Історичне минуле

У пошуках арійського Грааля
Роман Пиріг
25.04.2013, 15:43

The article researches the legacy of Vedic heritage and historic links between Ukraine and India. It describes Kurgan hypothesis of Indo-European origin, as well as Puranic views on historic process and nature of time. The author gives explanation of original meaning of 'Arian' terminology and ideals of varnashrama society.

Problems of understanding Sanskrit texts and their traditional communication process are described. History of Sanskrit studies in the West is touched upon, while paying attention to biased approaches in translating sacred Hindu scripts and alienation of their historic and philosophic values.

Issues related to the history and present status of indology in Ukraine are discussed. Central idea of the article is to necessitate the promotion of Sanskrit studies in Ukraine, as well as including of the masterpieces of ancient Indian literature into educational curriculums.

Історія людства містить у собі безліч загадок. На жаль, на запитання "хто ми?", "звідки ми?", "чому ми такі?" досі немає задовільної відповіді. Тарас Шевченко саркастично писав: "Німець скаже: "Ви моголи". "Моголи! моголи!" Золотого Тамерлана Онучата голі" ("І мертвим, і живим...", 1845 р.). Чому поет вжив слово "моголи", адже воно стосується кланів, які осіли в Південній Азії та заснували свою імперію на Індійському субконтиненті? Хтозна.

Водночас, загальновідомо, що Україну поєднують незримі зв'язки не лише з Європою чи степовою Азією, а й з Індією, які залишили помітний відбиток у культурі, мові та генетиці наших народів. Учені виводять цю спорідненість зі спільного етнічного субстрату, який став підґрунтям формування та поширення на величезних територіях Євразії так званої індоєвропейської сім'ї народів.

Згідно із запропонованою американським археологом литовського походження М. Гумбітасом "курганною гіпотезою", яка наразі є найбільш консенсусною щодо визначення прабатьківщини праіндоєвропейської мови, культура протоіндоєвропейців почала зароджуватися в 4500-3500 рр. до н.е. у степах Придніпровʼя та Приазовʼя, у сточищі Дінця та в Нижньому Подонні. Її називають середньостогівською культурою (від назви урочища Середній Стіг у місті Запоріжжя на північному сході острова Хортиця, яке досліджувала Дніпробудівська експедиція в 1927-1933 рр.).

У ході розкопок у Середньому Стозі та згодом в інших місцевостях (понад 100 поселень, могильників тощо) виявлено поховання зі знаряддями праці, посудом і прикрасами з міді, статуетки людей, тварин тощо. Знахідки включають шнурову кераміку та бойові кам'яні сокири. Вважається, що населення Середньостогівської культури жило по сусідству з трипільськими та іншими племенами, тут було вперше приручено коня (історія й результати досліджень описані в праці Д.Я. Телегіна "Середньостогівська культура епохи міді", Київ, Наукова думка, 1973). Гіпотеза пропонує вважати, що згодом з цієї території відбулася експансія носіїв "курганної" культури на ширші простори.

Існують також інші теорії щодо розміщення прабатьківщини індоєвропейців, включаючи Туреччину, Кавказ, Індію, Арктику тощо. Проте, безвідносно до місця походження, викликає інтерес той факт, що тяглість індоєвропейської цивілізації найкраще збереглася в Індії (та частково Ірані) у вигляді ведичної цивілізації та арійського суспільства.

Зокрема, санскрит ("витончена мова") є найдревнішою індоєвропейською мовою, яка збереглася до цього часу. Санскрит граматично, лексично та фонетично споріднений з усіма європейськими мовами. Разом з цим він є не примітивною, а комплексною та літературно довершеною синтетичною мовною системою. На санскриті укладені найдавніші священні тексти індоєвропейців - Веди. Учені вважають, що вони з'явилися в 1500-1000 рр. до н.е., хоча ортодоксальна індійська традиція приписує їх упорядкування мудрецю Веда Вьясі, який, для полегшення сприйняття наступними поколіннями, поділив єдину Веду на 4 частини на початку Калі-юги (сучасна "залізна" епоха, яка розпочалася у 3102 р. до н.е.). Точне датування Вед ускладнюється тим, що вони передавалися усним способом від учителя до учня. Вірші вчилися напам'ять за допомогою особливих технік, що нараховували до 11 різних способів декламації слів у різному порядку, виключаючи можливість спотворення передачі. Завдяки цьому, а також через відсутність коректур під час переписування, Веди дійшли до нас у єдиному вигляді.

Ведичні тексти не містять жодних прямих підтверджень теорії "арійського вторгнення" в Індію. Водночас, у Пуранах, законах Ману, Рамаяні, Махабхараті та інших джерелах згадується народ "шака" або "сака", який учені ідентифікують зі скіфами. Закони Ману зазначають, що "сака" є нащадками кшатрійських (військових) кланів арійського суспільства, які деградували через відмову від брахманського кодексу. Слід зазначити, що закони Ману (Манусмріті, Ману самхіта) та інші тексти застосовують термін "арій" (шляхетний) до членів трьох вищих станів (варн) ведичного суспільства, які пройшли відповідні обряди ініціації (друге народження) та дотримуються визначених морально-релігійних норм. Початково це слово не мало расово-етнічних конотацій, що з'явилися згодом завдяки теоріям західних дослідників. Зокрема, у Рамаяні термін "арій" застосовується до правителя Ланки Равани через його приналежність до варни брахман, попри те, що він походив із демонічної раси ракшасів. Згідно з "Махабхаратою" поведінка людини, а не багатство чи знання, визначають її приналежність до аріїв. Поведінка арія ґрунтується на етичному кодексі дхарми, а ідеалом арійського суспільства є духовний поступ усіх його членів, який дає змогу крок за кроком звільнитися від полону матеріалістично орієнтованої концепції світу.

Цікаво, що і згаданий Равана і його антагоніст Рама, згідно з ортодоксальним літочисленням, жили близько 1,2 млн. років тому.

Ведичній традиції загалом притаманне циклічне розуміння часу. Розвиток цивілізації проходить через 4 юги, які становлять 1 млн. 728 тис. років, 1 млн. 296 тис. років, 864 тис. років та 432 тис. років відповідно. На відміну від лінійного розуміння часу на Заході, яке передбачає зародження, виникнення та еволюцію життя і прогрес людського суспільства, Пурани подають зворотну картину. Юги рухаються від золотої епохи розквіту (Сатья-юга) до залізної епохи деградації та занепаду (Калі-юга). Наприкінці Калі-юги відбувається руйнування та початок нової "золотої" епохи наступного циклу махаюги, тривалістю 4 млн. 320 тис. років. Так, 71 цикл махаюг становить манвантару - тривалість життя прабатька людства Ману. Сучасний Ману (Вайвасвата Ману), який вважається сьомим з початку створення цього Всесвіту, уже прожив 28 махаюг (Шрімад Бхагаватам 4.30.39). Один день Брахми (кальпа), протягом якого змінюється 14 Ману, триває 4 млрд. 320 млн. земних років. Стільки ж становить ніч Брахми, протягом якої життя зникає. Всесвіт існує упродовж 100 років Брахми або махакальпу - 311,04 трлн. земних років. Вважається, що ми живемо у перший день 51 року життя Брахми. Відтак, вік нашого Всесвіту становить 155,522 трлн. років. До речі, як зазначав видатний американський астроном К. Саган, "ведична космологія - єдина, у якій часові рамки відповідають уявленням сучасної наукової космології".

Цей відступ необхідний, аби зрозуміти, що ведичні уявлення про часо-просторовий континуум роблять малозмістовним пошук індоєвропейської прабатьківщини, попри те, що це є важливим елементом західної наукової доктрини. Замість того, щоб шукати географічний ареал, з якого розрослася ця спільнота, індійська традиція постулює інше бачення - у попередні епохи вся Земля була охоплена ведичною (арійською) цивілізацією, але поступово відбувалося її згортання та занепад. Або, образно тлумачачи слова Вольтера, "все прийшло до нас з берегів Гангу".

Зрозуміло, що таке бачення було категорично неприйнятним для перших західних дослідників, світогляд яких сформувався на християнській традиції.

Вивчення санскриту та ведичних текстів на Заході започаткував у XVII ст. німецький місіонер Генріх Рот (1620-1668). У 1786 р. санскрит відкрив для Європи сер Вільям Джонс, який вважав його більш вишуканим за латину та давньогрецьку мову, водночас наголошуючи на їхній невипадковій схожості. На початку ХІХ ст. значну увагу до вивчення ведичних текстів, зокрема Упанішад, привернув німецький філософ А.Шопенгауер. Великий масив ведичної літератури переклав англійською мовою німецький учений М. Мюллер у 1879-1910 роках. Його переклади досі вважаються взірцевими.

Санскритські тексти є складними для розуміння навіть спеціалістами. Вони передбачали пряму передачу інформації від гуру до учня, що включало належну підготовку реципієнта, отримання додаткових пояснень з боку вчителя, вивчення авторитетних коментарів. Тому, їх точний переклад неможливий без заглиблення у відповідний культурно-історичний та етично-філософський контекст. Більше того, значна частина трактатів, зокрема Упанішади, філософські коментарі до Вед, були езотеричними, тобто закритими для непідготовленої широкої публіки.

На жаль, в умовах зустрічі двох світів, перекладач часто робив вибір на користь свого світу, применшуючи значення ведичних джерел. Одним з інструментів Британського панування в Індії було утвердження меншовартості індійської цивілізації, відкидання накопичених нею історичних і філософських знань як нічого не вартих вигадок і забобонів.

Приміром, згаданий М. Мюллер, який ніколи не був у Індії, писав у листі до дружини: "Сподіваюся, що закінчу цю роботу і відчуваю переконаність, що хоча і не доживу, аби це побачити, але моє видання і мої переклади Вед у майбутньому в значній мірі вплинуть на долю Індії і на розвиток мільйонів душ у цій країні. Це коріння їх релігії, і я переконаний, що існує лише єдиний спосіб показати їм, яке це коріння - викорчувавши вщент все, що виросло з нього протягом останніх трьох тисяч років".

Одним із фундаторів британських індологічних досліджень був полковник Боудена, який у 1811 р. заповів велику суму грошей на створення кафедри східних досліджень Оксфордського університету. Керівник цієї кафедри М. Моньє-Вільямс писав про мотивацію Боудена: "Особливою метою його щедрого дару було заохочення перекладу цих священних книг на англійську мову..., аби дати своїм співвітчизникам можливість розпочати навернення індійських туземців у християнську віру". Сам М. Моньє-Вільямс проголошував навернення індусів у християнство, як одну з цілей сходознавства.

Так чи інакше, відкриття ведичної філософії на Заході мало значний вплив на сучасників. Винахідник атомної бомби Дж.Р. Оппенгеймер вважав, що "доступ до Вед є найбільшим привілеєм, яке має це сторіччя у порівнянні з попередніми".

Необхідність належного та незашореного осмислення ведичної спадщини актуальне і в наш час.

В Україні наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. санскрит викладався в Київському, Одеському, Харківському та Львівському університетах.

Значний інтерес до індійської спадщини проявляв Іван Франко, який першим почав перекладати українською давньоіндійські тексти. Його перу належить переклад окремих частин "Махабхарати" з німецької мови (І. Франко. Зібрання творів. т. 8. Київ, 1977), окремих частин "Маркандея-пурани" і "Панчатантри". Зокрема, як зазначають дослідники (О. Борділовська), на історіях "Панчатантри", блискуче адаптованих для українського читача, ґрунтується збірка казок І. Франка "Коли ще звірі говорили" (1899). Одна з історій "Маркандея-пурани" стала сюжетом Франкової поеми "Цар і аскет" (у 1910 р. видана окремою книжкою, що включала нарис Франка про історію давньоіндійської літератури та його дослівний переклад легенди за англійським текстом).

Ведичними гімнами цікавилася та перекладала з європейських мов Леся Українка (http://www.l-ukrainka.name/uk/Transl/Rigveda.html#08). Дослідники (О. Огнєва, С. Наливайко) знайшли чимало паралелей між міфологічними образами "Лісової пісні" та гімнами "Рігведи" ("Лісову пісню" Лесі Українки та твори багатьох інших українських поетів переклала мовою бенгалі керівник Східно-Європейського інституту розвитку Мрідула Гош).

Талановито переклав українською мовою поему Калідаса "Шакунтала" Гнат Хоткевич, використавши її переклади з санскриту французькою, німецькою та російською мовами. Поему, сюжет якої взято з "Махабхарати", надруковано в 1929 р. в Харкові.

Першим українським санскритологом був Павло Ріттер (1872-1939 рр.) - один із засновників Всеукраїнської наукової асоціації сходознавства. У 20-х роках ХХ ст. він переклав деякі санскритські тексти українською мовою. У 1982 р. у видавництві "Дніпро" вийшла Ріттерова антологія давньоіндійської літератури "Голоси Стародавньої Індії" (електронна антологія творів chtyvo.org.ua/authors/Ritter_Pavlo/).

У 1930-х роках українську школу сходознавства було розгромлено під час сталінських репресій. У радянські часи індологічні дослідження та санскритологія стали прерогативою Москви та Ленінграда. Фундаментальний внесок у радянську санскритологію здійснив видатний індолог, випускник Київського університету, черкащанин О. Баранников (1890-1952 рр.), який переклав російською мовою трактат Тулсідаса "Рамачарітаманаса". Проте, в Україні відповідні студії фактично не проводилися.

В Інституті філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка 30 травня 2007 р. було відкрито перший в Україні Центр мови хінді та індійської культури. Створено Всеукраїнську асоціацію індологів, яка 30 січня 2013 р., спільно з Інститутом світової економіки і міжнародних відносин НАНУ та Посольством Індії в Україні, провела в Києві 3-ю Всеукраїнську конференцію індологів. Водночас, незважаючи на величезний пласт філологічного, філософського, культурологічного та компаративного матеріалу, доводиться констатувати, що за час незалежності в Україні не було сформовано належної індологічної школи.

Лише кілька фахівців у нашій державі володіють санскритом, переклади давньоіндійської літератури українською мовою майже не здійснюються. Водночас, чимало дослідників звертають увагу на спорідненість між українською мовою та санскритом, стверджують, що ведичні джерела дають змогу краще зрозуміти глибинні пласти української традиції, що збереглися в мові, обрядовості, міфології, фольклорі та топонімах, доповнити наші знання про себе та власне місце у глобальному історичному контексті. Як у мовному, так і культурологічному планах, тут відкривається широке поле для досліджень. Адже інколи дивитися в минуле - це справа перспективи.