torgivli-692712.html