Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Історичне минуле

УГКЦ в міжнародних стосунках сучасної доби
В. В. Вербицький
22.12.2016, 12:13

УДК 327.348

Наукова стаття направлена на дослідження впливу церкви на державу та ролі церкви в міжнародних відносинах. Метою дослідження є висвітлення маловідомих сторінок діяльності церкви, в тому числі її зовнішньої та внутрішньої політики, а також формування об'єктивної оцінки до діяльності церков в світовій політиці.

Ключові слова: церква у міжнародних відносинах, міжконфесійні суперечки, УГКЦ (Українська Греко-Католицька Церква), внутрішня та зовнішня політика церков.

Verbitskiy V.V/ UGCC in contemporary international relations

The scientific issue is dedicated to the investigation of church influence over the country and to the church place in international relations. The aim of this research is highlighting the little known aspects of church activity including its domestic and foreign policies and also an objective evaluation of church activity in international politics.

Keywords: church in international relations, confessional disputes, UGCC(Ukrainian Greek Catholic Church), domestic and foreign policies of church.

Аналіз сутності діяльності української греко-католицької церкви на міжнародній арені, набуває особливої актуальності на сьогоднішній день, що в свою чергу посідає значне місце в історії України. Історія УГКЦ нерозривно пов'язана з історією України, з її соціальними, культурними, політичними рухами та реформами минулих століть, яка в свою чергу прив'язана до історичного розвитку Європейських цінностей. Спадщина Церкви, що дійшла до нас крізь віки, назавжди закарбована в пам'ятках людської культури.

Берестейська унія 1596 р., що сприяла тривалому процесу унійних змагань Синод єпископів Київської митрополії під проводом митрополита Михайла Рогози, приймає рішення перейти під юрисдикцію Римського престолу, забезпечивши при цьому збереження східної християнської традиції і власної церковної та етно-культурної самобутності. Таку модель церковної єдності було утверджено на соборі 1596 року в Бересті, від якого й починається інституційне існування УГКЦ.

Хоча Конституція України проголошує, в цілому, демократичні права і свободи совісті, але ці права і свободи, на жаль, постійно порушуються. З точки зору чинної Конституції України, дійсно не можна використовувати релігію для здійснення внутрішньої або зовнішньої політики держави, але в сучасності релігія дуже тісно співвідноситься з політикою.[1]

Зважаючи на те що, державна влада не бере на себе керівництво релігійними процесами в країні, але якщо взяти владу в особі колишнього президента Л. Кучми і Кабінету Міністрів існували наміри, об'єднати церкви та подолати усі міжконфесійні конфлікти в намірах створити ЄППЦ потім ці наміри були прозоро ясні при наступному президентові В. Ющенко. У руслі цього керівництва Л. Кучма мав наміри щодо об'єднати представників чотирьох церков (Українську православну церкву, Українську православну церкву Київський патріархат, Українську автокефальну православну церкву і Українську греко-католицьку церкву), щоб вони об'єдналися в єдину самостійну українську православну церкву, тому що "в самостійній і незалежній Україні має бути самостійна і незалежна церква!". Спрямованість до єдиної помісної Церкви набуває особливої ​​актуальності саме в контексті нового відчуття єдності в народі. Іншими словами, той же принцип єдності - єдність віри в розмаїтті форм, який Церква пропонує українському народові, вона повинна запропонувати і сама собі, даючи людям яскравий і переконливий приклад. Варто відзначити про існування і постійну роботу департаменту зовнішніх зв'язків УГКЦ в Україні та його керівника митрофорний протоієрей Олекса Петрів. Саме він наголосив на тому, що роль Церкви, релігійної спільноти України, в драматичних подіях останнього року не обмежується світськими вимірами. "Пророче служіння полягає не у передбаченні подій, а у виправленні гріха, Пророк - це той, хто, незважаючи на особу, говорить гірку правду". І релігійна українська спільнота, до якої входять також нехристияни, на переконання О. Петріва, загалом гідно відповіла на поставлений виклик часу.[5]

Блаженніший Святослав назвав гріхом проти екуменізму, що питання єдності християн був доручений дипломатам, в тому числі і церковним. Але дипломатія і міжнародні відносини охоплюють тільки невелику частину Церкви. А щоб справа єдності могла рухатися вперед, необхідно, щоб про єдність Церков чули віруючі на проповіді, щоб це було предметом бесід між духовним батьком і духовними дітьми.

Соціальна доктрина Католицької Церкви, зокрема УГКЦ, висуває потрійний ряд положень, що складають загальну систему:

1. Положення, стосуються суті зв'язків, що виникають між прагненням людини до Бога та її світською (політичною, економічною та суспільною) діяльністю;

2. Положення, змістом яких є критичний аналіз існуючої соціальної діяльності;

3. Рекомендації Церкви, щодо узгодження соціально-економічної та політичної критики з нормами релігійної моралі. Христянство і українська культура, психологія, етика, естетика внутрішньо об'єднані. Вони творять нашу духовну структуру, гармонійну і самодостатню, яку ми формуємо ось уже більше тисячоліття.

Церква проповідує загальнолюдські цінності, позачасові цілі, які реалізує в житті конкретного суспільства і часу, в тих чи інших умовах соціально-культурного життя. Реальна дійсність може як сприяти, так і ускладнювати здійснення Церквою її високого покликання. Але Церква проявляє себе в цій дійсності, здійснюючи вплив на її розвиток, вбачаючи свою місію в тому, щоб змінювати світ, робити його більш гуманним, більш християнським. Варто вказати, що в компетенції Церкви як суб'єкта соціального вчення безпосередньо знаходиться лише релігійний і моральний аспект суспільної проблематики, а її поліпшений, економічний та соціальний аспекти розглядаються лише опосередковано, з точки зору їх відповідності християнській моралі.[4]

Церква покликана діяти в сучасному світі, згідно з динамікою і життям суспільства, саме тому, вона пристосовується до сучасного світу. Не протиставляючи себе жодній людині, соціальному прошарку, суспільно-політичному устрою чи культурі. Для успішного виконання своєї місії в суспільстві, церква мусить тримати в полі зору сучасну людину зі всіма життєвими ситуаціями, які її визначають. Суспільні трансформації в сучасній Україні часто викликають певну неврівноваженість та негармонійність, висуваючи таким чином низку гостро оформлених вимог.

Слід зазначити, що крім зазначених реалій церковного життя України на реалізацію ідеї греко-католицького патріархату може позитивно вплинути і геополітичний фактор. Україна сьогодні, по суті, являє собою буфер між нещодавно розширилися на Схід Євросоюзом і НАТО - з одного боку, і Росією, на яку Захід як і раніше дивиться цілком вороже, з іншого. Тепер в очах Заходу постають цілком по-європейськи родинним, "своїм" елементом, який перебуває в протистоянні з "чужої", православної та проросійської частиною народу України. Звідси природне для сучасного західної свідомості прагнення підтримати греко-католиків Галичини, допомогти посиленню їх впливу на Сході України.

Дипломатія є важливою ділянкою для визнання церковного життя. Проте дипломатія має і свої вразливі сторони, оскільки тримає у своїм полі зору передусім центри влади. Масові прояви духовності й особисті свідчення віри її не цікавлять, точніше цікавлять рівно настільки, наскільки вони підсилюють чи ослаблюють центри влади.

Взаємини УГКЦ з апостольським престолом мали надзвичайно динамічний і всебічний характер. Постійні контакти УГКЦ з Апостольською столицею відбувалися у процесі направлення українських юнаків на теологічне навчання до Риму й організацію тут греко-католицьких осередків духовної освіти. УГКЦ відкликалася на духовні ініціативи Апостольського престолу, зокрема Католицьку акцію. Контакти з апостольським престолом мали й молитовний вимір. Ватикан сповідував екуменічні вартості, про що свідчила увага з нагоди відзначення ювілею Хрещення України-Русі.[2]

Створення Української греко-католицької церкви, безумовно, зіграло надзвичайно важливу роль в розвитку української ідентичності, а можливо навіть і боротьби за свої права. Проголошення Берестейської унії 1596 р. відкрило нову сторінку в історії будівництва української самототожності. Проте дуже мало було проголосити - її належало завоювати, довести всьому світу. Актуальність теми дослідження полягає у необхідності глибше вивчити проблему та ціннісно-оріентаційні напрямки УГКЦ в міжнародному просторі.

Безперечно релігійний фактор є дуже важливим для проведення аналізу міжнародних стосунків сучасної доби. Цей спектр претендує на те, щоб грати провідну роль в світових справах, служити еталоном в багатьох сферах життєдіяльності та взагалі прогресу, стилю життя, моральності. На теперішній момент цей вимір міжнародних відносин дійсно робить вельми велику дію на розвитку світової спільноти.

ПОСИЛАННЯ:

1. Закон України про свободу совісті та релігійні організації [http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/987-12]. - Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/.

2. Кагуй П. Діяльність УГКЦ на теренах України в період 1946 - 1990 років / Релігія в Україні. Дослідження Матеріали. II. Львів: "Логос", 1994. 53 - 61 С.

3. Кочан Н. До питання про соціальні функції зарубіжного українського греко-католицизму / Церква і соціальні проблеми. Енцикліка "Сотий рік". - Львів, 1993. 196 - 204 С.

4. Маринович М. До проблеми сприйняття релігійної свободи і прав людини сучасною українською думкою / Релігійна свобода і права людини. Богословські аспекти. Т. I. - Львів: "Свічадо", 2000. 7 - 16 С.

5. Петрів О. Перспективи екуменізму з точки зору Української Греко-Католицької Церкви / Релігія і суспільство в Україні: фактори змін. Матеріали міжнародної конференції 15-16 травня 1998 р. м. Київ. - К., 1998. 130 - 135 С.

<xml> </xml>