Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Регіональна політика

РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКИЙ КОНФЛІКТ ЯК НОВИЙ ВИКЛИК СВІТОВІЙ СИСТЕМІ БЕЗПЕКИ
Ярина Турчин
07.12.2016, 10:31

Реакція міжнародної спільноти на російсько-український конфлікт не завжди є однозначною і подекуди характеризується суперечливістю позицій. Попри вагому міжнародну підтримку дискусійним залишається питання про надання Україні летальної зброї, насамперед для оборонних цілей. Позаяк західні політики підтримують дипломатичний спосіб урегулювання конфлікту та покладають великі сподівання на реалізацію Мінських домовленостей, то застосування воєнних інструментів тиску сприймають як велику ймовірність ускладнення ситуації. Відтак зусилля міжнародної спільноти головно спрямовані на уникнення прямої воєнної конфронтації з Росією, а відмова західних партнерів від застосування військових інструментів стримування та підштовхування України до переговорів з лідерами т. зв. "ЛНР" і "ДНР" лише посилюють позиції російської сторони та їхню переконаність у безкарності, домінуванні принципу сили над принципом права. Тому для Києва питання виконання російською стороною Мінських домовленостей є принциповим, оскільки дасть можливість українській владі відновити контроль над східним кордоном і поступово, за підтримки міжнародної спільноти, врегулювати конфлікт мирними засобами. Важливо, щоб західні партнери й надалі вимагали виконання попередньо укладених домовленостей і зберігали/посилювали санкції щодо РФ аж до повного виконання Мінських угод та відновлення територіальної цілісності України, включаючи АР Крим.

Позиції Росії на міжнародній арені міцніють і завдяки діям тих західних політиків, які популяризують думки про доцільність зняття санкцій з РФ і відновлення з нею діалогу, керуючись економічною раціональністю. Для прикладу, прем'єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо назвав санкції щодо Росії безглуздими і контрпродуктивними. Проти введення санкцій також виступали Чехія, Угорщина, Кіпр, Фінляндія, Італія та Сербія. Така неоднозначність та обережність ЄС з оцінки російсько-українського конфлікту та добору інструментарію для його розв'язання визначаються двома основними причинами. Це, по-перше, суттєва залежність економік окремих країн Європи від Росії, а по-друге, присутність на російському ринку багатьох європейських компаній, що дає суттєві надходження до бюджетів і соціальних програм. Варто врахувати і майстерність кремлівської пропаганди, що вміє залучати до кола своїх союзників багатьох відомих європейців - політиків, громадських діячів, а також деякі європейські ЗМІ для поширення "російської правди".

Цілком обґрунтованою є позиція аналітиків, які вважають, що російсько-український конфлікт, безперечно, визначає сьогодення та майбутнє ЄС і всієї євроатлантичної Європи. Цей вплив може мати як негативні наслідки і призвести до розбіжностей між країнами-членами ЄС щодо економічних, політичних, воєнних засад Союзу, так і позитивні - створити об'єднавчу платформу для кооперації позицій та зусиль на фоні зовнішньої загрози.

Російська Федерація вже тривалий час активно "працює" над реалізацією першого варіанту, намагаючись послабити, дестабілізувати позиції ЄС і у такий спосіб посилити власний вплив у європейському регіоні. Мусимо визнати, що в цьому напрямі російським політикам вдалося досягти певних успіхів. Найвразливішиими до кремлівської пропаганди виявилися країни Центрально-Східної Європи, де російські політики основні зусилля спрямовують на вплив при прийнятті політичних рішень цими країнами, використовуючи для цього різні інструменти: дипломатичний тиск, особисті і професійні контакти, економічні "пряники", енергетичний "гачок", а інколи - відвертий шантаж чи підкуп. Як наслідок, окремі центральноєвропейські країни через свою лояльність до Росії забезпечують їй проникнення в ЄС і НАТО через економіку, політику та розвідку.

Наразі спостерігаємо ситуацію, коли у країнах колишнього соцтабору, а нині членах ЄС та НАТО, зростає загроза політичного неспокою і радикалізація, що створює небезпеку для внутрішньої та регіональної стабільності. Демократичним здобуткам протиставляються ідеї популізму і націоналізму в Угорщині, Болгарії, Румунії і навіть Польщі. З цією метою постійно актуалізуються питання соціальної справедливості та етнічного націоналізму, що подається як повернення до національної гордості й захисту країни від негативних зовнішніх чинників. Отож, економічна стагнація, нівелювання демократичних цінностей та збільшення політичного популізму в країнах Центрально-Східної Європи сприяють реалізації регіональних цілей Москви, руйнують національні інституції, посилюють розкол в ЄС, ставлять під сумнів ефективність НАТО і загалом статус США як європейського союзника.

Порушення територіальної цілісності України, всупереч наявним міжнародним домовленостям, однозначно ставить під сумнів систему міжнародного права та міжнародну договірно-правову базу, в тому числі й щодо запобігання розповсюдженню ядерної зброї. Нехтування державами ядерного клубу гарантіями безпеки тих держав, що відмовилися від ядерної зброї, формує її розуміння не тільки як засобу стримування, але й як переконливого аргументу в протистоянні за лідерство та ресурси. У схожій до української ситуації опинились Білорусь і Казахстан, які також в середині дев'яностих відмовились від ядерного арсеналу в обмін на гарантії з боку США, Росії і Великобританії. Сьогодні вони не є членами НАТО, а на їхній території проживають великі групи етнічних росіян. Отож, і їхні міжнародні гарантії виглядають доволі сумнівними. Варто нагадати, що в рамках проблеми нерозповсюдження ядерної зброї свого часу такі країни як Швейцарія, Швеція, Ірак, Аргентина, Бразилія, ПАР, Японія, Лівія, Польща, Румунія, Німеччина були змушені згорнути власні ядерні програми і проекти. Міжнародна напруга посилюється і тим фактом, що у світі існують не тільки країни, які де-юре володіють ядерною зброєю та засобами її доставки (Великобританія, Франція, КНР, РФ, США), а й ті, які де-факто вважаються такими - Індія та Пакистан, і ті, котрі підозрюються у володінні ядерною зброєю - Іран, Ізраїль. Так, Ізраїль провадить вже традиційну політику "ядерної невизначеності", вважається, що нову військову ядерну програму має КНДР, а в міжнародній політиці актуальності не втрачає "іранське ядерне досьє". За таких умов міжнародній спільноті буде також важко роз'язати проблему ядерного розповсюдження, зокрема на Близькому Сході, який є одним із найнебезпечніших регіонів з розповсюдження ядерних технологій. Фактично РФ ставить під загрозу весь режим нерозповсюдження ядерної зброї, який формувався впродовж останніх тридцяти років. Нинішня поведінка Росії вносить нестабільність до регіональної та світової безпеки, а відтак - стримує процеси ядерного роззброєння. Вона формує переконання в тому, що інтереси безпеки неядерних держав захищені значно слабше, ніж держав-членів ядерного клубу. Тому позиція американців та європейців з української проблеми, її розв'язання відповідно до норм міжнародного права є своєрідним тестом на надійність системи розширеного стримування в Європі.

Слід відзначити і факт посилення внаслідок російсько-українського конфлікту протистояння між країнами Заходу і Російською Федерацією, що в майбутньому може призвести до ще більшої поляризації на європейському континенті та початку нової "холодної війни". Адже цілком очевидно, що Захід в останні десятиліття недооцінював агресивності Росії, переконував себе у можливості її перспектив як демократичної держави і, як наслідок, це створило для РФ запас часу для формування мілітарної та авторитарної ядерної держави з непрогнозованою зовнішньої політикою. Російсько-український конфлікт спровокував перегляд світового порядку та глобального балансу сил. Так, на думку Ф. Фукуями, найпривабливішою моделлю політичного і державного устрою на початку ХХІ ст. все ж залишається демократична держава з ринковою економікою. Попри те за останні 25 років спостерігається факт зниження престижу демократії, причиною чого є економічні кризи в США та ЄС. Паралельно спостерігається процес конструювання "антидемократичного меседжу", що є своєрідним викликом демократії з боку, насамперед, Росії та Китаю. Тому до сучасних зовнішньополітичних загроз науковець зараховує територіальні амбіції РФ та КНР, при цьому наголошуючи, що подібні виклики мають отримувати рішучішу за сьогоднішню відсіч з боку світового товариства. Союз США та ЄС протиставляється союзу Російської Федерації з подібними їй авторитарними країнами. Позицію спостерігача за боротьбою своїх конкурентів посів Китай, намагаючись таким чином зміцнити свої позиції в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Отож, країни, які перебувають на лініях протистояння світових і регіональних лідерів, постійно відчуватимуть дефіцит безпеки та ймовірно перетворюватимуться на конфліктні зони. Перевага тут буде на боці того, хто зуміє застосувати весь арсенал інструментів "м'якої" і "жорсткої" сили, володітиме стратегічним мисленням, а також сильною політичною волею і широкою легітимністю в масах.

Перспективи європейської системи безпеки безпосередньо залежать від ймовірності створення на території України "замороженого конфлікту", що не тільки зупинить процес демократизації та євроінтеграції українського народу, а й створить джерело нестабільності та загрози для всієї Європи. Саме на такий сценарій розвитку вказують окремі ознаки: намагання з боку РФ легітимізувати т. зв. "ДНР" і "ЛНР", змусити українську владу провадити з ними безпосередній діалог, невиконання Мінських домовленостей тощо. Реалії міжнародного життя доводять правильність твердження про те, що за допомогою розгортання "заморожених" конфліктів у сусідніх країнах Росія намагається зупинити інтеграцію своїх сателітів до ЄС та НАТО. Прикладами такої політики впливу РФ є Придністров'я, Південна Осетія та Абхазія. Небезпека реалізації такого сценарію посилюється і можливістю комерціалізації відносин між Росією, США, ЄС та НАТО, що може призвести до перетворення зон "заморожених" конфліктів на теренах СНД (Придністров'я, Нагірний Карабах, Абхазія, Південна Осетія, Крим) та потенційно конфліктних зон (зокрема Грузії, Молдови та України) на розмінну монету в боротьбі світових і регіональних лідерів за сфери впливу. Наслідком цього може стати нагнітання напруженості в окреслених регіонах, поява нових роздільних ліній та поширення конфліктної ситуації на сусідні держави і регіони. Отож, створення "замороженого" конфлікту (проросійського анклаву) на сході України не лише стане для Росії інструментом для політичного та економічного виснаження України, сповільнення її європейської та євроатлантичної інтеграції, а й можливістю тримати в напрузі всю систему регіональної безпеки.

Важлива роль у врегулюванні конфліктної ситуації та відновленні міжнародного порядку, безперечно, відводиться і самій Україні. Нині ж для українців важливо не втратити величезного капіталу довіри з боку світової громадськості до європейських та євроатлантичних перспектив України. Підкреслюючи солідарність українців з демократичними цінностями, згаданий вже Ф. Фукуяма вважає Євромайдан "...грандіозною історичною подією, однією з найзнаменніших у наш час. Його значення виходить далеко за межі України. Це грандіозна битва за розширення сучасних форм демократичного правління". Тому як українська влада, так і міжнародне співтовариство повинні повною мірою усвідомити свою відповідальність не лише перед українцями та гарантіями їхньої безпеки, а й перед усім цивілізованим світом.

Розв'язання російсько-українського конфлікту залежатиме і від рішучості позиції самої України, і від готовності Заходу до певних втрат заради відновлення світового порядку згідноз усталеними нормами міжнародного права. Цілком слушним є твердження про відсутність військового вирішення російсько-українського конфлікту, але очевидним є і той факт, що окремими дипломатичними чи економічного заходами його також не розв'язати. Тому мова йде про вироблення і реалізацію світовою громадськістю (у тому числі й Україною) комплексної асиметричної програми на агресивні дії Росії, складові котрої можуть стати предметом подальших ґрунтовних наукових розробок. З-поміж її основних елементів слід виокремити посилення економічних санкцій, політичної та моральної ізоляції РФ із метою припинення агресії, зміни регіональної системи безпеки та створення більш жорсткої, активної оборонної системи, широке залучення до розв'язання конфлікту інструментарію сучасної дипломатії та суттєву міжнародну допомогу Україні. Пріоритетного значення тут набувають проведення успішних реформ в Україні та консолідація сил усередині країни, що, по-перше, підвищить легітимність влади, а по-друге, покращить соціальні та економічні стандарти держави. Реалізація визначених завдань ускладнюється й через комерціоналізацію цінностей як явну ознаку сучасного світу, де віддається перевага матеріальному над духовним, а відчуття стабільності домінує над необхідністю проведення радикальних змін у системі міжнародних відносин. Отож, слід шукати альтернативні способи посилення світового порядку відповідно до нових викликів сучасного глобалізованого світу.