Історичне минуле

Становлення політики Росії в Чорноморському регіоні
Алла Ликова
23.12.2013, 10:49

УДК 327 (73)+316.42: 94

Summary

The article "Formation of Russia's policy in the Black Sea region" deals with of formation of Russia's policy in the Black Sea region ahead of the establishment of the Sevastopol base in the context of the historical meaning of the past for the formation of modern international relations. Particular attention is paid to joint actions of the Ukrainian and Russian peoples aimed at asserting their positions in Crimea.

Keywords: Russia, Crimea, Ukraine, the Russian fleet, history, heritage, ships, Turkey, Zaporizhzhya Cossacks, the government of Catherine II.

Історичний вимір політики Росії в Чорноморському регіоні завжди був і залишається актуальним не тільки для РФ, а й для України, країн Чорноморського та Середземноморського регіонів. Більш ніж двісті років вчені та політики досліджують наявні факти та свідчення, сперечаючись щодо значення Чорноморського регіону для становлення зовнішньої політики Росії та її утвердження як держави.

Не можна не звернути увагу на існування двох тенденцій у сучасних підходах до цього питання. Перша базується на ігноруванні значення історичного минулого для формування сучасних міжнародних відносин у Чорноморському регіоні. Друга ґрунтується на глибокому вивченні та врахуванні історичного минулого цього регіону.

Майже 300-річна епоха турецького володарювання (з 1475 до 1774 р.) була найбільш спокійною, однак і найбільш застійною в історії Південно-Західного Криму. Османська імперія, розповсюдивши свою владу на все узбережжя Чорного і Азовського морів, звільнила територію від піратства, воєн і міжусобиць. Лише інколи в море виходили чайки запорізьких козаків, здійснюючи зухвалі набіги на приморські міста. Ніякого інтересу для внутрішньої турецької торгівлі Гераклейський півострів не становив. Османи вели її через Кафу, а кримські хани через тільки-но збудований порт Гезлєв (нині Євпаторія). Збережені турками фортеці Інкерман і Балаклава, перебудовані для застосування артилерії, були лише прикордонними форпостами, що охороняли узбережжя від вторгнення козаків і забезпечували покірність місцевого населення, яке, хоча й поступово приймало іслам, однак залишалось, в основному, грекомовним і християнським.

"Крим у той час не тільки був відірваним від російського народу, але і став основним гніздом турецько-татарських феодалів, звідки вони здійснювали напади на Україну, російські та молдавські землі. Вони руйнували та спустошували обширні райони. Під час таких походів вони захоплювали у полон десятки тисяч чоловіків, жінок і дітей. Полонених приганяли до Криму, де їх безжально експлуатували або продавали в різні країни Азії, Африки та Європи. Міста Криму Кафа (Феодосія) і Гезлев (Євпаторія) були найбільшими невільничими ринками світу. Основним споживачем невільників була Туреччина. Вони потрібні були їй у якості рабів для господарств крупних феодалів і численного галерного гребного флоту. Кількість полонених татарами у окремі роки становила 60-70 тис. осіб" [1].

"Михайло Литвин, посол Литви, у 1550 році писав із Криму, що коли рабів виводять на продаж, то ведуть їх на майдан, скувавши за шиї, гуртом по десять" [2].

Ситуація в акваторії Чорного моря стала поступово змінюватися з кінця XVII ст., коли міцніюча Росія перейшла у своїй південній політиці від глухої оборони до наступу: у 1696 р. в Азовському морі з'являються кораблі першого російського флоту. Петро I захоплює турецьку фортецю Азов і будує нову - Таганрог. Азово-Чорноморський басейн перестає бути внутрішнім морем Туреччини.

"Здивована Європа, − писав Маркс, − на початку царювання Івана, ледве помічаючи існування Московії, затиснутої між татарами та литовцями, була вражена раптовою появою на її східних кордонах величезної держави" [3].

У XVI ст. Московська держава розгорнула боротьбу проти татар за Північне Причорномор'я та Крим. У 1556 та 1559 рр. було здійснено походи проти Кримського ханства.

Війна з Лівонією не дала змоги Московській державі довести до кінця розпочату боротьбу за вихід до Чорного моря і Крим. Запорізька Січ росла, міцніла і перетворювалась на могутню опору Московської держави на півдні проти турків і татар у роки її боротьби з Лівонським орденом.

Перший потужний морський похід запоріжців відноситься до 1576 р., коли вони на своїх чайках пройшли з боями від Дніпра по всьому Чорному морю до Дунаю, Євпаторії, Феодосії, Синопу та Трапезунду. Під час походів у 1590, 1605 та 1607 рр. запорізькі козаки захопили Очаків і Перекоп. Найбільш видатним був похід козаків у 1612 р. під керівництвом гетьмана Сагайдачного, який стрімко пронісся по усьому Кримському узбережжю від Євпаторії до Феодосії. До нашого часу дійшла старовинна мініатюра, що відображає один з епізодів легендарного походу - розгром козацькими військами Кафи.

Французький посланник у Константинополі писав Людовіку XIII: "Поява у морі козацьких човнів наводила на Константинополь більший страх, чим чума у Мореї" [4].

Після об'єднання України з Росією знадобилася багатовікова боротьба російського та українського народів за північне узбережжя Чорного моря та Крим проти султанської Туреччини та її васалів - кримських ханів.

"В той же час майже вся морська торгівля знаходилась у руках Англії та Голландії. Англія прагнула захопити найважливіші стратегічні пункти Дарданелли і Босфор. У появі російського флоту на Чорному морі вони вбачали загрозу своїм інтересам на морських торговельних шляхах. Посол Туреччини доповідав Петру, що "торгівля англійська та голландська корабельна здавна велика та пребагата" і що "у тебе, государя, завелося морське будівництво і плавання під Азов і біля Архангельського міста, і тому вони заздрять, і тому ненавидять, очікуючи собі від того у морській своїй торгівлі великих перешкод" [5].

"Боротьба за південне узбережжя Чорного моря, Кубань та за Крим була справедливою, загальнонародною справою. У 1762 році з'явилася записка невідомого автора "О малой Татарии" [6], у якій ішлося про необхідність приєднання Криму. Ті ж думки висловлював А. А. Безбородько у трактаті під назвою "Картина или краткое известие о российских с татарами войнах и делах, начавшихся в половине десятого века и почти беспрерывно через восемьсот лет продолжавшихся" [7].

Однак, чверть століття потому армії Мініха і Лассі вторглися вже на територію Криму, спалили Бахчисарай, захопили інші міста. У результаті цієї війни Росія повертає собі Азов. Вже на початку XVIII ст. стає ясно, що молода, міцніюча Російська держава буде всіма силами вирішувати проблему виходу до морів: Балтійського та Чорного. Балтійську проблему вирішив Петро Великий у ході Північної війни 1700-1721 років. Чорноморську вирішували довго і тяжко. Миролюбна Єлизавета Петрівна намагалась не вступати у конфлікти з Туреччиною, тим більше, що Росія тоді глибоко загрузла у європейських інтригах, унаслідок чого була втягнута в Семирічну війну з Пруссією та вела активні бойові дії у європейському політичному театрі протягом 1757-1761 років.

До вирішення Чорноморської проблеми повернувся вже уряд Катерини II, який мав у своєму розпорядженні достатні людські, фінансові, політичні та військові можливості для початку великомасштабної війни. Надзавдання, яке ставив перед собою російський уряд, було доволі складним: витіснити Туреччину з Європи повністю, не тільки завоювавши землі Північного Причорномор'я, а й звільнивши від турецького ярма єдиновірних південних слов'ян і греків. Останньою та бажаною точкою цієї експансії повинно було стати встановлення Хреста над головним храмом православ'я - Софією Константинопольською. Природно, була й програма-мінімум: завоювати степи Північного Причорномор'я, де в ті часи кочували татари Нагайської орди, і встановити контроль над Кримським ханством. У результаті декількох війн і багаторічних дипломатичних зусиль програма-мінімум була виконана повністю, а програма-максимум - лише частково. Російсько-турецька війна 1769-1774 рр. велась і на суші, і на морі. Тоді вперше російська ескадра, вийшовши з Петербурга і обігнувши Євпаторію, вийшла в Середземне море, де під командуванням О. Г. Орлова дала туркам бій у Чесменській протоці та повністю розгромила турецький флот. У ході кампанії 1771 р. російська армія під командуванням князя В. М. Долгорукого взяла штурмом фортеці Перекоп і Арбат і, ввійшовши у Крим, захопила міста Гезлєв, Ак-Мечеть, Керч, Балаклаву, фортецю Єнікалє. Результатом цієї війни стало підписання знаменитого Кючук-Кайнарджийського договору 1774 р., за яким до Росії відходили Азов, Керч, Єнікалє (під Керчю), Кінбурн. Російські торговельні кораблі одержали право займатися комерцією на Чорному морі та виходити в Середземне. Кримське ханство оголошувалося незалежним від Туреччини.

Жорстка боротьба Росії за утвердження своїх позицій у Криму була тривалою. У ній, окрім Росії та Туреччини, брали участь Франція та Англія. Французи не тільки заохочували турок до боротьби з Росією, а й самі засилали до Криму агентів. У травні 1775 р. в Криму діяли 4 французьких офіцери, переодягнених у турецький одяг. Вони вивчали укріплення на півострові, а один із них числився лікарем при кримському ханові" [8].

Мета програми-мінімум була майже досягнута (за винятком завоювання західного сектору Північного Причорномор'я). До складу імперії увійшли величезні та малонаселені території, які необхідно було освоювати. Ці нові землі одержали назву "Новоросія" Головним провідником російської політики у регіоні став фаворит Катерини II, один із видатних політичних і військових діячів Росії XVIII століття Г. О. Потьомкін. Його волею та енергією мобілізувалися величезні матеріальні та людські ресурси для будівництва флоту. На території Новоросії виникають міста Катеринослав (Дніпропетровськ), Херсон, Нікополь. На вільні землі спрямовуються потоки селян із центральних районів Росії та України. Емісари Катерини активно вербують у Європі колоністів для освоєння Новоросії.

На перший план виходить завдання ліквідації Кримського ханства. З цією метою було зроблено ряд різнопланових кроків: Росія активно бере участь у міжусобиці двох ханів - ставленика Туреччини Давлет-Гірея та проросійськи налаштованого Шагин-Гірея, який був обласканий у Петербурзі і мріяв провести у Криму реформи, подібні до Петровських. У 1776 р. турки висадили у Криму десант для підтримки Давлета, "з Константинополя до кримських берегів було направлено 8 військових кораблів" [9], але в листопаді того ж року росіяни зайняли Перекоп, а навесні 1777 р. - ввели війська у Крим.

Турки і Давлет-Гірей залишили Крим, а російська присутність стала постійною. Для того, щоб підірвати економічну основу ханства, у наступному 1778 р., під приводом захисту християн від мусульманських переслідувань виселяють у Приазов'я основне податкове населення Криму - понтійських греків. Цей процес торкнувся й Гераклейського півострова, оскільки в ті часи в Інкерманській і Балаклавській долинах мешкало чимало християн.

Першим завданням, яке Росія почала вирішувати, закріпившись у Криму, стало створення військових фортець. З цією метою, зокрема, вже у 1778 р. за указом О. В. Суворова російський гарнізон був розташований в Інкермані та Балаклаві, а по берегах Ахтіарської (Севастопольської) бухти було споруджено тимчасові укріплення та розташовано по три батальйони військ. Оскільки Росія намагалася закріпитися на берегах Чорного моря надовго, то російські військові начальники шукали місце, де міг би базуватися дуже потужний. Жоден із портів у Криму і Північному Причорномор'ї не підходив. Тому величезна та дуже зручна Севастопольська бухта відразу привернула увагу Суворова.

Щоправда, у Петербурзі не були до кінця впевнені, що Кримом вдасться оволодіти остаточно. Тому як головну базу флоту почали зводити Херсон у дельті Дніпра. До речі, вибір назв для тільки-но заснованих міст був не випадковим. У результаті виконання програми-максимум на берегах Чорного моря повинна була виникнути васальна Росії Константинопольська імперія. Для неї навіть імператора готували - улюбленого онука Катерини − Костянтина. Тому всі тільки-но засновані міста одержали грецькі назви, відомі за старовинними хроніками. Істинне розташування древніх міст не було відоме тодішній науці, і нові поселення називалися не дуже вдало. Херсон мав би знаходитися на місці Севастополя, а Севастополь - на території сучасного Сухумі. Вгадали тільки з перейменуванням Кафи у Феодосію.

Справи у Криму складалися на користь Росії: Кримське ханство, позбавлене підтримки Туреччини, яка зазнала глибокої політичної та економічної кризи, а також податків, що сплачували виселені християни, розшматоване внутрішніми протиріччями, окуповане російськими військами, стало нежиттєздатним. Розуміючи, що його трон тримається ні на чому, окрім російських штиків, Шагин-Гірей у 1783 р. відрікся від престолу і переїхав жити до Росії, а Катерина II Маніфестом від 8(9) квітня 1783 р. включила Крим до складу Росії.

"Росія, − писав Фрідріх Енгельс Карлу Марксу 23 травня 1851 р., − дійсно відіграє прогресивну роль по відношенню до Сходу... Панування Росії відіграє цивілізуючу роль для Чорного та Каспійського морів і Центральної Азії, для башкирів і татар".[10].

XVIII ст. було століттям воєн, кровопролитних битв на суші та морі. У квітні 1783 р. хан Шагин-Гірей відмовився від Кримського престолу і Таврида маніфестом від 8 квітня (за старим стилем) увійшла до складу Росії. Ще наприкінці 1782 р. в Ахтіарській бухті залишилося на зимівлю два кораблі: "Храбрый" і "Осторожный", а відразу після підписання маніфесту Катериною до бухти заходить ескадра кораблів під командуванням віце-адмірала Ф. О. Клокачева. 2 травня 1783 р. офіцери Кримського корпусу, яким командував генерал-поручик Суворов з берега Ахтіарської бухти, названої на честь дівчини на ім'я Ак-Яр, на небосхилі побачили ескадру. "Ахтіяр - переосмислене народною етимологією татарське слово Ак-Яр (білий обрив). Так називалося невеличке селище в балці, що одержала найменування Сухарна. В указі Катерини II князю Г. О. Потьомкіну повелівалося: "Збудувати фортецю велику Севастополь, де нині Ахтіяр" [11].

Отже, заснування міста Севастополь було історично підготовлено та обумовлено. Необхідність у новій фортеці мала безумовне обґрунтування.

Список використаних джерел:

1. Смирнов Д. Крымское ханство под верховенством Османской порты в XVIII в. − Одесса, 1889. - С. 228.

2. Мемуары, относящиеся к истории южной Руси, № 1-2. - Киев, 1890. - С. 118.

3. Маркс К. Секретная дипломатия XVIII в.

4. История русской армии и флота.Т.1.−Москва:Типография русского товарищества,1911. - С. 19.

5. Соловьев С.М., История России с древнейших времен, кн. 3, т.14. - С. 1234.

6. Известия Таврической Ученой Архивной Комиссии. № 53. - Симферополь, 1916. - С. 190-194.

7. Сборник Русского исторического общества. Т.1. СПб., 1885, ст. 185.

8. Дубровин М. Присоединение Крыма к России. Т.1. СПб., 1885. С. 185.

9. Петрушевский А. Генералиссимус князь Суворов. Т.1.СПб., 1884. С. 197.

10. Маркс К., Энгельс Ф. Соч., Т. XXI. М., С. - 211.

11. Крестьянников В.В. Исторические улицы и памятники Севастополя: учебное пособие / В.В. Крестьянников. - Симферополь: Таврия, 1996. - (Севастополь: стр. истории). - С. 115

АННОТАЦИЯ

В статье рассматривается период становления политики России в Черноморском регионе накануне основания Севастополя в контексте значения исторического прошлого для формирования современных международных отношений. Особое внимание уделяется совместным действиям украинского и российского народов за утверждение своих позиций в Крыму.

Ключевые слова: Россия, Крым, Украина, российский флот, история, память, корабли, Турция, запорожские казаки, правительство Екатерины II.

АНОТАЦІЯ

У статті розглядається період становлення політики Росії у Чорноморському регіоні перед заснуванням Севастополя у контексті значення історичного минулого для формування сучасних міжнародних відносин. Особливу увагу приділено спільним діям українського і російського народів за утвердження своїх позицій у Криму.

Ключові слова: Росія, Крим, Україна, російський флот, історія, пам'ять, кораблі, Туреччина, запорізькі козаки, уряд Катерини II.