Історичне минуле

Олександр Шульгин – Міністр закордонних справ УНР
Валентина Піскун
11.03.2017, 12:45

 Столітній ювілей Української революції змушує з особливою увагою звернутися до досвіду входження України в коло міжнародних гравців на великій шахівниці світового простору, де вирішувалась доля новопосталої держави. Досвід перших українських дипломатів, котрі ввійшли до міжнародної політики після століть неприсутності в ній України, був тернистим. Він і донині є актуальним та показує, що на виклик часу та обставин слід давати адекватну відповідь. А це можливо лише за умов знання їхніх напрацювань та контексту, в якому відбувалися події чи діяли окремі особи, та яка практика суспільного усвідомлення діяного ними. Як влучно зазначала у свій час Олена Теліга: "Бо чим вищий п'єдестал побудуємо для тих, що стали символом наших визвольних змагань, тим далі падатиме роз'яснююче світло від цього символу - тим ширші маси будуть бачити яскравий дороговказ для свого життя і своєї боротьби".

Один із діячів, які проявили себе на ниві організації українського життя в Петербурзі та Києві на початку ХХ ст. і стали державними діячами УНР, був Олександр Шульгин. Народився він на Полтавщині, звідки родом і його найближчі соратники: Симон Петлюра, Іларіон Косенко, Андрій Лівицький, Іван Рудичів, Павло Чижевський та багато ін. Як політичний діяч сформувався у Києві, де виявилися також його здібності організатора й державно мислячої людини. Із 71 року свого життя - 34 прожив у Франції. Провідною ідеєю, яку завжди відстоював, було "українське питання" - проблема визнання незалежної України міжнародною спільнотою.

Як відомо, в ході розгортання Української революції 15 червня 1917 року було створено виконавчий орган Української Центральної Ради − Генеральний секретаріат. Тоді ж у його складі почало функціонувати секретарство міжнаціональних справ, а його керівником став провідник УРДП Сергій Єфремов, а товаришем (заступником) молодий однопартієць, член ЦК Олександр Шульгин. 1 липня 1917 р. він очолив секретарство (з грудня 1917 р. - міністерство) закордонних справ і пробув на цій посаді до відставки 18 січня 1918 року. Петро Стебницький, який добре знав молодого О. Шульгина за спільною працею в Петербурзі, писав про нього ще у 1918 році, "як одного з небагатьох видатних людей, яких могла виставити з-межи себе українська інтелігенція на тяжку і одвічальну працю будування української держави". Відтоді О. Шульгин обіймав різні посади: очолював політичну комісію (травень-липень 1918 р.) на мирних переговорах між Українською та Російською державами; був послом у Болгарії (липень 1918 - січень 1919), із січня до вересня 1919 р. − член дипломатичної секції делегації УНР на Паризькій мирній конференції. Ще у червні 1920 року нарадою послів УНР у Відні О. Шульгина "було командировано до уряду для вияснення політичної провідної лінії. Того ж року в жовтні з 30-го призначений членом Ради Міністра Закордонних Справ і Представником У.Н.Р. при Союзі Народів, яко повноважний Міністр". Призначення представником при Союзі Народів стало для О. Шульгіна несподіваним, проте сприйняте із задоволенням і почуттям відповідальності. 27.09.1920 року радою Міністрів УНР було ухвалено законопроект про утворення Надзвичайної Дипломатичної Місії до Франції. Штати місії: голова Місії, радник, військовий аташе. Головою місії призначено О. Шульгина (перебував у Франції до 1922 р. ). У 1922-1926 рр. він дещо відійшов від політичного життя і займався викладацькою та науковою роботою. А вже у січні 1926 року був запрошений Симоном Петлюрою на посаду міністра закордонних справ уряду УНР в еміграції і пробув на цій посаді до 1936 р. Потім ще двічі призначався урядом на цю посаду. Вся діяльність Олександра Яковича вплетена в міжнародну політику, де він представляв інтереси українців і української держави.

Олександр Шульгин став одним із відомих українських політиків, які представляли державу на міжнародній арені. Вивчення його постаті триває ось уже близько 50 років, відтоді як у 1969 р. було видано "Збірник НТШ на пошану Олександра Шульгина", яким фактично започатковано дослідження багатогранної особистості науковця і політика. Це була ґрунтовна робота, що і донині не втратила своєї актуальності. Важливою складовою збірника є також бібліографія робіт Шульгина, що суттєво допомагає у вивченні його наукової і публіцистичної діяльності. Н. Полонська-Василенко однією з перщих охарактеризувала франкомовні праці вченого, зазначаючи, що в такий спосіб він пропагував українську науку в світі. Вона, зокрема, наголошувала: "Ще в добу Визвольних змагань він вперше виступив у західньому світі з працею, присвяченою Україні: "Les problemes de L'Ukraine", Paris, 1919. Частини цієї книги вийшли як брошури в різних мовах - англійській, голляндській, угорській. Це був чималий успіх для молодого автора: слова українця про Україну пролунали по всій Європі". У радянській історіографії на праці О. Шульгина було накладено табу, а коли і згадувалося його ім'я, то виключно в негативному плані - як українського буржуазного націоналіста. Після проголошення незалежності України дослідження в галузі біографістики значно активізувалися, поступово відбувався процес переосмислення подій періоду Української революції та діяльності політичної еміграції. Тоді ж розпочався і новий етап у вивченні життєпису Олександра Яковича Шульгина та введення до наукового обігу його праць. У сучасній українській історіографії основна увага акцентується на вивченні життєвого шляху О. Шульгина як державного діяча УНР і, зокрема, як міністра закордонних справ. З-поміж популярних публікацій, присвячених родині Шульгиних, особливе місце належить праці Олени Леонтович, котра, як родичка, вперше висвітлила особистісні моменти із життєпису членів родини.

У сучасній російській історіографії постать О. Шульгина досліджується в контексті тих подій, де оминути факти діяльності політика неможливо. Так, наприклад, сучасний історик Д. Флоров, вивчаючи радянсько-фінські табори для військовополонених, констатує причетність українськї політичної еміграції до участі в радянсько-фінській війні. Стверджує, що О. Шульгин особисто брав участь в агітаційній роботі серед військовополонених червоноармійців, наводить документи допитів полонених. Також у російській історіографії постать Шульгина згадується в контексті вивчення прометеївського руху як один з його лідерів. Окрім того, під іменем Джессі Рассел російською мовою опублікована монографія "Шульгин Александр Яковлевич"- (М., 2013. − 243 с.), що в основному переповідає сюжети зі збірника 1969 року. В дійсності, під іменем цього автора в інтернеті продаються близько 70 тис. видань на різні теми.

Значний внесок у дослідження взаємозв'язків українських політичних емігрантів з представниками поневолених Москвою народів зробили грузинський науковець Георгій Мамулія та Бахит Садикова, дослідниця життєпису визначного діяча Туркестану Мустафи Чокая.

У польській історіографії постать О. Шульгина розглядається у контексті міжнародної політики УНР, участі в прометеївському русі та в контактах із різними українськими і польськими діячами. Оприлюднено також документи, що змістовно охоплюють діяльність О. Шульгина як міністра закордонних справ УНР в еміграції та чільного діяча прометеївського руху. У Парижі О. Шульгин був одним із 5 українців-прометеївців, про яких у своїй записці "Zagadnienie prometejskie - notatka,15 XI 1939" писав Е. Харашкевіч, офіцер польської військової розвідки, в обов'язки якого з 1927 р. до початку Другої світової війни входила координація прометеївської програми.

Серед українських дослідників поширене твердження про Олександра Яковича як про "федераліста" (О. Гончар та ін. ), тобто політика, який стояв на позиціях федеративного союзу України з Російською державою у її постімперських модифікованих форматах. Хочу наголосити, що передовсім слід визначитися з розумінням поняття "федералізму" самим Шульгиним. Як відомо, на початку своєї політичної кар'єри О. Шульгин був активним діячем Української партії соціалістів-федералістів (УПСФ) − політичної сили, що була (поряд з УСДРП і УПСР) однією з трьох національних сил, які формували політичний курс Центральної Ради. Водночас саме він на з'їздах партії виступав із пропозиціями зміни як самої назви партії, так і партійної програми. У результаті дискусій та напрацювання теоретичних постулатів спільними зусиллями однопартійців у травні 1918 року з'їзд УПСФ ухвалив резолюцію "В справі федерації і самостійності", що визнала самостійність української держави, підтримувала її боротьбу з російськими більшовиками та спиралася на "ідеал всесвітнього єднання держав" як запоруку проти імперіалізму і війни. Оцей ідеал "світової федерації народів" був для багатьох тогочасних політиків, і для Шульгина в тому числі, як майбутня перспектива для незалежної демократичної України.

Нині однією з визначальних подій європейської історії вважають виступ французького міністра закордонних справ Франції А. Бріана на 10 сесії Ліги Націй у вересні 1929 р., де він вперше наголосив на можливості існування європейського союзу народів. У цих дискусіях про майбутнє країн Європи О. Шульгин брав активну участь. Він доводив нерозривний економічний, політичний та історичний зв'язок України з європейськими країнами і те, що вона має всі законні підстави для майбутнього членства в Європейському Союзі. В той же час заперечував вступ Росії до ЄС..

У всіх своїх перемовинах як із поляками, так і з росіянами відстоював саме ідею незалежності України. Проте радянські спецслужби використовували ці факти з метою дискредитації українських діячів серед емігрантських кіл. Яскравим джерелом для ілюстрації цього є донесення більшовицької агентури. На початку 1930-х років загострюється міжнародна ситуація навколо СРСР, і в українських політичних емігрантів з'явилася надія на те, що спільними зусиллями всіх поневолених Москвою народів, а також російських монархістів та за допомогою однієї чи декількох держав є можливою інтервенція в СРСР. Ініціаторами переговорів з російськими монархістами групи Голіцина були представники УНР генерал В. Сальський і міністр О. Шульгин. І от як про ці переговори йдеться в агентурному донесенні (текст на 5 машинописних сторінках): "Всі дописи одержано, інформації використані вже з великим успіхом в таборі (маються на увазі прихильники УНР - В.П.). Не одержано ще згаданих в листі 21-д указівок для союзу. Остання регістрація несподівано дала великі успіхи. Поширені чутки про зв'язок Сальського з врангелівцями підтверджуються і деким з надійних УНР. Союз з росіянами підриває довір'я до Сальського і серед ближчого оточення. Спростування його тільки побільшують правдивість чуток про блок УНР з ворогами укр. ідеї - росіянами. Сальськ.[ий] запевняє, що нічого не сталося більше дотепер як виміна думок його і Шульгина з групою рос. Голіцина". Проте головне завдання виконане - посіяні сумніви і "ніякі спростування тут і в таборі не помогли Сальському. Чуються сумніви в рядах сталих прихильників УНР і наші підготовляють бій на заг.[альних] зборах спілки вояків". І далі в документі йдеться про те, як саме відбувалися переговори. Зазначається, що "політичний бік договору довго обговорювали Шульгин з Маклаковим, як виявляється росіяне дуже радо погоджувалися на концепції польсько-УНР, в цілях уможливлення інтервенції". Проте в ході подальших переговорів, що тривали декілька місяців, "Шульгин уводив по-перше помітну нещирість рос. угруповань, а по-друге, що японськ.[ий] посол Сато в розмові з ним недвозначно заявив, що ідея укр. державности на його погляд не в'яжеться з планами росіян на відбудову великої Росії". Тобто сам факт переговорів використовується як можливість для дискредитації провідних політиків. Проте суттєвим моментом тут є головне - завдання дипломатів якраз і полягає в умінні знаходити спільні інтереси й з них вигоди для своєї політичної сили, держави, нації. Проте супротивники (і особливо російсько-радянські) досить часто використовували різні інструменти для дискредитації українських політиків, а понад усе проти тих, які були знані в міжнародних колах.

Ще від початку своєї політичної діяльності в студентські роки в Петербурзі О. Шульгин долучився до активної роботи на українській ниві. А згодом, коли розгорнулися революційні події, він констатував: "... Для скептиків, для людей, що ігнорували український рух, все це, звичайно, сталося несподівано, але той, хто вникав у суть руху і стежив за його зростанням, − той давно чекав на цей момент". Як дієвий учасник українського руху він не побоявся взяти на себе відповідальність за діяльність секретарства та міністерства. Намагався врегулювати мирним шляхом конфлікт між УНР та Радянською Росією, розробив і підписав разом з В.К. Винниченком низку дипломатичних документів (відповідь від 17.12.1917 р. на ультиматум РНК, ноту урядам новоутворених республік і країв від 18.12.1917 р.; відповідь на ноту РНК від 03.01.1918 р. з пропозицією переговорів про мирне вирішення питання; ноту від 22.1.1918 р. до всіх нейтральних і воюючих держав з роз'ясненням позиції УНР в питанні про війну та мир). Виступив 25 грудня 1917 р. на 8-й сесії Центральної Ради з доповіддю щодо укладання мирного договору з Четверним союзом. І хоча, як зазначають більшість дослідників, був антантофілом, проте як належне сприйняв підписання Брестського миру.

Більшість зі своїх рішень О. Шульгин згодом осмислював у публіцистиці, або подавав звіти ("відчити") до державних органів влади. Один із таких "відчитів", на мою думку, може наводити на деякі роздуми і сучасних політиків. У вересні 1919 р. О. Шульгин подав до уряду "Відчит про діяльність в Парижі О. Шульгіна", в якому наголошував про ставлення європейців до вирішення українського питання: "...визнання України Антантою і саме її існування залежить від двох міжнародного характеру причин: 1) чи буде існувати Росія, чи ні. Коли стан анархії продовжиться в Росії, тоді прийдеться прийти до ідеї Брестського миру і визнати Україну. 2) на випадок, коли Росія існуватиме - справу рішить питання чи буде Росія з німцями, чи з Антантою. Коли з німцями, а се дуже можливо, тоді Англія і Франція почнуть ослабляти Росію і в першу чергу визнають Україну".

Значну роботу О. Шульгин проводив у Лізі Націй з приводу зазначення у міжнародних (нансеновських) паспортах для українських емігрантів їхньої етнічної приналежності. Так у Ноті, поданій ним до Голови Ради Ліги Націй пана Міністра Прокопе 30 серпня 1928 р., наголошувалося: "Міжнародне право не може ігнорувати факту існування української держави. Ми абсолютно переконані в тому, що сама Ліга Націй з огляду на свою безсторонність повинна в своїх постановах відносно українських емігрантів рахуватися з фактом існування цієї держави". У 1929 р. О. Шульгин написав листа до Ф. Нансена, в якому критикував негативне ставлення комісара до українських біженців. Цей лист М. Славінський вважав одним з найкращих актів української дипломатії.

Важливою складовою політичного вибору Олександра Шульгина була його послідовність у підтримці концепції УНР, її лідера Симона Петлюри та орієнтації на Західну Європу. І впродовж усієї своєї політичної діяльності на міжнародній арені він так чи інакше це постулював і пропагував у своїх публіцистичних творах. Після вбивства Головного Отамана О. Шульгин очолював Комітет пам'яти С. Петлюри, до складу якого увійшли 103 організації. У червні 1926 р. загальні збори Празького міжорганізаційного комітету прийняли постанову про видання збірника та затвердили, обрану Управою, Редакційну комісію. О. Шульгин співпрацював у ній до свого виїзду з ЧСР у 1929 р. і написав до збірника невеликий за обсягом матеріал "С. Петлюра та українська закордонна політика". Автор змістовно й коротко виклав її суть. "Закордонна політика Симона Петлюри, його заповіт в цім відношенні є синтез політики 1919 і 1920 років: ведучи боротьбу за самостійну Україну, шукати зближення з нашими західними сусідами, і через них, ідучи далі, знайти для України надійну базу в світовій міжнародній опінії". Після вбивства Симона Петлюри у травні 1926 року він захищав добре ім'я українського державного діяча перед французьким судом. До початку судового процесу над С. Шварцбардом О. Шульгин опублікував працю "L'Ukraine et le Cauchemar Rouge", де він наголошував: "Треба визнати, що саме на Симона Петлюру було зведено найбільше наклепів. Якщо ми додамо до цього, що Петлюра, захищаючи Україну, боровся, головним чином, із совєтською Росією, зрозуміло, що для більшовиків його імя було найбільш огидним. Великі майстри в мистецтві найбрутальнішої і найбрехливішої пропаганди, вони взялися збезчестити Отамана та осміяти його. Таким чином, людина, яка пробуджувала прекрасні почуття самовіданости та любові, викликала в той же час найгірші вибухи ненависти та ницости". На процесі С. Шварцбарда, що розпочався 18 жовтня 1927 року в Паризькому суді, О. Шульгин виступав як свідок на четвертий день його роботи. У радянському баченні (у 1928 р. в СРСР видали "Процесс Шварцбарда в Парижском суде", наклад 30 000 примірників), Шульгина представлено в такий спосіб: "украинский реакционер, бывш. министр иностранных дел Украины и профессор украинского университета в Праге)". У своєму виступі Шульгин наголошував, що Шварцбард "посланець Москви" та "агент ЧК" і що справа не в єврейських погромах на Україні, а в розгромі всієї країни більшовиками". Проте зусилля українських свідків (35 осіб) були недостатньо аргументовані, й самі вони, переважно не володіючи французькою мовою, виявилися неготовими до ведення процесу в такий спосіб. Натомість радянські спецслужби знайшли дієвий аргумент на захист убивці - протиставлення євреїв та українців.

Відповідаючи на розповсюджену на телебаченні і в пресі Франції викривлену інформацію про "Процес Шварцбарда", українські емігранти створили в 1958 році Комітет Захисту пам'яті Симона Петлюри на чолі з П. Плевако. За дорученням Комітету було підготовлено брошуру французькою мовою "En notre âme et conscience. La vérité sur Simon Petlura, Comité pour la défense de la mémoire de Simon Petlura", 1958. Одним із її авторів був і О. Шульгин. Для видання брошури були об'єднані зусилля українців різних політичних поглядів і не лише із Франції, а й зі США та Канади. Це викликало значний резонанс як серед українців, так і серед представників інших націй та держав. Це була остання публічна акція на захист імені Симона Петлюри, в якій брав участь Олександр Шульгин.

Однією з важливих складових українського питання О. Шульгин важав освітню підготовку молодого покоління українців. Упродовж усіх років еміграції підтримував українське студентство. У 1923-1927 рр. займався викладацькою діяльністю, був професором Українського вільного університету і Українського Високого Педагогічного інституту ім. М. Драгоманова в Празі. У Празі О. Шульгин також розпочав свої наукові пошуки в галузі всесвітньої історії. У 1925 р. вийшов друком його підручник "Нариси з нової історії Європи" (Прага. - 219 с). У передмові до видання автор відповідально наголошував, що ця праця є однією "з перших спроб, з одного боку, встановити українську історію в рамки всесвітньої, - так, щоб Україна займала там відповідне їй місце, - з другого ж боку, дати коротке, але по можливості наукове освітлення тих подій і явищ європейської історії, які з погляду загальнолюдського і нашого національного повинні цікавити українського читача".

Упродовж життя О. Шульгин обіймав різні посади, брав участь у діяльності багатьох громадських організацій, редагував журнали і часто не справлявся з великим обсягом робіт. Колеги за це його критикували. Але головне, чого ніхто не міг закинути Олександру Яковичу, що було його сутнісним - це відданість українській справі, відповідальність за доручену справу і віра в те, що українська держава відродиться як незалежна на міжнародній карті світу.