Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Конфліктологія

Сучасні виклики для української європейськості
Даріуш Вояковський
22.12.2016, 11:17

 

УДК 94:327

Summary

The biggest geopolitical challenge of sovereign Ukraine is and will long be a problem finding a balance between East and West. The political and intellectual dimensions of Ukraine have a European orientation. However, there is a geopolitical vein Russia's desire to maintain its influence.

Key words: Ukraine, Europe, Russia, discourse, ethnicity, nation, concept

Практика і проблеми українського державотворення дуже тісно пов'язані з розумінням дискурсів етнічності та європейськості. Видається, що саме на рівні загальносуспільних дискурсів, і передусім наукового дискурсу, знаходиться тепер фронт боротьби за визначення української етнічності. Не йдеться при цьому про надання українськості конкретних змістів, а, перш за все, про те, чи майбутні уявлення українців про себе набиратимуть форм, притаманних західноєвропейським концепціям народу, чи проектів, формульованих у Росії.

Із самого початку зауважимо, що з численних теорій на особливу увагу заслуговує концепція Михайла Бахтіна, який вказує на механізми, що втримують дискурсивний характер текстів і мови загалом - ті децентралізаційні сили явищ і централізаційні тенденції нашого розуміння. На думку М. Бахтіна, фактичне суспільне середовище є різномовне, а ті сили централізації та інтеграції спираються на концепцію монолітної мови, яка "ніколи не є чимось даним, завжди становить постулат і в кожну хвилю мовного життя знаходиться в опозиції до реальної різномовності" [1, с. 95].

Дана концепція не тільки підкреслює наявність напруги між суспільними практиками і текстом (словом), а й вказує на існування напруги в самих практиках і словах. Це орієнтує аналіз на пошук нових площин незчепленості суспільного досвіду, пов'язаного з українським народом, у сучасних текстах публічного простору: інтернет-ресурсах, публіцистичних матеріалах і наукових працях. Це означає, що точки співвіднесення для концепції українського народу знаходяться не тільки в українському суспільстві, а й поза ним: це західні та російські концепції народу й етнічності, рецептовані українською літературою.

Західні концепції народу

Важливий поворотний пункт у дискурсі, який відбувається довколо народу, принесли 80-ті роки і поява праць Бенедикта Андерсона [2] та Ернеста Ґеллнера [3]. Ті роботи стосуються ґенези і теорії народу та сприймаються як повне вираження опозиційних поглядів, що описують західну етнічність в межах наукового дискурсу.

Позиція Ґеллнера визначається як статистична, а Андерсона як культурна. Єдиним обґрунтуванням такої термінології є те, що Е. Ґеллнер сприймає народ як результат суспільних і культурних процесів, пов'язаних із розвитком індустріального суспільства і конкретно з діяльністю сучасної держави. Б. Андерсон натомість описує народ як культурно обумовлену схему сприймання суспільної діяльності, що сформувалася на основі попередніх уявлень і новітніх суспільно-культурних змін. На практиці перший з авторів багато уваги присвячує національній культурі, яка є безпосередньою точкою співвідношення для національних уявлень, а другий не відмовляється від визначення цього народу крізь призму політичної суверенності. Усе ж таки видається, що відмінності в описуванні народу тими авторами не зводяться тільки до проблеми його ґенези.

Ключами до опису можуть бути метафори виробничого закладу і читача газети (аналогічно до апеляцій, наявних у працях Ґеллнера й Андерсона). Ґеллнерівський народ передусім описується як продукт процесу індустріалізації. Його існування спричинене об'єктивними обумовленнями цього процесу - як те, що автомобільний завод виробляє автомобілі. Об'єктивність процесу виробництва легітимізує натуральність продукту - звідси популярне порівняння цього ж автора відсутності національної приналежності з втратою тіні. Такий продукт має масовий характер, з іншого ж боку, кожен завод (чи сучасна держава) не має винятковості на ринку. Отож народи є подібними продуктами, які масово використовуються, але мають власну "марку". Видається, що Ґеллнер визнає довільність вибраної "марки" (володіння означеною національною приналежністю), припускаючи все-таки, що в новітні часи народи є продуктом, без якого не можна обійтися, вони є необхідними. Однак навіть аналізуючи механізми вибору "марки" (створення нової держави), він наводить на думку, що вибір етнічності не є випадковим, а виникає зі сплетіння певних суспільних обумовлень. Описаний Ґеллнером приклад розпаду "Мегаломанії" також показує, як, на відміну від можливості володіння багатьма автомобілями, можна володіти тільки одним народом, що імпліцитно сприймається як результат фактичного поділу "ринку" заводами-державами.

У Андерсона буття в народі є тим самим, що й читання газет, - найбільше значення відіграє прив'язаність індивіда до визначеного світоглядного профілю (народу як уявленої спільноти). Так само, як газета здобуває собі юрми вірних читачів, так і народи закріплюють своє інтерсуб'єктивне існування як шляхом зміцнення в читачах певних читацьких навиків, догоджання тим навикам, так і пристосуванням до їхніх смаків, що змінюються. Народ у цьому випадку сприймається більш еластично. У застосованій Андерсоном перспективі містяться акцентовані Ґеллнером проблеми факторів, які утворюють уявлення про народ (редакції і друкарі) та суспільно-культурні процеси модернізації суспільств (виробництва), й другопланові проблеми, менш суттєві для зрозуміння народу. Таким чином, хоча газета теж є продуктом, та в зіставленні з автомобілем чи одягом вона є більш символічним (це не папір, а зміст повідомлення), ніж "об'єктивним" виробом. Читання газет не є необхідним - це винятково суспільно поцінована й бажана поведінка. Можна читати багато газет, хоча тільки одну вважати "своєю", бути її постійним читачем. Можна також докорінно змінити переваги й ототожнюватися з іншою газетою, але це вже потаємні думки наслідків припущень Андерсона, бо сам він не присвячував цій проблемі особливої уваги. Його радше цікавило виникнення читацтва і тривання цього взірця поведінки в різному часі й місцях.

Резонанс тих відмінностей починає помічатися в 90-тих роках ХХ століття. Тоді дихотомія дискурсу про етнічність і народ продовжується в нових шатах, окреслених як суперечка примордіалізму з інструменталізмом [4].

Тепер усе-таки важко описувати ті теоретичні позиції, усвідомлюючи, що примордіалізм був скоріше поглядом, сконструйованим його противниками з опертям на сумнівну інтерпретацію певних попередніх праць. Однак наявність тих позицій є дуже значною. Жак Еллер і Рід Коуглан вагомо доозначили відмінності в поглядах Ґеллнера й Андерсона, які раніше були недостатньо роз'яснені.

Отож, примордіалізм у його найчистішому вигляді, створеному тими дослідниками, припускає:

1) апріорність тотожності і прив'язаності, окреслених як "примордіальні", які "...є дані, а priori, первинні, раніші від будь-якого досвіду та взаємодії";

2) невимовність "примордільних" відчуттів, які "...не можуть аналізуватися у співвідношеннях із суспільною взаємодією";

3) афективність, тобто звертання уваги передусім на емоційний бік зв'язку і відчуттів, окреслюваних як "примордіальні". Інструменталізм же акцентує на змінності етнічності, на її залежності від дій індивідів та на передумові, "що люди (і народи) можуть формувати і змінювати та формують і змінюють свою етнічну приписку від впливом подій і середовища". Здається, що напруження між тим, у якій сфері етнічність/народ є "дані", а в якій конструйовані, настільки постійно і наскільки ситуативно, є весь час вагомою ознакою наукового дискурсу.

Одночасно з цими дискусіями в той період з'являються чергові пропозиції тлумачення національної проблематики. Радикальним розв'язанням є заперечення значення народу взагалі або також у його "модерністській" версії. Постмодернізм, бо з цією течією пов'язуються вказані пропозиції, проголошує: "Кордони і національні тотожності змішуються. Кожен є туристом, іммігрантом, біженцем, вигнанцем чи гастарбайтером, переміщуючись із однієї частини світу в іншу. Нова глобальна культурна економія формується новими технологіями, змінними монетарними системами та мас-медійними картинами, які перепливають через національні кордони". Етнічні кордони є політичною маніпуляцією, функцією, яка не відповідає дійсності. Та дійсність - це глобальна екумена, у якій здійснюються транснаціональні міграції, як у Ульфа Ганнерза, або також цілком нове ethnoscapes, яке описує Ар'юн Аппадурай.

Відповіддю на постмодернізм є теорія Міхаеля Білліга [5]. Банальний націоналізм - це десакралізована, щоденна і слабо експлікована форма прив'язання до етнічності. Слабка "видимість" націоналізму не свідчить, однак, про його слабкість. Завдяки своєму поширенню в масовій щоденності він має велику репродуктивну здатність. Отож кожної миті він може активізувати широкі маси населення. Так відбувається, перш за все, завдяки deixis народу, якими є не тільки розуміння дому й вітчизни, а й, передусім, категорія "ми". Таким чином, кордони існують - це етнічні кордони, які відділяють "нас" від "інших". Вони постійно застосовуються, часто мимовільно. Можливо, вони не є примордіальними, а набутими й такими, якими можна постійно маніпулювати, але на Заході схильність до етнічного розмежування повсюдно наявна. У багатьох точках ця робота апелює до способу мислення Б. Андерсона тому, що гострі полеміки звернені до тих, хто заперечує етнічність, а не приписує їй вище значення.

Багатоголосся наукової оповіді про народ є конфузом для традиційного сприймання науки. Різнорідність часто буває трактована як наслідок ідеологічного вплутування дослідників з різними поглядами. Це аргумент, який використовується в полеміках наведених тут авторів. Інструменталізм описує себе як відкидання заідеологізованого примордіалізму, постмодернізм дискутує з категорією народу взагалі, а Біллінґ полемізує з постмодернізмом. Дискурсивне потрактування тих поглядів є привабливою альтернативою, хоча воно й не вирішує всіх сумнівів на тему відмінностей в тлумаченні народу і не має наміру їх ліквідувати. Практичне застосування такого багатоголосся свідчення того, що в межах одного суспільства може існувати багато інших, навіть суперечливих інтерпретаційних проектів, які описують зв'язок індивіда з суспільною сукупністю. Таким чином, схвалення різнорідності форм народу і етнічності можна визнати специфічною ознакою національного дискурсу на Заході.

Українське сприйняття західних теорій

Як ті погляди переносяться на українську науку? О. Супруненко, приміром, стверджує, що "Україна прямує шляхом поточної і наукової стабілізації своєї картини світу" [6, с. 138]. Це означало б, що в академічному дискурсі та в щоденній (банальній) інтерпретаційній практиці з'являються не тільки Бахтінівські диференціюючі сили (різномовність), а й централізуючі та інтегруючі. Жодна з тих сил не мусить і не може здобути винятковості в дискурсах про народ. Існування централізуючих сил усе-таки дає дозвіл на створення переконання про можливості взаємного зрозуміння незалежно від фактичної суспільної різномовності. Науковий дискурс в Україні, власне кажучи, повинен бути одним із суттєвих факторів, які інтегрують сукупність суспільних дискурсів щодо українського народу. Аргументом такої тези є хоча б думка А. Гідденса, що суспільні науки становлять "інституціоналізовану рефлексійність" [7, с. 4], яка надає учасникам суспільного життя відповідний інструментарій для зрозуміння проблеми.

Українські соціологічні теорії народу були проаналізовані Аллою Карнаух [8]. Вона звертає увагу на два вагомі, на мою думку, елементи української соціології: сильну залежність сучасних українських досліджень від західних концепцій народу та проблему розрізнення термінів "нація" і "народ". Підсумовуючи академічний дискурс, вона наводить тезу Г. Касьянова: "Теоретичні та емпіричні дослідження "української версії" становлення і розвитку народу й націоналізму відповідають висновкам і узагальненням, які були сформульовані з опертям на досвід конкретних європейських шкіл. Та схожість може бути пояснена як "другорядність" (спізнення) українського націоналізму відносно європейських народів, народів попередніх". На думку Карнаух, міркування українських дослідників залишаються в межах західних теорій. Видається, що фактично не тільки згадані в цьому аналізі дослідники орієнтуються на пристосування сьогоднішнього українського досвіду до західноєвропейських категорій. Я. Грицак explicite звертається до концепції Б. Андерсона, вказує на прийняття такої перспективи як уникнення помилок української і радянської історіографії в описі творення українського народу.

Однак застосовуючи таку перспективу в аналізі українського народу, з'являється проблема дуалізму національних процесів. "Національна солідарність українських мас у Галичині, - пише Єкельчук, - усе-таки залишалася в чіткому контрасті щодо амбівалентних національних і суспільних самовизначень в частині Україні, де правили росіяни". Автор вказує на те, що та слабкість з початку ХХ століття була помітна й наприкінці століття, коли головною причиною створення незалежної держави був розпад СРСР та порозуміння еліт - опозиційних і комуністичних. На думку Я. Грицака, у нинішню добу в українському дискурсі стираються дві "національні ідеї" - українська і радянська, а їхня популярність географічно розкладається згідно поділу захід-схід. Той поділ накладається на відмінності, помітні в кількісних даних, які підкреслюють цю двоїстість суспільства. Ними є релігійні відмінності, мовні і тотожнісні, які абсолютно підходять до Ґантінгтонівської моделі зіткнення західної і російської цивілізацій на лінії довоєнного кордону Польщі й СРСР. Деякі з дослідників трактують той дуалізм як принципову ознаку українського суспільства. Інші підкреслюють складний, але необов'язково дуалістичний чи дихотомічний образ України. Він є неоднозначним, бо спільною спадщиною пострадянського простору є те, що тут не творяться "групові тотожності, які чітко взаємовиключаються". Наталія Черниш висловлює думку, що таким же суттєвим, як територіальний поділ, фактором, який диференціює національні та громадянські ідентифікації, є вік досліджуваних, але спектр вибору суспільної тотожності є значно ширшим, ніж вибір між українцем/росіянином/радянською людиною. На погляд Я. Грицака, соціологічні дослідження швидше вказують на те, що "формування української тотожності є, щоправда, проблемою в Україні, але проблемою зовсім не найважливішою. Прямо навпаки, можна стверджувати, що зі всіх проблем, які пережила Україна за останні 10-15 років, збереження національної стабільності супроти великим регіональним і мовно-культурним поділам постає як проблема, що найкраще піддається регуляції" [91.

Висновком із цього є, однак, те, що дуалізм політичного дискурсу має також свій відповідник у дискурсі тотожності, бо з'являються дослідження та інтерпретації, які підкреслюють чи то відносну єдність процесів тотожності в Україні, чи то неусувну відмінність українських тотожностей. Це може мати зв'язок із загальною теорією народу в Україні, яка, незалежно від популярності західних позицій, зберігає двоїстість категорій, що описують національну групу - народу і нації.

Дотримуючись концепції М. Бахтіна, знаряддям централізуючих сил є мова. Застосування певних категорій у мові - академічній і розмовній - може наближувати українські дискурси або до західного способу мислення, або до російського. Раніше наведені приклади демонструють ті елементи дискурсу, які орієнтуються на централізацію на базі західних категорій. Поняття народу і нації пов'язує українську думку з російською традицією. На цей зв'язок звертає увагу А. Карнаух, але раніше його помітив Володимир Павлючук у контексті ідей євроазіатизму Лева Гумільова. Як зауважує А. Карнаух, українські автори добре знають теорію Гумільова, але не дуже охоче її використовують. Можливо, це пов'язане з її сучасним використанням у російській соціології. Роман Кісь подає гадку, що праці Дугіна, Плєшкова та ін. - це основа "реваншистсько-імперської політики Кремля", яка є "фундаментально антизахідною", водночас стверджуючи, що євроазіатизм "наповнює думки, серця, щоденні зв'язки і саме життя десятків мільйонів у містах і селах України". Разом із тим це пояснює антипатію українських дослідників до тієї теорії і визнання тез В. Павлючука, які твердять, що східні схеми сприймання національної проблематики не є чужими поточному досвіду українського народу.

Російська теорія нації і народу

Сучасну російську версію категорії Л. Гумільова пропонує О. Дугін [10]. Звичайно, основою є етнос як "органічна, жива сукупність", яка переноситься на розмірковування автора про те, що етнос має зв'язок із моральністю та духовною сферою. Для цілей даного аналізу ключовим є, однак, розміщення в теорії Дугіна категорії народу і нації. На його думку, "народ - це етнос, який увійшов у історію". Такий народ є продуктом, складеним із різних суспільних верств (еліти і маси), які постали внаслідок переваги одного етносу над іншими етносами. Водночас народ охоплює собою етнос, володіючи все-таки власними властивостями, які не оприявнюються в самому етносі. Далі О. Дугін стверджує, що "народ, розкриваючись як історичний феномен, обов'язково набирає наступних форм - держави, релігії, цивілізації. Ті форми можуть виступати незалежно..., але можуть також виступати разом або в довільній конфігурації. Наявність суспільства як народу дозволяє переходити з однієї до іншої форми. Саме народ гарантує тим формам міцність, тяглість і реальність".

Таким чином, народ зберігає суттєві примордіальні властивості буття, якими був наділений етнос. До того ж він є активним суб'єктом історії, який надає сенс своїм формам. Ті погляди дуже виразно видно в іншій праці О. Дугіна, присвяченій євроазіатизму. У ній він звертається до конкретної ситуації етносу і "російського" народу, порушуючи теоретичну спробу обґрунтування політичних претензій сучасної Росії до відновлення впливів на території колишнього СРСР. Це є той імперський штрих поглядів автора, на який вказує вже цитований Р. Кісь.

Термін "нація" стосується явищ, які вже не мають такої автотелічної ваги. "Нація, - пише А. Дугін, - це дуже політичне поняття, нерозривно пов'язане з державою, навіть із конкретною державою - теперішньою європейською, буржуазною модерністською державою". Це, щоправда, одна з фундаментальних категорій теорій О. Дугіна, яка є похідною етносу і вибудовується на народі, хоча якісно вона відмінна від нього, враховуючи її складність і диференційність. Так як народ приховує в собі етнос, так нація приховує за "своїм фасадом" народ.

Цікаво, що така започаткована об'єктивна "структура" етнічних категорій слугує О. Дугіну для вияснення суперечок між примордіалізмом і конструктивізмом у західній соціології. Етнос як духовне буття і народ як історичне буття повинні описуватися у примордіальних категоріях (хоча автор визнає, що певні елементи народу є конструйованими). Нація як західний продукт піддається опису тільки в конструктивістських категоріях, які - так само, як інструменталізм - в основному малоадекватні до опису сильних етнічних категорій.

Україна між Європою і Євразією

Чи схожі українські розуміння нації і народу? Уже на рівні простої рефлексії над ситуацією у нинішній Україні можна піддати сумніву тезу, що євразійський проект повністю приймається "десятками мільйонів" мешканців України. У такій ситуації теперішня картина російсько-українського конфлікту виглядала б дещо інакше і рішуче не на користь України. Можливо, пряме прикладання російських схем є таким самим джерелом незрозуміння національних проблем в Україні, як і впровадження західних проектів.

У академічному українському дискурсі вживання понять народу і нації є інакшим, ніж у О. Дугіна. Власне кажучи, усі вже згадані автори вважають, що це терміни майже рівнозначні. А. Карнаух, аналізуючи погляди кількох авторитетних українських авторів, зазначає: "В українській мові в офіційних та менш офіційних ситуаціях, у розмовній мові, панує певний дефініційний хаос: для визначення українців як етнічної групи часто вживається поняття нація, натомість, щоб підкреслити всіх громадян, - український народ" [8]. Авторка звертається також до Конституції України, в якій "українська нація" і "український народ" з'являються одне за одним у преамбулі. А сама ж вона визнає розв'язання цієї проблеми, прийняте В. Павлючуком. Цей автор стверджує, що відносно народу "нація більш-менш означає те саме, однак те поняття використовується тоді, коли мається на меті видобути активний аспект народу, який бореться за свою державність". Доволі довгі міркування С. Єкельчука на тему нації мають на меті показати не тільки значеннєві відмінності цього терміна (хоча цей автор так її інтерпретує), а розміщення його в контексті статистичного і культурного розуміння народу. Асоціюючи націю з культурною концепцією, він вміщує ту категорію в рамках основного свого часу західного дискурсу.

Важливим елементом академічного дискурсу є підручники. Вони -посередники між академічними проектами народу та індивідуальними інтерпретаційними проектами. На прикладі апробованих українським Міністерством освіти і науки двох підручників із Рівного й Києва можна дозволити собі на зіставлення категорій, які цікавлять нас, із дотеперішніми визначеннями. В "Основах соціології" Євгенії Тихомирової (Рівне/Луцьк) не з'являється поняття народу, але виключно етносу і нації. Хоча вона й подає концепцію Гумільова, але також вказує на те, що інші автори вважають: "...етнос, як і нація, - це винятково суспільні явища". Опис нації є класичним представленням західних теорій народу. Натомість більш широко описана традиція українського розуміння нації, яка все-таки базується на типових ознаках західного сприйняття народу: політичній свідомості, культурній специфіці та володінні державою.

Другий підручник, який редагував Володимир Піча, має словниковий характер, і в ньому з'являються три терміни. Етнос, однак, дефінійований як "особливий тип спільноти людей, яка історично постала і є специфічною формою їхнього колективного буття". Основою тієї спільноти є мова, релігія і самосвідомість, а формами - національність і нація. Опис цієї категорії поєднує певні елементи розуміння етносу та етнічності, сприйманої або як тотожність, або як культурні ознаки групи. "Народ" має два значення: широке - це "всі мешканці даної країни чи держави. У вузькому сенсі про народ можна говорити як про окремий етнос". Щоправда, у детальному описі з'являються змісти, уже знані з праці О. Дугіна, такі як його складеність з різних суспільних верств, але це поняття має доволі штучний вигляд (не наведене в описі етносу). Його широке розуміння нагадує "громадянське суспільство" О. Дугіна і, можливо, є своєрідним сплавом двох ідей: західної, суспільства як спільноти громадян, і східної, у якому суспільство є історично-моральним суб'єктом. "Нація" є терміном, який описує "сучасні народи", які є об'єктом "соціології нації", отже, загалом підходить до західного розуміння народу. Як словесне джерело цього терміна подане natio (з тлумаченням народ, плем'я), один раз термін "народ" трактується також у тому тексті як замінник нації.

Як бачимо, вплив російських концепцій народу і нації видається менш ретельно скопійованим в українській літературі, ніж західноєвропейські теорії. Одначе, за тезою О. Супруненко, усі обмінності і співприсутності "народу" і "нації" в академічних текстах не створюють переконання про "наукову стабілізацію картини світу". Помітні відмінності не є при цьому драматичним розривом, але, напевно, ситуативним припасовуванням категоріального інструментарію, яким ми володіємо. Це все ж таки призводить до того, що важко розпізнати в якому моменті, апелюючи до українськості, ми апелюємо до культурного народу, політичного народу чи й до громадянського суспільства. Такі академічні дилеми все ж таки не повинні наперед вирішувати спосіб створення поточних дискурсів, хоча вони й позначаються на повідомленні, зорієнтованому для ширших суспільних категорій.

Сила і слабкість європейськості України

Даний аналіз засвідчує, що науковий український дискурс дуже міцно закорінений у європейському мисленні. Події двох останніх років чітко демонструють, що мислення в категоріях європейського народу не є винятковою ознакою української еліти. Рішуча перемога проєвропейських партій на виборах у жовтні 2014 року показує, що політичний дискурс теж переорієнтований на західноєвропейські категорії, які підтримує значна частина загалу суспільства. Більше того, видається, що українсько-російський конфлікт

швидше, мабуть, зміцнює таку кристалізацію інтерпретування українськості. Опосередковано це видно на території Донбасу, який є районом безпосереднього не тільки збройного конфлікту, а й ідеологічного (чи інтерпретаційного). За Аллою Киридон [11], тепер там можна спостерігати складні суспільні процеси, які не вміщуються в інтерпретаційні рамки ні російської, ні європейської національної парадигми. Таким чином, утворюється специфічна сфера дискурсивного прикордоння, яка не є якимось зміщенням візії народу, але певною безсенсовною або нестабільною формою інтерпретування себе й інших.

Однозначність інтелектуальної та політичної спрямованості - це сильні сторони української європейськості.

Слабкою стороною є те, що, з соціологічної точки зору, поки що немає жодних передумов, які б вказували на те, чи і наскільки міцно таке спрямування вкоренилося у повсякденні, у локальних дискурсах українського суспільства. Варто ж пам'ятати, що у парламентських виборах взяли участь трохи більше половини виборців (52,42%). Отож, навіть за умов виразної загрози українській державності значна частина суспільства може залишитися політично інертною.

Список використаних джерел:

1. Bachtin Michaił, 1982, Słowo w powieści, w: tenże, Problemy literatury i estetyki, tłum. Wincenty Grajewski, Czytelnik, Warszawa.

2. Anderson Benedict, 1997, Wspólnoty wyobrażone, tłum. Stefan Amsterdamski, Znak, Kraków.

3. Gellner Ernest, 1991, Narody i nacjonalizm, tłum. T. Hołówka, PIW, Warszawa.

4. Eller Jack, 1999, From Culture to Ethnicity to Conflict, University of Michigan Press, Michigan.

5. Billig Michael, 2008, Banalny nacjonalizm, tłum. Maciek Sekerdej, Znak, Kraków.

6. Suprunenko Olha, 2008, Sensy społeczne versus struktura społeczeństwa ukraińskiego: szkic hipotetyczny, tłum. Bogdan Salej, "Nowa Ukraina", z.1-2(5-6).

7. Giddens Anthony, 2001, Nowoczesność i tożsamość. "Ja" i społeczeństwo w epoce późnej nowoczesności, tłum. A. Sulżycka, PWN, Warszawa.

8. Karnaukh Alla, 2013, Świadomość narodowa po komunizmie w wieloetnicznych zbiorowościach na Zaporożu, praca doktorska, maszynopis, Wydział Socjologiczno-Historyczny, Uniwersytet Rzeszowski.

9. Грицак Ярослав, 2002, Про сенсовність i безсенсвоність націоналізму в Україні, "Дух і літера", nr 11-12.

10. Дугин Алексaндр, 2004, Проект "Евразия", Яуза, Москва; Дугин Алексaндр, 2011, Этносоциология, Академический Проект, Москва.

11. Kyrydon Alla, 2015, Rekonstrukcja mapy myśli Majdanu na podstawie obrazów mieszkańców Donbasu, w: A. Chudzik (red.), Na pograniczach. Kulturowe obrazy ludzi i miejsc, Kraków.

АНОТАЦІЯ

Найбільшим геополітичним викликом суверенній Україні є і ще тривалий час буде проблема віднайдення балансу між Сходом і Заходом. У політичному та інтелектуальному вимірах Україна має європейські орієнтації. Однак в геополітичному ключі спостерігається прагнення Росії зберегти свій вплив.

Ключові слова: Україна, Європа, Росія, дискурс, етнос, нація, концепція.

АННОТАЦИЯ

Крупнейшим геополитическим вызовом суверенной Украине есть и еще долго будет проблема нахождения баланса между Востоком и Западом. В политическом и интеллектуальном измерениях Украина имеет европейские ориентации. Однако в геополитическом ключе наблюдается стремление России сохранить свое влияние.

Ключевые слова: Украина, Европа, Россия, дискурс, этнос, нация, концепция.

У матеріалі використані репродукції картин Валерія Франчука

<object classid="clsid:38481807-CA0E-42D2-BF39-B33AF135CC4D" id="ieooui"></object>