Про «нульовий варіант»
Людмила Чекаленко
24.02.2015, 11:09

Про "нульовий варіант"

Людмила ЧЕКАЛЕНКО,

завідувач кафедри зовнішньої політики і дипломатії

Дипломатичної академії України при МЗС, професор

Питання власності колишнього СРСР[1] охоплюють ядерну зброю, валютні та золоті запаси, нерухомість, історичні цінності тощо. В "Основних напрямах зовнішньої політики України" наголошено: "Україна вважає себе, нарівні з усіма іншими колишніми радянськими республіками, правонаступницею Союзу РСР і не визнає будь-яких переваг і винятків з цього принципу для жодної з держав-правонаступниць без належним чином оформленої згоди всіх цих держав". Про правонаступництво йдеться й у низці угод у рамках СНД. Україна має право на частку й закордонної нерухомості колишнього СРСР, яка, за визнанням Росії, належить Україні, тобто активів і пасивів колишнього СРСР.

Пошук і реституція втрачених культурних цінностей − проблема, яку висунуло перед українським народом саме життя, вирішення її − життєво необхідне для усвідомлення молодим поколінням високого рівня розвитку культури, мистецтва, історичних надбань своєї країни, усього, що формує світогляд громадянина України. Спектр національної культурної спадщини нашої країни надзвичайно широкий. Це - матеріальні надбання: атрибути Української держави різних історичних епох, археологічні знахідки та скарби періоду Київської Русі, клейноди українського козацтва, мозаїки, фрески, ікони, полотна відомих художників, особисті речі видатних історичних діячів, архівні документи, рукописи та стародруки, вироби декоративно-ужиткового мистецтва, етнографічні памʼятки тощо.

Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей (створена 1992 р.) бере участь у розробленні стратегії та реалізації рішень щодо повернення історико-культурних реліквій, вивчає міжнародно-правові норми, що забезпечують цивілізаційні шляхи вирішення цього питання, складає реєстри памʼяток культури, які опинилися на територіях інших держав, вивчає можливості їх повернення. Зазначимо - за часів СРСР усе, що мало значну історичну, наукову чи художню цінність, переправлялося до російських сховищ. Частина творів мистецтва з України потрапила до Росії як військові трофеї, що їх повернула радянська армія з Німеччини (під час Другої світової війни з України було вивезено 40 вагонів з історичними цінностями). Свого часу до Росії було передано атрибути державної влади України − клейноди Запорозької Січі, бібліотека й бандура, інкрустована коштовним камінням, Івана Мазепи, колекції Пилипа Орлика, матеріали розкопок багатьох курганів скіфської культури, серед яких курган Чортомлик Дніпропетровської області (матеріальні знахідки IV ст. до н.е.), курган Солоха Запорізької області (IX ст. до н.е.), скарби золотих і срібних виробів X-XII ст. (25 кг), віднайдені на Полтавщині, Євангеліє Павла Полуботка, особисті речі Петра Могили, фельдмаршальський жезл графа Румʼянцева-Задунайського, який він подарував Успенському собору Києво-Печерської лаври. Давньогрецька мозаїка "Дмитро Солунський", частина фресок із Михайлівського Золотоверхого собору Києва, знищеного у 30-х роках XX ст., також опинилися поза межами України. У 1950 р. зі Львівського історичного музею було вивезено 116 експонатів із золота та срібла (близько 12 кг). У 1991 р. до Росії вивезено старовинні монети й прикраси зі скарбу, знайденого на Черкащині, та багато іншого.

Повернення історичних цінностей на батьківщину було окремим питанням, що розглядалося в рамках СНД. Про це йшлося в рішеннях чергового засідання СНД у Мінську (14 лютого 1992 р.) та статтях спільної угоди (1996 р.). Країни Співдружності, ухвалюючи ці рішення, спиралися на положення резолюцій Генеральної Асамблеї ООН про реституцію культурних цінностей країнам їхнього походження, а також Конвенції від 14 листопада 1970 р. про заходи щодо заборони й запобігання ввезенню, вивезенню і передачі права власності на культурні цінності. Угоду про повернення культурних та історичних цінностей державам їхнього походження підписали всі країни СНД. Було створено спеціальну комісію експертів, яким мали дати можливість ознайомитися з фондами державних музеїв, бібліотек та архівів країн СНД. Проте українських фахівців не допустили до російських сховищ.

Російська Державна дума 20 травня 1992 р. в односторонньому порядку денонсувала Мінську угоду. Надалі представники РФ не брали участі в роботі засідань і нарад у рамках СНД, на яких обговорювалися питання повернення культурних цінностей. Росія фактично відмовилася виконувати положення угод про повернення цінностей. Нереалізованою залишилася й пропозиція Білорусі про утворення комісії для розвʼязання проблем власності історико-культурних цінностей. Хоча з питання розподілу цінностей є низка міжнародних документів (тільки у 1972-1989 pp. Генеральна Асамблея ООН прийняла з цього приводу 14 резолюцій), на які, на жаль, мало хто зважає.

Державна комісія РФ з реституцій була створена постановою уряду країни від 23 червня 1992 року. У травні 2001 р. комісію було ліквідовано й натомість створено Міжвідомчу раду з питань культурних цінностей, переміщених унаслідок Другої світової війни. Самостійних рішень рада не могла приймати, оскільки не мала на те достатніх повноважень. Враховуючи міжнародний досвід, можна сподіватися на розвʼязання проблеми реституцій на двосторонній договірній основі. Необхідно продовжувати переговори з російською стороною, щоб забезпечити всебічне та глибоке наукове вивчення проблеми українських культурних цінностей, які знаходяться в Росії.

Відповідно до Дагомиської угоди між РФ і Україною про подальший розвиток міждержавних відносин від 23 червня 1992 р. та Ялтинської Угоди між Україною і РФ про реалізацію прав на закордонну власність колишнього Союзу РСР від 3 серпня 1992 p., обидві сторони парафували угоду про передачу Україні обʼєктів зарубіжної власності у 36 країнах 23 червня 1993 року.

Залишається проблемною ситуація довкола ратифікації Верховною Радою України так званого нульового варіанта розподілу власності колишнього СРСР. Згідно з Договором про правонаступництво з державного боргу й активи колишнього СРСР від 4 грудня 1991 р. Україні належить частка в 16,37% (або 12,1 млрд. дол., 7,8 млрд. перевідних рублів, 42,1 т золота і на 600 млн. карбованців закордонного майна). На кінець 1991 р. пасиви колишнього Союзу оцінювали в 93,7 млрд. дол., активи − у 110,1 млрд., депозити Зовнішекономбанку становили близько 700 млн. доларів. Відповідно до протоколів договору сума зовнішнього боргу СРСР становила 81 млрд. дол., активи: майно за кордоном − 3,5 млрд. руб. (за балансовою вартістю), борги країн, що розвиваються, − 74 млрд. дол., борги колишніх соціалістичних країн − 47,9 млрд. перевідних рублів, золото − 259 т. З іншими статтями це майже 400 млрд. доларів.

Водночас оголошено й розмір боргів: близько 100 млрд. доларів. Україна готова була взяти на себе 16,37% боргів Союзу: 13,5 млрд. дол. і 2,8 млрд. перевідних рублів.

Довідково: Аморфність і відсутність національного самоусвідомлення тодішньої української владної еліти призвели до того, що угоду про "нульовий варіант" таки було підписано. Однак дуже швидко стала зрозумілою і помилковість великої української політики, коли ще була нагода отримати свій відсоток спільного союзного майна. Справа в тому, що Росії вдалося дуже швидко і з великими успіхами реструктуризувати ці борги. Незадовго після цього Вадим Гетьман, тодішній заступник голови комісії з питань фінансів та банківської діяльності, висловив ідею, що є єдиний шанс: "Скористатися тим, що документ про "нульовий варіант" парламентом не ратифіковано, і Україна вправі повернутися до перегляду цієї проблеми і отримати свою частку того боргу, який мають перед колишнім СРСР країни "третього світу". Тоді ж Вадим Гетьман оцінив і саму суму - від 120-130 млрд. доларів США. ( /http://postup.brama.com/000609/99_1_5.html).

Зважаючи на постійний тиск західних країн, Україна свого часу відмовилася від жорсткої позиції щодо вирішення питання власності колишнього СРСР за кордоном. Так, восени 1992 р. вона підписала договір про передання Росії повноважень щодо управління боргами. Лондонський клуб, який обʼєднує найбільші фінансово спроможні держави, надав РФ відстрочку у виплаті боргів. Німеччина відклала сплату боргу ще на вісім років. Однак Росія так і не поінформувала українську сторону про наявне нерухоме радянське майно за кордоном. На початку 1993 р. вона оприлюднила Указ Президента РФ Б. Єльцина "Про державну власність колишнього Союзу РСР за кордоном" від 8 лютого 1993 p., яким фактично в односторонньому порядку привласнила всі права на нерухомість, що була за кордоном, а також взяла на себе всі зобовʼязання щодо її використання. Таким чином, у порушення міжнародно-правових норм були перекреслені всі попередні домовленості стосовно розподілу власності колишнього СРСР.

Уряди Росії та України (премʼєр-міністр України В. Масол) 9 грудня 1994 р. підписали угоду про "нульовий варіант", за яким РФ стала правонаступницею колишнього СРСР із зовнішнього боргу та активів, у тому числі закордонної власності. Верховна Рада України висунула зустрічні вимоги до РФ щодо:

· погашення Росією заборгованості колишнього Зовнішекономбанку (Внешэкономбанк) СРСР перед резидентами України;

· укладення та набуття чинності міжурядової угоди про принципи реструктуризації заборгованості України з державних кредитів, наданих РФ;

· нотифікації Українською стороною ратифікації РФ угоди про взаємне визначення прав і врегулювання відносин власності від 15 січня 1993 p.;

· розподілу та повернення Росією належної Україні частки активів і пасивів колишнього Держбанку СРСР;

· виконання РФ своїх зобов'язань щодо забезпечення вступу України у права власника обʼєктами власності колишнього СРСР (відповідно до угод від 23 червня 1992 р. та від 3 серпня 1992 p.);

· підписання і набуття чинності угоди про оцінку та розподіл Алмазного фонду та оцінку, розподіл або грошову компенсацію золотого запасу колишнього СРСР станом на 1 грудня 1991 р. згідно з частками, передбаченими договором про правонаступництво (4 грудня 1991 p.), і фактичне повернення їх Україні;

· підписання та набуття чинності угоди про повернення в Україну цінностей, які є національним надбанням українського народу, за переліком;

· застосування РФ режиму вільної торгівлі у відносинах з Україною.

Отже угоду про "нульовий варіант" Верховна Рада України не ратифікувала, а прийняла 19 лютого 1997 р. Постанову "Про порядок ратифікації угоди між Україною і Російською Федерацією про врегулювання питань правонаступності по зовнішньому державному боргу й активах колишнього СРСР". Відповідно до цієї постанови російська сторона має надати повну інформацію про балансову вартість закордонної власності СРСР, яку підтверджують висновки міжнародного аудиту, та про стан балансу Державного банку СРСР, Держскарбниці (Госхран) СРСР, Зовнішекономбанку СРСР, а також інформацію про обсяги золотого запасу і Алмазного фонду колишнього СРСР. Третій пункт цього документа стосується питань обʼєктів, зокрема союзного підпорядкування, які на 1 грудня 1991 р. були розташовані в Україні. Зазначимо, що за попередніми даними таких об'єктів з обох сторін було понад 150[1]. Таким чином, питання про закордонну власність виходить за межі лише дипломатичних обʼєктів. Це і питання врегулювання проблем правонаступництва щодо боргів і активів колишнього СРСР.

У відповідь російська сторона запропонувала Україні підписати протокол, у якому було зазначено вже іншу (меншу) кількість обʼєктів власності, в основному в країнах, що розвиваються. Під час чергового раунду переговорів (серпень 2002 р.) було обговорено проект угоди про врегулювання питань правонаступництва щодо зовнішнього державного боргу та активів колишнього СРСР. Сторони домовилися підготувати перелік обʼєктів закордонної власності колишнього СРСР, що можуть стати предметом переговорів.

За інформацією РФ (7 травня 2003 p.), обʼєкти повністю перереєстровані у 87 країнах, а у 13 країнах (серед яких Австрія, Бельгія, Болгарія, Іран, Люксембург, Німеччина, Польща, Японія та ін.) справа не вирішується через позицію Києва, який, за російською версією, "незаконно претендує на зарубіжні активи колишнього СРСР". Основні проблеми Росії в перереєстрації власності колишнього СРСР повʼязані з Україною, яка є єдиною серед колишніх республік СРСР, що не визнає "нульового варіанта". РФ вимагає відкликати українські ноти, якими МЗС України попередив низку зарубіжних країн про недотримання Росією своїх зобов'язань щодо розподілу закордонної власності колишнього СРСР. Проте проблеми РФ щодо власності за кордоном виникли не тільки з Україною: не оформлено обʼєкти в Ірані; проблеми з радянською нерухомістю виникли з країнами Балтії, які мали дипломатичні резиденції у Франції і не мають наміру їх повертати.

На початку 2000-х років РФ активізувала спроби отримати частку обʼєктів на території України. Це стосувалося оздоровчих баз на Південному березі Криму. Водночас російська сторона не визнає права власності України на обʼєкти на своїй території, які перебували на республіканському балансі України. Є проблеми з передачею Україні постпредства колишньої Української РСР у Москві, де тепер розміщується Посольство України в Росії, та приміщення Українського культурного центру в російській столиці. Таким чином, російською стороною ведеться торг щодо передачі Україні деяких обʼєктів нерухомості, що належали колишньому СРСР, на заміну ратифікації угоди про "нульовий варіант".

Іншою проблемою у двосторонніх відносинах є заборгованість Зовнішекономбанку СРСР перед юридичними і фізичними особами України. Нагадаємо, що перед розпадом Союзу Україна переказала в Москву акумульовані на рахунках Ощадбанків республіки значні кошти вкладників. Про повернення Росією через правонаступників Зовнішекономбанку СРСР власності українських громадян уже не йдеться, оскільки левову частку банку − правонаступника боржника придбав австрійський банк, який не несе відповідальності за попередні фінансові операції вже не чинного субʼєкта. Хоча за чинною міжнародною практикою Україна може домогтися від РФ повернення зазначених коштів. У ситуації, що склалася, наша країна щороку в рахунок погашення сум виплачує своїм вкладникам по 50 грн. із власних коштів.

Глава Мін'юсту Павло Петренко 17 березня 2014 р., заявив, що Україна має намір підготувати позов до Росії по вкладах колишнього Державного ощадного банку СРСР на суму близько 80 млрд. доларів.


[1] Нагадаємо, що переважна більшість стратегічних об'єктів союзного підпорядкування доволі швидко опинилися під юрисдикцією Російської Федерації.