Історичне минуле

Перше українське консульство в Москві: спроба встановлення консульських зносин Української Держави із радянською Росією
Ірина Матяш
25.04.2017, 17:17

 

Першим українським консульством у Москві стало Генеральне консульство Української Держави на чолі з Олександром Кривцовим, що розпочало свою діяльність на початку серпня 1918 р. Правові підстави для заснування консульств виникли з ухваленням Радою Міністрів Української Держави 22 червня 1918 р. постанови "Про відправлення генеральних консулів до Москви і Петрограду і 10 консульських агентів 1 розряду і 20 - 2-го до різних російських міст" та 4 липня 1918 р. відповідного закону "Про заклад генеральних консульств і консульських агентств за кордоном". Таке рішення було прийнято на виконання угоди про перемир'я, ухваленої під час мирних переговорів між Українською державою та РСФРР у Києві 12 червня 1918 р. [1].

Офіційний візит до Народного комісара закордонних справ радянської Росії Григорія Чичеріна генеральний консул Української Держави Олександр Кривцов здійснив 28 липня 1918 р. [2] і фактично отримав підтвердження своїх повноважень. Для розташування консульства і проживання службовців було надано 8 кімнат у будинку № 11 на Великому Чернишевському (нині - Вознесенський) провулку та в будинку № 21 на Штатному провулку. З пропозицією "прийняти під захист і взяти в тимчасове користування" будинок нащадків П.І. Харитоненка в Москві, на Софійській набережній, ще 19 липня звертався до української делегації з мирних переговорів І.П. Харитоненко [2]. Однак більшовики "вчасно" націоналізували садибу й передали її в управління НКЗС РСФРР. Замість українського консульства там розташувалася спершу місія Червоного Хреста Данії.

Структура генконсульства включала управління справами, групу радників, секретаріат (консул мав двох секретарів: особистого і дипломатичного), юридичний, торговельний, реєстраційний та евакуаційний відділи, допоміжні підрозділи. Штатна чисельність установи передбачала спершу 81 працівника. Однак такої кількості співробітників, як показав час, виявилося замало для того, щоб упоратися з усіма завданнями, які довелося виконувати. Генконсул мав радників із окремих питань, кандидатури яких затверджувало МЗС. Для обговорення питань принципового і загального характеру функціонувала рада консульства. До її складу входили генконсул (голова), віце-консул й радники (члени), управитель справами консульства (секретар). До роботи ради за потреби залучалися завідувачі відділами.

До компетенції юридичного відділу належали питання захисту особистих і майнових прав українських громадян, нагляд за дотриманням умов утримання у в'язницях, учинення нотаріальних дій. Торговельний відділ мав своїм завданням захист торговельних інтересів українських громадян та зносини з російською стороною з питань торгівлі за дорученнями Міністерства торгу та промисловості Української Держави; реєстрацію торговельних закладів в Москві, що належали українським громадянам; видавання торговельним закладам посвідчень про належність українським громадянам і командирування агентів для присутності під час порушення торговельних прав громадян. Реєстраційний відділ приймав та розглядав запити про реєстрацію; видавав посвідчення українським громадянам, вів книги записів зареєстрованих в українському громадянстві осіб та здійснював зовнішнє листування з питань реєстрації. Евакуаційний відділ займався візуванням паспортів і посвідчень для тих, хто виявив бажання виїхати на територію Української Держави, укладанням списків осіб для отримання місць у потягах; сприянням українським біженцям в переселенні в Україну; організацією періодичних залізничних державних потягів прямого сполучення в Україну; підготовкою вантажного руху в Україну. Залізничне сполучення за маршрутом "Київ - Москва - Київ" було відновлено в липні 1918 р. Щодо видавання дозволів на проїзд у таких потягах НКЗС РСФРР розробив для українського консульства спеціальну інструкцію.

З метою чіткої регламентації всіх напрямів роботи установи було розроблено низку нормативних документів, основна мета діяльності консульства в яких визначалася як захист особистих майнових прав та інтересів українських громадян, котрі мешкають у межах консульського округу, й виконання доручень уряду [2]. Призначений міністром закордонних справ генконсул визнавався вищим представником Української Держави як у Москві, так і на території тієї частини республіки, що належала до його округу. Йому підпорядковувалися всі консульські агенти Української Держави на території РСФРР. Спеціальні інструкції регламентували питання трудової дисципліни: приходу на роботу та залишення місця праці. Робочий день починався о 10-й годині ранку - в цей час службовці вже мали бути на своїх місцях. На принципову вимогу О. Кривцова все внутрішнє діловодство генконсульства велося виключно українською мовою [2]. Права та обов'язки співробітників установи визначали "Загальні устави, котрі торкаються вступу, відбування служби і увільнення службовців в Українському генеральному консульстві в Москві"[2]. Від співробітників генконсульства, які вели прийом громадян, вимагалося обов'язкове вживання української мови в спілкуванні з відвідувачами [2]. Організаційна культура та взірцевий стан діловодства склали помітну особливість діяльності українського генконсульства в Москві.

Важливим напрямом діяльності генконсульства стало вивчення можливостей організації товарообміну. 25 серпня 1918 р. радник МЗС Української Держави князь Борис Гагарін прийняв депутацію Ініціативної групи українських промисловців [2]. Депутація довела до відома консула, що в Московському районі функціонує близько ста торговельно-мануфактурних фірм (у тому числі фабрик і великих оптовиків), які належали українцям. Мануфактуру, загальна вартість якої досягала одного мільярда карбованців, пропонували відправити в Україну. Однак консульство не могло вплинути на ситуацію, оскільки переміщення великої кількості товару через кордон було неможливим через низку невирішених питань щодо товарообміну та руху вантажних потягів.

Утім, із планів консульства не виключалося створення Російсько-української торговельної палати. За її організацію взявся радник консульства А. Л. Форшретер. Відкрити палату він пропонував у своєму будинку на вулиці Поварській, 33 за умови, якщо О. К. Кривцов досягне домовленості з російською стороною про виселення з його будинку Ветеринарного управління Народного комісаріату внутрішніх справ разом із 6 його співробітниками, які там і оселилися [2].

У зв'язку з відсутністю в Росії "нормально організованих банків" генконсул домігся створення при генеральному консульстві фінансового відділу з правом приймати на зберігання від представників Української Держави і українських громадян грошові вклади, процентні та цінні папери, видавати грошові перекази у валюті, виплачувати гроші за виданими на фінвідділ переказами, здійснювати інкасові операції, приймати доручення від українських громадян на витребування від російського уряду або народного банку РСФРР тих цінностей і в тому розмірі, що будуть визначені мирним договором між Україною та Росією. Очолювати такий відділ мала б призначена урядом особа. Та реалізувати раціональну пропозицію було непросто.

Із перших днів діяльності з'ясувалося, що обсяги роботи реєстраційного та евакуаційного відділів значно перевищували очікувані: "Тисячі людей облягали консульство, звертаючись з проханнями про реєстрацію до українського громадянства, переїзд в Україну, охорону персональну і охорону майна. Рівночасно консульство повинно було вжити негайних заходів до захисту і визволення українців численно заарештованих і замкнутих у в'язницях" [2]. Щодня консульство приймало близько 400 осіб: 200 з проханням про громадянство, 200 - про відповідні посвідчення. Реєстрацією українських громадян займалися 8 осіб: 2 правники, 2 реєстратори, 3 урядовці збирали консульське мито і видавали посвідчення та одна друкарка займалася технічною роботою [2]. Можливості отримати українське громадянство з метою вирватися із "совдепії", щоб уникнути арештів, знущань і розстрілу, шукали насамперед представники російської аристократії - князі Голіцини, Оболенські, Трубецькі, графи Муравйови, Шувалови [2]. Особисто генконсул проводив прийом по 100-150 осіб щодня. Приблизно стільки осіб зверталося за юридичною допомогою та до відділу торгу і фінансів. Робочий день співробітників консульства тривав від 10-ї години ранку до 11-ї години ночі.

У зв'язку з великою кількістю звернень генконсул змушений був коригувати структуру установи й набирати на роботу позаштатних службовців. Він погодив із МЗС кандидатури для призначення на посади віце-консулів - Платона Платоновича Забєлло та Федора Прокоповича Рахінського. Важливе значення мали, зокрема, юридична освіта Ф.П. Рахінського (закінчив Демидівський юридичний ліцей у Ярославлі), практичний досвід (працював в окружному суді Тули [3]) і ґрунтовні знання (як уродженця Чернігівщини) української мови. В українському генконсульстві в Москві він розпочав роботу на посаді завідувача відділу реєстрації, з якої й був призначений віце-консулом.

О. Кривцов скерував до МЗС новий проект штатного розпису на 130 співробітників із виокремленням в окремий підрозділ керівництва справами (36 осіб) і транспортного відділу (15 осіб) та збільшення технічного персоналу до 19 осіб [2]. "Такий склад у кількість неможливо рахувати прибільшеним, - доводив генконсул керівництву, - через те що тілько при такім складі можливо полагодити широку справу захисту інтересів українських громадян на Москівщині" [2]. В Києві розуміли, в яких умовах доводилося організовувати роботу консульству. Згодом Д. І. Дорошенко писав у своїх спогадах, що "справа приналежності до України вимагала стільки роботи, що наші генеральні консульства в Петербурзі і Москві розрослися у величезні інституції і були повсякчас завалені роботою" [4]. Крім того, консул отримав дозвіл підвищити тарифи на консульські послуги. Невдовзі в структурі консульства з'явилися відділ управління справами (начальник - Анатолій Дмитрович Глазов) і залізничний (керівник - Микола Миколайович Новицький), змінилася кількість штатних одиниць (108 - основного персоналу та 18 - технічного) [2].

Та ці заходи не зменшили навантажень на співробітників консульства. За браком вільного часу вони не мали можливості навіть відшукати харчі, бо з запровадженням "класового пайка" купити їх у міських крамницях за стабільними цінами не могли. Єдиною можливістю залишалося харчування в приватних їдальнях, де порція "самої звичайної" їжі коштувала не менше 12-15 карбованців [2]. Консул пробував полегшити побутові умови співробітників за згоди Міністерства харчових справ шляхом замовлення продуктів (борошна, сала, масла, цукру, рису, вівса, солі) з Києва через потяг, що курсував між Києвом і Москвою [2].

Нарікали на труднощі проведення процедури отримання українського громадянства і відвідувачі, які тижнями чекали в чергах, іноді сиділи просто на землі під консульством. Відтак поширювалися чутки про можливість за певну плату отримати посвідку українського службовця чи паспорт українського громадянина [5].

Згідно із Законом "Про громадянство Української Держави" офіційно стати українцем могли не лише мешканці українських земель, але й особи, "не зв'язані з Україною минулим життям, але бажають бути громадянами України" [2] на підставі письмової заяви, поданої до українського консульства. Ця норма, що ґрунтувалася на "принципі механічності, пасивності щодо набуття громадянства" піддавалася обґрунтованій критиці під час розроблення відповідного закону після відновлення УНР [2]. Вона відкривала шлях "тим росіянам, що цілими хмарами сунулись в Україну, щоб стати громадянами Української Держави, не звертаючи уваги на те, що вони не мали нічого спільного з Україною як Державою Суверенною" [2]. В цьому контексті видається неправомірним твердження російського дослідника О. С. Пученкова про те, що консул на свій розсуд міг дати позитивний чи негативний висновок щодо надання громадянства, а тим більше упередженою була оцінка ситуації з прийняттям українського громадянства родиною учасника Білого руху Володимира Миколайовича фон Дрейєра [6]. Звільнений в грудні 1917 р. у ранзі генерал-майора в резерв із посади командувача 7-ї кавалерійської дивізії, барон фон Дрейєр мешкав у Москві й співпрацював із антибільшовицькою організацією. Ніяких зв'язків із Україною він не мав, але скористався можливістю виїхати з Москви в такий спосіб. Згідно з його спогадами, посвідчення про належність до українського громадянства він, його дружина, двоє дітей і нянька отримали завдяки його винахідливості: щоб довести, що він українець, барон заспівав консулові пісню українською мовою [7].

У ситуації опрацювання невпинного потоку запитів О. К. Кривцов очікував на вказівки українського зовнішньополітичного відомства щодо реєстрації і переїзду в Україну громадян, які зверталися до консульства, насамперед інвалідів і полонених, просив командирувати в Москву для вирішення цих питань представника департаменту біженців Міністерства внутрішніх справ. Та через складнощі комунікації більшість проблем йому доводилося вирішувати самотужки. Крім того, від початку серпня О. К. Кривцова було залучено до посередництва в контактах між російським і українським урядами щодо отримання консульських повноважень російськими консулами на території Української Держави. Більшовицьке НКЗС щоразу нагадувало йому, що в разі невизнання російського генерального консула в Києві, в Москві ставлення до української консульської установи зазнає змін.

Додатковий напрям роботи консульства в цей час склали спроби реалізувати ініціативу директора департаменту Головного управління справами мистецтв і національної культури М.Ф. Біляшівського щодо розшуку, реєстрації та організації охорони українських пам'яток археології, мистецтва, етнографії та архівних документів у містах РСФРР [2]. Ця ініціатива корелювала з напрацюваннями культурної комісії при українській делегації на мирних переговорах Української Держави та РСФРР на чолі із заступником міністра освіти П.І. Холодним, що передбачали повернення награбованих більшовиками культурних цінностей, збереження цілісності наукових і художніх збірок, узгодження списків творів, відібраних для повернення, з РСФРР та можливість відшкодування їх вартості [2]. "Багато з цих речей попадає на ринок, переходе до скупщиків, пливе в західну Європу", - аргументував відомий музейник і громадський діяч свою пропозицію щодо створення при консульствах у Москві та Петрограді спеціальних органів - комісій, наділених певними правами для повернення "евакуйованих і взятих силоміць" пам'яток старовини й мистецтва [8]. Пропозиція знайшла схвалення в МЗС, звідки надійшло відповідне доручення до генерального консульства. Та повноцінній участі працівників консульства в роботі з виявлення культурних цінностей перешкоджали проблеми, вирішувати які слід було невідкладно.

У середині серпня в Москві розпочалися арешти українських громадян. Переважна більшість арештованих утримувалася в катівнях Всеросійської надзвичайної комісії. Частину арештованих складали заручники - громадяни, які мали бездоганну репутацію та авторитет у суспільстві, й опинилися під наглядом, за визначенням О. К. Кривцова, "за негативною ознакою" - відсутністю злочину. Родичі арештованих просили українського консула про допомогу хоча б щодо з'ясування їх долі [2]. Особливу надію на консульство покладали ті, хто мав українські корені. Із 250 надісланих консулом запитів лише на 11 надійшли відповіді, з яких впливало, що більша частина арештованих потрапила за грати з однієї причини: під час обшуку вони заявили про своє українське громадянство [2]. Щодо заручників російська сторона виробила тактику перевірки належності до українського громадянства "в розумінні Радянського Уряду" - за визнаними нею документами, а не за "консульськими посвідченнями" [2]. В разі позитивного для російської сторони результату перевірки українців-заручників обіцяли випускати. Тим самим не просто нівелювалося значення виданих генеральним консульством посвідчень про належність до громадян Української Держави, а й за відсутністю критеріїв "перевірки" більшовики залишали за собою право безкарного ув'язнення людей за національною ознакою. Ігнорування виданих консулом посвідчень дозволяла також проводити протиправну мобілізацію до Червоної армії, вважаючи українців громадянами РСФРР.

Можливості зустрічі з в'язнями українському консулові принципово не надавалося, хоч представники інших іноземних місій допуск до в'язниць у відповідних випадках отримували. Щонайбільше, чим "допоміг" НКЗС РСФРР українському консулові в здійсненні його безпосередньої функції захисту прав українців - скерував листа до ВНК РСФРР ("установи абсолютно самостійної, безапеляційної і наймогутнішої в Республіці"[2]) з проханням надати йому сприяння в справі з'ясування обставин арешту українських громадян та дозволити з ними зустріч. Та звернення мало передбачуваний результат: українському консулові відмовили в інформації та організації зустрічей із арештованими, а президія ВНК письмової відповіді взагалі не дала.

Відтак розстріли тривали, а НКЗС на протести консульства повідомив, що не має можливості забезпечити українським громадянам те, що вважають "звичайними правами захисту" [2]. Натомість брутально наголосив, що революційні трибунали і ВНК як "справді демократичні інститути" гарантують права звинувачених і заміняють суди присяжних.

Про марні спроби досягти застосування норм міжнародного права до українських громадян у Росії, оголошення червоного терору, арешти і розстріли більшовиками українців Дмитро Дорошенко повідомив 11 вересня 1918 р. німецького посла Мумма. Він розглядав це звернення як останню інстанцію й доводив до відома представника окупаційної влади, що, в разі продовження насильств над українськими громадянами в Москві, Петербурзі та інших містах, упродовж 24 годин він змушений буде повідомити голові російської мирної делегації Х.Г. Раковському, що український уряд арештує підданих радянської Росії, які перебувають в Українській Державі [2].

За відсутності відповідної очікуваної українцями реакції 16 вересня до консульства в Москві надійшло розпорядження НКЗС РСФРР про звільнення приміщень на Штатному провулку, 13 та Великому Чернишевському, 11 та зосередження всіх служб у будинку на вулиці Тверській, 68. Вимога зумовлювалася ніби потребою переселити в кращі будинки людей, які "до перемоги жовтневої революції змушені були мешкати в сирих землянках, на чердаках і в підвалах" [2]. Утім, наголошення на невідповідних умовах перебування російського консульства в Києві засвідчувало справжню причину переселення консульства.

Ще більшу проблему склали для консульства та українських громадян оприлюднені 19 вересня 1918 р. тимчасові правила, що встановлювали дозвільний порядок виходу з російського громадянства й зобов'язували кожного українця, який отримав довідку про вихід з російського громадянства, залишити територію РСФРР [2]. У зв'язку з цим генконсул скерував ноту протесту до НКЗС РСФРР, в якій вимагав призупинення дії правил з огляду на їх невідповідність нормам міжнародного права та положенням перемир'я від 12 червня 1918 р.

Водночас він спробував уплинути на ситуацію через мирні переговори в Києві, розробивши проект меморандуму щодо реєстрації українських громадян в РСФРР, охорони їх прав і майна. З цією метою О. К. Кривцов з'ясував за дорученням українського уряду точні відомості про кількість арештованих і розстріляних українців [2]. За його відомостями, на кінець вересня в Москві було арештовано 154 особи, в інших містах - 96 [2]. З офіційної преси та звернень родичів у консульстві довідалися про розстріл 14 арештованих [2]. На підставі поданих відомостей С.П. Шелухін вручив російській стороні ноту "про порушення урядом РСФРР умов перемир'я" [9], що містила вимоги повідомляти українських консулів про арешти українських громадян не пізніше ніж за 24 години після арешту, допустити уповноважених генконсульств до ознайомлення зі слідчими та судовими справами українців, звільнити всіх, до кого не висунуто серйозних звинувачень, "не карати смертю без суду громадян" [2]. У ноті-відповіді отримали звинувачення в невиконанні домовленостей про перемир'я української стороною.

Це питання розглядалося й на пленарних засіданнях 26 вересня, 3 і 7 жовтня. Х. Раковський заявляв, що закон Української Держави про громадянство орієнтований на інтереси українських громадян і зовсім не враховує інтереси громадян російських, відкидав усі звинувачення в дискримінації українців у зв'язку з російським законом про громадянство і запропонував зробити питання громадянства предметом окремої угоди [9].

На той час відносини з РРФСР остаточно загострилися, а відповідно - домовленості від 12 червня 1918 р., як й існування українських консульств у Росії, були поставлені під загрозу. На пленарному засіданні мирних переговорів прозвучало рішення української делегації про призупинення процесу переговорів. На останньому засіданні 7 жовтня Х. Раковський порушив питання про необхідність підписання Консульської конвенції між Українською Державою і РСФРР, при цьому відхиливши пропозицію О. О. Ейхельмана застосувати російсько-німецьку конвенцію 1874 р. [9]. Для пошуків компромісу в цьому питанні часу не залишалося.

7 жовтня 1918 р. голова російської мирної делегації Х. Раковський виїхав до Москви для обговорення плану дій та отримання інструкцій, а 10 жовтня мирні переговори було перервано. Того дня на станціях Бахмач, Ніжин потяг, у якому їхав Х. Раковський, незважаючи на дипломатичний імунітет, було на кілька годин зупинено, цілісність дипломатичної пошти порушено, радянського дипломата затримано й обшукано, а звільнено лише після втручання німецької влади. Інцидент кваліфікувався як "провокація української сторони", що створює грунт для постійних конфліктів [2].

У відповідь на затримання попри дипломатичний імунітет та обшук Х. Г. Раковського в потягу та арешти російських консулів у Києві й Одесі, в Бутирській в'язниці (коридор №14, камера № 12) опинилися консули в Пензі Федір Богдановський як заручник, в Саратові - Іван Яковлєв та уповноважений в Ярославлі - Яків Петрович Сєнчик [2]. У Курську заарештували секретаря віце-консульства Михайла Михайловича Ткачіва, в Тамбові звинуватили в розтраті громадських грошей і затримали на кілька днів уповноваженого Івана Павлиха.

На тлі "дипломатичних воєн" показово штучною була церемонія відкриття в Москві пам'ятника Тарасу Григоровичу Шевченку на честь першої річниці російської революції в контексті реалізації ленінського плану монументальної пропаганди. 3 листопада 1918 р. у Москві було відкрито також пам'ятники Олексію Кольцову, Івану Нікітіну та Максиміліану Робесп'єру. У зв'язку з матеріальними труднощами післяреволюційного часу, за розпорядженням В.І. Ульянова (Леніна) пам'ятники виготовлялися із дешевого нетривкого матеріалу - гіпсу або бетону, але відкривати їх передбачалося з особливими урочистостями.

На урочистості отримав запрошення український генконсул О. К. Кривцов. Пам'ятник Т. Г. Шевченку відкривали на Рождественському бульварі біля Трубної площі. Його проект виконав автор пам'ятника першодрукарю Івану Федорову (1909), академік Імператорської академії мистецтв, а з приходом більшовиків - педагог Сергій Волнухін. Для виготовлення пам'ятника українському генію використали гіпс. На урочистому відкритті виступали голова Московської ради робітничих і солдатських депутатів Л. З. Каменєв, професійна революціонерка і перша жінка-нарком О. М. Коллонтай. Як представнику зовнішньополітичного відомства слово для виступу надали М. М. Беку, який щойно повернувся з посади генерального консула в Одесі. "Признаючи необхідним підкреслити велике значіння Шевченка для всієї України я найшов серед даних на місці умовин корисним і можливим на сім святі сказати недовгу промову", - доповідав у Київ О. К. Кривцов [2].

8 листопада заступник голови російської делегації на мирних переговорах Д.З. Мануїльський отримав наказ припинити переговори й виїхати з усім персоналом до Москви. "З огляду на перерву дипломатичних відносин" між Українською Державою та радянською Росією із російських міст були відкликані всі консульства. Розпочалася термінова підготовка до закриття консульства.

Передавши охорону інтересів українських громадян у Росії посланнику Грузинської Республіки при Уряді РСФРР Гавриїлу Хунгадзе, О.К. Кривцов вирушив зі своїми співробітниками на Батьківщину.

Українські "консульські" потяги із Москви вирушили 16 листопада о 19 годині 45 хвилин у супроводі завідувача українським відділом НКЗС РСФРР Гопнера, який мав для цього особливі повноваження та 6 співробітників і 45 осіб охорони [2]. Лише 4 грудня потяги зі співробітниками українських консульств та консульськими архівами прибули до Києва. У складі архівів, крім поточної документації установи, були цінні документи, пов'язані з матеріальними та особистими інтересами українських громадян: духовні заповіти, грошові акти, акти про арештованих тощо [2]. Одразу після розвантаження Головне управління у справах мистецтв і національної культури прийняло дар А.І. Маркевича для виконання волі дарувальника [2]. Решта документів кілька днів залишалася у вагонах на товарній станції.

Вирішувати долю консульств та упорядкування консульських архівів довелося вже новій владі. 17 грудня 1918 р. комісар Українського революційного комітету по міністерству закордонних справ М.Г. Левитський [2] зобов'язував міжвідомчу комісію під керівництвом І. Г. Красковського "взяти на себе розгляд і вирішення справ, зв'язаних з ліквідацією українських консульських установ в Російській Совітській Республіці" [2]. Вже 24 грудня 1918 р. вийшов декрет РНК РСФРР про заборону функціонування українських консульств в Росії [2], а 22 січня О. К. Кривцов видав останній наказ по консульству, в якому, прощаючись зі своїми співробітниками, які витримали разом із ним труднощі перебування в Москві і моральний тиск з боку більшовиків, подякував за "спільну і важку працю" й побажав "наперед принести свою працю на користь і будування нового життя нашої любої України" [2]. Його слова були співзвучні з оцінкою П.П. Скоропадського: "...ці люди зробили багато користі українцям, що жили в Совдепії, охороняючи їх від більшовицької гидоти" [10].

У цілому діяльність першого українського консульства в більшовицькій державі тривала менше ніж півроку - з липня до початку грудня 1918 р., й розгорталася в надзвичайно напруженій атмосфері як з точки зору загальної геополітичної ситуації, так і в локальному масштабі. Найскладнішим питанням у його роботі стала величезна кількість запитів на отримання українського громадянства, більша частина яких була не проявом патріотичної позиції пошукачів, а засобом виїзду з території більшовицької Росії. Однак загалом О. К. Кривцову вдалося виконати поставлене перед ним завдання щодо формування мережі українських консульських установ у РСФРР і забезпечити опіку над українськими громадянами в російських містах.

Список використаних джерел:

1. Див.: Мирні переговори між Українською державою та РСФРР 1918 р. Протоколи і стенограми пленарних засідань: Зб. док. і матеріалів / Інститут історії України НАН України, Інститут східноєвропейських досліджень НАН України, Східноєвропейський дослідний інститут ім. В. К. Липинського (США) та ін.: уклад.: О.І. Лупандін, І.В. Раллє, Л.В. Яковлєва. - К.; Нью-Йорк; Філадельфія: Інсти- т історії України НАН України, 1999. - 366 с.

2.ЦДАВО України, ф. 1236, оп. 1, спр. 16 , арк. 2.; ф. 3766, оп. 1, спр. 90, арк.16; ф. 1236, оп. 1, спр. 1, арк. 3; ф. 1236, оп. 1, спр. 2, арк. 43, спр. 1, арк. 23, спр. 2, арк. 43, спр. 5, арк. 2, спр. 13, арк. 38, спр. 1, арк. 18-21 зв., спр. 6, арк. 15 зв., арк. 15; спр. 8, арк. 18 зв.; арк. 19 зв.; спр. 9, арк. 6 зв.; спр. 8, арк. 20; спр. 9, арк. 2; ф. 1115, оп.1, спр. 9, арк. 43; ф. 1065, оп. 4, спр. 96, арк. 28; ф. 1065, оп. 4, спр. 96, арк. 28; ф. 1236, оп. 1, спр. 6, арк. 7-7зв; ф. 3766, оп. 1, спр. 90, арк. 27-27 зв; ф. 1236, оп. 1, спр. 6, арк. 7-7зв., арк. 5; ф. 1236, оп. 1, спр. 16, арк. 5; ф. 1236, оп. 1, спр. 6 , арк. 2, арк. 3; , ф. 1236, оп. 1, спр. 6, арк. 6; ф. 1236, оп. 1, спр. 13 , арк. 22; ф. 1236, оп. 1, спр. 6 , арк. 7; ф. 1236, оп. 1, спр. 16, арк. 19-19 зв.; ф. 1236, оп. 1, спр. 6 , арк. 1, арк. 2; ф. 1236, оп. 1, спр. 16 , арк. 19; ф. 1236, оп. 1, спр. 89, арк. 11; ф. 1236, оп. 1, спр. 16 , арк. 52, 54; ф. 3766, оп. 1, спр. 87, арк. 67; ф. 3766, оп. 1, спр. 95, арк. 98; ф. 3766, оп. 1, спр. 24, арк.21-21 зв.; ф. 1236, оп. 1, спр. 12, арк. 40; ф. 3696, оп. 1, спр. 1, арк. 2; ф. 3696, оп. 1, спр. 1, арк. 4; ф. 3696, оп. 1, спр. 24, арк. 98; ф. 1236, оп. 1, спр. 12, арк. 34.

3.Див.: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://forum.yar-genealogy.ru/index.php?showtopic=145&st=35

4. Дорошенко Дмитро. Мої спомини про недавне минуле (1914-1920 роки): Науково-популярне видання. - К.: Темпора, 2007. - С. 275.

5. Див.: Савич Н. В. После исхода: Парижский дневник. 1921 - 1923. М.: Русский путь, 2008. - С. 254.

6. Пученков Александр Сергеевич. Антибольшевистское движение на Юге и Юго-Западе России (ноябрь 1917 - январь 1919 гг.): Идеология, политика, основы режима власти: Дисс. докт. истор. наук. - СПб, 2014 - С. 596.

7. Дрейер В.Н. фон На закате империи. - Мадрид : Изд-во авт., 1965. - 226 с.

8. Див.: Лупандін О.І. Питання реституції культурних цінностей за часів Української Держави 1918 року // Національна та історична пам'ять. - 2013. - Вип. 7. - С. 284-291.

9. Мирні переговори між Українською державою та РСФРР 1918 р. - С. 327-330; С. 240-241, 262; С. 279-280.

10. Скоропадський П. Спогади. - С. 241.