Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Конфліктологія

Сирійська криза: історичні витоки, передумови, причини
Віктор Нагайчук
23.11.2016, 11:40

Summary

The paper is focused on examining the historical roots of the ongoing Syrian crisis beginning with the period of the Ottoman empire's disintegration and the creation of the Mandate Syria. Particular attention has been given in this context to the problem of the Syrian statehood's formation and the peculiarities of ethnic and confessional relations in this country, The paper offers in - depth analysis of a number of social, economic, political, ethnic and confessional factors which had been formed during the rule of Presidents Hafez al-Assad and Bashar al-Assad. The author is of the view that those factors had created, back in 2011, prerequisites for the mass protest movements which later escalated into a civil war. In the context of the paper's topic, some external factors of the Syrian conflict are being dealt with.

Keywords: The Ottoman empire, French Mandate for Syria, Alawites, Sunnis, Shias, Kurds, Hafez al-Assad, Bashar al-Assad, Arab spring, Syrian crisis, civil war in Syria, Sunni - Shia confrontation in the Middle East.

ЧАСТИНА І

Громадянська війна в Сирії, що триває вже понад п'ять років, є одним із найбільш масштабних, жорстоких і кровопролитних збройних конфліктів сучасності. За різними оцінками, у полум'ї цієї війни загинули від 300 до понад 400 тисяч чоловік. Близько 14 млн сирійців позбавлені засобів до існування. Загалом 45 % населення було змушене залишити свої домівки, у тому числі 4 млн осіб, які втекли з країни, і 6,4 млн чоловік, які стали внутрішньо переміщеними особами. На думку деяких експертів, нинішня гуманітарна криза в Сирії є найбільшою в історії людства з часів Другої світової війни.

Війна в Сирії справляє відчутний дестабілізуючий вплив на ситуацію у великому регіоні Близького Сходу і становить серйозну загрозу для міжнародної безпеки. Слід відзначити, що значні і тривалі зусилля міжнародного співтовариства покласти край кровопролиттю в Сирії регулярно зазнають краху. Очевидно, що сирійський конфлікт демонструє високу резистентність до політико-дипломатичного урегулювання.

З огляду на усі ці обставини важливе наукове і практичне значення має неупереджене дослідження історичних витоків, передумов і причин сирійської кризи. На наш погляд, ключом до розуміння природи цієї кризи є належне урахування особливостей етнорелігійного різноманітття Сирії, а також специфіки становлення її державності.

Сирія, як і деякі її сусіди (Ліван, Ірак, Йорданія), належить до гетерогенних суспільств арабського світу. За станом на 2011 рік, тобто на початок масових заворушень в Сирії, її населення складало близько 22 млн чоловік. Основними етнічними групами є араби (74%), курди (9-10%), туркомани (4-5%), ассирійці (3-4%), черкеси та вірмени. Переважна більшість сирійців є мусульманами (87%), з яких 70% сповідують іслам сунітського толку, 12% є алавітами і близько 5% - шиїтами. 10% населення країни становлять християни, які належать переважно до православної та католицької церков, а 3% - друзи.

Важливо відзначити, що понад 45 років влада в Сирії - цій поліконфесійній та поліетнічній державі - незмінно перебуває в руках алавітського клана Асадів. Як вважає чимало зарубіжних фахівців, саме міноритарна форма правління в САР, за якою в країні з переважною більшістю мусульман-сунітів президентом протягом десятиліть є представник конфесійної меншості - алавіт, стала одним з основних чинників, який призвів до соціально-політичного вибуху в Сирії в 2011 році.

Алавіти, які відомі також як "нусайріти" (за ім'ям засновника секти Мухаммада Ібн Нусайра), є послідовниками алавізму - еклектичної релігії, яку можна розглядати як відгалуження персидського напряму ісламу і навіть шиїзму, з яким алавітів об'єднує культ Алі - зятя і двоюрідного брата пророка Мухаммеда. Чимало ісламських теологів і вчених-ісламознавців класифікують алавізм як особливу релігію, яка по суті є сумішшю ісламу, християнства і доісламських східних вірувань. Саме цим пояснюється насторожене, а інколи і негативне ставлення до алавітів як у сунітській, так і шиїтській спільнотах у країнах Близького Сходу. Так, мусульманські богослови - послідовники Ібн Таймії - вважають, що алавіти відкололись від шиїзму та відійшли у своїх поглядах і релігійній практиці від домінуючих ісламських напрямів так далеко, що багато в чому втратили право взагалі вважатися частиною ісламу.

На нашу думку, нинішня сирійська трагедія має глибокі історичні корені, що сягають доленосних для Сирії подій сторічної давнини. І в цьому зв'язку не можна не згадати таємну угоду Сайкса-Піко, укладену в травні 1916 р. між Францією та Великобританією за участю царської Росії. Цей документ, підписаний у розпал Першої світової війни, фіксував поділ сфер впливу між державами-переможницями на Близькому Сході після розгрому Османської імперії - союзниці Німеччини та Австро-Угорщини. Згідно із зазначеною угодою Франція, зокрема, отримувала під свій контроль південно-східну Туреччину, північний Ірак, Сирію та Ліван. Кожна з держав-учасниць мала право самостійно визначати державні кордони у своїй зоні впливу.

Умови угоди Сайкса-Піко були покладені в основу рішень конференції в Сан-Ремо (квітень 1920 р.) та Севрського мирного договору (серпень 1920 р.), якими офіційно закріплювався поділ арабських володінь Османської імперії між Великобританією і Францією та передбачалось надання їм відповідних мандатів на управління даними територіями (згідно з цим договором Франція відмовилась від контролю над північним Іраком на користь Великобританії). Проте Севрський договір так і не набув чинності через відмову кемалістської Туреччини визнати його. Тому у липні 1923 р. між державами Антанти та її союзниками з одного боку і Туреччиною, з другого, було укладено Лозаннський мирний договір, який встановив нові кордони Туреччини з урахуванням результатів її війни за незалежність, юридично оформивши розпад Османської імперії. В результаті Великобританія і Франція зберегли за собою контроль над колишніми володіннями Османської імперії на Близькому Сході, як це передбачалось рішеннями конференції в Сан-Ремо. У вересні 1923 р. Лігою націй був офіційно затверджений мандат Франції на управління Сирією та Ліваном.

Уже влітку 1920 р. французький експедиційний корпус, завдавши поразки сирійським військам, повністю окупував територію Сирії (Ліван був окупований французами раніше). Невдовзі після цього французький верховний комісар генерал А. Гуро проголосив створення на територіі Сирії та Лівану шести квазідержав, а саме: Держави Дамаск, Держави Алеппо, Держави Алавітів, Великого Лівану, Джабаль аль-Друз (Держави Друзів) і Санджаку (Провінції) Александретта. Великий Ліван пізніше став сучасним Ліваном. У 1922 р. французами була створена Сирійська Федерація у складі Держави Дамаск, Держави Алеппо і Держави алавітів (у 1924 р. остання вийшла зі складу Федерації). У 1925 р. Сирійська Федерація була перейменована на Державу Сирія. Остання, у свою чергу, в 1930 р. була трансформована в Сирійську Республіку з одночасним проголошенням французьким верховним комісаром першої сирійської конституції (Республіка проіснувала до 1958 р.). У 1936 р. Франція, під тиском націоналістичних сил Сирії, була змушена погодитись на приєднання до Сирійської Республіки Санджаку Латакія (колишя Держава алавітів) і Джабаль аль-Друз, які до того часу зберігали свій автономний статус.

Французький мандат діяв у Сирії до 1943 р., проте французькі війська залишались у цій країні до 1946 р. 17 квітня 1946 р. було проголошено незалежність Сирії.

Аналіз політики Франції у підмандатній Сирії дає достатньо підстав стверджувати, що Париж аж ніяк не прагнув допомогти сирійцям створити власну життєздатну та унітарну національну державу. Навпаки, французи керувались у своїй теорії і практиці відомим гаслом усіх завойовників: "Поділяй і пануй". Досить красномовним у цьому плані було зізнання вищезгаданого генерала А. Гуро, котрий якось у бесіді зі своїм помічником зазначив, що він, як верховний комісар у Сирії, має вибір з двох варіантів: "...або розбудовувати сирійську націю, що не існує ...шляхом усунення розломів, які усе ще розділяють її", або: "...культивувати і зберігати усі явища, що вимагатиме нашого арбітражу кожного разу, коли виникатимуть розбіжності". При цьому він додав, що його цікавить "лише друга опція".

У повній відповідності із зазначеною "опцією" французька адміністрація намагалась, за усілякої зручної нагоди, використовувати у власних інтересах існуючі на той час розбіжності та протиріччя між представниками численних етносів і конфесій, які населяли територію підмандатної Сирії. Більш того, інколи вона свідомо роздмухувала міжетнічні та міжконфесійні суперечності з тим, щоб послабити національно-визвольний рух у Сирії, який поступово посилювався. У деяких випадках французька сторона, виходячи зі своїх інтересів, вдавалась до тактики вибіркового заохочення або, навпаки, дискримінації представників окремих етносів або конфесій.

Так, нічим іншим як прагненням Франції законсервувати роздробленість Сирії, не можна пояснити створення на сирійській території кількох вищезгаданих квазідержав, у тому числі на етноконфесійній основі, які проіснували 15-16 років. Така політика проводилась всупереч настроям переважної більшості сирійців, які вимагали об'єднання країни. До речі, деякі зарубіжні фахівці звертають увагу на те, що карта підмандатної Сирії 1920-х рр. дуже нагадує карту бойових дій та сфер впливу воюючих сторін у Сирії 2016 року.

Вельми показовою була позиція Франції з питання сирійських курдів. Як вже зазначалось, курди є другою за чисельністю народністю Сирії (близько 2 млн чол.) і століттями компактно проживали у північно-східних районах країни. Севрським мирним договором 1920 р. передбачалось створення на території колишнього Мосульського вілаєту незалежного Курдистану, але після визвольних війн К. Ататюрка ця ідея більше не згадувалась. За Лозаннським мирним договором 1923 р. курдські землі були поділені між Туреччиною і підмандатними територіями Великобританії та Франції - Іраком і Сирією. Таким чином, курдський народ став жертвою змови між Туреччиною і колоніальними державами.

Франція продовжувала проводити антикурдську політику й пізніше. Так, у 1936-1937 рр., після створення Сирійської Республіки, лідери курдської, ассирійської та християнської общин, які мешкали у північно-східній провінції країни Аль-Джазіра, неодноразово звертались до верховного комісара Франції з проханням надати провінції автономний статус. Вони побоювались, що націоналістичний уряд Сирії в Дамаску нав'язуватиме їм своїх представників для керування місцевими органами влади. Проте французька сторона відмовилась задовольнити це прохання.

Набагато прихильнішою була політика Франції щодо сирійських алавітів. У період османського володарювання алавіти вважались людьми "третього сорту", які стояли нижче християн та іудеїв. Місцями компактного проживання алавітів є гориста місцевість вздовж узбережжя Середземного моря в районі міст Латакія і Тартус, а також рівнини навколо міст Хама і Хомс на заході країни. Переважна більшість алавітів традиційно займалась землеробством, будучи бідними селянами, тоді як земля належала переважно сунітам. Це породжувало певний антагонізм між представниками двох конфесій. У часи підмандатної Сирії він ще більше посилився через те, що більшість сунітів виступала за об'єднання і незалежність Сирії, тоді як лідери алавітів не бажали приєднуватися до Сирії, віддаючи перевагу автономії під французьким протекторатом або повній незалежності.

Безперечно, Франція не могла не скористатися такими настроями алавітів. Вона надала можливість алавітам протягом 16 років зберігати свій автономний статус спочатку в рамках Держави алавітів, а згодом - Провінції Латакія. Більш того, французи, прагнучи створити противагу сунітам, які у переважній більшості досить вороже ставились до французького панування в Сирії, всіляко заохочували алавітів поступати на військову службу до французької колоніальної армії. Оскільки для багатьох молодих алавітів це була єдина можливість "вибитися в люди", вони охоче йшли в армію - тим більше, що алавіти історично мають репутацію гарних воїнів. Так завдяки французам алавіти з часом утворили кістяк Збройних Сил незалежної Сирії.

Досить характерною для колоніальної по суті політики Франції в Сирії була її поведінка в історії з вищезгаданим Санджаком (Провінцією) Александретта. Згідно з Анкарським договором 1921 р. між Францією і Туреччиною Александретті було надано особливий адміністративний статус із метою задоволення культурних потреб турків, що мешкали в цій провінції і складали близько 40% її населення. Решта 60% припадала на арабів (сунітів, алавітів і християн), черкесів, вірмен, курдів та євреїв. Восени 1937 р. в Александретті сталися масові заворушення. В результаті переговорів під егідою Ліги націй провінція отримала широку автономію у складі підмандатної Сирії.

Влітку 1938 р. в провінції відбулись так звані "вибори" до місцевого парламенту, які звелись до процедури розподілу місць у парламенті серед основних етнічних і конфесійних груп пропорційно до чисельності виборців від них. Напередодні турецькі війська, з мовчазної згоди Франції, вдерлися до Александретти і провели там брутальні етнічні чистки, внаслідок чого тисячі арабів - алавітів і вірменів - були змушені утікати на територію Сирії. Одночасно тисячі турків були таємно переправлені з Туреччини до Александретти. Не дивно, що після такої "ретельної підготовки" турки отримали більшість місць у парламенті. В результаті Туреччина установила повний контроль над усіма органами влади Александретти. У вересні 1938 р. місцевий парламент проголосив створення Республіки Хатай замість Санджаку Александретта (назву "Хатай" запропонував К. Ататюрк), яка проіснувала один рік під спільним військовим наглядом Туреччини і Франції. У червні 1939 р., за результатами сфальсифікованого народного референдуму в Республіці Хатай, її було приєднано до Туреччини.

Безумовно, анексія Туреччиною Александретти (Хатая) стала можливою лише завдяки відвертому потуранню їй з боку Парижа, який розраховував на те, що отримавши такий "приз", Туреччина дотримуватиметься нейтралітету у Другій світовій війні.

Передача Францією Александретти Туреччині викликала обурення серед сирійців, а сирійський уряд звинуватив Париж у грубому порушенні положень Лозаннського мирного договору та умов французького мандату на Сирію. До цього часу триває територіальний спір між Дамаском та Анкарою навколо провінції Хатай, яку Сирія продовжує вважати своєю.

Таким чином, Сирія в її сучасних кордонах стала продуктом розпаду Османської імперії і багато в чому результатом егоїстичної політики Франції як держави-мандаторія. Думається, що саме у той період під фундамент майбутньої Сирії було закладено першу міну уповільненої дії. Решту мін було закладено пізніше.

Після здобуття Сирією незалежності на авансцену політичного життя країни вийшла армія, ключову роль в якій відігравали алавіти. Період 1946-1970 рр. в історії країни характеризувався крайньою нестабільністю, що знаходило свій прояв у частій зміні урядів і президентів, у тому числі через військові перевороти.

(Завершення статті читайте у наступному номері "З.С.")

Список використаних джерел:

1. Alawites // Wikipedia[Eлектронний ресурс]. - Режим доступу: https://en.wikipedia.org/wiki/Alawites#French_Mandate_period

2. Amnesty International. Annual Report 2011. The state of the world's human rights. Syria

[Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://files.amnesty.org/air11/air_2011_full_en.pdf

3. Balanche, Fabrice. Pourquoi is est impossible de comprendre le conflit syrien sans remonter jusqu'a l'Antiquite // Atlantico. - 2013. - 15 septembre .

4. Barr, James. A Line in the Sand: Britain, France and the Struggle that Shaped the Middle East.- N.Y.: Simon & Shuster, 2012.

5. Fieldhouse, David Kenneth. Western Imperialism in the Middle East 1914 - 1958. - Oxford University Press, 2008.

6. French Mandate for Syria and the Lebanon // Wikipedia [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://en.wikipedia.org/wiki/French_Mandate_for_Syria_and_the_Lebanon

7. Hashemi, Nader; Pastel, Danny (ed.). The Syria Dilemma. - Boston: The MIT Press, 2013.

8. Human Development Report 2011. Sustainability and Equity: A Better Future for All. - N.Y.: UNDP, 2011.

9. Kurds in Syria // Wikipedia [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://en.wikipedia.org/wiki/Kurds_in_Syria

10. Leverett, Flynt K. Inheriring Syria: Bashar's Trial by Fire. - Wash., D.C.: Brookings Institution Press, 2005.

11. Zisser, Eyal. Assad's Legacy: System in Transition. - N.Y.: N.Y. University Press, 2001.