Отто фон Бісмарк – політик і дипломат
Сергій Троян
13.05.2015, 10:49

Summary

The paper analyzed the features of formation of Nation views, political and diplomatic aspects of the first German imperial counselor Otto von Bismarck. Special attention is paid to the eastern vector of its policy and the policy of "blood and iron".

Key words: Otto von Bismarck, imperial counselor, diplomacy, southern politics, policy of "blood and iron".

УДК 94(477)

Першого квітня 2015 р. виповнилося 200 років від дня народження першого канцлера Німецької імперії князя Отто фон Бісмарка (1815-1898). У складний і драматичний період становлення єдиної німецької держави, її об'єднання "залізом і кров'ю" саме він визначив напрями розвитку нової Німеччини, характер її Realpolitik - основи внутрішньої та зовнішньої політики. Більше того, як талановитий дипломат Бісмарк справив вирішальний вплив на становлення та розвиток системи європейських міжнародних відносин другої половини XIX століття. Завдяки своєму талантові, здібностям і нестримній енергії перший німецький рейхсканцлер майже три десятиріччя залишався центральною фігурою політичного життя Німеччини та європейської зовнішньої політики.

Аналіз життя та діяльності рейхсканцлера Отто фон Бісмарка залишається актуальним і нині, коли проходить процес переформатування незалежної Української держави в умовах небачених для неї викликів, зокрема відверто агресивної окупаційної політики з боку Російської Федерації. Розуміння ролі політичних лідерів у державному будівництві, захисті національних інтересів і реформуванні соціально-економічної системи суспільства має важливе значення для визначення місця окремих особистостей як в історичному минулому, так і на сучасному етапі державотворення. Адже не секрет, що конкретний хід історії, інтенсивність і направленість розвитку тих або інших тенденцій, більша чи менша ціна, яку доводиться платити народам за економічний і соціальний прогрес, усі неповторні зиґзаґи історичного розвитку значною мірою визначаються політикою провідних політичних діячів-державників. Крім того, актуальність теми зумовлена необхідністю створення нової зовнішньополітичної доктрини України на основі прагматичного врахування переваг і ризиків геополітичного, геоекономічного, інтеграційного і глобального характеру. Важливе значення при цьому має осмислення характеру нинішніх міжнародних відносин у Європі та історичних традицій зовнішньополітичної діяльності великих європейських держав, зокрема Німеччини, напрями політики та дипломатії якої значною мірою були вироблені ще першим імперським канцлером.

Дипломатичні здібності Бісмарка виявилися не одразу, хоча мати ще в дитинстві визначила для нього саме цю кар'єрну лінію та й сам князь особливо не заперечував. На шляху до політичної та дипломатичної кар'єри існувала низка перешкод. У родині Бісмарка не було традиції дипломатичної служби. Його батько, Фердинанд Бісмарк, був типовим юнкером. Дипломатичні пости в Німеччині займали переважно іноземці, а прусським дворянам доводилося задовольнятися громадянською або провінційною службою. Найбільше цінувалося знання французької мови, і пізніше Бісмарк писав, що володіння цією мовою, хоча б на рівні знань оберкельнера давало значні переваги у просуванні на дипломатичній службі.

Сімейні традиції швидше могли підштовхнути молодого Бісмарка до думки про військову кар'єру. Протягом трьох століть його предки брали участь у війнах проти Франції. Його батько разом із шістьма іншими родичами відзначився в боях із Наполеоном. Пізніше Бісмарк неодноразово шкодував, що не вибрав військової кар'єри. Він звинувачував у цьому свою маму, яка вийшла з чиновницько-професорської сім'ї і не поділяла військових прагнень молодого юнкера, віддаючи перевагу успіхам свого сина на дипломатичній арені.

Ще однією несподіваною перешкодою у виборі дипломатичного шляху могла стати лінькуватість молодого Отто. Вона яскраво проявилася ще під час навчання у Геттінгенському університеті: своїми знаннями він не дуже переймався, а лекції відвідував час від часу. Коли ж звернувся за рекомендацією до одного відомого ученого-юриста, той написав, що ніколи не бачив цього студента на лекціях. Один із потсдамських чиновників, де майбутній рейхсканцлер нетривалий час служив у місцевому управлінні, сказав: "Якщо фон Бісмарку вдасться перебороти свою особисту лінь, то він буде здібний до всіх високих державних посад".

Як представник поміщицького класу Бісмарк потрапив у 1847 p. до прусського сейму замість хворого депутата Брауміга. За його словами, він дотримувався ліберальних ідей, успадкованих від діда по материнській лінії, який був міністром. Бісмарк вважав своїм ідеалом монархію під контролем парламенту та преси, однак уже на початку парламентської кар'єри на практиці не дотримувався його. Російський публіцист Л. Полонський так характеризував Бісмарка на етапі його становлення як політика: "Ця людина спочатку говорила просто різким, навіть неприємним голосом, а часом заїкаючись, зупиняючись, відшукуючи підходящий вираз, причому в голосі її вчувалося щось подібне до ридання". Ці особливості можна було приписати сором'язливості Бісмарка, його невмінню говорити публічно. Досвіду публічних виступів і справді бракувало, але не було також сором'язливості. Головною рисою його викладу була точність, що доходила до різкості, самовпевненості й оригінальності не думки, а її вираження. У відповідь на бурхливу обструкцію, влаштовану опозицією під час першого виступу в Ландтазі, він спокійно кинув в обличчя своїм противникам знищувальну репліку: "У нечленороздільних звуках я не бачу аргументів". Після цього Бісмарк змушений був залишити трибуну. Пізніше у мемуарах він згадував: "Я хотів сказати більше, але внутрішнє хвилювання не дало мені змоги продовжувати, я гірко заплакав і змушений був піти з трибуни".

Уже в період революції 1848 p. у Бісмарка повною мірою виявилися риси, які в подальшому стали характерними для його діяльності: впевненість у своїх силах, ненависть до демократичного руху, презирство до "парламентського базікання", уміння досить точно оцінити сили противника. Бісмарк мав достатньо сміливості, йому, як писав Л. Полонський, "не вистачало тільки терпіння. Він не міг сидіти нерухомо там, де відбувалася боротьба". У революційні місяці народився новий Бісмарк, який не просто дотримувався певних поглядів - він доводив їх до логічного завершення і висловлював із відвертістю, що шокувала навіть однодумців. Це свідчило про появу в майбутньому діяча великого масштабу, вільного від паралізуючих волю хитань і нерішучості.

У лютому 1849 p. відбулися вибори обох палат ландтагу, на яких було висунуто з-поміж інших кандидатуру Бісмарка. Виступаючи на зборах виборців, він так виклав свою платформу: "Хто чесно ставиться до своєї вітчизни, той повинен тепер надати підтримку урядові на обраному ним шляху, аби побороти революцію, яка загрожує нам усім". При цьому він віддавав перевагу відкритій боротьбі перед компромісом. Бісмарк відчув смак у політиці. Подальша його доля була немислима без політичного життя, у якому він зайняв певне, чітко визначене місце і проявив себе, за влучною оцінкою В. Чубинського, "завзятим і твердолобим консерватором".

У липні 1851 p. Бісмарк був призначений представником Пруссії у Союзному сеймі. Очевидно, вважали, що ця "сильна людина" буде енергійно обстоювати у сеймі консервативні прусські інтереси. Виходячи з власного щоденного досвіду та зіткнувшись зі складним переплетінням відносин між окремими німецькими державами, Бісмарк зумів створити політичну концепцію, якій завжди залишався вірним і яку поклав в основу своєї діяльності. Він краще за інших політиків і дипломатів свого часу зрозумів об'єктивні завдання, які висував хід історичного розвитку, і, перш за все, неминучість об'єднання Німеччини. Спираючись на армію і всю систему прусського мілітаризму, Бісмарк приступив до справи. Він вважав, що в ході боротьби за гегемонію над німецькими державами військове зіткнення між Пруссією і Австрією є неминучим. Зрозумівши це, політик став наполегливо і послідовно готуватися до війни, яка повинна була знаменувати один із суттєвих етапів на шляху об'єднання Німеччини на юнкерсько-династичній основі, під егідою Пруссії.

Поставивши перед собою це завдання, Бісмарк разом з тим зрозумів, яке значення для його вирішення має зовнішньополітична обстановка. На створення найсприятливіших міжнародних умов і була спрямована його діяльність як політика і дипломата. Це був період, коли склалися і повністю розкрилися основні риси бісмарківської дипломатії. Як дипломат Бісмарк пройшов хорошу школу. Протягом восьмирічного перебування у Франкфурті, у цій, за його словами, "лисячій норі союзного сейму", він мав можливість старанно вивчати "всі ходи і виходи", всі складні дипломатичні хитросплетіння, що виникли із суперечливих інтересів окремих німецьких держав. Пізніше, отримавши призначення на пост посланця в Петербург, Бісмарк вивчив досвід російської дипломатії. У сфері політики та дипломатії у нього був ще один зразок - Наполеон III. На посаді прусського посланця у Парижі в 1862 p. Бісмарк зміг багато чого запозичити з арсеналу французького бонапартизму. Методи Наполеона III імпонували прусському юнкеру, який поставив перед собою мету: задовольнити національні інтереси буржуазії та юнкерства, підпорядкувавши німецькі держави інтересам мілітаристської Пруссії.

Бісмарка часто порівнювали також із французьким дипломатом початку XIX ст. Ш.-М. Талейраном. Обом сприяв успіх, вони добре вміли маскувати свої думки, використовувати у своїх інтересах суперечності в таборі противників. Однак вони все ж були людьми різного типу. Основні риси характеру Талейрана ­- зовнішня стриманість і вміння приховувати думки. Для нього особистий успіх мав вирішальне значення. Бісмарк був непідкупним. Вирішуючи основні політичні питання в інтересах юнкерсько-буржуазної держави, він був доступний впливові окремих фінансових груп. Його характерна риса, на що звертають увагу дослідники, - велика сила волі, якою він паралізував своїх партнерів. З одними був підкреслено чемним, з іншими - прямолінійним і грубим. Бісмарк міг для досягнення своєї мети пристосуватися до кожного, залежно від того, яке враження хотів справити на партнерів. Однак він завжди перебував у стані боротьби і готовності до вирішального удару. Як Талейран, так і Бісмарк відзначалися хитрістю. Останній майже завжди чітко знав, чого хоче, і вмів спрямувати всю силу волі на досягнення мети. Бісмарк як політик, державник, дипломат віддавав перевагу самостійній творчості, уникаючи порад. Із ким би він не вів боротьбу, супротивник завжди опинявся в ізоляції.

Головним аргументом для Бісмарка була сила, у якій він бачив альфу й омегу великого політичного та дипломатичного успіху. Трохи пізніше політик заявив: "Німецьке питання не може бути вирішене в парламентах, а тільки дипломатією і на полі битви, і все, що ми до цих пір базікаємо і вирішуємо, коштує не набагато більше місячних мрій "сентиментального юнака". Бісмарк умів нав'язувати свою волю міністрам, статс-секретарям, а особливо своїм співробітникам по відомству закордонних справ, незалежно від їхнього положення та рангу. Дипломатичні представники за кордоном, на його думку, ніколи не повинні були знати про справжні наміри більше потрібного, а їхню надмірну активність, якщо вона виходила за рамки його політики, він розцінював як "консульську хворобу", що може завдати тільки шкоди. Однак інколи він мирився з цією хворобою і навіть посилював її прояви, якщо вважав вигідним використати симптоми і наслідки у своїх внутрішньополітичних і дипломатичних цілях. Бісмарк завжди зміцнював свої зв'язки з керівними колами - вищим генералітетом, військовим міністерством і Великим генеральним штабом Пруссії. Він почувався в цих колах своєю людиною, хоча й не мав змоги брати участь у вирішенні деяких конкретних питань, що мали військове та політичне значення.

Уміючи поєднувати спритність із погрозами, Бісмарк завжди знаходив засоби, щоб нав'язати свою волю прусському ландтагу. Опозицію він ненавидів і терпів лише в тій мірі, у якій вона йому не заважала. Взагалі-то Бісмарк боровся проти неї, з яких би елементів вона не складалася: консервативно-юнкерських, ліберально-буржуазних чи католицьких. Своїми несподіваними ударами, політичними або просто поліцейськими, а з другого боку - економічними поступками окремим групам правлячих класів чи просто великими подачками в державному масштабі, як відзначав А. Єрусалимський, він не раз вносив паніку в ряди опозиції, розколював її або привертав на свій бік одну частину, залишаючи іншу в стані ізоляції.

У своїй політичній і дипломатичній діяльності політик досить уміло спирався на пресу, яку, однак, не любив і навіть ненавидів, називаючи газету великим аркушем паперу, забрудненим типографською фарбою, проте завжди використовував її у своїх цілях. Він знав, що преса продажна, безпринципна і брехлива. Разом з тим Бісмарк розумів її роль і тому намагався вплинути на неї в потрібному напрямі, уміло використовував друковане слово у своїх інтересах. Політик мріяв про той золотий час, коли всі газети Німеччини будуть писати тільки те, що йому потрібно.

Доленосними для Бісмарка, Пруссії та Німеччини стали 1861-1863 роки. У липні 1861 p., коли він виклав королю свої думки про Німецький союз, в уряді відбулися переміщення. Бісмарк тоді не отримав посади ні міністра закордонних, ні внутрішніх справ, оскільки, за словами короля, "не вистачає тільки людини, яка б усе перевернула". Попри те, внутрішньополітичні обставини наблизили його зоряний час.

Цьому сприяла і його дипломатична діяльність у Росії та Франції впродовж 1859-1862 років. Туди Бісмарка відправили за незгоду з новим прусським королем Вільгельмом. "Охолонути на берегах Неви. Там, мовляв, снігу багато, холодно і дрова дорогі...", - влучно зауважує В. Хасанов.

Кажуть, дорогою до Петербурга Бісмарк найняв ямщика, але мав необережність засумніватися, що його схожі на щурів коні можуть їхати швидко. "Ничего-о!" - відповідав ямщик і понісся нерівною дорогою так, що Бісмарк затривожився, чи, бува, не випаде із саней. А ямщик тільки кричав "Ничего-о!", аж поки сани не перекинулися і Бісмарк не випав у сніг, до крові розбивши обличчя об пень. "Ничего-о!" - промовляв ямщик, відмахуючись від сталевої палиці розлюченого Отто, загрібаючи ручищами сніг і витираючи закривавлене обличчя дипломатичного посланника. Пізніше в Петербурзі Бісмарк замовив із цієї палиці кільце з написом "Ничего!" і зізнавався, що в особливо важкі хвилини промовляв це слово і відчував полегшення. Недаремно, коли залізного канцлера звинувачували в надто м'якому ставленні до Росії, той відповідав, що в Німеччині лише він один говорить "ничего!", а в Росії - весь народ.

Бісмарка в Росії зустріли з надзвичайною теплотою. Він не лише був прийнятий при дворі, а навіть перебував у дружніх відносинах із багатьма членами царської родини. Запросто обідав у палаці, міг вільно викурити одну-дві сигари в компанії самого імператора. Відомо, що Олександр II наполегливо запрошував Бісмарка на службу, але той виявився справжнім патріотом-юнкером - обов'язок перед Батьківщиною узяв гору над поштивістю потомственого дворянина, а далека Пруссія тримала його в лейтенантах. Огляди, паради, прийоми - усі навколо генерали, а він - лейтенант. Прикро, однак, на думку В. Хасанова, це давало Бісмарку імпульс до кипучої діяльності. Він багато подорожує Російською імперією, знайомиться з визначними пам'ятками, жваво цікавиться культурою, вивчає мову, захоплюється прислів'ями і приказками, вбачаючи в цьому істинну суть народу.

Особливі взаємини пов'язували посла з геніальним керманичем російської дипломатії, найближчим радником царя Олександром Горчаковим. Досить сказати, що останній показував Бісмарку депеші російських послів із позначками та резолюціями імператора, - таким був рівень довіри між цими людьми. Можна припустити, звісно, що мудрий Олександр Михайлович робив це з певною метою, продиктованою державною необхідністю, однак форма доцільності виходила за межі узвичаєних норм. Є й документальні підтвердження їхніх добрих взаємин: після закінчення строку повноважень посла Прусського королівства Горчаков пише йому про кандидатуру наступника: "Ніхто не зуміє Вас замінити, хоч яким би був вибір, вкладіть у нього стільки від Бісмарка, скільки зможете". Сам Бісмарк твердив згодом, що він цінний для Горчакова як найкращий учень, що, по суті, було правдою, але не слід забувати про головне: у політиці друзів не буває й особисті відносини є справою другорядною. Недаремно динаміка їхнього спілкування нагадує температурний графік хворого на пропасницю: симпатія - дружба - ворожість - терпіння - ворожнеча. Причини того різні, так само, як різнилися політичні цілі російської та німецької дипломатії. Достовірно одне: Бісмарк не лише багато навчився у Горчакова, а й прекрасно засвоїв основні механізми здійснення і формування зовнішньої політики Росії.

У 1861 р. принц-регент стає прусським королем Вільгельмом I. Отто фон Бісмарк по-своєму готувався до майбутньої коронації. Він розробив меморандум про перенесення прикордонних стовпів, щоб назавжди покласти край роздробленості нації. Ні мало ні багато - "перехрестити" Пруссію на Німеччину. Можна лише припустити, який переполох викликав у Берліні меморандум, однак до нього все ж дослухалися, належно визнаючи авторитет і політичний досвід Бісмарка. Переляканий Вільгельм I знову не включив його до складу нового кабінету, твердячи на кожному кроці: "Цього тільки бракувало: людини, яка б усе перевернула!" Однак, схоже, час політичних потрясінь, у якому Бісмарк почував себе як риба у воді, настав.

Наприкінці квітня 1862 р. князь залишив Петербург, везучи з Росії почуття значущості, готовність до здійснення великих справ, орден Олександра Невського, повне нерозуміння значення російських слів "ничего", "ладно" і "авось", а також повне неприйняття методів відомого лікаря Пирогова, котрий, як радикальний хірург-практик, мав намір відтяти йому пошкоджену на полюванні ногу. Тільки одного разу Бісмарк повернеться в Росію - уже як рейхсканцлер він у 1873 р. супроводжував імператора Вільгельма І під час його офіційного візиту.

Пам'ять про Отто фон Бісмарка в Росії залишилася, зокрема на місці проживання прусського посланника в Санкт-Петербурзі на Англійській набережній, 50 у будинку Стенбок-Фермора в 1998 р. - до 100-річчя смерті - було встановлено меморіальну дошку за участю його потомка князя Карла-Едуарда фон Бісмарка. На ній німецькою та російською мовами написано: "Здесь в 1859-1862 гг. жил и работал ОТТО фон БИСМАРК, ПРУССКИЙ ПОСЛАННИК, БУДУЩИЙ КАНЦЛЕР ГЕРМАНИИ". У центральній частині дошки між текстами розміщено барельєф Бісмарка, над ним - його князівський герб.

Улітку 1862 р. Бісмарк вручив вірчі грамоти зарозумілому французькому імператорові Наполеону III. Однак у Парижі, попри розвиток мексиканської експедиції Максиміліана Габсбурга під французькою егідою, саме був "мертвий сезон", і Бісмарк розумів, що його дипломатична посада - тимчасова. Він залишив новий пост і подався до Лондона на Всесвітню виставку, де у властивій йому манері ошелешив місцевий політичний істеблішмент заявами про швидке призначення його прем'єр-міністром, реорганізацію армії, оголошення війни Австрійській імперії та об'єднання Німеччини. Можна лише гадати, що спонукало Бісмарка на такі заяви, однак упродовж наступних кількох років усе здійснилося, мов за помахом чарівної палички.

Разом із тим уже через півтора місяця - 8 жовтня 1862 p. Бісмарк був офіційно призначений державним міністром і виконувачем обов'язків міністра-президента Пруссії. Німецький соціаліст А. Бебель у своїх спогадах із цього приводу писав: "Конфлікт усе більше загострювався, і король, не знаючи що робити, покликав у вересні 1862 р. пана фон Бісмарка, який відомий як дуже енергійна і нещадна людина".

Пам'ятаючи про репутацію, що давно і міцно закріпилася за Бісмарком, не важко уявити реакцію на його призначення в колах, близьких до політики. Навіть найближчим родичам, у першу чергу дружині та синові, а також своїм помічникам король вимушений був пояснити несподіваний і небачений для них вибір як результат безвихідного становища, в якому він опинився. У пресі та відгуках політичних діячів переважали не стільки обурення, скільки зневажливі насмішки над "авантюристом", "посередністю", "безумцем", у чиї руки віддано управління країною.

Однак якщо хтось ще сумнівався в тому, що Бісмарк ризикне оголосити війну палаті депутатів, то він постарався негайно розвіяти такі сумніви. Це, звичайно, не заважало йому постійно повторювати про своє небажання загострювати конфлікт. Бісмарк роками мріяв про самостійну діяльність, про можливість впливати на політику країни. Він довгі місяці чекав призначення на міністерський пост, чудово розуміючи складність обставин у Пруссії та знаючи, як буде діяти в цій обстановці. Бісмарк, безсумнівно, розумів, що в іншій, спокійнішій ситуації йому ніколи не бути міністром-президентом, а можливо, не бути й просто міністром. У перші місяці перебування при владі Бісмарк міг протиставити королю і його оточенню лише свою цілеспрямованість, рішучість, твердість, сміливість в управлінні бурхливою країною. Оскільки саме цих якостей не вистачало правлячій верхівці, вона виявилися для політика міцною опорою.

Призначення Бісмарка головою прусського уряду поклало початок його більш як чвертьвіковому співробітництву з королем Вільгельмом І. Смерть короля (тоді вже імператора) у 1888 p. по суті зумовила кінець блискавичної кар'єри "залізного канцлера", хоча він до початку 1890 р. залишався рейхсканцлером. Союз короля (імператора) і міністра-президента (канцлера) спирався на ідейну близькість. Вільгельма І спочатку відлякувала крайня реакційність Бісмарка. Це пояснювалося не зовсім правильним розумінням його прагнень, односторонньою оцінкою як "шаленого юнкера", частково просто політичною боязню короля, невмінням і небажанням зробити логічні висновки, продиктовані власною позицією, небезпекою революції та загрозою загибелі династії. Насправді "картечний принц" не був ліберальнішим або прогресивнішим, ніж "шалений юнкер". Швидше навпаки. Недаремно у внутрішньополітичних поразках, які привели Бісмарка до влади, йому доводилося головним чином протистояти легкодухості та нерішучості короля без усякого зазіхання на його монархічні переконання. За довгі роки перебування на посту міністра-президента Пруссії та канцлера Німецької імперії Бісмарк не раз вступав у гострі конфлікти з монархом щодо питань внутрішньої, а особливо зовнішньої та військової політики. Іноді Вільгельм І не розумів змісту, методів і цілей бісмарківської політики, яка часом здавалася йому хитрою і мудрою. Однак Бісмарк мало рахувався з цим. Як правило, він ставив короля-імператора перед фактом, який уже відбувся, а потім намагався знайти цьому фактові виправдання, щоб домогтися кінцевої санкції монарха. Якщо він не досягав успіху, то подавав прохання про відставку. Такий маневр Бісмарк повторював десятки разів. Вільгельм І звик до подібного роду погроз, інколи ставився до них іронічно, частіше - лякався і зрештою поступався.

Немає сумніву, що ставлення Вільгельма І до Бісмарка змінили сенсаційні успіхи політики "заліза і крові" в середині 60-х рр. ХІХ століття. Оглядач російського ліберального журналу "Вестник Европы" зауважував, що як у внутрішньому, так і в зовнішньому плані Бісмарк був вищим свого сюзерена, чудово його розумів і прекрасно використовував сильні та слабкі сторони монарха. Коли потрібно було, Бісмарк уміло грав і на прусському патріотизмі короля, і на почутті офіцерської честі, і на вірі в божественне походження монархічної влади, і на високому уявленні про королівський обов'язок, який змушував Вільгельма І старанно заглиблюватися в усі справи. При цьому він завжди виставляв напоказ свою монархічну лояльність і відданість. За характером людина відверта і різка, Бісмарк іноді дозволяв собі в розмовах із третіми особами насміхатися над королем або натякати на те, як із ним важко. Доводиться досягати поставленої мети будь-якою ціною - за допомогою дипломатичних інтриг, династичних воєн, підлості та віроломства. "Великі питання часу вирішуються не промовами і парламентськими резолюціями, а залізом і кров'ю", - заявляв Бісмарк.

Плануючи ті чи інші військові або дипломатичні дії, політик намагався одержати максимум відомостей про потенціал і фінансове становище інших держав. Одного разу Бісмарк сказав, що вважає добродушність дорогоцінною рисою дипломата. Але він зовсім так не думав і сам не мав такої якості, хоча на початку дипломатичної кар'єри ще мав витримку, яка в поєднанні з великою енергією дивувала всіх. Він також зовсім не був холоднокровним, скоріше гарячим і запальним. Німецький генерал і дипломат граф Швейниць, який багато років знав Бісмарка, вважав, що в його характері поєднуються такі риси: суверенне і при цьому життєрадісне свавілля, брутальна нещадність і обережне лукавство. Деякі риси, дивні і навіть наївні, можуть представляти його несерйозною людиною. Наприклад, це постійна поява дипломата Бісмарка у військовому мундирі, хоча він перебував у ландвері, тобто був цивільним. Насправді ж політик вважав себе військовим за духом і покликанням і навіть відкрито пишався цим. "У моїх грудях, - сказав Бісмарк одного разу, - я ношу серце прусського офіцера, і це краще в мені".

Перші 16 місяців на посту міністра-президента Пруссії були критичним періодом його діяльності. Приступити в повному обсязі до здійснення своєї програми він ще не міг. Сам підсумок цих місяців був невизначеним, як і особисті перспективи Бісмарка. Між тим, усе, що принесли з собою наступні роки та десятиріччя, закладалося наприкінці 1862 і протягом 1863 рр.: усі напрями зовнішньої та внутрішньої політики, методи керівництва державою, підхід до суті проблем і вибір дипломатичних кроків з метою їхнього вирішення. У 1871 р. Бісмарк став творцем і першим канцлером Німецької імперії, яка за два десятиріччя під його управлінням перетворилася на провідну державу Європи і світу.

Князь Отто фон Бісмарк за значенням своєї діяльності та масштабами політичних і дипломатичних обдаровань займає видне місце в історії ХІХ століття. Талановитий дипломат і державний діяч майже 30 років залишався центральною фігурою як у політичному житті Німеччини, так і в європейській і світовій зовнішній політиці. "Звичайно, - відзначав український дослідник Г. Павленко, - було б неправильно не бачити великих прорахунків і помилок у його політиці. Деякі дипломатичні та політичні комбінації Бісмарка, спрямовані на встановлення німецької гегемонії в Європі, зазнали зрештою фіаско і мали негативне значення для подальшої долі німецького народу".

На схилі віку сам Бісмарк говорив: "Важко і кепсько у мене на душі. За все життя я нікого не зробив щасливим, ні друзів, ні сім'ю, ні навіть себе. А зла заподіяв дуже багато. Я був причиною трьох воєн, з моєї ласки вбито тисячі невинних людей, за якими плачуть матері та жінки в різних країнах. У всьому цьому я дам звіт на небесах, але не маю радості життя... І якщо я напишу мемуари, нехай їх надрукують після моєї смерті, а читачі, закривши книжку, скажуть: "Який же був мерзотник".

У громадській думці утвердився образ Бісмарка як політика не тільки зухвалого і талановитого, а й геніального. За невеликий проміжок часу він перетворився у "національного героя". Недаремно ще в 1864 p. французький письменник П. Меріме сказав: "На жаль, на кожне століття припадає по одній великій людині. Для нашого - Бісмарк". Донині історики розбираються у хитросплетіннях бісмарківської зовнішньої та внутрішньої політики, його дипломатичних кроках, що сформувалися ще на початку державницької діяльності першого канцлера Німецької імперії.

Список використаних джерел:

1. Бисмарк О. Мысли и воспоминания: В 3-х т. - М.,1940-1941.

2. Ерусалимский A.C. Бисмарк. Дипломатия и милитаризм. - М.,1968.

3. Павленко Г.В. Бисмарк. Германская империя и уроки истории // Новая и новейшая история. - 1971. - №5.

4. Сюндюков Игорь. Отто фон Бисмарк - "канцлер железа и крови" // День. - 2007. - 17 марта.

5. Хасанов В. Furor Teutonicus, або "Бісмарк, який пережив себе, але не свою велич" // Дзеркало тижня. - № 38 (566). - 2005. - 1-7 жовтня.

6. Чубинский В.В. Бисмарк. Политическая биография. - М.,1988.

7. Bled J.-P. Bismarck. Żelazny Kanclerz. - Warszawa, 2013.

8. Blüm H. Fürst Bismarck und seine Zeit: Eine Biographie für das deutsche Volk. Bd. l-6. - München, 1894-1895.

9. Call L. Bismarck: Der weiβe Revolutionär. - F.a.M., 1980.

 

АНОТАЦІЯ

У статті проаналізовано особливості становлення державницьких поглядів, політичні та дипломатичні аспекти діяльності першого німецького рейхсканцлера Отто фон Бісмарка. Особливу увагу приділено "східному" вектору його політики та політиці "заліза і крові".

Ключові слова: Отто фон Бісмарк, рейхсканцлер, дипломат, східна політика, політика "заліза і крові".

АННОТАЦИЯ

В статье проанализированы особенности становления Отто фон Бисмарка как государственного деятеля, политические и дипломатические аспекты его деятельности. Особое внимание уделено "восточному" вектору политики и политике "железа и крови" дипломата и канцлера.

Ключевые слова: Отто фон Бисмарк, рейхсканцлер, дипломат, восточная политика, политика "железа и крови".