Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Історичне минуле

ПОЛІТИКО-ДИПЛОМАТИЧНИЙ І СОЦІОКУЛЬТУРНИЙ ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ДІАЛОГ В АЗІЙСЬКО-ТИХООКЕАНСЬКОМУ РЕГІОНІ (або роздуми про призначення Історії)
Вячеслав Ціватий, Сергій Пронь
14.09.2016, 20:01

УДК 94(100):327

Summary

The article analyzes the Asia-Pacific region and leading countries in the region as independent players not only at national level but also in the international arena as a whole, because the modern international political processes in the world and the evolution of political and diplomatic formed in the context of three interrelated trends: globalization, regionalization and institutionalization. One of the most striking manifestations of regionalization has become a trend of growth of sub áctores in international and diplomatic systems. Attention is paid also to civilizational dimension of the world history and the special significance of historical sources in the study of institutional development stages of international political regions.

Keywords: diplomacy, foreign policy, institutionalization, international political region, globalization, <st1:country-region w:st="on"><st1:place w:st="on">China</st1:place></st1:country-region>, <st1:country-region w:st="on"><st1:place w:st="on">Japan</st1:place></st1:country-region>, Asia-Pacific region.

Проблематика взаємодії цивілізацій найбільш пов'язана з працями Самуеля Ґантінгтона. Зазначимо, що він у своїх судженнях не був настільки категоричним, як часто це інтерпретують, і зовсім не вважав, що катастрофічні цивілізаційні конфлікти - неминучість. Протягом останніх двох десятиліть багато хто пророкував швидке і жахливе зіткнення цивілізацій (конфлікт цивілізацій) - clash of civilizations.

На наше переконання, не лише труднощі, а й реальні можливості плідного діалогу Європа - Схід та шляхи вирішення міжцивілізаційних проблем є здобутками поліцентричного світу ХХІ століття. Такі висновки спираються, насамперед, на результати багаторічного наукового, життєвого й дипломатичного досвіду авторів цієї наукової розвідки та вивчення архівних матеріалів. Сьогодні більшість дослідників визнають різноманітність сучасного світу, що оновлюється, багатоманітність цивілізацій та субцивілізацій. У той же час, коли мова заходить про критерії їх класифікації, починаються наукові дискусії. Дійсно науковий підхід вимагає багатовимірності в ретроспективній та перспективній оцінці всесвітньо-історичних процесів. Лише так можливо досягнути мети і спрямувати цивілізаційні процеси не на зіткнення та конфліктогенність, а на інтеграцію соціумів, етнокультурне, соціокультурне й міжкультурне співробітництво.

Автори намагаються віднайти ціннісно-смислові обрії сучасних цивілізацій за нових екзистенційних умов та політико-глобалізаційних орієнтирів. При цьому варто зазначити, що методологічні виміри історичної та політичної наук сьогодні позначені певним компромісом між інтуїтивно-логічним й аналітико-прикладним підходами, у межах нашого світу представники різних цивілізацій віддають перевагу співробітництву, а не зіткненням.

Людство сьогодні складається, у першу чергу не з цивілізацій, а з національних держав, які діють у відповідності зі своїми інтересами, які є комплексними, багатогранними, різноманітними й далеко не завжди збігаються з цивілізаційними, регіональними та іншими векторами.

Нині Азійсько-Тихоокеанський регіон є одним зі світових центрів поліцентричного світу ХХІ століття. Проте досі триває дискусія щодо його визначення і географічних меж.

Серед дослідників-сходознавців пострадянського простору немає абсолютної єдності в цьому питанні. Одні - В. Єрьомін, К. Саркісов, А. Сенаторов - активно використовують термін "Азійсько-Тихоокеанський регіон". В.О. Кістанов у монографії "Японія в АТР" не тільки пише про "анатомію економічних і політичних відносин" у регіоні, але й надає своєрідну історію створення "азійсько-тихоокеанського співробітництва": від Тихоокеанської економічної ради (ТЕР) 1967 р., яка нараховувала 900 могутніх корпорацій; Конференції тихоокеанського економічного співробітництва (КТЕС) 1980 р., що в січні 1992 року була перейменована в Раду з тихоокеанського економічного співробітництва (РТЕС, куди входило 20 країн тихоокеанського басейну) до Азійсько-Тихоокеанського економічного співробітництва (АТЕС, проголошено створення в листопаді 1989 р., м. Канберра; у 1994 р. у Богорі біля індонезійської столиці Джакарти прийнята декларація про розвиток до 2020 року), яке об'єднує 21 державу. Відомо, що ще в липні 1997 р. валютні резерви країн АТЕС становили 600 млрд доларів, зокрема Японії - 280 млрд, Китаю - 140 млрд, Гонконгу - 100 млрд; Тайваню - 85 млрд. Ці цифри, безперечно, переконують і надають наукове підґрунтя щодо необхідності подальшого вивчення і майбутніх перспектив АТР.

П.Ю. Самойленко, С.В. Мухіна словосполучення "Азійсько-Тихоокеанський регіон" винесли у назву своїх дисертаційних досліджень, що захищені у 2004 і 2006 рр. у Владивостоці та Санкт-Петербурзі. Але, в той же час, існують й інші підходи до визначення АТР. Інші науковці, зокрема д.і.н. О.О. Арін (Р.Ш. Алієв), взагалі відкидають і сам термін, і безпосередньо регіон, дорівнюючи його до Східної Азії. О.О. Арін пише: "...ніякого цілісного регіону "АТР" ні в економічному, ні в політичному розумінні не існує. Тоді довелося б доводити, що політика і економіка Мексики, Чилі або Нової Зеландії (яка теж є частиною "АТР") міцно зв'язані з політикою чи економікою Південної Кореї, Китаю, Росії, що, у принципі, неможливо довести. Будувати "загальний дім" з неіснуючим регіоном - це вже "Палата №6". Таке можуть тільки росіяни" [1]. Самокритика, беззаперечно, - це велика річ, залишимо її без коментарів, та повернемось до провідних країн АТР - Китаю і Японії, не понижаючи ролі та значення не менш вагомих (а може й головних) регіональних áкторів - США, Росії, Канади, Кореї, Австралії, Індії, Нової Зеландії, Індонезії...

Автори даної статті продовжують пошук нових сюжетів з історії провідних держав Азійсько-Тихоокеанського регіону. Так, аналізуючи матеріали японських дослідників-фахівців і відеосюжети каналу "Discovery", було виявлено цікаві факти. Наприклад, онук Чингісхана Хубілай, який у 1274 та 1281 роках намагався захопити Японію, зазнав поразки не стільки від тайфуну під назвою "Божественний вітер" (японською мовою - "камікадзе"), скільки від того, що в якості "дерев'яного мосту" упоперек Корейської затоки використовував не морські, а річкові човни, які технічно для цього не були пристосовані. І кількість човнів була не 10 000, а 4 400; людей загинуло - 70 000.

На жаль, наукова байдужість окремих сучасних дослідників, традиційно-радянська "обережність" (аби нічого не сталося), втрата почуття сміливості сьогодні призвели до того, що навіть сама назва - "Японія" ("Ніппон") ними перекладається невірно. Колишній заступник міністра закордонних справ СРСР, радянський посол в Японії, доктор філологічних наук, почесний член Інституту китаєзнавства (Токіо), академік Академії політичних і соціальних наук (Філадельфія, США), академік Академії мистецтв (Флоренція, Італія), лауреат Міжнародного конкурсу сінологів світу (Фонд професора Міллера, Іллінойський університет, США) Микола Трохимович Федоренко, суспільна і наукова діяльність якого на Україні взагалі не досліджена, свого часу наводив приклад небезпідставного здивування професора Охари, що росіяни називають Японію "країною Сходячого сонця", водночас, коли всім сходознавцям відомо значення двох ієрогліфів "ніппон" - "коріння сонця" [2]!

Або візьмемо інший приклад. "Злощасна" територіальна проблема між Росією та Японією навколо Південних Курил, яка фактично тягнеться з 7 лютого 1855 р., коли віце-адмірал Є.В. Путятін в японському місті Сімоді підписав перший російсько-японський договір, і стосується чотирьох островів Шикотан, Кунашир, Ітуруп, Хабомаї, хоча до групи островів Хабомаї входять також острови Полонського, Зелений, Танфілова, Анучіна, Дьоміна, Сигнальний, Лис'ї, Шишки.

Небагатьом відомо, що "кунашир" у перекладі з давньояпонської - "земля за межами країни". А обидві зацікавлені сторони стільки часу витратили й продовжують витрачати, застосовуючи політичні, дипломатичні, юридичні, географічні, історичні та інші можливі й неможливі засоби повернення "своєї території"?! Це перша теза, яка підштовхує до концептуальних роздумів про хибність постановки питання про недоцільність та "неперспективність" вивчення історії держав АТР.

Друга теза. Яке головне призначення історії як науки? Перед тим, як звернутись до "батька історії" Геродота, зосередимо вашу увагу на висловлюванні української дослідниці професора Наталії Яковенко: "Історик, як відомо, працює перевізником на переправі між теперішнім і минулим - возить туристів на той бік річки забуття..." [3].

По-перше, не хотілося бути таким собі Хароном, який, за грецькою міфологією, перевозив померлих (до речі, за гроші) до воріт бога Аїда (за однією з версій античного міфу, вхід до царства "підземного Зевса" знаходився десь у Криму).

По-друге, навряд чи історія як наука заслужила бути зведеною, за призначенням, до "річки забуття".

Безумовно, правий український історик Михайло Чугуєнко, коли пише: "Класики історичної науки Геродот, Тит Лівій, Гай Саллюстій, Сіма Цян - це, передусім, талановиті оповідачі цікавих історій про людей, країни, народи. Ось чому навіть виявлення в них очевидних фактичних помилок, неточностей або неправдоподібних пояснень анітрохи не відбивається на загальній цінності їхніх творів. Саме завдяки незаперечним літературним достоїнствам класичне історичне оповідання не застаріває" [4].

Третя теза органічно пов'язана з попередньою - чи можна історію викладати не цікаво? Саме сьогодні в українській загальносередній і вищій школах на першочерговий план виходить проблема цікавості в широкому розумінні цього процесу (отримання знань, виховання, привертання уваги, дисципліна тощо). У своїх новітніх наукових або навчальних дослідженнях маємо для студентів на початку лекції спеціальну рубрику "Цікаві факти". Розуміючи, що цікавість, як і таємниці та скарби, завжди бентежили і відповідним чином приваблювали (та й продовжують це робити) будь-яку людину, надаємо фактичний історичний матеріал, так би мовити, "в живу", без коментарів.

Наприклад, цікавий факт з історії Японії. Сьогун Хідейосі Тойотомі (1536-1598 рр.) висловив бажання оглянути сад майстра чайної церемонії Рікю (1522-1591 рр.) сад якого прославився на всю країну своїми квітами повіліки. Коли Сьогун у призначений ранковий час прийшов до саду, то побачив, що всі квіти зрізано. Розлючений, він зайшов у кімнату для чайної церемонії і побачив ікебану з одного-однісінького стебла повіліки. Рікю приніс у жертву всі квіти свого саду, щоб підкреслити їх красу саме в одному - найкращому. Ієрогліфи "іке-бана" дослівно перекладають як "живі квіти". У книзі "Китай: зовнішня політика і дипломатія у другій половині XX століття" підкреслюється наступне: "Коли Мао Цзедун поставив на голосування питання про заборону руху "Сто квітів" (1956 рік, ідея "широкої демократії"), у Центральному Комітеті Комуністичної партії Китаю, всі присутні, крім одного, проголосували "за". Єдиним незгодним був Ден Сяопін, який з часом очолить Китай".

Чому сьогодні, наприклад, недостатньо досліджується взаємовплив європейської та далекосхідної цивілізацій, зокрема їх політико-дипломатичний діалог крізь століття? Візьміть лише проблему зв'язку португальської (лузітанської) культури з країнами Далекого Сходу. Прикладів більше, ніж необхідно: індійське місто Бомбей має португальське коріння і перекладається як "хороша бухта"; Тайвань раніше мав португальську назву Формоза, у перекладі - "прекрасний"; у сучасній японській мові збереглося чимало португальських слів, у тому числі й такі, що широко використовуються, як, скажімо, "пан" (хліб) та інші. Цікаво? Думаємо, що так.

Четверта теза. Свого часу французький письменник Оноре де Бальзак писав про те, що "передбачити значні події майбутнього ... не більш складне завдання, ніж вгадати минуле ... Якщо подія, що відбулася, залишає сліди, то цілком законно припустити, що в майбутнього є коріння".

"Докопатись" до цього коріння, розібратися в ньому, дати об'єктивну, аргументовану оцінку, можливо, саме в цьому й полягає одне з головних призначень сучасної історичної науки?

Один з найвидатніших економістів світу - американець російського походження Василь Леонтьєв (це про нього в "Радянському енциклопедичному словнику" 1980-го року записано (мовою оригіналу): "...игнорирует антагонистические противоречия капитализма") [5], лауреат Нобелівської премії 1973 року, серед нагород якого: орден Херувіма (Італія), орден Почесного легіону (Франція), орден Сходячого сонця (Японія), Французький орден мистецтва і літератури та багато-багато інших, - зрозуміло, не був фахово пов'язаний з історією. Але зверніть увагу на запропоновані ним методи вивчення історичної науки (чого заслуговує тільки сама назва лекції, з якою він виступив перед студентами Французького коледжу в березні 1962 року, "Коли історія повинна писатися у зворотному напрямку"). В.В. Леонтьєв зауважує: "Дорога, яка веде з одного світу в інший... є дорогою, що веде лише в одному напрямку. Ми не можемо перетворити омлет у цілі яйця, з яких він був зроблений. До того часу, поки дослідження залишаються ... описовими, послідовність, в якій розглядаються різні стадії процесу розвитку, не має суттєвого значення по мірі того, як зростає роль причинно-наслідкового аналізу, пояснення у "зворотному напрямку" можуть виявитися більш продуктивними, ніж традиційне пояснення, спрямоване з минулого у майбутнє" [6].

Цікавою також є думка вченого про те, що "моністична інтерпретація історії порівняно з плюралістичною... має суттєву перевагу". Він підкреслює: "Повертаючись до сьогоднішнього стану справ у всіх науках, що мають відношення до пояснення історичного процесу, можна відмітити, по-перше, кожна з них, як то - економіка, антропологія, лінгвістика або географія, розвила свій власний аналітичний апарат й досягла певних успіхів у поясненні спостережуваних явищ, та, по-друге, всі ці науки розвиваються абсолютно незалежно одна від одної". Більше того, В.В. Леонтьєв переконаний, "коли історичні часові ряди свідчать, що валовий національний продукт даної країни за 60 років збільшився в чотири рази або що ефективність роботи транспорту з 1860 до 1960 р. підвищилася на 300%, мабуть, не приймається до уваги різниця між екіпажем, запряженим конем, залізничною дорогою 1860 р., автомобілем і літаком 1960 р.". Хіба роздуми і аргументи видатного науковця не потребують подальшого ретельного вивчення?

П'ята теза. Загальновідомим є те, що людство вивчає досвід минулого, щоб уникнути помилок у сучасності. Щоб цього досягти, треба принаймні знати історію, і, в першу чергу, національну. Інформованість - об'єктивна, реальна, політично не спотворена, "не причесана" журналістськими колами - одна з важливих складових освітнього процесу.

Повернемося до історії Китаю. На жаль, мало хто з істориків-науковців знає, що аналогом стародавнього Трипілля України є синхронна їй китайська культура Яншао; що в добу Середньовіччя з Китаю юанського періоду (1271-1368 рр.) до Києва, Галича, Володимира в складі Галицько-Волинського князівства почали надходити політико-дипломатичні відомості про "піднебесну імперію", які зумовили початок різноманітних обмінів між двома народами; що у Київській Русі "хіновські стріли", ймовірно, мали китайське походження; трохи пізніше в українській мові з'являється назва "китайка" (шовкова червона хустина), китайське коріння якої не викликає сумніву; про духовну місію в Пекін вихованця Києво-Могилянської академії архімандрита Іларіона (Лежайського) - 1667-1717 рр.; що ще в 1984 р. уряд КНР зробив рішучий крок для відкриття країни зовнішньому світові: 14 китайських міст здобули статус "відкритих", було створено 13 безмитних зон, 32 райони технічно-економічного засвоєння, 52-і території опанування нових і високих технологій державного значення; що у 1999 р. ВВП Китаю, за даними Світового банку, становив 980 млрд доларів, а у 2003 р. - 6,5 трлн доларів; у 2010 р. лише валютні накопичення Китаю склали 2,8 трлн доларів.

Понад сто років тому, у 1908 році, німецький професор Бернгейм у книзі "Введение в историческую науку" писав: "Ми дали відповідь на питання про гідність і користь історичної науки: вона повчає нас, людей, самопізнанню і саморозумінню; вона дає нам ключ до пояснення сьогодення минулим..." [7]. У цьому й полягає призначення історії як науки в цілому, та вивченні, опануванні, дослідженні "неперспективної" найстарішої та найсучаснішої історії країн Азійсько-Тихоокеанського регіону, (і, можливо, у першу чергу, Китаю та Японії) зокрема, яка базується, насамперед, на етнокультурній та історичній спільності, а не на політико-економічній регіональній інтеграції.

Актуальність поставленого перед широким читацьким загалом питання підтверджують сучасні науково-методологічні підходи до оцінки історичних і політичних подій сьогодення експертним середовищем. Уявляється, що політичний розвиток глобалізованого на сьогодні світу не є чимось особливим, а, як і будь-який інший розвиток, історично проходить стадії еволюції, коли нові структури або інститути вибудовуються поступово, і революційні фази швидких і якісних змін одних структур та інститутів на інші. Очевидно, що саме таку революційну зміну політичної системи ми спостерігаємо сьогодні, і тому варто долучитися до вивчення історичного досвіду, не зважаючи на його певну історичну віддаленість. Історія вчить навіть тих, хто в неї не хоче навчатися - вона їх просто провчає!!! Якщо торкнутися історіографічних досліджень інституційного розвитку Європи, то варто зазначити, що не випадково деякі автори вбачають аналогії між розвитком світу на рубежі ХХ-ХХІ століття і середньовічною Європою або Європою раннього Нового часу. У сучасних наукових розвідках з'явилася теорія нового середньовіччя в контексті сучасності [8].

І в той відносно віддалений час, і сьогодні досить гостро відчувалися і відчуваються процеси, які пов'язані з хаотизацією, поганою передбачуваністю і прогнозованістю політико-історичного розвитку буття. У стадії еволюційного розвитку превалюють процеси, що безпосередньо пов'язані з упорядкуванням структур та їх інституційного розвитку, а в революційній стадії, навпаки, - процеси хаотизації, які співставні з розпадом та руйнацією інституційності існуючих структур, і перш за все - державних та дипломатичних інститутів. Ця стадія, свідчить історичний досвід, як правило завершуються формуванням нових структур й інститутів, новим етапом еволюційного розвитку державності. Варто відзначити, що обидва тренди розвитку - упорядкування та хаотизації - протягом усієї історії йдуть пліч-о-пліч, разом, але в той чи інший історичний період один із двох трендів превалює, при цьому не виступаючи єдиним. Превалювання лінії одного тренду над іншим носить відносно довгостроковий характер у світополітичному розвиткові та інституційному вимірі. Тренди хаотизації та упорядкування мають свій вияв у всіх сферах міжнародних відносин, зовнішньої політики та дипломатії, а саме: воєнно-політичній, економічній і соціально-гуманітарній.

Також автори переконані, що системність полягає не лише в хронологічному зваженому викладенні фактологічного матеріалу, а й в ілюстрації логіки, рушійних сил світової політики, їх переваг, недоліків, протиріч, які в цілому доводять, що міжнародні відносини - складний, але єдиний організм з усіма притаманними йому історичними компонентами.

Політико-дипломатичні обставини та реалії сьогодення як в Україні, так і в Європі, в Азії, на Далекому Сході та в інших міжнародно-політичних регіонах світу наштовхують нас на роздуми і спонукають поставити перед суспільством гострі політичні питання: "Коли збереться для врегулювання української кризи й майбутнього Європи нова міжнародна інституція?"; "Коли почне ефективно діяти конференційна дипломатія та дипломатичний інструментарій?"; "Що на сьогодні являє собою Європа, куди вона рухається і з ким вона рухається - з Україною чи без України?". Беззаперечно одне - на сьогодні політико-дипломатичний діалог європейських держав має вестися цілодобово, має діяти превентивна дипломатія, щоб знайти новий спосіб нейтралізувати больові безпекові точки, зняти загострення з історичних проблем і задовольнити потребу відчувати себе в комфорті в новому світі, у новій Європі, в Єдиній Великій Європі, частиною якої усі ми є. Адже дипломатична історія має багатий досвід реалізації та ефективного вирішення вищезазначених проблемних питань у міжцивілізаційному просторі сьогодення.

Усім уже набили оскомину історичний мазохізм, історичне марево та історичні спекуляції. Історію неможливо переробити, її не можна судити, бо вона - не винна; вона потрібна нам, щоб бачити як день сьогоднішній, так і завтрашній. Без мистецтва міркувати (думати), як і без совісті, неможливо зрозуміти, осягнути суттєвість історії.

Автори впевненні, що дана публікація сприятиме усвідомленню, вивченню та практичному використанню уроків історії (беручи за основу та опанувавши системну історію - помилок, досягнень, досвіду міжнародних відносин, зовнішньої політики і дипломатії). Тож Ad Fontes! До джерел! Історичні джерела - запорука історичної істини й правдивості!!!

Список використаних джерел:

1. Арин О.А. (Алиев Р.Ш.). Стратегические контуры Восточной Азии в XXI веке. Россия: ни шагу вперед. - М.: "Альянс", 2001. - C. 135.

2. Федоренко Н.Т. Курильский архипелаг. Из записок о Японии // Новая и новейшая история. - 1994. - №1. - C. 120-121.

3. Яковенко Н. Вступ до історії. - Київ: ЗАТ "ВІПОЛ", 2007. - C. 11.

4. Чугуєнко М. Україна, яка шокує. Лабіринти історії. - Харків: ВАТ "Білоцерківська книжна фабрика", 2005. - C. 9.

5. Советский энциклопедический словарь. - М.: "Сов. Энциклопедия", 1980. - С. 711.

6. Леонтьев В. Экономические эссе. Теории, исследования, факты и политика: Пер. с англ. - М.: Политиздат, 1990. - С. 42-43.

7. Бернгейм. Введение в историческую науку. - Москва: Издание М.Н. Прокоповича, 1908. - С. 33-34.

8. Див. дет.: Kaplan Robert D. The Coming Anarchy / Robert D. Kaplan // Mansbach Richard W., Rhodes Edward. Global Politics in a Changing World. A Reader. - Boston, New York Houghton Mifflin Company, 2000. - P. 105-115; Lake D. Hierachy in International Relations / D. Lake. - Ithaca: Cornell University Press, 2009.

 

АНОТАЦІЯ

У статті аналізується Азійсько-Тихоокеанський регіон та провідні держави цього регіону як самостійні гравці не лише на національному рівні, але й на міжнародній арені в цілому, адже сучасні міжнародно-політичні процеси у світі та еволюція політико-дипломатичних систем формуються в контексті трьох взаємопов'язаних тенденцій: глобалізації, регіоналізації та інституціоналізації. Одним із найяскравіших проявів регіоналізації стала тенденція зростання субнаціональних áкторів у міжнародних та дипломатичних системах. Увага акцентується також на цивілізаційному вимірі всесвітньої історії та особливій значущості історичних джерел при дослідженні інституційних етапів розвитку міжнародно-політичних регіонів.

Ключові слова: дипломатія, зовнішня політика, інституціоналізація, міжнародно-політичний регіон, глобалізація, Китай, Японія, Азійсько-Тихоокеанський регіон.

АННОТАЦИЯ

В статье анализируется Азиатско-Тихоокеанский регион и ведущие государства этого региона как самостоятельные игроки не только на национальном уровне, но и на международной арене в целом, ведь современные международно-политические процессы в мире и эволюция политико-дипломатических систем формируются в контексте трёх взаимосвязанных тенденций: глобализации, регионализации и институционализации. Одним из наиболее ярких проявлений регионализации стала тенденция роста субнациональных áкторов в международных и дипломатических системах. Внимание акцентируется также на цивилизационном измерении всемирной истории и особой значимости исторических источников при исследовании институциональных этапов развития международно-политических регионов.

Ключевые слова: дипломатия, внешняя политика, институционализация, международно-политический регион, глобализация, Китай, Япония, Азиатско-Тихоокеанский регион.