Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Безпека

Суспільна модернізація та регіональна безпека: східноазійський варіант
Сергій Шергін
15.12.2015, 11:14

 

УДК 327. 1(571)

Summary

The article is devoted to analysis of the social modernization processes in East Asian countries in the context of regional security issues. The main attention is paid to the factors and peculiarities of the modernization process in some regional countries and models of Asia Pacific security.

Key words: modernization, East Asia, regional integration, Trans-Pacific security, new industrial countries, post industrialism.

Насамперед зазначимо, що політичному істеблішменту та бізнесовим колам України було б корисно звернутися до успішного досвіду суспільної модернізації в країнах Східної Азії, які впродовж останніх десятиріч демонструють сталий соціально-економічний розвиток. Завдяки феноменальному економічному зростанню спочатку Японії, згодом азійських неоіндустріальних країн (НІК) та Китаю цей регіон почав відігравати роль локомотива світової економіки. Наразі сукупний ВВП країн регіону становить понад 30% аналогічного показника світу. Динамічний розвиток цих країн є підставою для проголошення ідеї створення Східноазійської спільноти (САС), із якою в 1990 р. виступив колишній Прем'єр-міністр Малайзії Махатхір бін Мохамад. У 2005-му р. в столиці Малайзії Куала-Лумпурі на Східноазійському саміті, який проходив у форматі "10+6" (десять країн Асоціації Південно-Східної Азії (АСЕАН) плюс Китай, Японія, Південна Корея, Австралія, Індія, Нова Зеландія), було прийнято важливе рішення. Учасники саміту домовилися про створення до 2020 р. Східноазійського економічного співтовариства - САЕС (East Asian Economic Community). У 2009 р. на під час 64-ої сесії Генеральної Асамблеї ООН Прем'єр-міністр Японії Ю. Хатояма знову озвучив ідею створення САС - своєрідного аналога Європейського Союзу, але як "чисто азійської спільноти" [1].

Зіткнення двох проектів - САС, суто азійського та САЕС, до складу якого можуть увійти й неазійські країни, у тому числі США і Росія (АСЕАН+8), ставить питання про майбутнє інтеграційного розвитку в Східній Азії. Від вирішення цього питання багато в чому буде залежати процес суспільної модернізації, зокрема в країнах АСЕАН, які стали рушійною силою інтеграції в Азійсько-Тихоокеанському регіоні (АТР).

Специфіка східноазійської модернізації

Завдяки процесам модернізації, початок якої припадає на 60-70-ті рр. минулого століття, так звані азійські тигри й тихоокеанські дракони вийшли на рівень постстіндустріального розвитку та побудували досить ефективну економіку, зорієнтовану переважно на експорт сировини та промислової продукції. Зростання економіки й добробуту в цих країнах стало поштовхом для процесу реформування їхніх соціальних систем. У результаті це вплинуло на розвиток демократичних тенденцій у політичному житті традиційних азійських суспільств. Навіть у Китаї, який важко віднести до розряду демократичних країн, західні за своїм походженням ідеї суспільної модернізації, економічної децентралізації та споживацької культури стають дедалі більш привабливими та популярними в середовищі інтелектуалів і пересічних громадян країни.

Уперше загальну теорію модернізації як керованого процесу реформування суспільних систем і частини універсального досвіду було опрацьовано Д. Аптером, Т. Парсонсом, М. Леві, А. Інкелом, Д. Лернером та іншими американськими політологами й соціологами, праці яких були опубліковані в 1960-1970 роках. Зміст і структура понять "модерн" і "модернізм" у їх соціальному вимірі були представлені М. Леві як іманентні характеристики будь-якого сучасного суспільства, що має такі риси:

· спеціалізація соціальних елементів;

· певний рівень самозабезпечення цих елементів;

· зростання норм універсальної моралі;

· сполучення централізації та демократизації [2].

Більш детально та повно розкрив зміст цих понять Д. Лернер, який інтерпретував модернізм як комплекс таких рис:

· наявність самостійного розвитку в економіці, зокрема в галузі виробництва та споживання;

· необхідний рівень публічної активності в політиці, зокрема у сфері демократичного представництва та вибору політичних альтернатив;

· поширення індивідуально-раціональних норм у галузі культури;

· зростання мобільності в суспільстві та розуміння особистої свободи;

· відповідна трансформація моделі індивідуума [3].

Порівняно з європейськими суспільними системами аналогічні показнику модерну та модернізації в східноазійському суспільстві були значно меншими, що пов'язано з їхнім історичним минулим і колоніальною політикою західних держав. Лише після перемоги національно-визвольних рухів у більшості країн Східної Азії в 50-60-ті рр. минулого століття було створено необхідні умови для розбудови суспільної модернізації, результати якої стали економічним і соціально-політичним підґрунтям для постіндустріального розвитку та регіональної інтеграції.

Варто зазначити, що модернізація та похідний від неї постіндустріалізм не є моделлю суто європейського соціально-економічного розвитку. Логіка постіндустріалізму веде до створення такого суспільного устрою, за яким товаровиробнича економіка поступається обслуговувальній, коли повністю оновлюється структура споживання та відбувається диверсифікація ціннісних орієнтацій у суспільстві. Центральним моментом постіндустріального розвитку є поява інноваційної технології та інтелектуально розвиненої еліти, яка має високий рівень системної наукової освіти. У цьому плані показовим є приклад Японії, модернізація якої мала на меті створення в країні на першому етапі (60-ті рр.) могутнього індустріального потенціалу, а на другому (70-ті рр.) - постіндустріальної моделі розвитку. Базуючись на конфуціансько-синтоїстській ідеї "служіння суспільству через виробництво" і працюючи за символічну винагороду, повоєнне покоління Японії упродовж одного десятиріччя вивело країну в ряд найбільш розвинених індустріальних держав світу.

На початку 80-их рр. інтелектуальний розвиток японського суспільства привів його до висновку про те, що на зміну періоду індустріалізації йде епоха культури, головний імператив якої - відновлення гуманізму та утвердження високих моральних якостей. Ліберально-демократичні уряди Японії на чолі прем'єр-міністрів М. Охіри та Д. Судзуки опрацювали особливу доктрину, покликану стимулювати тенденцію до подальшого зближення конфуціанської групової моралі та західного індивідуалізму. В офіційних документах таке поєднання традиційних соціальних відносин із західними етичними нормами отримало назву "м'якого індивідуалізму".

У Південній Кореї, яка вступила на шлях модернізації на десятиріччя пізніше Японії, цей процес розгортався в умовах централізованого державного управління. Важливою особливістю південнокорейської модернізації було збереження головної традиції ортодоксального конфуціанства - пріоритету родинної спорідненості в структурі суспільних відносин і правил спадкоємності. У 60-70-их рр. у країні було створено єдину адміністративну систему, наріжним каменем якої став взаємозв'язок між державною бюрократією та підприємцями - так звана диктатура розвитку. Отже, централізація, що є важливим атрибутом ринкових відносин як Заходу, так і Сходу, для східноазійських країн стала більш типовою, оскільки становила сутність конфуціанської адміністративної системи.

У 80-ті рр. в Південній Кореї відбулася реорганізація управлінського апарату, внаслідок якої консервативні чиновники з привілейованих кіл були замінені на молодих технократів і економістів переважно із західною освітою. Відтак багатовіковий вплив конфуціанської ідеології було "розчинено" субстратом західної трудової етики та соціального управління. Унаслідок цього в Південній Кореї склалася загальнодержавна структура, подібна в загальних рисах до японської кінця 60-их років. За аналогією з Японією південнокорейське суспільство стали називати "акціонерною компанією Корея". Водночас перетворення Південної Кореї в урбанізоване суспільство з освіченим і швидко зростаючим середнім класом зумовило його участь у широкому русі за демократизацію політичної системи країни. Наприкінці 80-х - початку 90-их рр. військовий режим, який виконував роль "диктатури розвитку", у завершальній фазі економічних перетворень порівняно легко трансформувався на специфічний для Південної Кореї варіант авторитарної демократії з елементами західного лібералізму - богатопартійна система, верховенство закону та права людини.

Інші східноазійські НІК - Тайвань, Сінгапур, Таїланд, Малайзія також досягли вражаючих результатів на шляху перетворення в розвинуті суспільні системи. Збільшення національного доходу на душу населення в чотири рази за двадцять років - це рекорд в історії світової економіки. Монополії східноазійських "акселератів" відіграли головну роль у конкурентній боротьбі зі США та Європою за ринки країн, що розвиваються. В'єтнам серед інших держав Індокитаю лише в другій половині 80-их рр. почав здійснювати комплекс реформ, відомих як політика "оновлення" - "дой мой". За своєю концепцією та ідеологією ця політика нагадувала програму модернізації в Китаї і була спрямована на вдосконалення соціалізму в'єтнамського зразка. Прикладом успішної модернізації В'єтнаму стали швидкі темпи економічного зростання на основі розбудови ринкових відносин. У цілому, незважаючи на певні відмінності в соціально-політичному устрої та рівнях економічного розвитку, ці країни стали зразком успішної модернізації в регіоні, який нещодавно цілком відповідав принципам азійського засобу виробництва та соціокультурним традиціям азійського суспільства. За даними Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ), В'єтнам у рейтингу глобальної конкурентної спроможності за 2015 р. посів 68-е місце серед 144 країн світу (Сінгапур - 2-е, Японія - 6-е, Малайзія - 20-е, Південна Корея - 26-е, Китай - 28-е). Україна в цьому списку посіла 79-е місце [4].

Узагальнюючи досвід постіндустріальних країн Східної Азії, слід зазначити, що економічних успіхів там було досягнуто за рахунок умілого комбінування чотирьох факторів: 1) державного регулювання; 2) експортної орієнтації промислового виробництва; 3) залучення іноземних інвестицій; 4) створення національних монополій. Велике значення мала також активна соціальна політика, підвалинами якої стали різноманітні варіанти концепції "суспільство - корпорація". У більш широкому форматі серед причин, що зумовили динамізм економічного зростання країн так званого тихоокеанського кільця японські експерти назвали такі:

· повне відкриття ринків США і становлення Японії як промислової і торговельної держави, тісний взаємозв'язок двох країн, що став стрижнем розвитку Азійсько-Тихоокеанського регіону;

· якісна робоча сила в неоіндустріальних країнах Азії, а також успіхи менеджменту;

· поступове встановлення політичної стабільності після закінчення війн в Кореї та Індокитаї;

· прискорення науково-технічного прогресу, стрімкий розвиток транспорту (реактивізація) та інформаційно-комунікаційних систем;

· перехід до експортопереважаючої та імпортозамінної структури зовнішньої торгівлі країн регіону [5].

Окреме місце в процесах суспільної модернізації східноазійських країн посідає Китайська Народна Республіка, у якій на зламі 70-80-их рр. розпочалося будівництво "соціалізму з китайською специфікою". Програма "чотирьох модернізацій" мала на меті подолати соціально-економічну відсталість і вивести країну на шлях сучасних ринкових відносин. Розроблена ще в середині 70-х рр., ця програма передбачала комплексне реформування Китаю в чотирьох сферах: сільське господарство, промисловість, національна оборона, наука і технологія. Стратегія модернізації, теоретичною основою якої були ідеї Ден Сяопіна про розбудову "соціалістичної ринкової економіки", була прийнята на ХІІ з'їзді КПК в 1982 р. і повинна була здійснюватися в три етапи:

1) до 2000 р. досягти 4-кратного збільшення обсягу промислової продукції та сільського господарства, забезпечити середній достаток життя народу;

2) до 2021 р. підняти Китай до рівня середньорозвиненої країни;

3) до 2049 р. перетворити Китай на сучасну високорозвинену державу [6].

У конкретному вимірі політика модернізації спрямована на збільшення частки недержавних форм власності, лібералізацію торгівлі, поліпшення умов для іноземних інвестицій і поступову інтеграцію народного господарства Китаю у світові економічні процеси та міжнародну спільноту. Політика модернізації спрямована й на реформування державного апарату та місцевих органів влади, чисельність яких поступово зменшується. Визначальною умовою курсу на здійснення "соціалістичної модернізації" залишається збереження політичної системи Китаю, яка декларує провідну роль держави та комуністичної партії в усіх сферах життя китайського суспільства. Завершити системні перетворення Китай планує до середини поточного століття. У 2012 р. на XVIII з'їзді КПК програму модернізації було скореговано в напрямі переходу від моделі "факторів економічного розвитку" до моделі "ефективного розвитку". Було зазначено, що до 2020 р. Китай повинен перетворитися на "могутню, гармонічну, модернізовану соціалістичну державу" та подвоїти показник ВВП [7].

Попри те, що здійснення модернізації відбувається не без певних ускладнень, КНР демонструє високі макроекономічні показники та активну зовнішню політику, зокрема щодо розвитку регіональної інтеграції. Справді, Китай зацікавлений у підтримці країн свого геополітичного оточення, торговельно-економічне співробітництво з якими дає йому очевидні вигоди. Основним вектором на цьому напрямі політики КНР у Південно-Східній Азії є АСЕАН, співпраця з цією впливовою міжнародною регіональною організацією офіційно позиціонується як "першочерговий зовнішньополітичний пріоритет" [8].

Модернізація в контексті безпеки

У сучасних міжнародних умовах прискорення суспільної модернізації та економічної інтеграції особливого значення набуває розбудова раціональних моделей безпеки. У структурно-функціональному вимірі модель безпеки в Східній Азії доцільно розглянути в контексті трьох варіантів: колективна безпека, кооперативна безпека та загальна (спільна) безпека. При цьому зазначимо, що функціональна й структурна специфіка східноазійської системи міжнародних відносин є такою, що жодна з науково-теоретичних парадигм не дає пояснення джерел і причин регіональної стабільності чи характеру дестабілізуючих чинників. Утім представники неореалізму (Р. Соломон, Ш. Саймон) оцінюють регіон як такий, що цілком дозрів для міждержавного суперництва після закінчення "холодної війни". Оцінка неолібералів (Дж. Айкенберрі, М. Мастандуно) дещо відрізняється від оцінки "неореалістів" - вони вважають, що азійські країни демонструють здатність до подальшого інтеграційного та інституціонального розвитку і в принципі готові для створення механізму попередження регіональних конфліктів [9].

Українські й російські дослідники у своїх оцінках перспектив забезпечення регіональної безпеки надають перевагу колективній і кооперативній моделям. Так, український учений-китаєзнавець О. Шевчук розглядає можливості створення в регіоні структури безпеки "у форматі двох напрямів, які вже сформувались - укладення двох- і багатосторонніх міждержавних угод і створення міжнародних організацій і форумів з питань безпеки поряд з розвитком вже існуючих структур" [10].

У тої же час, російські дослідники В. Аміров і В. Швидко вважають, що "будь-які спроби збудувати всеохопну систему забезпечення безпеки й стабільності в регіоні на основі єдиних для всіх держав інститутів, які керуються при прийнятті рішень принципом консенсусу, як це було зроблено в Західній Європі, будуть свідомо приречені на провал". З позиції стратегічного аналізу вони пропонують розглянути параметри і можливості нової архітектури регіональної безпеки - Транс-тихоокеанської безпеки та співробітництва (ТТБС), створення якої, на їхню думку, "об'єктивно відповідало б інтересам всіх основних гравців на цьому просторі" [11].

З огляду на посилення тенденцій економізації та глобалізації міжнародних відносин, було б доцільним розподілити сферу безпеки на економічну, енергетичну, екологічну, технологічну, інформаційно-комунікаційну, військово-політичну та гуманітарну складові. Такий підхід уможливив би створення мережевої безпеки відповідно до напрямів колективної діяльності країн, що зацікавлені в її комплексному забезпеченні. На нашу думку, система відносин у рамках ТТБС може бути сформована таким чином, щоб інтереси суспільної модернізації, економічної інтеграції та регіональної безпеки перебували у відносинах "позитивної кореляції". Вважаємо, що, опрацьовуючи концепції ТТСБ, необхідно враховувати різне сполучення темпів і змісту інтеграційних процесів у Східній Азії, а також дезінтеграційних процесів, які останніми роками активізувались в інших регіонах світу, зокрема в Південній Азії та на Близькому Сході.

Проблема безпеки в Східній Азії традиційно розуміється як зіткнення стратегічних інтересів США і Китаю в контексті намагань кожної з великих держав встановити в регіоні односторонню гегемонію. За такою логікою в умовах реалізації гегемоністських стратегій США і Китаю в регіоні може виникнути нова система біполярності з відповідними полюсами та потенціалами взаємного стримування. Залишається питанням можливість управління такою системою за допомогою механізмів гегемонії одного з двох центрів сили. Претендувати на таку роль гіпотетично можуть як США, економічний і військово-стратегічний потенціал яких сьогодні є неперевершеним, так і Китай, інтегральний потенціал якого стрімко зростає, наближаючись до американського [12].

Аналізуючи природу конфліктності в Східній Азії, слід мати на увазі її структурну гетерогенність, характер системних протиріч між так званими осьовими державами регіону, а також історичну спадщину колоніалізму та періоду "холодної війни". Під впливом цих факторів у постбіполярний період у регіоні було створено систему "осьових" відносин і "кластерів безпеки", у межах яких ключові тихоокеанські держави та їх об'єднання (США - Японія - Південна Корея) прагнуть здійснювати свої інтереси. Оскільки континентальний масив Східної Азії є в основному під контролем Китаю, то США і Японія роблять ставку на зміцнення військо-морського потенціалу для протидії китайському впливові в регіоні.

Аналіз відносин між головними суб'єктами міжнародних відносин у Східній Азії та АТР показує, що зростання регіонального напруження є закономірним результатом їхнього економічного розвитку та інтеграційної взаємодії - в основному асиметричними. Апробовані засоби та методи виправлення асиметрії в міждержавних відносинах навряд чи можна застосувати в регіоні, у якому діють величезні економічні потуги і який до того ж переповнений геополітичними та соціокультурними протиріччями.

Радикальні зміни в співвідношенні сил у світовій політиці та економіці, що пов'язані насамперед з економічним зростанням Японії, Китаю, Південної Кореї та більшості країн АСЕАН, створили необхідні передумови для прискореного розвитку інтеграційних процесів у АТР. Водночас це призвело до зростання асиметрії у відносинах між основними регіональними гравцями, а також до підвищення рівня геополітичного суперництва та конфліктності. Здебільшого це позначилося на питаннях регіональної безпеки, вирішити які не в змозі діючі в регіоні структури - Регіональний форум АСЕАН (АРФ), Східноазійський саміт і група учасників "шестистороннього діалогу" з корейської проблеми. Відтак розв'язання проблем забезпечення справедливого економічного порядку, політичної стабільності та процвітання в "регіоні ХХІ ст." усе ще перебуває на значній відстані від намічених цілей.

Зазначимо, що забезпечення сталого економічного розвитку та політичної стабільності в Східній Азії буде можливим за умов створення системи Транс-тихоокеанської системи безпеки та співробітництва, учасниками якої в першу чергу повинні стати держави "тихоокеанського трикутника" - CША, Японія, Китай, а також регіональні інтеграційні структури й міжнародні організації. Така конфігурація співвідношення сил, що склалася в регіоні, евентуально уможливлює не тільки створення оптимальної для регіону системи безпеки, а й подальшу модернізацію суспільних систем східноазійських країн, без чого вони не здатні підтримувати розвиток інтеграції та економічних відносин із глобальними структурами. Такий підхід до вирішення проблем суспільної модернізації є прийнятним і для Україна, яка, перебуваючи в стані "гібридної війни" з колишнім стратегічним партнером, намагається диверсифікувати свої зовнішньополітичні інтереси, у тому числі й за рахунок розбудови відносин із провідними державами та економіками Східної Азії.

Список використаних джерел:

1. Кошкин А. Азиатская мини-ООН. Восточноазиатское сообщество будет создано в 2015 году. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://centrasia.ru/newsA.php?=1169814540

2. Levy M. Modernization and the Structure of Societies. - Princeton.: Princeton University Press, 1970. - P. 38-60.

3. Lerner D. Modernization // International Encyclopedia of the Social Sciences. - 1968. - Vol. 10. - 386.

4. Всемирный экономический форум: Рейтинг глобальной конкурентоспособности 2014-2015. - [Електронний ресурс] . - Режим доступу: http://gtmarket.ru/ratings/global-competitiveness-index/info5.

5. Эгути Ю., Усуи Ц. Эпоха тихоокеанского кольца - Кантай-хейеканно дзидай. - Токио, 1988. - С. 15.

6. Wen-hui Tsai. In Making China Modernized: Comparative Modernization between Mainland China and Taiwan // Occasional Papers/Reprints Series in Contemporary Asian Studies. - Baltimore (Maryland): University of Maryland School of Law, 1993. - P. 166-167; 170-172.7.

7. Ху Цзиньтао. Доклад на XVIII Всекитайском съезде Коммунистической партии Китая // URL: russian.china.org.cn/exclusive/txt/2012-11/16/content_27138204.htm

8. Liu Feng. Unified ASEAN in Best Interests of Region // Global Times. - September 1. - 2015.

9. The Many Faces of Asian Security / Ed. by Sh. Simon. - Lanham (Maryland): Rowman & Littlefield Publishers, 2001. - 259 p.; International Relations Theory and the Asia-Pacific / Ed. by J. Ikenberry and M. Mastanduno. - New York: Columbia University Press, 2003. - 450 p.

10. Шевчук О.В. Система безпеки Азійсько-Тихоокеанського регіону: фактори формування та тенденції розвитку: Монографія. - Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 2010. - С. 76.

11. Амиров В., Швидко В. Новая архитектура тихоокеанской безопасности и сотрудничества // Мировая экономика и международные отношения. - 2013. - № 5. - С. 92, 96. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.ebiblioteka.ru/browse/doc/34773436

12. Lee Jae-hyung. China and Asia-Pacific Region. Geostrategic Relations and a Naval Dimension. - New York: iUnivers, 2003. - 381 p.

АНОТАЦІЯ

Стаття присвячена аналізу процесів суспільної модернізації в країнах Східної Азії в контексті проблем регіональної безпеки. Основну увагу приділено чинникам і особливостям модернізаційного процесу в окремих країнах регіону та моделям азійсько-тихоокеанської безпеки.

Ключові слова: суспільна модернізація, Східна Азія, регіональна інтеграція, транстихоокеанська безпека, неоіндустріальні країни, постіндустріалізм.

АННОТАЦИЯ

Статья посвящена анализу процессов социальной модернизации в странах Восточной Азии в контексте проблем региональной безопасности. Основное внимание уделяется факторам и особенностям модернизационного процесса в отдельных странах региона и моделям азиатско-тихоокеанской безопасности.

Ключевые слова: модернизация, Восточная Азия, региональная интеграция, транстихоокеанская безопасность, неоиндустриальные страны, постиндустриализм.

<xml> </xml><object classid="clsid:38481807-CA0E-42D2-BF39-B33AF135CC4D" id="ieooui"></object>