Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Геополитика

Проблема вступу України до НАТО в контексті українсько-американських відносин
Олена Ващенко, МЗС України
07.04.2016, 09:32

 

УДК 327(447:73):327.51

Summary

In the article the main aspects of Ukraine's accession to NATO are revealed in the light of Ukrainian-American relations. Considerable attention is paid to the factors that affected the strategy of both countries on NATO's expansion to the East, peculiarities of US policy as to development of relations between Ukraine and NATO and their prospects.
Keywords: Ukraine, US, NATO, NATO's expansion.

Частина І

Українська зовнішньополітична стратегія періоду незалежності включає такий важливий напрям, як відносини з Північноатлантичним альянсом. При цьому, в українських реаліях НАТО постає не лише інструментом колективної безпеки, а й вагомим елементом співробітництва з США. Аналіз взаємовідносин дає змогу виокремити головні аспекти складного процесу поступу України до Альянсу через призму політики Вашингтона. У статті головну увагу приділено факторам, які впливали на формування стратегії США й України в питанні розширення НАТО на Схід та прийняття до нього пострадянських країн, позиції Сполучених Штатів стосовно розвитку відносин України та Альянсу, проблемі отримання Україною ПДЧ; водночас розкрито окремі аспекти військово-технічного співробітництва США та України в контексті Північноатлантичної співпраці, окреслено еволюцію української та американської позиції щодо членства України в НАТО.

Проголошення та міжнародно-правове оформлення незалежності України відбувалося на фоні суттєвих геополітичних трансформацій, зумовлених розпадом Ялтинсько-Потсдамської системи договорів і конструюванням нової моделі світоустрою. Вагому роль у цих процесах відігравали США, які в умовах закінчення періоду біполярності перетворюються фактично на єдину потугу, що має потенціал для світового лідерства.

Формування зовнішньополітичних орієнтирів України та коригування зовнішньополітичної стратегії США за нових обставин відбувалося з урахуванням низки зовнішніх (геополітичних) і внутрішніх чинників. Одним із них протягом досліджуваного періоду була політика РФ щодо пострадянського простору загалом і України зокрема. Суть цієї політики - збереження політико-економічного впливу та статусу безумовного лідера регіону. Однак зусилля РФ у цьому напрямі узалежнювалися позицією США, ЄС та розстановкою політичних сил у самій Україні. При цьому Сполучені Штати досить часто демонстрували саме русоцентричний підхід у своїй політиці щодо нових незалежних держав (ННД), зокрема, на початку 1990-х були готові передати РФ відповідальність за ситуацію на пострадянському просторі. Загалом, у першій половині 1990-х років простежується політика підтримки Москви, безпека ж інших ННД пов'язувалася з їхніми відносинами з РФ, а спротив Москви поширенню НАТО на Схід сприймався багатьма політиками США як природне бажання уникнути ізоляції в питаннях безпеки [1]. Зокрема, політолог Б. Скоукрофт, один із радників Дж. Буша, традиційно наголошував на недоцільності вступу України до НАТО, оскільки це провокуватиме Росію на більш кардинальні дії. Посол з особливих доручень С. Телбот також обережно висловлювався щодо атлантичних перспектив України, однак уже на початку 1995 р. досить гостро критикував РФ за її імперські амбіції [2]. Послідовним прихильником ідеї вступу України до НАТО є відомий американський політолог та аналітик З. Бжезінський.

Варто наголосити, що стратегія США з реорганізації НАТО на початку 1990-х років і питання про включення до неї колишніх соціалістичних і пострадянських країн збіглися в часі з активізацією дискусії серед великих європейських держав щодо створення європейської безпекової системи. Частина українського політикуму підтримувала саме цей формат забезпечення миру та стабільності в Європі. У таких умовах, за активної позиції США, створюються нові майданчики для співпраці між країнами-членами НАТО та державами, які отримали статус країн-партнерів Альянсу. Першим проектом стала Рада північноатлантичного співробітництва (РПАС), до роботи якої приєдналася й Україна (січень 1992 р. - участь українського представника в засіданні Робочої групи високого рівня, а офіційне запрошення до РПАС Україна отримала під час першого візиту до Києва Генерального секретаря НАТО М. Вернера в лютому того ж року).

Відтак у Вашингтоні паралельно формуються дві лінії: одна відносно постсоціалістичних країн Східної Європи, які обрали та послідовно дотримувалися стратегії євроатлантичної інтеграції, інша - стосовно ННД. Відповідно, характер та інтенсивність співпраці із ННД були іншими. Така політика обумовлена не лише російським фактором, а й ступенем і динамікою трансформації політико-правових та економічних структур на пострадянських теренах (окрім держав Балтії), яка здійснювалася досить суперечливо та повільно.

Незважаючи на той факт, що конструювання американської стратегії відносно участі України в НАТО відбувалося на фоні реалізації проекту розширення Альянсу на Схід, домінуючим питанням відносин США та України в період 1992-1995 рр. була проблема ядерної зброї. Саме з наявністю на території України значного ядерного потенціалу пов'язувалися головні аспекти безпеки регіону. Відтак питання про співпрацю, а тим більше вступ до НАТО, хоча й були предметом обговорення, розглядались як суто потенційні. Окремі дослідники зауважують, що в цей період у США досить популярним стало визначення України як буферної держави [2, с. 62].

Включаючи до орбіти свого впливу терени Східної Європи, США поглиблюють співпрацю в рамках НАТО з країнами-партнерами, запропонувавши новий формат - програму "Партнерство заради миру" (Б. Клінтон озвучив цю ініціативу на Брюссельському саміті НАТО в січні 1994 р.). ПЗМ, з одного боку, слугувала певною альтернативою повноцінному членству в Альянсі, а з іншого - давала змогу активізувати співпрацю в усіх сферах, у тому числі й військовій, із країнами, які були важливими компонентами європейської та світової безпеки. Загалом, ПЗМ проектувалась як ефективний інструмент у відносинах НАТО з країнами-партнерами в контексті нової військово-політичної стратегії Альянсу. На думку М. Олбрайт, ця програма мала стати для Східної Європи чимось на зразок "плану Маршалла" для повоєнної Західної Європи [3, с. 331]. Україна підписала Рамковий документ ПЗМ у лютому 1994 р., однак лише у вересні 1995 р. сторони уклали Індивідуальну програму партнерства. При цьому позиція США щодо можливої участі нашої країни в цій програмі була ключовою [4, с. 263]. Про важливість співпраці в рамках цієї програми сторони наголосили й у "Хартії українсько-американського партнерства, дружби та співробітництва", підписаній у листопаді 1994 року.

Із середини 1990-х років плани Вашингтона з розширення Альянсу на Схід проектуються і на діалог з Україною з цьому питання. Зокрема, під час візиту 1995 р. Б. Клінтона до Києва йшлося і про розширення НАТО. Леонід Кучма заявив, що Україна не проти розширення Альянсу, однак слід урахувати інтереси її безпеки. Саме на цьому акцентував увагу і Б. Клінтон, наголосивши, що США підтримають демократичну й сильну Україну, яка матиме "міцні зв'язки із заходом". Водночас, Вашингтон збільшив допомогу для поглиблення співробітництва з НАТО в рамках ПЗМ [5].

Позиція США в питанні поглиблення відносин України з Альянсом у другій половині 1990-х рр. визначалася з огляду на геостратегічні умову та реалії української суспільно-політичної ситуації. Зокрема, український політикум, головно зорієнтований на Москву, досить обережно, а почасти й відверто вороже реагував на перспективу вступу країни до Альянсу, при цьому традиційно пропонуючи свої проекти реорганізації системи безпеки. Так, під час виступу в Лондоні 1996 р. Міністр закордонних справ Г. Удовенко акцентував увагу на потребі нової стратегії для НАТО: перехід від концепції спільної оборони до концепції колективної безпеки. Наголосивши на важливості такого принципу української зовнішньої політики, як неучасть у військових блоках, він зазначив, що Україна не проти ідеї розширення НАТО, але цей процес повинен враховувати інтереси національної безпеки самої України.

Разом із тим, досвід взаємовідносин Альянсу та постсоціалістичних країн Східної Європи доводить, що геостратегічні питання переважають над політичними та економічними: невідповідність стандартам досить швидко усувається завдяки інвестиціям і допомозі США, або ж окремі питання нівелюються. Певним підтвердженням цього є й політика Вашингтона щодо українського питання в контексті розширення НАТО. Зокрема, перша каденція президента Б. Клінтона позначена залученням нашої країни до діалогу стосовно стратегічної концепції Альянсу, яка розроблялась з урахуванням докорінних геополітичних змін початку 1990-х років. У цей період простежується тенденція до визначення суттєвої ролі України в питаннях регіональної та світової безпеки.

У контексті такого курсу США, у липні 1997 р. було підписано "Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною". Укладання цього документа отримало високу оцінку як Вашингтона, так і Києва, однак питання членства України в Альянсі залишалося поза практичною площиною. До того ж, подібний документ (основоположний акт) було підписано з РФ раніше (у травні 1997 р.). На думку американського професора П. Д'аньєрі, тривалий час США висували до України та Росії різні стандарти − завищені до України. Також статус Росії в НАТО тривалий час був вагоміший за український через значно більший потенціал РФ. Поряд із тим, на його думку, у галузі військового співробітництва в контексті співпраці з НАТО Україна отримала значно більше преференцій.

Слід наголосити, що особливе партнерство хоча й передбачало розширення та поглиблення співробітництва на політичному, військовому, економічному, науково-технічному та інших рівнях, але не надавало Україні таких гарантій, які мають члени Альянсу. Укладання Хартії з Україною вкладалося в конструкт політики США з розширення кордонів НАТО, адже документ містив тезу про те, що "Україна вітає триваючу активну адаптацію НАТО до реалій євроатлантичної безпеки, що змінюються..." Відтак укладання Хартій із РФ та Україною напередодні вступу до Альянсу Польщі, Угорщини та Чехії (березень 1999 р.), стало досить символічним кроком і черговим доказом готовності США співпрацювати з нашою країною в цьому напрямі. Паралельно, відомі представники американського політикуму постійно підкреслюють, що для України дуже важливими є економічні та політичні виміри безпеки, які цілком залежать від внутрішньополітичної ситуації та політики правлячих кіл [6].

На фоні помітного охолодження у двосторонніх відносинах 1999 р., спричиненого гострими заявами Верховної Ради України щодо операцій НАТО в Югославії, важливою подією стала участь Л. Кучми в ювілейному саміті Альянсу (23-24 квітня 1999 р.) і проведення засідання Комітету Україна-НАТО на найвищому рівні. Традиційно обговорювалися питання співробітництва в рамках ПЗМ.

На початку ХХІ ст. на фоні суттєвого зміцнення ЄС та активного діалогу щодо необхідності створення суто європейської системи безпеки у Вашингтоні посилюється теза про посилення зв'язків зі східноєвропейськими партнерами по НАТО, розглядається можливе подальше розширення Альянсу за рахунок України та Грузії. Це дало б змогу зберегти вплив НАТО у Європі, згрупувати навколо політики Вашингтона низку держав та реалізувати план створення системи НПРО, який Дж. Буш озвучив у Конгресі наприкінці лютого 2001 року.

Коригування стратегії пов'язане і з приходом у Білий дім республіканців, які традиційно приділяють значну увагу збереженню лідерських позицій США у світі. Разом із тим, Президент України на законодавчому рівні сприяв поглибленню відносин із НАТО. Так, у січні 2001 р. було затверджено Державну програму співробітництва з Північноатлантичним Альянсом на 2001-2004 роки.

Із урахуванням міжнародної ситуації, протягом травня - червня 2001 р. відбувається формування курсу нового керівництва щодо України. Традиційно простежується політика підтримки нашої країни в питаннях побудови ринкового механізму економіки та запровадження євроатлантичного курсу за умови дієвих реформ. Показовим став виступ Дж. Буша у Варшавському університеті 15 червня 2001 р.: президент наголосив, що США зацікавлені в інтеграції України до євроатлантичних структур і сприятимуть цьому процесові, однак шлях України до НАТО цілком залежатиме від її особистого рішення та внутрішніх можливостей [7]. Аналогічні тенденції засвідчуються візитами високопосадовців Сполучених Штатів (червень 2001 р. - Міністра оборони США Д. Рамсфельда, липень 2001 р. - Радника Президента з питань національної безпеки К. Райс).

Однак після подій 11 вересня 2001 р. ситуація дещо змінюється, атлантичні перспективи України знову переходять у площину концепцій. Важлива причина - на тлі оголошеної США боротьби зі світовим тероризмом позначилася нова перспектива у відносинах Москви та Вашингтона. Зокрема, обговорювалося питання щодо набуття РФ статусу асоційованого члена НАТО з можливістю залучення до прийняття важливих рішень. Такому ставленню США до РФ сприяла, на думку Б. Тарасюка, швидка і рішуча позиція Москви, а Україна, як стратегічний партнер, не повністю використала наявний потенціал стратегічних відносин із США для боротьби з тероризмом.

 У вересні 2002 р. Адміністрація передала до Конгресу "Стратегію національної безпеки США", що відрізнялася від стратегій посткомуністичного періоду кінця ХХ століття. Наріжні тези нової стратегії: боротьба з тероризмом, поширення вільних і відкритих суспільств, демократія як запорука стабільності та миру, економічна допомога як важливий фактор для знищення підґрунтя тероризму. Одним із механізмів боротьби повинно було стати розширення НАТО за рахунок демократичних націй [8]. У контексті таких намірів питання вступу України до НАТО все більше обговорювалося американським політикумом. Цьому сприяли й нові настрої українських високопосадовців, зокрема Л. Кучми, за підтримки яких було ухвалено низку принципових для атлантичного курсу України документів: рішення РНБО "Про Стратегію України щодо Організації Північноатлантичного договору (НАТО)" (травень), підтримане Указом Президента (липень), Постанова ВРУ "Про рекомендації парламентських слухань про взаємовідносини та співробітництво України з НАТО" (листопад), що докорінно змінювали напрям зовнішньополітичної стратегії України, задекларувавши потребу інтенсифікації процесу підготовки України до членства в Альянсі. При цьому в документі ключовим є поняття "євроатлантична інтеграція".

Реакція США на рішення РНБО України щодо вступу в НАТО як стратегічної мети була стриманою, робився наголос на необхідності реформ для реалізації цього курсу та перетворення України на впливову державу. Так, С. Пайфер наголошував на підтримці більш тісних стосунків з Україною, яка поетапно поглиблюватиме відносини з євроатлантичними інституціями, а К. Паскуаль у грудні 2002 р. наголосив на доцільності політики малих кроків щодо поступу України в НАТО. Наприкінці 2002 р. А. Зленко підкреслював, що підтримка з боку США в питанні євроатлантичної інтеграції України є послідовною та важливою [9, с. 17].

Таке рішення уможливило започаткування нового інструменту на шляху до Альянсу - Плану дій Україна-НАТО. Саме на необхідності допомоги з боку США в процесі імплементації цього документа наголошував Дж. Хербст, принагідно зазначивши, що й демократичний виборчий процес 2004 р. є важливою передумовою поступу до євроатлантичної спільноти. Продовження військово-технічного співробітництва НАТО й України, а також Вашингтона й Києва, розглядалося першим як вагоме підґрунтя для вступу України до євроатлантичної системи колективної безпеки. Натомість, після розгортання "кольчужного скандалу" знижується рівень Комісії "Україна-НАТО", Альянс відмовляється від програми "Інтенсифікованого діалогу" з Києвом, ініціатором якого були саме США.

Водночас, частина американських експертів і на початку ХХІ ст. досить обережно підходить до питання вступу України в НАТО. Зокрема, старший науковий співробітник Інституту національних стратегічних досліджень Ю. Рамер наголошував на важливості спільних цінностей, на яких вибудовувався Альянс, відтак форсований поступ України до НАТО може бути руйнівним для обох сторін. Американські аналітики застерігали, що вагомою перешкодою на шляху вступу України до НАТО є перебування російської військової бази в Севастополі та Криму загалом.

Завершення в наступному числі "З.С."

Список використаних джерел:

1. Виступ Президента Обами на прес-конференції на саміті НАТО та вибрані питання про Україну від 5 вересня 2014 року [Електронний ресурс]. - Режим доступу: ukrainian.ukraine.usembassy.gov/uk/statements/obama-nato-ukraine-05092014.html

2. Парахонський Б., Корнієвський О., Яворська Г., Мішин А., Чекаленко Л., Кубеліус О., Макаренко Л. Основні тенденції у сфері міжнародної безпеки (січень-березень 2003 року) // Міжнародна політика. − 2003, червень. − С. 3-5.

3. Шамшур О. Сучасні американсько-українські відносини (2008-2009 роки) // Науковий вісник Дипломатичної академії України. - Вип.15. - К, 2009. - С. 70-77.

4. Стратегія національної безпеки України [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/287/2015

5. Спільна заява Президента України Л. Кучми та Президента США Уільяма Дж. Клінтона під час зустрічі на найвищому рівні 11-12 травня 1995 р., підписана сторонами 12.05.1995 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: zakon3.rada.gov.ua/laws/show/840_048

6. Ukraine can rely on NATO, Secretary General says in visit to Kiev [Електронний ресурс]- Режим доступу: www.nato.int/cps/en/natohq/news_122690.htm

7. President George W. Bush. Remarks by the President in Address to Faculty and Students of Warsaw University Warsaw, Poland. June 15, 2001 [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: usa.usembassy.de/etexts/docs/bush150601.htm

8. В Конгрессе США предлагают рассматривать Украину как "главного союзника вне НАТО" [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.segodnya.ua/politics/pnews/v-kongresse-ssha-predlagayut-rassmatrivat-ukrainu-kak-glavnogo-soyuznika-vne-nato-603229.html

9. Спільна заява Президента Джорджа Буша і Президента Віктора Ющенка від 4 квітня 2005 р. Порядок денний нового століття для українсько-американського стратегічного партнерства [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.usukraine.org/06-02-US-Ukraine_Relations_Press_Release_Ukr.pdf]

АНОТАЦІЯ

У статті через призму українсько-американських відносин розкрито головні аспекти проблеми вступу України до НАТО. Значну увагу приділено факторам, що впливали на стратегію обох країн у питанні розширення Альянсу на Схід; особливостям політики США щодо розвитку відносин України й НАТО та їхньої перспективи.

Ключові слова: Україна, США, НАТО, розширення НАТО на Схід.

АННОТАЦИЯ

В статье, сквозь призму украинско-американских отношений, раскрыты основные аспекты проблемы вступления Украины в НАТО. Значительное внимание уделено факторам, влияющим на стратегию обеих стран в вопросе расширения Альянса на Восток; особенностям политики США относительно развития отношений Украины с НАТО и их перспективы.

Ключевые слова: Украина, США, НАТО, расширение НАТО на Восток.