Право

Право на інформацію в системі прав людини і громадянина
Ірина Кресіна, Олена Стойко
27.11.2014, 10:55

УДК 342.7

Summary

The evolution of international law on legislative consolidation right on information and its limitation is considered. The specific of its implementation in the area of labour relationship and protection of environment is analyzed. The role of the European court of human rights is defined.

Keywords: international law, human rights, information.

Значення інформації в міру переходу до постмодерного суспільства, розвитку інформаційно-комунікаційних технологій, формування нових видів взаємодії як між громадянами, так і між громадянином та державою дедалі зростає. З огляду на це належне гарантування права на отримання інформації, у тому числі від органів публічної влади, як міжнародним, так і національним законодавством, набуває особливої актуальності.

Відповідно до ст. 19 Загальної декларації прав людини, прийнятої Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., "кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів". Підстави для обмеження цього права визначено ст. 29 цієї ж декларації: "При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві".

Через майже два десятиріччя в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права, ухваленому Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудня 1966 р., це право все ще прив'язане до права на безперешкодне вираження своєї думки і сформульовано так: "Кожна людина має право на вільне вираження свого погляду; це право включає свободу шукати, одержувати і поширювати будь-яку інформацію та ідеї, незалежно від державних кордонів, усно, письмово чи за допомогою друку або художніх форм вираження чи іншими способами на свій вибір" (ст. 19). Тепер більш чітко прописані й можливі обмеження, необхідні та встановлені законом. Вони стосуються: поваги прав і репутації інших осіб; охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення. У контексті свободи слова та думки це право закріплено двома регіональними системами захисту прав людини: ст. 13 Американської конвенції з прав людини 1969 р. і ст. 9 Хартії прав людини і народів Африки 1981 року.

Тобто, у глобальній системі захисту прав і свобод громадянина право на інформацію не розглядається окремо, як самостійна сфера діяльності людини, а лише як похідне від свободи думки і слова. Хоча у зв'язку з розвитком інформаційно-комунікаційних технологій, формуванням інформаційного суспільства, переходом до економіки знань інформація або, точніше кажучи, її доступність є ключовим чинником, що визначає якість життя громадянина (починаючи від сплати податків, ведення підприємницької діяльності, даних про стан довкілля і закінчуючи здійсненням контролю за діяльністю органів державної та місцевої влади).

Слід зазначити, що ще в середині ХХ ст. єдиним правозахисним міжнародним документом регіонального характеру, який деталізував право на інформацію, була Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, підписана в 1950 році. У ст. 10 зазначено, що "кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і поширювати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від державних кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств". Що стосується обмежень, то вони накладаються виключно "в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку" з метою "запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя".

Питання, пов'язані з правом на інформацію, розглядаються в різних документах Ради Європи. У Європейській соціальній хартії[1] від 3 травня 1996 р. містяться спеціальні положення, що передбачають право трудящих на отримання інформації про стан справ на підприємстві та завчасно вживати необхідних заходів щодо захисту від необґрунтованих звільнень. Серед них варто згадати ст. 21, яка закріплює право трудящих на інформацію та консультації, а також ст. 29, що містить спеціальні норми, що конкретизують загальні положення стосовно до особливих ситуацій, таких, як колективне звільнення у зв'язку зі скороченням штатів. Держави-учасниці хартії зобов'язуються вживати необхідних заходів, що дають можливість працівникам або їхнім представникам проводити згідно з національним законодавством або практикою.

Договірні сторони повинні забезпечити, щоб роботодавці завчасно інформували представників трудящих про колективні звільненнях за скороченням штатів і проводили консультації щодо способів обмеження масштабів звільнення і пом'якшення їх наслідків, зокрема шляхом використання соціальних заходів, спрямованих на надання сприяння в новому працевлаштуванні або перепідготовці трудящих, звільняються (ст. 29).
Держави-учасниці хартії беруть на себе й певні зобов'язання щодо надання спеціальної інформації. Так ст. 2 хартії було доповнено пунктом, що гарантує право працівників на отримання інформації про основні умови їх трудових відносин із роботодавцями. Відповідно до п. 6 ст. 2 Сторони зобов'язуються забезпечити інформування трудящих про головні аспекти договору або трудових відносин у письмовій формі якомога швидше, але не пізніше ніж через два місяці після початку роботи за наймом. Згідно з Додатком до Хартії, держави-​​учасниці можуть передбачати, щоб це положення не діяло відносно: 1) тих трудящих, термін договору або трудових відносин яких не перевищує один місяць або тривалість робочого тижня не перевищує вісім годин; 2) договорів або трудових відносин, що мають тимчасовий або специфічний характер, за умови, що незастосування положень п. 6 ст. 2 зумовлене об'єктивними обставинами.

Відповідно до п. 1 ст. 19 хартії договірні сторони забезпечують підтримку діяльності служб, покликаних надавати адекватну і безкоштовну допомогу трудящим-мігрантам, зокрема в одержанні точної інформації, а також вживати відповідно до національного законодавства необхідних заходів для запобігання поширенню недостовірної інформації щодо еміграції та імміграції. Відповідні служби повинні надавати інформацію не тільки іноземцям, а й власним громадянам.

Суть того чи іншого права чи свободи найкраще розкривається через тлумачення його застосування судовими органами. З огляду на це особливий інтерес становить аналіз практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ), що розглядає застосування та тлумачить положення Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Він був створений у 1951 р. та уповноважений розглядати індивідуальні скарги та, на прохання Комітету міністрів Ради Європи, надавати консультаційні висновки щодо тлумачення положень Європейської конвенції та протоколів до неї.

Після вступу України до Ради Європи для неї обов'язковими стали такі міжнародно-правові документи, як Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод та протоколи до неї. Держави, які ратифікували Європейську конвенцію, добровільно визнають юрисдикцію наднаціонального судового органу, що має право приймати юридично обов'язкові для них рішення. Про це йдеться у ст. 1 Закону України "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів №2, 4, 7 та 11 до Конвенції": "Україна повністю визнає на своїй території дію ...ст. 46 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року щодо визнання обов'язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського Суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції".

Більшість рішень, прийнятих ЄСПЛ за ст. 10, стосуються насамперед діяльності засобів масової інформації (ЗМІ)[2]. Значна частина розглянутих ним справ стосувалася поширення ЗМІ неправдивої або неперевіреної інформації, у результаті чого суд все ж встановив межу між доступом до інформації двох груп: 1) широкої громадськості та ЗМІ; 2) приватних осіб і політичних партій, відзначивши важливість доступу громадян до офіційної інформації. Так, у справі "Sunday Times" проти Сполученого Королівства від 26 квітня 1976 р.[3] суд зазначив, що ст. 10 конвенції гарантує не тільки свободу ЗМІ інформувати громадськість, а й право громадськості отримувати якісну і своєчасну інформацію. У справі "Observer" і "Guardian" проти Сполученого Королівства" 1991 р. особливо підкреслено спеціальний статус ЗМІ, зокрема щодо інформування громадськості з питань, які становлять суспільний інтерес[4]. Саме цей статус надає журналістам привілеї в частині свободи слова та інформації.

Європейським судом постійно підкреслюється, що органи державної влади не повинні втручатися в процес обміну інформацією між фізичними особами та накладати обмеження на отримання інформації. На думку суддів ЄСПЛ, важливою складовою свободи на отримання інформації є відмова держави від перешкоджання отриманню інформації будь-якою особою, яку їй хочуть повідомити інші.

Особливою виваженістю відрізняються рішення Європейського суду щодо інформації про стан довкілля. Слід зазначити, що право на екологічну інформацію згадується в низці документів Ради Європи. У Резолюції 1087 (1996) "Про наслідки Чорнобильської катастрофи"[5] Парламентська Асамблея визнала, що доступ громадськості до повної та ясної інформації про аварії на атомних електростанціях повинен розглядатися як основне право людини (п. 4).
Доступові до екологічної інформації присвячена частина III Конвенції про цивільну відповідальність за шкоду, завдану в результаті діяльності, небезпечної для навколишнього середовища[6]. Згідно з нею будь-яка особа має право на доступ до подібної інформації, якщо така знаходиться в розпорядженні органів державної влади. Інформація надається на прохання особи, яка не зобов'язана доводити свою зацікавленість у її отриманні (п. 1 ст. 14). Доступ до інформації може бути обмежений, якщо ця інформація зачіпає: конфіденційні процедури органів державної влади, міжнародні відносини та національну оборону; державну безпеку; питання, що є предметом дисциплінарного чи кримінального розслідування; конфіденційну торговельну чи промислову інформацію, у тому числі інтелектуальну власність; конфіденційні персональні дані та файли; матеріали, представлені третіми особами, до обов'язків яких не входить надання подібної інформації; матеріали, при розкритті яких не виключена ймовірність нанесення шкоди навколишньому середовищу (п. 2 ст. 14).

Вимога про надання інформації може бути відхилена, якщо це передбачає надання документів, які не мають остаточного характеру або внутрішнього листування, а також якщо вимога є необґрунтованою або сформульованою в найзагальніших виразах (п. 3 ст. 14). Органи публічної адміністрації відповідають особі негайно, але не пізніше ніж у двомісячний термін. У разі відмови в наданні інформації повинні бути вказані причини (п. 4 ст. 14). Особи, які вважають, що їм необґрунтовано відмовили в наданні інформації, мають право оскаржити рішення в адміністративному та судовому порядку (п. 5 ст. 14). За надання інформації може стягуватися плата, яка повинна бути розумною (п. 6 ст. 14).

Аналогічні правила застосовуються і щодо доступу до екологічної інформації, що знаходиться в розпорядженні структур, які контролюються органами публічної адміністрації або здійснюють публічні функції у сфері охорони навколишнього середовища. Зацікавлені особи звертаються до них за інформацією через відповідні органи публічної адміністрації або безпосередньо (ст. 15 ).

У Рекомендації 1430 (1999) "Доступ до інформації, участь громадськості в прийнятті рішень у галузі охорони довкілля та доступ до правосуддя - імплементація Орхуської конвенції"[7] Парламентська Асамблея зазначила, що сталий розвиток може бути досягнутий у Європі, якщо громадськість стане активним і рівноправним партнером у процесі прийняття рішень на всіх рівнях. У зв'язку з цим доступ до екологічної інформації, участь громадськості та доступ до правосуддя є попередніми умовами для залучення громадськості до процесу прийняття рішень у галузі охорони навколишнього середовища (п. 2). Асамблея висловила занепокоєння у зв'язку з потенційною можливістю неналежного використання винятків надання доступу до інформації на тій підставі, що певна інформація має конфіденційний або комерційний характер, і визнала за необхідне ввести більш чітке визначення цього поняття в національному законодавстві (п. 8 ).

Отже, після закріплення в Загальній декларації прав людини право на інформацію, обмеження щодо його використання були деталізовані в низці регіональних угод, зокрема в Європейській конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, та в судовій практиці (наприклад, у рішеннях Європейського суду з прав людини). Як свідчить аналіз міжнародних документів, це право дедалі більше проникає в усі сфери суспільного життя та набуває більшої конкретизації, у тому числі у сфері трудових відносин та екології.


Список використаних джерел:

[1] The European Social Charter / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: www.coe.int/T/DGHL/Monitoring/SocialCharter/.

[2] Handyside v. the United Kingdom, The Еuropean court of human rights. Judgment of 7 December 1976. Series A. №24.Para. 49; Müller and Others v. Switzerland, The Еuropean court of human rights. Judgment of 24 May 1988. Series A. №133. Para. 33.

[3] The Sunday Times v. the United Kingdom, The Еuropean court of human rights. Judgment of 26 April 1979. Series A. №30. Para. 65.

[4] The Sunday Times v. the United Kingdom, The Еuropean court of human rights. Judgment of 26 November 1991 / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: hudoc.echr.coe.int/sites/eng/pages/search.aspx.

[5] Resolution 1087 (1996) on the consequences of the Chernobyl disaster, 26 April 1996 / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: assembly.coe.int/Main.asp.

[6] Convention on civil liability for damage resulting from activities dangerous to the environment. Lugano, 21 June 1993 / [Електронний ресурс]. - Режим доступу: conventions.coe.int/Treaty/en/Treaties/Html/150.htm.

[7] Recommendation 1430 (1999) Access to information, public participation on environmental decisionmaking and access to justice - Implementation of the Arhus convention. Text adopted by the Standing Committee, acting on behalf of the Assembly, on 4 November 1999.

АНОТАЦІЯ

Розглянуто еволюцію міжнародного законодавства щодо закріплення права на інформацію та обмеження його використання. Проаналізовано особливості його застосування у сфері трудових відносин та охорони навколишнього середовища. Визначено роль Європейського суду з прав людини у тлумаченні та застосуванні права на свободу інформації.

Ключові слова: міжнародне право, права людини і громадянина, інформація.

АННОТАЦИЯ

Рассмотрена эволюция международного законодательства по закреплению права на информацию и ограничения его использования. Проанализированы особенности его применения в сфере трудовых отношений и охраны окружающей среды. Определена роль Европейского суда по правам человека в толковании и применении права на свободу информации.

Ключевые слова: международное право, права человека и гражданина, информация.