У Чехії відкрили музей української скульпторки
Марина Стрельцова
13.09.2017, 13:29

Сьогодні живописні та скульптурні твори українських митців ХІХ - початку ХХІ ст. можна зустріти в найкращих музеях світу. Проте, за поодинокими винятками на кшталт музею О. Архипенка у м. Вудсток (США), повноцінних, хоч і невеликих за своїм форматом і колекцією, музеїв українських художників за кордоном практично немає. І ось на початку літа 2017 року крихітна (за українськими мірками) Желєзніце з її трохи більш ніж 1000 мешканцями змінила цю ситуацію, дивовижним чином поєднавши українську столицю із мальовничою оазою Чеського раю - району, розташованому на північному сході Чехії.

Саме тут виник унікальний у своєму роді приватний музей видатної української скульпторки другої половини ХХ - початку ХХІ ст. Інни Коломієць. Урочисте відкриття музею, що відбулося за підтримки Регіонального українського товариства в Східній Чехії, відвідав Надзвичайний і Повноважний Посол України в Чехії Євген Перебийніс із дружиною Ольгою. Їхня присутність засвідчила значущість для обох країн даної акції як дієвого елемента культурної дипломатії та міцних зв'язків чеського й українського народів.

Неформально історія Музею Інни Коломієць розпочалась задовго до власне його побудови в 2011 році на ділянці, що належить її онукові та синові чеського художника Михайла Щиголя Данилу. Скульпторка пішла в засвіти в 2005 році. Тоді ж постало питання про збереження її мистецького доробку. Так, частина колекції її творів малої пластики, успадкована Данилом, потрапила до Желєзніце й тимчасово зберігалася в майстерні його батька. Виставка, організована в 2007 році спільними зусиллями Михайла Щиголя та Вадима Коломійця (сина Інни Коломієць) у невеличкому містечку Вокшіце, вперше ознайомила чеського глядача із творчістю української художниці. З того часу минуло майже десять років, як ось завдяки зусиллям непересічної людини, напрочуд тонкого художника Михайла Щиголя, його родини та друзів у Чехії з напівзруйнованої господарської будівлі постав справжній музей української скульпторки.

Музейна експозиція функціонує як у будівлі музею, так і просто неба у прилеглому ландшафтному парку. Тут затишно розташувались шістдесят творів Інни Коломієць. Другий поверх будівлі майже цілком відданий під виставку керамічних творів дочки Інни Коломієць та матері Данила Марини Хусід, яка була багатообіцяючою художницею-керамістом, але трагічно загинула в 1988 році.

Загальна площа будівлі музею складає двадцять квадратних метрів при тому, що європейські виставкові стандарти передбачають, що на кожен твір малої пластики має відводитися до 1-2 м2 експозиційної площі. Тут варто віддати належне архітектурному хисту та смаку Михайла Щиголя, якому стала в нагоді давня розповідь Інни Коломієць про музей японського буддистського монаха та скульптора ХVII ст. Енку. Свого часу цей музей вразив її надто щільним розташуванням численних дерев'яних скульптур Будди (за переказами, Енку зробив їх за життя кілька тисяч). Тоді перші моторошні відчуття української художниці від візуального хаосу змінилися захопленням неймовірною енергетикою, випромінюваної від цього скупчення культових скульптур.

Побудований з пісковику та дерева Музей Інни Коломієць гармонійно наслідує місцеву чеську, співзвучну українській, традицію народної архітектури. Довершує візію музею інтер'єр, виконаний у відповідній стилістиці. На імідж української музейної інституції в Чехії працює й виданий до її відкриття каталог, а також сувенірна продукція.

Безумовно, чеська колекція скульптур Інни Коломієць ще чекає на своїх дослідників: є потреба в досконалішій атрибуції та мистецтвознавчому аналізі колекції. Проте вже зараз є матеріал, з яким можна й хочеться працювати, адже цей затишний куточок Желєзніце переносить відвідувача до зовсім іншого світу. Він породжений симбіозом мистецтв - графіки, скульптури, архітектури та ландшафтного дизайну, що працюють як єдине злагоджене ціле, при цьому не втрачаючи атмосфери душевного тепла та домашнього затишку.

На подвір'ї гостей зустрічає скульптура-алегорія України. В образі жінки символічно передана ідея схиленої долу, але незламної України, яка будь-якої миті може випростатися й довести свою спроможність до державотворення. Крім закладеного сенсу, ця робота акумулює в собі специфічні риси скульптурного мислення Інни Коломієць: властиву навіть її камерним роботам монументальність, узагальнене трактування образів і при цьому велику увагу до деталей, вміння "говорити" пластичною мовою рук своїх персонажів.

Загалом, представлені в музейній експозиції шамотні та дерев'яні твори художниці зроблені протягом тривалого часу - від 1970-х до 2005-го року. Ескізні рисунки до деяких скульптур дозволяють зазирнути до її творчої лабораторії та відкрити для себе Інну Коломієць як блискучу малювальницю. Кругла скульптура й рельєфи, як правило, є частиною певних серій робіт: "Середня Азія", "Чорнобиль", "Іспанія" з творами-алюзіями на роботи Дієго Веласкеса та Пабло Пікассо, кілька фантазійних майолікових творів із циклу "Річки України". Дивують незвичайні експерименти скульпторки із пластикою драперій та мистецькими стилями, що часом синтезуються в одній роботі, як це вийшло із "Арт-нуво І". Незважаючи на відсутність в колекції деяких циклів, вона є цілком репрезентативною, демонструючи різні грані скульптурного таланту та творчої манери Інни Коломієць.

З-поміж інших робіт вирізняються кілька портретних присвят скульпторки видатним українським художникам і літераторам: Казимиру Малевичу, Олександрові Архипенку, Олександрі Екстер, Іванові Падалці, Лесі Українці та Анні Ахматовій. Шамотні твори органічно поєднують монохромні поверхні та колірні вставки (цікаво, що колір у творчості Інни Коломієць ніколи не зводиться до суто декоративної функції). При цьому вона ризикує й без вагань переводить, скажімо, двовимірні живописні моделі Казимира Малевича у тривимірну кераміку, продовжуючи традицію міжчасових "діалогів" великих майстрів.

Її камерні портрети - це переважно багатоскладові композиції, що влучно характеризують кожну творчу особистість. Водночас - це маркери певної культурно-історичної епохи, що їх породила, а інколи, як у випадку із розстріляним у 1937 році художником-бойчукістом Іваном Падалкою, - й знищила.

Певно, з точки зору національної самоідентифікації та української культурної експансії в світі, цей цикл, як і низка споріднених пам'ятників Інни Коломієць (пам'ятник І. Падалці в Жорноклевах, 1974; пам'ятник кобзарю Вересаю в Сокирницях, 1978; пам'ятник композиторам М. Березовському та Д. Бортнянському в Глухові, 1995), є найбільш знаковими в її доробку. Хоча, звісно, мистецтво - це не стільки "про що", скільки - "як". В Інни Коломієць виходило талановито: навіть цитуючи своїх всесвітньовідомих колег, вона залишалась собою. Безкомпромісною, чесною, з внутрішнім стрижнем. Скульпторкою з великої літери...