Історичне минуле

Об'єднана Словенія (1848 – 1941): національна ідея у пастці міжнародних відносин
Катерина МАЛЬШИНА, Воладислав ВОЛОБУЄВ
22.11.2017, 16:36

УДК: 94: 327

Summary

The article deals with the origin of the Slovenian national political program of United Slovenia, its main issues and determined stages of development. Its impact on Slovenian politics in terms of interethnic and international relations during the 2nd half of XIX - 1st half of ХХ cent. is analyzed.

Keywords: Slovenia, United Slovenia, national political idea.

Частина ІІ

Словенські землі протягом століть були спірною територією для Австрії та Італії; з середини ХІХ ст. важливим фактором для їх возз'єднання стала ідея ірредентизму, що стосувалася, насамперед, італійців та німців, які ще перебували у стану роздробленості, але їхнє відсторонення від територіального розділу світу примушувало їх шукати привід зайняти якомога більше сусідніх територій. Так, наприклад, у 1867 р. Прусія аннексувала Шлезвиг, а в 1871 году приєднала Ельзас і Лотарингію. Ще раніше почала обговорюватися ідея - ідея необхідності об'єднання в одній державі територій, населення яких говорить однією мовою, і проведення державних кордонів відповідно до лінгвістичних отримало назву "принцип національності". Поєднання італійцями "принципу національності" з ідеєю народного суверенітету стало ідейною основою створення Італійського Королівства.

Також у сер. XIX ст. отримали визнання такі процедури "народного волевиявлення" щодо статусу територій як плебісцити. За їх результатами відбулося приєднання Ніцци і Савойї до Франції в 1860 р., Іонічних островів до Греції - в 1862 р.

Це все підготувало виникнення терміну "самовизначення націй" та поняття "права націй на самовизначення", які вперше прозвучали на Берлінському конгресі в 1878 р. Ця ідея незабаром отримала широке визнання, зайнявши міцне місце в програмних положеннях багатьох ліберальних і соціалістичних рухів. У період першої світової війни воюючі країни вважали своїм обов'язком проголосити гасло самовизначення народів, що проживали на землях противника.

Принцип національного самовизначення, як можливої ​​норми повоєнного устрою, вперше був висунутий країнами Антанти і США. З початку 1918 р. союзники взяли курс на розчленування Австро-Угорської імперії та створення на її території держав, що перебували б у сфері впливу країн коаліції.

Виходячи з основних положень, закладених в американській конституції, президент США Вудро Вільсон у кінці війни та в ході наступних мирних переговорів виступив як прихильник принципу національного самовизначення. На перших етапах обговорення ідеї самовизначення він був проти розвалення Австро-Угорської імперії. Його концепція не була незмінною - він доповнював і розвивав її у дискусіях з радниками та світовими політиками. Одним із впливових політиків того часу, хто вступив у гостру дискусію з В. Вільсоном та фактично переконав його у міркуваннях про долю Австро-Угорщии та її колоніальних народів, був Т.Г. Масарик. У травні 1916 р. Вільсон висловлювався тільки про право народів вибирати такий уряд, при якому їм буде зручніше жити - тобто пропонувалася ідея "внутрішнього самовизначення". Дещо пізніше американський президент сформулював принцип "зовнішнього самовизначення", згідно з яким будь-який народ міг би вибирати таку форму суверенітету, яку хотів. Нарешті, крайня гострота протиріч на європейському континенті наприкінці Першої світової війни призвела В. Вільсона до думки про необхідність "пов'язати" самовизначення з національним принципом. У лютому 1917 р. В. Вільсон дійшов думки про необхідність розчленування Австро-Угорщини.[1]

Серед його "Чотирнадцяти пунктів" від 8 січня 1918 р. ІХ - ХІ пункти стосувалися самовизначення народів Австро-Угорщини та устрою Королівства СХС:

· IX. Виправлення кордонів Італії має бути здійснене на основі ясно помітних національних кордонів.

· X. Народи Австро-Угорщини ...повинні отримати найширшу можливість автономного розвитку.

· XI. Звільнення територій Румунії, Сербії і Чорногорії, надання Сербії надійного виходу до Адріатичного моря, гарантії незалежності балканських держав.[2]

Вільсон говорив, що "вирішеня кожного територіального питання, що виплило протягом цієї війни, має бути визначено інтересами відповідного населення, аж ніяк не як момент простого рівняння або компромісу вимог протиборчих сторін", і далі, "що всі ясно виражені національні вимоги повинні бути по можливості задоволені в самому широкому масштабі, а нові віяння, чи старі течії розбрату і ненависті, які є загрозою миру Європи і, отже, усього світу, повинні бути усунені".

Але головна теза Вільсона про те, що основним суб'єктом влади є народ, який має право на самовизначення, дещо суперечила пункту ХІ про надання Сербії виходу до моря - це означало, що вона отримає території з інонаціональним населенням. Тобто з самого початку передбачалося саме розширення Сербії за рахунок усіх інших колишніх габсбурзьких народів та Чорногорії - королівства без короля. Бачимо, що в цьому американському погляді на Балкани воля західно-балканських народів, у тому числі словенців, не бралася до уваги. Тому Паризька мирна конференція, яка започаткувала та заснувала головні принципи накреслення словенських та, в цілому, югославських кордонів, теж тільки дипломатично прислухалася, але фактично ніяк не враховувала словенських територіальних вимог.

Немало в цьому допомогла позиція Італії, союзниці Антанти, яка фактично зазнала поразки на Сочанському фронті, але після краху Австро-Угорщини та відходу її армії з позицій скористалася нагодою та окупувала словенські землі, що були відвойовані в неї протягом бойових дій 1915 - 1918 рр.

Уся лінія словенського відрізку югославського кордону з Італією, яка йшла землями Сочанського фронту, далі на південь на хорватській Далмації, не відповідала ані географічним, ані етнічним принципам розмежування. Італія окупувала території, заради яких підписала Лондонський пакт 1915 р. та вступила у війну, але далеко зайшла за демаркаційну лінію, обіцяну їй в Лондоні, - її війська захопили навіть північну Далмацію та деякі Кварнерські острови. Тому італійські домагання призвели до затягування процесу визначення кордону, потребували підписання окремих угод, Рапалльскої 1920 р. та Римської 1923 р., але все-одно не дали справедливого, з етнічної точки зору, розмежування. Словенці тут загубили п'яту частину своєї чисельності - біля 340 тис. чол.,"великанську частину" своєї етнічної та історичної території, на якій після 1922 р. почалася насильна італізація.

Не менш несправедливо, зі словенської точки зору, була проведена демаркація в Карінтії. Словенці й тут загубили дві п'ятих частини своєї етноісторичної території та населення (більше ніж 600 тис. чол.) - більше того, Карінтія була колискою словенської державності ще з VII ст., тому її насильне державне відокремлення спричинило травму в історичній пам'яті словенського народу. Рішення на користь Австрії, переможеної сторони, приймалися у Парижі не заради Австрії, але проти Югославії, й це ускладнювало стосунки словенців не тільки із сусідами за державними кордонами, але й з центральною владою у Белграді.

Таким чином, у 1920 р. словенська національна політика, заснована на програмі Об'єднаної Словенії, у міжнародних відносинах зазнала краху. Після 1921 р. вона зазнала краху всередині Королівства СХС/Югославії, в умовах дії Відовданської конституції, яка впровадила національну уніфікацію.

У той час, як в Австрії словенці у національній боротьбі були єдині, у всі часи Королівства СХС/Югославії вони були розколоті на два табори, національно-словенський та югославістський. Ліберальна партія була в унітаристському таборі. Лібералів, які розглядали позицію партії як помилкову, теж було не так мало, вони схилювалися до націоналістів - клерикалів.

Головну заслугу центральної сербської влади унітаристи бачили у визволенні від німецького панування та у захисті від італійців та австрійців, будь-яка самостійна словенська політика визначалася як опозиція й навіть сепаратизм, поклеп на супротивників як на австрофілів. Вже створення Югославії призвело до формування своєрідного менталітету, що якомога сильніше підкреслював югославізм та завжди боявся говорити про словенство. Навіть Декларація словенських культурних працівників у лютому 1921 р., яка виступила за "автономію словенської, вже досить розрізаної землі", хвалила Югославію як "об'єднання всіх трьох племен в одній країні із єдиною суверенною владою зовні і всередині". Її автор Драготин Лончар виступив проти федералізму чи конфедерації, за "автономне положення, яке є серединою між централізмом і федералізмом" [3]

День 6 січня 1929 р. приніс понад 60 років відсутності демократії. З подальших програм автономістів, звичайно, найвідомішими є "Пунктації" СНП від 31 грудня 1932 р. [4] Як і в австрійський період, словенці в Югославії адаптувалися до можливостей моменту. Радикальні тенденції мали місце майже виключно на особистому рівні або серед таких нелегальних заборонених партій як комуністи. Постійні італійська та німецька загрози спричиняла сильну прихильність словенців до Югославії.

Фашистська окупація у квітні 1941 р. знов показала, що словенців не мають за націю. Її територія була розділена між Італією, Німеччиною та Угорщиною. В усіх трьох країнах словенські землі були поділені на адміністративні одиниці, які мали топографічні назви (наприклад, Люблянська провінція Італії).

Бачимо, що з моменту виходу програми Об'єднаної Словенії на міжнародний рівень вона увійшла у гостре протиріччя з прагненнями великих суб'єктів міжнародних відносин. Щодо Примор'я, наприклад, було зрозуміло, що Об'єднана Словенія не була насправді цілком досяжна, особливо тому, що кордон 1866 року, який приніс Королівству Італії Венеціанську Словенію, для міжнародної громадськості не був суперечливим й не викликав сумнівів, і наддержави не вважали за необхідне його переглядати у 1918 р.

Також, всупереч словенським очікуванням, у 1941 - 1945 рр. міжнародні чинники (у тому числі - СРСР) дійсно не мали правильного розуміння словенських територіальних претензій на півночі, в Карінтії, тому Об'єднана Словенія під час Другої світової війни теж не була досяжна, незважаючи на те, яка сторона наприкінці війни представляла б словенські інтереси перед міжнародною громадськістю. Низка міжнародних обставин не була настільки сприятливою для реалізації національних вимог, тому що в будь-якому разі з самого початку Італія та Австрія грали в союзних планах важливу роль у реорганізації післявоєнної Європи.

З іншого боку, Д. Бібер вказує, що багато міжнародних чинників, в цілому сприятливих для словенців, сприймали словенські територіальні претензії інакше, ніж сподівалися словенські політики. Британські дослідження цих питань, наприклад, показують фундаментальне нерозуміння в тому, що існуючі критерії демаркації за етнічними принципами враховували австрійський перепис 1910 р., в той час як словенська сторона наполягала на виправленні історичної несправедливості минулих часів для відновлення національної ситуації, принаймні, з середини минулого століття. З такого, дуже відмінного, куту зору на словенські територіальні претензії виникли розбіжності, які призвели до таких оцінок - наприклад, даних П.Л. Розе, коли він сказав, що словенські вимоги "дикі й політично перебільшені".

Як вважає Б. Годеша, "ідеал, про який незабаром стало ясно, що здійснити його навряд чи буде можливим, ...пережив подібну долю, як й інші максималістські програми інших народів. З цієї точки зору в європейському контексті словенці не являють собою ніякої виключної трагічної особливості".

Таким чином, ми бачимо, що в кордонах Австрійскої імперії словенці почували себе розділеними тільки адміністративно - головною метою в той момент для них був захист словенської мови як етнічнго ідентитета, для чого вони затребували об'єднання в єдину адміністративну одиницю автономного характеру: в цілому в середині ХІХ ст. програма Об'єднаної Словенії була протестом проти германізації, яка ще загрожувала посилитися у разі об'єднання Німеччини та приєднання до неї Австрії. Програма вийшла з клерикального осередку та залишилася загальною словенською політичною програмою, зміцнюючи таборський рух у 1868 - 1871 рр., коли стало зрозуміло, що словенська політика є ще малочисельною та слабкою й повинна вести боротьбу за національну ідею разом з хорватами та сербами - в той час ідея возз'єднання Словенії поступається місцем югославізму.

Югославізм, у свою чергу, виник на підгрунті результатів італо-австрійської війни, що, по-перше, призвела до розширення прав Угорщини усередині імперії, а, по-друге, до загублення першого шматочку словенської землі - Венеціанської Словенії (Фріулії), показавши, що словенці не можуть самі себе захистити. Розуміння італійської загрози підштовхнуло словенську політику на співпрацювання з хорватами у боротьбі за югославізм. Додатковим фактором подібного етноісторичного непорозуміння була впевненість в тому, що словенці - "неісторичний" народ, який ніколи не мав своєї власної держави. В цих умовах всі слов'яни імперії почали почувати себе єдиним народом, й ця, на той час плідна, ідея призвела пригнічені народи до розвалення імперії. Але в цей самий час велика свобода та державна невпорядкованість усього величезного конгломерату західно-балканських народів примусила словенських політиків побачити можливості моменту й знов підняти на щит ідею Об'єднаної Словенії.

У межах Держави СХС, на міжетнічному рівні, ця ідея ніяк не суперечила національним ідеям соратників з розвалу Австро-Угорщини - хорватів та воєводинських сербів. Але одномоментно словенська національна ідея вийшла на міжнародний рівень: було започатковано головний конфлікт ХХ століття між словенцями та Європою, між пішкою та королевою на світовій шаховій дошці. Несподівана італійська окупація Примор'я у листопаді 1918 р., словенсько-австрійська війна початку 1919 р., карінтійський плебісцит 1920 р. та несправедлива демаркація, визначена Паризькою мирною конференцією, показали, що словенці, як народ, не є ані об'єктом, ані суб'єктом світової політики. Вони лише спірна територія для чотирьох країн. В обох випадках, як з італійською, так і австрійською проблемними ділянками словенських кордонів Королівства СХС, що залишило біля 40 % населення Словенії за межами рідної країни, міжнародне втручання створило ці проблеми та тільки відстрочило спалах міжнародних конфліктів навколо них до початку Другої світової війни.

Як бачимо, у 1918 р., в тому історичному млині, який перемолов три європейських імперії та розгойдав четверту, словенці постали живим прикладом долі малого народу у міжнародних відносинах. Програма Об'єднаної Словенії на Паризькій мирній конференції поставила на порядок денний теоретичні питання міжнародного права - про право націй на самоврядування, про принципи державного розмежування, про правочинність використання плебісциту у міжнародних відносинах як форми волевиявлення на поліетнічних територіях.

У внутрішньополітичних відносинах Об'єднана Словенія також поставила багато питань, які стосувалися необхідності розробки теоретичних проблем етнополітики, й головним питанням були співвідношення понять етносу та конфессії, національної ідеї та ідеї державотворчої, процесів націотворення та державотворення. Словенська політика до 1918 р. під впливом зовнішніх факторів демонструвала відсутність розуміння різниці та взаємодоповнювання цих понять і процесів, переплутуючи їх між собою. З іншогого боку, оскільки ще з XIX ст. суверенною вважалася держава, яка мала політичне визнання і статус якої грунтувався на "праві давності та включення його за звичаєм", [5] програма поставила перед словенською культурно-політичною елітою завдання історично довести право на існування словенського етносу та його національної держави.

Новий етап почався з виникненням Держави СХС, коли на захист програми возз'єднання постала клерикальна Словенська народна партія, яка до кінця Другої світової війни перебувала на позиціях націоналізму, змінюючи тактику залежно від політичних тенденцій у центральному уряді. У 1923 р. на позиції націоналізму перейшли й нелегальні комуністи. "Об'єднана Словенія" стала прапором боротьби за повернення відрізаних словенських земель та за національне існування - проти, відповідно, італізації й германізації, а також проти національної уніфікації всередині Першої Югославії. І якщо друга мета була відносно досягнута вже у 1945 р. в рамках Другої Югославії, перша мета ще й досі залишається під питанням.

Список використаних джерел:

1. Moritsch A. Koroški plebiscit / Andreas Moritsch // Slovenija 1848-1998: iskanje lastne poti. - Ljubljana: Zveza zgodovinskih društev Slovenije, 1998. - Str.267.

2. Melik V. Die nationalen Programme des Matija Majar-Ziljski / Vasilij Melik // Matija Majar-Ziljski: zbornik / Andreas Moritsch (Hg). - Klagenfurt: Hermagoras, 1995. - Str. 98-99.

3. Granda S. Graška Slovenija v letu 1848/1849 / Stane Granda. - Zgodovinski časopis. - 1974. - Letnik 28.- Str.53.

4. Zarnik V. 21., 26. in 30. januar / Valentin Zarnik // Novice. - 6. 02.1867. - Tečaj 25. -List 6. - V Ljubljani: J.Blasnikovi nasledniki, 1848. - Str.43-45.

5. Melik V. Ideja Zedinjene Slovenije 1848-1991... - Str.18.

6. Perovšek J. Oblikovanje slovenske nacionalne države leta 1918 / Jurij Perovšek // Prispevki za zgodovino delavskega gibanja. - 1985. - Letnik 25. - Str.59.

7. Svoboda G.J. Robert J.Kerner and the US Conception of Czechoslovak Independence // Т.G.Masaryk (1850-1937). - L.: McMillan Press, 1989. - Vol. 3: Statesman and Cultural Force. - PP. 49, 52.

8. Wilson W. Fourteen Points Programme of 8 January 1918 // The Papers of Woodrow Wilson. - Princeton, NJ: Princeton Un-ty Press, 1982. - Vol.44. - РР.534-539.

9. Lončar D. Slovenci in jugoslovanstvo / Dragotin Lončar // Naši zapiski. - 1921. - Št.13. - Str. 25-26.

10. Prunk J. Slovenski narodni vzpon / Janko Prunk. - Ljubljana: Državna založba Slovenije, 1992. - Str. 261.

11. Грушкин Д.В. Право народов на самоопределение... - С.7.

 

АНОТАЦІЯ

У статті розглядається походження та головні пункти словенської національно-політичної програми Об'єднаної Словенії, виділені етапи розвитку. Проаналізовано її вплив на словенську політику з точки зору міжетнічних та міжнародних відносин у ІІ пол. ХІХ - І пол.ХХ ст.

Ключові слова: Словенія, Об'єднана Словенія, національно-політична ідея.

АННОТАЦИЯ

В статье рассматривается происхождение и основные пункты словенской национально-политической программы Объединенной Словении, выделены этапы развития. Проанализировано ее влияние на словенскую политику с точки зрения межэтнических и международных отношений в ІІ пол. ХIХ - І пол. ХХ ст.

Ключевые слова: Словения, Объединенная Словения, национально-политическая идея.