Проблема міжнародного статусу Косово в контексті окупації Криму
Олександр Павленко
25.04.2017, 16:44

<xml> 1024x768 </xml>

УДК 94: 497.2:497.11:497.115(327.82)

Summary

The article studied objective and subjective historical reasons for the state formation of Kosovo Albanians starting from the latent stage of this process within former Yugoslavia and then up to the declaration of Kosovo independence. Influence of Yugoslavia's collapse, as well as of external factors on Kosovo's separation from Serbia is also explored in this article. Particular features of Kosovo's internal policy development as an independent state and problematic reasons with a full international recognition of this fact are also highlighted. Problem of Kosovo's status to the diplomacy of "power poles" in modern system of international relations within the context of NATO war against Yugoslavia in 1999 is underlined. A main tendency of Serbian policy towards Kosovo after the democratic transformation of political system of this state and in conditions of Serbia's European integration aspirations was examined. The process of Kosovo's Recognition hat shown that Kosovo is an irreversible reality and an essential factor to the peace and stability in the Balkan region. This could be best proved by the formal recognition of Kosovo from all neighboring countries (except Serbia), by the vast majority of the countries in the region and the Euro-Atlantic community. The Republic of Kosovo is recognized by 113 countries, thereby, fulfilling the initial aim of obtaining more than 100 recognitions.

The Russian military intervention in Ukraine, which began in late February 2014, prompted a number of governments to apply sanctions against Russia. Sanctions were approved by the United States, the European Union and other countries and international organizations. Representatives of these countries say that they will lift sanctions against Russia only after Moscow fulfils the Minsk II agreements. In July 2015, Russian Prime Minister stated that Crimea had been fully integrated into Russia. Though Russia has control over the peninsula, its sovereignty remains disputed as Ukraine and the majority of the international community the annexation illegal. A range of international sanctions remain in place against Russia and a number of named individuals as results of the events of 2014.

Keywords: Kosovo, Crimea, Ukraine, diplomacy, crisis, international relationship

Розпад колишньої Югославії відбувався фактично одночасно з розпадом СРСР. Ці процеси ознаменували початок завершення в історії міжнародних відносин періоду біполярного протистояння та започаткували постбіполярну систему міжнародних відносин. Разом із тим загострилась криза міжнародного права, що особливо проявилося у колізії між двома нормами міжнародного права. З одного боку, ці норми декларували захист територіальної цілісності та суверенітету національних держав, з іншого - проголошували право націй на самовизначення. Як ніколи раніше, в умовах глобалізації актуалізувалась проблема того, яку саме націю вважати такою, що має право на самовизначення. Відкритим досі залишається питання, чи може такою націю бути та, яка вже має власну національну державу. У випадку з косовськими албанцями мова йде про Албанію, а у випадку з "росіянами" Криму про Російську Федерацію. Тобто використання проблеми "самовизначення" національних меншин продовжує використовуватись з метою демонтажу багатонаціональних держав. Показово, що після силового придушення "чеченського сепаратизму" РФ використала "самовизначення" росіян Криму з метою консолідації росіян навколо ідей російського неоімперіалізму шляхом повернення статусу "великої держави". Це дало нагоду залучити чеченців до бойових дій на Донбасі та впливати на частину громади кримських татар за допомогою казанських татар. Утім, така "стратегія" може дати Кремлю лише тактичний виграш, адже економічні санкції з боку світової спільноти, поступове накопичення внутрішньополітичних та етнополітичних власних гострих питань може бумерангом вдарити по територіальній цілісності РФ. Зважаючи на несхожість причин виникнення косовської і кримської проблем, відмінності розвитку цих криз, не можна не помітити також і певні паралелі між цими процесами. Принаймні, РФ намагається використовувати "косовський прецедент" з метою пошуку аргументів, що мають виправдовувати російські дії на пострадянському просторі стосовно Грузії, Молдови, України.

У липні 1992 р. Верховна Рада України прийняла рішення про участь українського військового контингенту у складі сил ООН. Це засвідчило готовність незалежної України нести свою частку відповідальності за стан справ у європейській системі безпеки. Після підписання Дейтонських мирних угод у грудні 1995 р. епіцентр балканського конфлікту переміщується на територію колишньої сербської автономії Косово. Нагадаємо, що восени 1989 р. на хвилі радикального сербського націоналізму С. Мілошевич ініціював скасування автономії албанської більшості Косово у складі Сербії. Силам безпеки Сербії у 1990-1996 рр. вдалося придушити радикальний албанський націоналізм на території Косово, але у другій половині 1990-х рр. ситуація суттєво змінюється. Вже на початку 1997 р. в косовській політиці з'являється військово-політичний албанський фактор. До того часу албанська політична еліта Косово орієнтувалась на поміркований курс Ібрагіма Ругови, який відстоював ідею еволюційного повернення автономного статусу Косово. Натомість радикальніші албанські політики вимагали почати збройну боротьбу проти Сербії. Чималу фінансову допомогу вони отримали від бізнесменів албанської діаспори у країнах Західної Європи. Також внаслідок краху фінансових пірамід на території сусідньої Албанії в умовах масових заворушень і грабунку військових складів чимало цієї зброї опинилось у руках косовських албанців. У березні 1997 р. було офіційно оголошено про створення "Армії визволення Косово", що декларувала здобуття незалежності збройними засобами. Влада Сербії негайно оголосила цю структуру терористичною та повідомила про проведення антитерористичної операції на території Косово. Від березня 1997 р. до березня 1999 р. сербські сили безпеки жорстокими засобами витіснили майже мільйон албанців з території Косово. Це дало привід НАТО не лише засудити етнічні чистки, а й оголосити про проведення гуманітарної військової операції з примушення сербів до миру. На початку березня 1999 р. провалились переговори у Рамбуйє. Белград відмовився від пропозиції США щодо поетапного визнання незалежності Косово. Через це 20 березня 1999 р. розпочалась військово-повітряна операція НАТО проти Сербії і союзної з нею Чорногорії. Лише наприкінці червня 1999 р. Белград капітулював. Після марш-кидка з Боснії і Герцеговини до Косово російського миротворчого контингенту постало питання поширення на цю територію миротворчої місії ООН (КФОР). Територію Косово було поділено на зони відповідальності російського миротворчого контингенту і контингентів країн НАТО. Знову Белград був зацікавлений у представленні в силах КФОР союзних Сербії держав. На той час Польща вже стала членом НАТО, тому в Брюсселі прийняли рішення в рамках програми НАТО "Партнерство заради миру" про залучення до польського контингенту українських військових та створення спільного українсько-польського миротворчого батальйону. Це дало можливість українській стороні на паритетних принципах з польською стороною профінансувати свою участь у миротворчій операції на території Косово. Впродовж 1999-2005 рр. було загалом стабілізовано ситуацію в Косово, але залишались невирішеними питання автономії сербської меншини у Косово, захисту православних сербських церков і монастирів на цій землі. КФОР наполягала, аби Косово перетворилося на демократичну багатонаціональну державу. Але військова перемога над Сербією посприяла приходу до влади в Косово колишніх військових "Армії визволення Косово", які були категорично проти збереження у Косово будь-яких слідів сербської присутності. У 2003-2004 рр. командування КФОР використовувало за принципом ротації українсько-польський батальйон у "найгарячішій" точці Косово - м. Косовська Митровиця, яке є єдиним, де серби на території Косово не перебувають у меншості. Це місто фактично навпіл поділено між сербською і албанською громадами. Після 2005 р. албанські власті у Косово почали наполягати на здобутті повної незалежності. Росія активно протидіє цій тенденції, але не може її зупинити. 17 лютого 2008 р. парламент Косово проголошує повну незалежність від Сербії. Це змінює мандат місії КФОР. Сербська сторона починає виступати проти присутності у Косово сил НАТО, а, отже, й українсько-польського миротворчого батальйону. Тим паче, що діаметрально протилежним було ставлення Польщі та України щодо проголошення незалежності Косово. Польща, як член НАТО та ЄС, визнала незалежність Косово. Україна наголошувала на підтримці територіальної цілісності Сербії. За цих умов у 2009 р. відбувалась підготовка виведення українсько-польського батальйону з Косово. Було прийнято рішення про перетворення українсько-польського миротворчого батальйону на тристоронній українсько-польсько-литовський батальйон. Після приходу в лютому 2010 р. на пост президента України В. Януковича Київ прийняв рішення про виведення свого миротворчого контингенту з Косово.

Росія використала унікальний прецедент Косово як виправдання для війни з Грузією у серпні 2008 р. та визнання "незалежності" Південної Осетії та Абхазії, але ці події призупинили процес міжнародного визнання Косово. Ситуація стала ще заплутанішою після анексії Росією у березні 2014 р. Криму. На той час сербські четники (націоналісти й прихильники Росії) воювали на території Донбасу у складі сепаратистських підрозділів. Після повернення їх додому сербські суди винесли декілька десятків вироків щодо цих четників за найманство. Офіційні сербські власті займають подвійну позицію щодо кризи на Донбасі. З одного боку, проєвропейські сербські політичні сили вбачають у подіях на Донбасі та у Криму аналог косовських подій. З іншого боку, сербські радикальні націоналісти повністю підтримують позицію Росії та закидають Україні "євроатлантичну" "антисербську" орієнтацію. Натомість Україна має більш послідовну та логічну позицію. Вона виступає проти будь-якого сепаратизму, виступає за збереження територіальної цілісності національних держав, в тому числі й Сербії.

Проголошення 17 лютого 2008 р. незалежності Косова створило серйозну міжнародну проблему, щодо якої змушені визначатися практично усі держави світу. Вирішальним фактором у цьому питанні є позиція різних країн щодо ключового питання пріоритетності принципу міжнародного права, що фіксує положення про територіальну цілісність, або іншого принципу, що декларує право націй на самовизначення. Оскільки основні міжнародні документи одночасно актуалізують обидві названі норми, ця правова колізія стає постійним джерелом міжнародної нестабільності. Особливе значення ці фактори набули після завершення "холодної війни" в результаті розпаду Радянського Союзу. Наслідком цього процесу стало виникнення багатьох "гарячих точок" на так званому пострадянському просторі. Зазначені конфлікти мали істотний вплив на формування позицій України з косовського питання.

Часом своєю точністю лякають несподівані пророцтва. Відомий український історик Роман Шпорлюк в інтерв'ю "Новій газеті" (Нью-Йорк) 22 січня 2009 р. згадував, "коли над Югославією стояла заграва громадянської війни й країна лежала в руїнах, західні коментатори не втомлювалися повторювати, що Югославія - це дитяча забава в порівнянні з тим, що незабаром буде в Україні - різня в Донбасі, війна в Криму"[1]. За п'ять років це пророцтво, на превеликий жаль, реалізувалось у більшій частині своїх жахів.

Другий Президент України Л. Кучма писав, що "Україна прилягає до Центральної Європи, до Балканського й Північнокавказького регіонів". Причому "Україна разом з країнами Балканського півострова належить до групи європейських країн, що мають власне корінне мусульманське населення" [2]. Хоча мусульманська громада в Україні розділена за етнічними ознаками, "важливим моментом для ідентичності кримських татар є розуміння себе як корінного населення півострова" [2]. Натомість на прикладі Косова серби вважають себе автохтонами, а косовських албанців ототожнюють із мусульманськими завойовниками, які перемогли сербів у битві 1389 р. на Косовому полі. Кримські татари до анексії у березні 2014 р. вважали Україну гарантом своїх прав, а косовські албанці, навпаки, звинувачували сербів у систематичному порушенні своїх прав та стали на їхній збройний захист у 1997 році.

Україні, на відміну від Сербії, вдалося на початку 1990-х рр. політичними засобами вирішити проблему Криму. 20 січня 1991 р. більшість учасників референдуму проголосували за відновлення Кримської автономної республіки. Після прийняття 24 серпня 1991 р. Акта державної незалежності України, 4 вересня 1991 р. надзвичайна сесія Верховної Ради Криму прийняла Декларацію про державний суверенітет республіки. 5 травня 1992 р. була проголошена "державна самостійність" Республіки Крим. Послаблена розпадом Союзу Росія не втрутилася офіційно у ситуацію в травні 1994 р., коли Україна була на межі спалаху збройного конфлікту між кримською та центральною владою, та у вересні 1994 р., коли виникло гостре протистояння між кримським президентом Ю. Мєшковим і парламентом. На той час Росія вже вела безуспішні бойові дії в Чечні. Вирішення проблем Криму й Чорноморського флоту зробило можливими добрі партнерські відносини України й Росії. Українсько-російський Договір про дружбу й добросусідство, підписаний 31 травня 1997 р., де-юре закріпив визнання Росією кордонів України. Але Кремль, особливо після приходу 2000 р. до влади В. Путіна, всіляко гальмував процес демаркації державного кордону з Україною, використовуючи цю проблему як інструмент тиску на Україну.

За офіційними даними Кабінету Міністрів України, тільки з вересня 1999 р. до березня 2004 р. 316 українських миротворців у Косові в складі українсько-польського миротворчого батальйону провели 713 конвоїв, 2 117 патрулювань, 31 спеціальну операцію, внаслідок яких було вилучено 3 444 одиниці незаконної зброї. Внаслідок проведення 137 гуманітарних акцій було надано медичну допомогу 2 343 місцевим жителям. Цей фактор, безумовно, також впливав на визначення позиції України щодо Косова. МЗС України 18 лютого 2008 р. зробило заяву, у якій було підкреслено, що косовський прецедент не може бути підставою для зміни кордонів [3].

22 лютого 2008 р. Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Володимир у листі Патріарху Сербської православної церкви Павлу розділив біль і страждання сербських православних Косова. 17 березня 2008 р. під час приборкання протестів сербів міста Косовської Митровиці проти проголошення незалежності Косова загинув український миротворець. Однак Україна, сподіваючись на отримання від НАТО програми підготовки до вступу в Альянс, заявила про намір продовжити участь у миротворчій місії КФОР, навіть не визнаючи незалежності Косова. У квітні 2008 р. Україна за принципом ротації передала Албанії головування в Організації Чорноморського економічного співробітництва. Отже, позиція України щодо невизнання незалежності Косова ґрунтується на небажанні дестабілізувати ситуацію в зонах "заморожених" конфліктів на території країн СНД, а також на бажанні зберегти внутрішній мир і стабільність - перш за все, в Криму.

Невизнання незалежності Косова стало офіційною позицією й частини впливових країн Європейського Союзу, таких як близька союзниця США - Іспанія, що заявила про це через позиції баскського сепаратизму. Словаччина не визнала незалежності Косова, виходячи із суперництва з Угорщиною через вплив на угорську національну меншину, яка компактно проживає на території Словаччини. Крім того, Румунія не зробила цього необачного кроку, беручи до уваги трансільванську проблему в стосунках з Угорщиною й молдавсько-придністровську проблему. Греція, маючи кіпрську проблему, теж не поспішає із визнанням незалежності Косова.

Також помітним був той факт, що в рамках ГУАМ ("Співдружності за демократію і розвиток") питання Косова фактично не розглядалося, хоча, окрім Азербайджану, Грузія й Молдова на момент проголошення незалежності Косова також мали неврегульовані проблеми - з Абхазією, Південною Осетією та Придністров'ям. Варто згадати Заяву за підсумками саміту ГУАМ і США, що вже після проголошення незалежності Косова 23 вересня 2008 р. відбувся у Нью-Йорку. В цьому документі наголошується на важливості збереження незалежності, суверенітету й "територіальної цілісності всіх держав ГУАМ" [4]. Україна щодо цих питань займає послідовну позицію, засновану на принципі визнання територіальної цілісності відповідно Азербайджану, Грузії та Молдови. Істотний вплив на визначення української позиції щодо косовського питання надали внутрішньополітичні перипетії. Представники проросійської "Партії регіонів" та "Комуністичної партії України" напередодні квітневого 2008 р. бухарестського саміту НАТО, на якому мало розглядатися питання про надання Україні та Грузії плану підготовки до вступу в НАТО, до останнього моменту відкладали формування чіткої офіційної позиції щодо косовської проблеми. Лише після того, як у Бухаресті Київ і Тбілісі отримали невизначену відповідь із питання негайного вступу до НАТО, українська позиція щодо питання визнання незалежності Косова стала недвозначною і зрозумілою.

Фактично косовський прецедент послужив прототипом для України в серпні 2008 р., коли грузинсько-російська війна прискорила визнання російською стороною незалежності Абхазії та Південної Осетії [5]. Унаслідок цих серйозних геополітичних зрушень на Північному Кавказі позиція України щодо косовського питання стала непохитною. Дипломатичні можливості Белграда були послаблені визнанням незалежності Косова колишніми югославськими республіками, а зараз незалежними державами: Хорватією, Словенією (членами ЄС), Боснією і Герцеговиною, Македонією, Чорногорією. У свою чергу, Європейський Союз тисне на Сербію, домагаючись визнання незалежності Косова як попередньої умови для надання Сербії статусу асоційованого члена ЄС і початку переговорів про вступ Сербії до Європейського Союзу. Однак навіть проєвропейські сербські партії залишаються на непохитних позиціях. У той же час у громадській думці Сербії, якщо довіряти опитуванням "Євробарометра", намічаються зрушення. Близько половини громадян Сербії починають схилятися до думки, що Косово втрачено назавжди, а сербській державі слід приєднатися до Європейського Союзу. Теоретично в разі продовження політики Євросоюзу на Балканах, що передбачає відтворення "віртуальної" Югославії у складі об'єднаної Європи, включно з Сербією і Косовом, діалектично косовська проблема може бути знята з порядку денного міжнародної політики. Однак така перспектива виглядає умоглядно й абстрактно. Занадто багато протиріч і злоби залишається в балканській політиці.

Оскільки Організація Об'єднаних Націй, як і Євросоюз, розкололася з питання незалежності Косова, Україна займає самостійну позицію з цього питання в інших міжнародних організаціях. Найсерйознішим випробуванням не тільки для ОБСЄ, а й для всієї міжнародно-правової системи після Косова й війни в Іраку стала ерозія світового порядку, заснованого на балансі сил, взаємному визнанні й колективних договорах.

28 травня 2010 р. Україна заявила про намір у серпні 2010 р. скоротити свій контингент у Косові з 180 до 125 військовослужбовців. Одночасно, попри потужний російський тиск, Україна не мала наміру визнавати незалежність Абхазії та Південної Осетії. Досвід розпаду Югославії використовується у внутрішньополітичних дискусіях в Україні на тему можливої ​​федералізації держави. Голова Верховної Ради України В. Литвин стверджував, що "сумний досвід Югославії може бути показовим прикладом того, до якої трагедії можуть привести спровоковані "недорозвиненим федералізмом" "війни ідентичностей". Зокрема, 2 серпня 2010 р. заступник міністра закордонних справ України В. Хандогій запевнив посла Сербії в Україні Д. Лазича, що Україна й після рішення Міжнародного суду ООН від 22 липня 2010 р. не збирається визнавати незалежність Косова і вважає, що це рішення не може бути прецедентом для врегулювання інших етнічних конфліктів [6].

4-5 квітня 2011 р. Голова Верховної Ради України В.Литвин відвідав із візитом Сербію. Сторони домовилися поглиблювати українсько-сербські міжпарламентські зв'язки. Голова Народної Скупщини Республіки Сербія С. Джукич-Деянович подякувала Україні за підтримку територіальної цілісності Сербії. Україна на перспективу розраховувала, що після вступу Сербії до ЄС в Євросоюзі прихильників України стане на одну країну більше. У квітні 2011 р. Україна втретє, починаючи з 2006 р., замінила свій національний контингент у Косові. Україна позиціонує Сербію як свого ключового балканського партнера. 27-28 травня 2011 р. Президент України В. Янукович брав участь у роботі саміту Центральноєвропейської ініціативи. Форум у Варшаві спеціально був організований до візиту в Європу Президента США Б. Обами. На вимогу США до роботи саміту була допущена делегація Косова. Однак тоді це стало приводом для відмови від участі в саміті президентів Сербії, Словаччини та Румунії. Проте визнання Косова Україною де-факто, звичайно, не означає визнання незалежності Косова де-юре. Це підтвердив і візит в Україну на початку листопада 2011 р. Президента Сербії Б. Тадича. За підсумком переговорів було підписано угоду між Україною та Сербією щодо співпраці у сфері оборони, транспортних перевезень та безвізового режиму. Українська сторона закликала сербів та албанців вирішувати спірні проблеми виключно мирними засобами. Україна враховує аналогічні загрози своїй територіальній цілісності та вважає будь-яку силову зміну державних кордонів викликом своїй і загальноєвропейській безпеці.

Російська агресія проти України, яка розпочалася у лютому 2014 р., розмежувала новітню історію європейської системи безпеки на період до цієї агресії і після неї. Показово, що, орієнтовані на тісні зв'язки з російським імперіалізмом, сербські націоналістичні політики фактично своїми діями підтримали дії Кремля в Україні. Зокрема, сербські четники воювали як найманці на Донбасі. Сербський парламент, як представницький орган країни-кандидата на вступ до ЄС, пропонує криміналізувати найманство. Але сербські політики-націоналісти "спостерігали" за референдумом 11 травня 2014 р. на Донбасі, що спричинив, за російської підтримки, створення фейкових "республік". Залежність від Росії та "чорні" міфи щодо європейської інтеграції залишаються складовими елементами політичної культури радикальних сербських націоналістів.

18 березня 2014 р. В. Путін у Кремлі обґрунтовував анексію Криму. Його не влаштовувало обґрунтування особливого випадку конфлікту у Косовому великою кількістю жертв етнічних чисток. У Росії набагато більше могутності та території, ніж у Сербії. Але йдеться лише про аналогію, а не про порівняння. Косово у лютому 2008 р. проголосило свою незалежність, коли воно перебувало не під владою Сербії, а під протекторатом ООН. На відміну від права держав-націй, що відмовляються від поступки будь-якого регіону, навіть автономного, міжнародне не підтримує, але й не перешкоджає декларації про незалежність. Судді Міжнародного суду 2010 р. вважали, що все, що не заборонено законом, дозволено. Практика в таких випадках дотримується міри міжнародного визнання нової держави. У 2008 р. дев'ять із п'ятнадцяти членів Ради Безпеки ООН визнали де-факто Косово незалежною державою. Ситуація далека від кримської. Адже Крим у лютому 2014 р. перебував у складі України. 17 березня 2014 р. Росія у Раді Безпеки ООН наклала вето на резолюцію про засудження референдуму. Китай тоді утримався. У випадку з Косовим Міжнародним кримінальним трибуналом по колишній Югославії були чітко встановлені факти етнічної чистки і злочинів проти людяності, скоєних Сербією стосовно косоварів. На відміну від Криму, що був анексований Росією за 15 діб, процес визнання незалежності Косова більшістю європейських держав і США тривав понад вісім років. Глава Меджлісу кримськотатарського народу Р. Чубаров вважає, що "м'яка реакція світу на окупацію Криму - це фактична згода на знищення кримського народу". Тому він пропонує створити окремий міжнародний майданчик для дискусії й вирішення питання визначення шляхів деокупації Криму [7].

Наприкінці 2016 р. із Белграду була здійснена спроба направити до Косовської Митровиці, де мешкають майже 50 тисяч етнічних сербів, провокаційного потяга. Президент Косова Х. Тачі наголошував, що це була спроба спровокувати косовських албанців на якісь дії у відповідь і "дати привід для введення військ до північного регіону з наступною анексією території, де проживають майже 50 тисяч етнічних сербів за кримською моделлю анексії". В свою чергу, прем'єр-міністр Косово Еді Рама за результатами цих подій стверджував, що "Белград усе ще страждає від кошмарів минулого. І кошмари мучитимуть владу Белграда доти, поки вона не визнає Косово" [8]. Символічно також, що Косово синхронно з Україною вимагало безвізового режиму з ЄС.

Загалом Балкани залишаються полем застосування Росією методів і форм "гібридної війни". Спеціальні служби США і Британії вважають, що Росія причетна до спроби державного перевороту у Чорногорії. Восени 2016 р. російські спецслужби намагалися вплинути на внутрішньополітичне становище в Чорногорії, аби перешкодити її вступу до НАТО [9]. Досвід засвідчує, що, зі зростанням залежності інтересів однієї окремої країни не тільки від своїх сусідів, а й від усієї світової спільноти, інструментарій міжнародних організацій управління відкриває все нові можливості для розв'язання конфліктів не лише дипломатичними зусиллями і воєнною силою, а й засобами м'якої сили - тобто збалансованою системою засобів економічних і політико-організаційних санкцій, щоі ґрунтуються на засадах чинного міжнародного права.

Список використаних джерел:

1. Шпорлюк Р. У пошуках майбутнього часу. - К., 2010. - С.20-21.

2. Исламская идентичность в Украине / Александр Владимирович Богомолов, Сергей Игоревич Данилов, Игорь Николаевич Семиволос, Галина Михайловна Яворская. / Пер. с укр. - Изд. 2-е доп. - К., 2006. - С.6.

3. Діяльність українських миротворців в Косово // http://www.mfa.gov.az/eng/index.php?option=com_content&task=view&id=2608&temid=1

4. Заявление по итогам саммита ГУАМ - США (23 сентября 2008 г., Нью-Йорк) // http://www.guam-organization.org/node/512

5. Киридон А.М., Троян С.С. Російсько-грузинський конфлікт серпня 2008 року: історико-політологічний аналіз. - Київ-Рівне, 2009. - С.69.

6. Ковач М. Балканский узел: последствия косовского кризиса // Вестник МГИМО - Университета. - 2008. - №1. - С.24-28.

7. Ми повернемося в Крим. За це треба боротися на всіх міжнародних майданчиках // Голос України. - 2 березня 2017. - С.2.

8. Сергієнко Ярослав. Сербія хотіла повторити кримську модель // Голос України. - 18 січня 2017. - С.10.

9. Сергієнко Ярослав. Кремль стоїть за спробою перевороту в Чорногорії // Голос України. - 21 лютого 2017. - С.5.

АННОТАЦІЯ

У статті вивчаються об'єктивні та суб'єктивні історичні причини формування держави косовськими албанцями, починаючи з прихованої стадії цього процесу в колишній Югославії і до проголошення незалежності Косова. У цій статті також робиться проекція косовської проблеми на ситуацію, що виникла у результаті незаконної анексії Криму Російською Федерацією. Російська військова інтервенція в Україні, що почалася в кінці лютого 2014 року, спонукала ряд урядів застосувати санкції проти Росії. Санкції були схвалені Сполученими Штатами, Європейським союзом та іншими країнами і міжнародними організаціями. Їхні представники говорять, що мову про скасування санкцій проти Росії можна вести тільки після виконання Москвою Мінських угод.

Ключові слова: Косово, Крим, Україна, дипломатія, криза, міжнародні відносини.

АННОТАЦИЯ

В статье изучались объективные и субъективные исторические причины формирования государства косовскими албанцами, начиная со скрытой стадии этого процесса в бывшей Югославии вплоть до провозглашения независимости Косово. Автор проэцирует ситуацию в Косово на проблему, возникшую в результате незаконной анексии Крыма Российской Федерацией. Российская военная интервенция в Украине, начавшаяся в конце февраля 2014 года, побудила ряд правительств применить санкции против России. Санкции были одобрены Соединенными Штатами, Европейским союзом и другими странами и международными организациями. Их представители говорят, что речь об отмене санкций может идти только после выполнненя Москвой Минских соглашений.

Ключевые слова: Косово, Крым, Украина, дипломатия, кризис, международные отношения.

<xml> </xml><object classid="clsid:38481807-CA0E-42D2-BF39-B33AF135CC4D" id="ieooui"></object>