“Шеф ніякої держави”: ідея Європи Адама Чарторийського
Геннадій Корольов
13.04.2017, 22:09


УДК 94(4)

Summary

The article analyzes the tractates of the famous Polish aristocrat Adam Czartoryski, who was a Russian Foreign Ministry and leader of November Polish Uprising in 1830. Czartoryski's perception of the European order and its principles considered as well. "The Idea of Europe" emerged as a conception of "idealistic" federalist state.

Keywords: tractate, diplomacy, the European order, the balance of power, federation, Europe.

У листопаді 1830 р. у конгресовому Польському королівстві вибухнуло повстання супроти російського царату. Вже у січні наступного року у Варшаві відбувся славнозвісний сейм, який прийняв рішення про детронізацію польського короля Миколи І та династії Романових. Особою, яка підписала цю резолюцію, був голова народного уряду, князь Адам Єжи Чарторийський (1770-1861). Блискучий дипломат і тонкий аналітик, який вважається творцем "дипломатії без вірчих грамот", російський міністр закордонних справ, засновник консервативно-ліберального табору "Hotel Lambert" та письменник.

Майбутній дипломат народився у Варшаві в сім'ї генерала Адама Казімєжа Чарторийського (1734-1823), одного з провідних польських політиків того часу, відомого літературного і театрального критика. Могутній клан Чарторийських завжди був відданий ідеям республіканського конституціоналізму, в 1764 р. близький до нього Станіслав Август Понятовський посів польсько-литовський трон.

Чарторийський здобув дуже добру домашню освіту, опісля подорожував Європою, де захопився британським лібералізмом. Пізніше зачитувався творами кенігсберзького філософа Іммануїла Канта (1724-1804), виділяючи його ідею про "вічний мир" (нім. Zum ewigen Frieden) та принцип морального імперативу. Відомо, що можливість реалізації "вічного миру" Кант убачав у створенні федерації народів, яка, на його думку, мала би попередити появі "універсальної імперії".

У 1788 р. Чарторийський кілька місяців був маршалком сеймику в Кам'янцю-Подільському, після чого виїхав до Великої Британії. Для нього це був особливий етап в житті, коли він зумів ознайомитися з більшістю тодішніх "прогресивних" ідей та філософських концепцій. У 1792 р. Чарторийський брав участь у польсько-російській війні, пізніше підтримав повстання під проводом Тадеуша Костюшка в 1794 р.

Утім, значні переміни у житті князя сталися, коли його батьки за порадою литовського генерал-губернатора Миколи Рєпніна (1734-1801) вирішили відправити синів Адама і Константи до Петербурга. В імперській столиці він здобув репутацію польського патріота і ліберала, що з захопленням вітав прийняття Конституції 3 травня 1793 р. [1]. Там же він познайомився з майбутнім імператором Олександром І, з яким підтримував дружні стосунки. Зліт його політичної кар'єри стався у 1801 р., коли російським царем став його приятель. Чарторийський одразу увійшов до напівофіційного Негласного комітету, членами якого стали найближчі соратники Олександра І, колишня аристократична фронда.

Від 16 січня 1804 р., через хворобу міністра закордонних справ Олександра Воронцова (1741-1805), Чарторийський перебрав його повноваження, так і не будучи офіційно призначеним на цю посаду. Від того часу він став найвпливовішою постаттю імперської зовнішньої політики. Власне, тоді Чарторийський звернувся до проблеми існування національних державностей у складі великих держав, а, по суті, конфедеративних/федеративних ідей. Петро Стегній зробив припущення, що цей інтерес з'явився ще раніше, коли князь обдумував проект відродження незалежної Польщі в рамках династичної унії з Росією. До цього його також схиляли процеси тої величезної перебудови Європи, ініційованої Наполеоном в Італії, що, на його переконання, могла тільки посилити союз польських та російських інтересів. Одначе, найбільших успіхів князь досяг під час роботи Віденського конгресу 1814-1815 рр., боронячи російські державні інтереси у Європі.

Чарторийський рішуче виступав проти будь-якого зв'язку Польщі з Францією після подій Великої французької революції 1789 р. У той час він переконував, що єдиним способом відновлення часткового або повного суверенітету Польщі у майбутньому є гарні відносини з Російською імперією [2]. Єжи Сковронек так пояснював оцю позицію шефа російської дипломатії: на формування політичних поглядів Чарторийського значний вплив мав інтерес до явища конституції, ідеї польського і російського Просвітництва. На наш погляд, майбутня їх еволюція від захоплення британськими ліберальними ідеями та кантівським "вічним миром" до концепції могутнього слов'янського царства свідчить про інше. Доказом тому є діяльність князя як російського державника та тексти його політичних памфлетів.

У березні 1803 р. Чарторийський написав відомий трактат "Sur le système politique que devrait suivre la Russie", одразу представлений імператорові. Як відомо, цей важливий текст був введений до наукового обігу тільки у ХХ ст. Його зміст засвідчує значну світоглядну еволюцію князя після того, як він обійняв керівництво російською дипломатією. У цьому меморандумі Чарторийський ідеалістично стверджував, що міжнародні відносини завжди впливають на формування відповідного порядку, який нібито надає кожному право на існування. Однак він не пояснював, хто цей кожен, проте очевидно, що лише тодішні гравці великої політики. Чарторийський довільно інтерпретував ідеї лібералізму та принцип свободи, що був надбанням філософії Просвітництва. Звідси його оперування "принципами власного захисту" та "загального добра для людства" [3]. Власне, на цих підставах Чарторийський зробив кілька парадоксальних висновків, що, по суті, суперечать природі визнаних і описаних ним ідей у першій частині. Вочевидь, він не був ідеалістом, який нібито ще не розумів логіки імперської політики, про що стверджує краківський історик Анджей Новак.

Чарторийський переконував, що, після завоювань у Східній Європі та на Балканах, Росія повинна стати ініціатором створення федерації слов'янських народів. Тобто він намовляв царя взяти патронат над народами південної Слов'янщини та стати ініціатором боротьби за права православних греків на незалежність. Далі висував ідею про об'єднання усіх італійських держав у конфедеративний союз під зверхністю Папи Римського. Окрім того, він пропонував також сприяти у створенні німецьким князівствам конфедерації, незалежної від Пруссії. Деякі західні та польські дослідники уважають, що тим самим Чарторийський прагнув укорінити у міжнародній політиці право самовизначення народів, яке було запропоноване президентом США Вудро Вільсоном на сто років пізніше [4]. Однак все було набагато складніше і не так однозначно. За багатьма аспектами аналогічні пропозиції були підготовлені тодішніми колегами Чарторийського на російській дипломатичній службі: італійцем Сципіоне Піатоллі і Василієм Малиновським. Усі вони об'єднані спільними рисами: обґрунтуванням ідеї європейського балансу сил та відсиланням до слов'янофільства.

Фактично, польський аристократ обґрунтовував доцільність агресивної зовнішньої політики у Європі, запропонувавши посилити її доктриною універсалізму. По суті, ставши речником панславізму в російському виданні. Варто погодитися з краківським істориком Анджеєм Новаком, що небезпека планів та дипломатичних інструкцій Чарторийського полягала на взаємозв'язку між правдивим ідеалізмом підстав такої російської політики з реальними наслідками різкої зміни в розстановці сил у Європі. Одначе, він не був політичним ідеалістом, хоча і захоплювався популярними тоді романтичними філософськими концепціями.

Обґрунтованість такої політики Чарторийський убачав у амбіціях наполеонівської Франції, після перемоги над якою пропонував створити європейську лігу народів, що мала би керуватися "кодексом прав народів" [5]. Поряд з цим, до цього союзу народів польський аристократ не зараховував Францію, Англію, Пруссію і дрібні німецькі князівства, які, зрозуміло, становили зовнішню загрозу для ліги. Парадокс полягав у тому, що Чарторийський виділяв головну роль Росії як патрона цього союзу держав. Свої пропозиції він деталізував в інструкціях 1804-1806 рр., наголошуючи, що реалізація цього геополітичного плану Росії можлива тільки після розподілу європейських володінь Османської імперії.

У трактаті "Sur le système politique que devrait suivre la Russie" польський аристократ детально описав власне розуміння народу, а також обґрунтував поняття "національної незмінності". Він писав, що "кожен народ має свою мову, свої звичаї і традиції, спосіб бачення і відчуття", що становить його власну індивідуальність, сформовану історією. Іноземне загарбання і панування не може бути вповні прийнято народом, бо "кожен хоче бути господарем у себе в домі" [6].

Чарторийський був прихильником Realpolitik і докладав усіх зусиль заради успіху Росії на міжнародній арені. Задля цього він став ініціатором ІІІ Коаліції проти Франції. Після відомої провокації у Бадені Петербург розпочав активну політику формування антинаполеонівського союзу. У листі до імператора Олександра І він потрактував баденські події як образу всіх європейських держав. Позицію Чарторийського щодо антифранцузької коаліції поділяв канцлер Олександр Воронцов, проте між ними не було згоди щодо Пруссії.

Хоча до думки Чарторийського і прислуховувалися, однак його погляд на місце Росії у Європі зазнав поразки. Князь категорично виступав проти поділу Європи на дві сфери впливу для двох імперій, про що свідчило підписання Тільзитського миру (1807 р.) між Олександром І і Наполеоном. Згодом стало ясно, що російський цар мислив інакше: він реалізовував проект "Священного союзу", заснований на еклектиці концепції "російського повороту" до Європи, християнських ідеалів та ідей французького Просвітництва. Як відомо, це йому вдалося. Хоча, на практиці, ситуативний союз Росії, Австрії та Пруссії опирався на ідеї поділу "сфер впливу" в Європі. Опісля цих подій Чарторийський займав ще кілька важливих посад в російській адміністрації, однак втратив попередній вплив на царя.

У 1823 р. князь закінчив працю "Essai sur la Diplomatie", яку можна уважати його персональним філософським трактатом. Цей твір був підготовлений до друку в 1827 р., проте з'явився лише після Липневої революції у Франції у кінці 1830 р. На його сторінках він аналізував поняття "легітимізму народів", який, очевидно, був епігонським переосмисленням доктрини народного суверенітету (фр. souveraineté populaire). Його сутність в тому, що саме народ є єдиним і верховним джерелом влади. Антитезою "легітимізму народів" був принцип божественного права, коли монарх оголошувався єдиним джерелом влади. Генеалогія цього поняття пов'язана з творчістю англійських філософів Джона Локка (1632-1704) і Томаса Гоббса (1588-1679) та женевським філософом Жан-Жаком Руссо (1712-1778).

Чарторийський, навпаки, трактував легітимізм народів як визнане всіма право на суверенність. Однак, яким воно мало би в умовах початку ХІХ ст., він не пояснив. Хоча далі, протиставляючи цьому поняттю принцип "легітимізму тронів", розмірковував про безпекові гарантії такого міжнародного порядку. В цьому місці Чарторийський виявився типовим "сином свого часу", який повторив заклик Канта про те, що свобода і суверенітет народів має вберегти від з'явлення універсальної імперії [7]. Однак польський аристократ сам був творцем могутності імперії, котра претендувала на загальносвітове домінування.

Багатогранна постать князя Чарторийського, його насичене життя ніби втілювали саму суть тодішнього європейського міжнародного порядку. Його ідея "Європи націй" була більше, аніж просто закликом про відродження самостійної Польщі у сім'ї вільних європейських народів. На моє переконання, це була стратегія поховання імперій та створення національних держав. Однак який чинник розглядався гарантією світопорядку, уявленого Чарторийським, залишається незрозумілим. Польський аристократ став однією з найзагадковіших постатей свого часу. Знаний румунський історик Ніколае Йорга (1871-1940) назвав його "шефом ніякої держави" (фр. Chef d'État sans l'existence), постать Чарторийського досі залишається для багатьох поляків привабливим політичним символом. Але чи насправді він реалізовував наміри, що йому приписують історики, запитання риторичне.

Список використаних джерел:

1. Stiegnij Piotr. Książe Adam Jerzy Czartoryski i car Aleksander I (epizod z historii "starego sporu") // Myślą i słowem. Polsko-rosyjski dyskurs ideowy w XIX wieku, red. Ł. Adamskiego i S. Dębskiego. Warszawa, 2014. S. 120.

2. Morley Ch. Czartoryski's attempts at a new foreign policy under Alexander I // American Slavic and East European Review. 1953. Vol. 12. Nr 4. S. 475-487.

3.Czartoryski Adam J. O systemie politycznym, którego winna trzymać się Rosja, 1803 // Pamiętniki i memoriały polityczne 1776-1809 (opr. J. Skowronek). Warszawa, 1986. Aneks II. S. 509-510.

4. Nowak Andrzej. Od imperium do imperium. Spojrzenia na historię Europy Wschodniej. Kraków, 2004. S. 167-175; Schroeder Paul. The Transformation of European Politics 1763-1848. Oxford, 1996. P. 250.

5. Wierzbicki Andrzej. Europa w polskiej myśli historycznej i politycznej XIX i XX wieku. Warszawa, 2009. S. 43.

6. Czartoryski Adam J. O systemie politycznym, którego winna trzymać się Rosja, 1803 // Pamiętniki i memoriały polityczne 1776-1809 (opr. J. Skowronek). Warszawa, 1986. Aneks II. S. 554.

7. Czartoryski Adam. Essai sur la diplomatie, manuscrit d'un philhellène. Paris-Marseille, 1830. S. 193-194.

 

АНОТАЦІЯ

У статті розглядаються трактати польського аристократа, російського міністра закордонних справ і одного з лідерів польського листопадового повстання 1830 року Адама Чарторийського. Окремо аналізуються його оцінки європейського міжнародного порядку. Ідея Європи інтерпретується як концепція створення "ідеальної" федеративної держави.


Ключові слова: трактат, дипломатія, європейський порядок, баланс сил, федерація, Європа.

АННОТАЦИЯ

В статье рассматриваются трактаты польского аристократа, российского министра иностранных дел и одного из лидеров польского ноябрьского восстания 1830 года Адама Чарторыйского. Отдельно анализируются его оценки европейского международного порядка. Идея Европы интерпретируется как концепция создания "идеального" федеративного государства.

Ключевые слова: трактат, дипломатия, европейский порядок, баланс сил, федерация, Европа.