Маловідомий факт Берлінських переговорів 1918 року в справі повернення Чорноморського флоту Україні
Лариса Левченко
02.06.2017, 10:59

 

Проблема миколаївських суднобудівних заводів у 1918 р. набула величезного загострення внаслідок внутрішніх і зовнішніх негараздів та вимагала від молодої Української Держави максимального використання міжнародних зв'язків і ведення продуктивних переговорів. Про ту ситуацію так писав у своїх спогадах гетьман Павло Скоропадський: "...В первые же дни у нас было решено, что необходимо, чтобы весь флот был украинским... Наша главная деятельность заключалась в том, чтобы добиться передачи флота нам, что и было достигнуто, к сожалению, лишь осенью и то на очень короткий срок... Немцы же вели в отношении флота политику захвата и, скажу, захвата самого решительного. ...дело дошло до того, что в Николаеве были захвачены все наши кораблестроительные верфи с[о] строящимися там судами, между прочим, там было несколько судов небольшого типа, называемого "эльпидифор", немцы особенно хотели им[и] завладеть. Я решительно протестовал, и верфи эти нам вернули. Вообще, все время приходилось шаг за шагом отвоевывать морское добро..." [1]. Однак в історичній літературі досі не згадувалося про участь представників від миколаївських суднобудівних заводів у делегації, очолюваній Головою Ради Міністрів Української Держави Ф. А. Лизогубом, яка вела переговори в Берліні у справі повернення Чорноморського флоту. Автор виявила відомості про цей факт, досліджуючи історію Миколаєва 1917-1921 рр. в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, Державному архіві Миколаївської області та Державній науковій архівній бібліотеці.

До початку революційних подій у Миколаєві працювало три суднобудівні заводи, що за потужністю та обладнанням вважалися одними з найбільших і найкращих в Європі. У березні 1918 р. на миколаївських суднобудівних заводах знаходилася на добудові в різній ступені готовності значна кількість бойових кораблів і суден цивільного призначення. Так, на найбільшому з трьох підприємств - суднобудівному заводі "ТМЗіВ" ("Наваль") Акціонерного Товариства Миколаївських заводів і верфей, заснованому 1895 р. бельгійськими підприємцями Ж. Франсуа і Е. Делуа й уведеному до експлуатації 1897 р., на стапелях стояла землечерпалка "М. Лисовский" і баржа для потреб заводу. На воді добудовувалися лінкор "Демократия" ("Император Николай I"), крейсер "Адмирал Нахимов", есмінці "Цериго", "Занте", Корфу" та "Левкос", конвоїр підводних човнів "Эльборус", танкер "Баку", землечерпалки для р. Дон і р. Кубань, землесос "В. Наумов", плавкран для Новоросійського порту, колісні буксири "Старочеркасск" та "Нахичевань", буксирний пароплав "Лисичанск", парові землевідвізні шаланди "Акманай", "Арабат", "Миус", "Кизилташ", "Анакрия", "Темир" і "Парфенион".

На другому за розмірами заводі, що належав Російському суднобудівному акціонерному товариству ("Руссуд"), фактично побудованому за півтора роки 1911-1912 рр., на стапелях стояли крейсери "Адмирал Корнилов" та "Адмирал Истомин", а також 12 корпусів десантних пароплавів типу "Эльпидифор". Повністю готовий десантний пароплав "Эльпидифор" № 410 і майже добудований № 411 німецьке командування згодом реквізувало та включило до складу власного флоту. Корпус крейсера "Адмирал Лазарев" та 6 корпусів десантних пароплавів знаходилися на воді в стані добудови. На воді добудовувалися підводні човни "Пеликан" та "Лебедь", корпуси яких збиралися на замовлення ТМЗіВ.

Третім суднобудівним і судноремонтним заводом було Миколаївське відділення Балтійського суднобудівного і механічного заводу. Тут на воді на добудові знаходився підводний човен типу "Американский Голланд" (АГ-21), на стапелях збиралися АГ-22 та АГ-23. Частини ще трьох човнів (АГ-24 - АГ-26) зберігалися на заводі. На ремонті стояв підводний човен "Нерпа". Завод також добудовував на воді буксирні пароплави "Джалита", "Святой Сергий" і батопорт для аварійного доку Севастопольського порту [2]. Отже, на початок революції багато кораблів на миколаївських суднобудівних заводах знаходилися на стапелях, інші були спущені на воду й добудовувалися.

За даними архівів, у 1916 р. у Миколаєві мешкало понад 157 тис. жителів, із яких майже 25 тис. працювали в суднобудівній промисловості, що була основною галуззю економіки міста. Зважаючи на те, що кожен заводчанин мав сім'ю, у підрахунку маємо понад половину мешканців Миколаєва, пов'язаних із суднобудуванням. Економічна криза в Миколаєві ще в січні 1918 р. досягла катастрофічних масштабів, місто більше не могло фінансово підтримувати суднобудівні заводи, що працювали за оборонними замовленнями на зовнішній ринок. Міський голова В. П. Костенко в інтерв'ю журналістам заявив, що "...заводи з'їдять місто і потім повинні будуть закритися. З листопада місяця вдалося підтримати заводи за рахунок запасів Державного банку. Проте, позаяк політична криза затягнулася і їй не видно кінця, то цей спосіб підтримки заводів надалі загрожує загибеллю всьому місту і не вирішує питання, а лише відкладає закриття заводів на 2-3 тижні, доки не будуть вичерпані до дна всі каси банків. Очевидно, що таке місто як Миколаїв, не може винести на собі настільки непосильного тягаря, як субсидування великих місцевих заводів..." [3]. Міське самоуправління використало всі можливі джерела для здобуття фінансування заводам, навіть зверталося за позикою до Центральної Ради, від якої, крім обіцянок (на 1,2 млн руб. при потребі в 10 млн руб. на місяць тільки для видачі зарплати робітникам), Миколаївська міська дума, нічого не одержала [3]. До того ж дума не могла подолати колізію, за якої миколаївські банки було підпорядковано Державному банку Української Народної Республіки, а правління суднобудівних заводів знаходилося в більшовицькому Петрограді.

Після захоплення влади у місті більшовиками, в березні 1918 р. заводи "Наваль" і "Руссуд" за постановою Ради народних комісарів перейшли у власність Російської Республіки [4]. Комісар морського відомства Бистров привіз із Петрограда 11 млн руб. Згодом з'ясувалося, що Бистров доставив ніби-то лише 7,5 млн руб. для виплати зарплати робітникам суднобудівних заводів "Руссуд" і "Наваль". Спершу Рада народних комісарів запропонувала заводчанам здати гроші до банку для рівномірного розподілення їх між усіма промисловими підприємствами, а після їх відмови скасувала призначену дату для виплати зарплати - 6 березня 1918 р. - й конфіскувала гроші. 17 березня 1918 р., коли німецькі війська входили до Миколаєва, на "Навалі" і "Руссуді" відбувалися засідання заводських комітетів із керівниками заводоуправління. На них вирішено через відсутність коштів закрити заводи з 18 березня 1918 р., з наявних у заводських касах незначних сум виплатити робітникам і службовцям зароблену до 16 березня 1918 р. зарплату. Тільки "Руссуд" 18 березня 1918 р. вимушено викинув на вулицю понад 4 тис. робітників [5].

Захопивши Миколаїв, німці намагалися порядкувати на заводах, що викликало спротив заводчан. У перший же день перебування в Миколаєві, 17 березня 1918 р., німецькі військові відвідали суднобудівний завод "Наваль". Представники заводського комітету зустріли й супроводжували німців по території заводу. Ті оглянули недобудовані кораблі й, задоволені на перший раз почутими поясненнями, залишили завод [6]. 20 березня 1918 р. на "Навалі" у закритому засіданні, ініційованому більшовиками, було вирішено виступити зі зброєю проти німців. Рішення підтримали робітники заводів "Руссуд" і "Темвод". Незважаючи на схвалене рішення про повстання, плану його не було розроблено й спалахнуло воно несподівано. У четвер, 21 березня 1918 р., на заводі "Наваль" виник конфлікт між робітниками та німецькими військовими з приводу реквізиції німцями бензину. В п'ятницю вранці на "Навалі" знову почався мітинг, лунали вимоги про видачу зброї з Союзу металістів і Революційного комітету. Гудок, що пролунав о першій годині дня, заводчани сприйняли як сигнал до початку повстання. Кількість жертв цього повстання вимірюється тисячами. Наслідки повстання для німців полягали в тому, що після його придушення вони одержали повний контроль над Миколаєвом і могли приступити до здійснення "мирної місії, що випала німецькій армії", насамперед до вивезення зернових продуктів [7].

З 5 травня 1918 р. заводи "Руссуд" і "Наваль" перейшли до відання німецької окупаційної влади. В архівах збереглися листи керуючого миколаївськими суднобудівними заводами "Руссуд" і "Наваль" Б.О. Юрєнєва та члена правління М.К. Кульмана до Міністра закордонних справ Української Держави Д.І. Дорошенка. Б.О. Юрєнєв повідомляв, що 14 червня 1918 р. за пропозицією німецького командування він був вимушений запросити на нараду вже звільнених начальників відділів і майстерень для зустрічі з капітаном 1-го рангу німецької служби Пфундгеллером і представником фірми "Blohm und Voss" доктором Еггерсом. Німецькі представники передали Б.О. Юрєнєву та його колегам розпорядження свого командування про відновлення роботи суднобудівних заводів, усунення від керівництва колишніх власників і перехід заводів у повне управління представниками означеної компанії. Кількість робітників на заводах мала б дорівнювати 3 тисячам. Еггерс заявив, що німецький уряд доручив його фірмі "приведення в порядок усіх транспортних засобів Чорного моря і всієї території України". Німці пропонували Б.О. Юрєнєву перейти на службу до фірми "Blohm und Voss", але той відмовився на підставі того, що заводи були власністю приватних акціонерних компаній Товариства миколаївських заводів і верфей та Російського суднобудівного товариства, на службі яких він перебував. Разом із тим, Еггерс вимагав надати йому інформацію про стан заводів, недобудованих суден, наявні на складах матеріали, а також зупиняв складання звітності. Б.О. Юрєнєв писав, що німці відверто називали свої дії реквізицією, що мала тривати впродовж усього періоду перебування німецьких військ на території України. Б.О. Юрєнєв наполягав на тому, щоб хто-небудь з представників правління товариств з Петрограда негайно приїхав до Миколаєва для з'ясування проблем із німецьким командуванням, позаяк йому доведеться залишити заводи в безконтрольному розпорядженні німців. М.К. Кульман із Петрограда писав, що він негайно виїжджає до Миколаєва та просить український уряд прийняти інтереси товариств під своє покровительство і захист (до цього М.К. Кульмана вже двічі арештовували в Петрограді більшовики) [8].

З цього приводу Міністр закордонних справ Д.І. Дорошенко 15 липня 1918 р. писав Товаришу Військового міністра по морських справах М.Л. Максиміву: "Високоповажний пане Миколай Лаврентійович! Ідучи на зустріч тим бажанням і намірам, що висловлені Вами... в справі небажаного переходу заводів Наваль і Руссуд в Миколаєві до німецької фірми Блюм і Фос, я, не маючи точних відомостей, не можу цілком успішно запобігти в тому, аби унеможливити цей перехід власности, або хоч обмежитись встановленням непорушности прав Української держави на всі ті судна й властиві їм приналежності, що будувались або лагодились до останнього часу на вищезгаданих заводах" [8]. Для вивчення ситуації до Миколаєва гетьманський уряд направив капітана 2-го рангу М.К. Неклієвича, в звіті якого йшлося про нагальну потребу підпорядкування миколаївських суднобудівних заводів Українській Державі. Однак реально встигли прийняти рішення лише стосовно Миколаївського відділення Балтійського суднобудівного заводу, який наказом по морському відомству від 8 липня 1918 р. відділено від Петроградського управління й реорганізовано в самостійне підприємство - Миколаївський ремонтний і суднобудівний завод морського відомства "Ремсуд"[3]. На всіх інших порядкували німці: керівником заводів став інженер Еггерс, списки всіх робітників перевіряла німецька комендатура, робочий день подовжувався до 9 годин, але норми виробітку знижувалися, зарплата мала складати від 5 до 12 руб., як виключення передбачалося підвищення зарплати на 50 %. Крім суден німці збиралися будувати товарні вагони - по 350 одиниць на місяць.

У фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України збереглася записка "Для памяти. Срочные дела морского ведомства", в якій йдеться про потребу в з'ясуванні причин захоплення німецькою владою миколаївських суднобудівних заводів і недобудованих на них військових суден, закладених ще за часів Російської імперії, укомплектування суден Чорноморського флоту німецькими командами й підняття на них німецьких прапорів тощо. Ці дії німецького командування вказували на те, що Німеччина збирається залишити флот, порти, верфі за собою. "По видимому, - сказано в тексті, - вопросъ о принадлежности флота и Крыма крайне трудно разрѣшить на мѣстѣ, а потому не явиться ли правильнымъ рѣшеніе послать въ Берлинъ спеціальную миссію для рѣшенія столько корѣнных для существованія Украинской Державы Вопросовъ"[8]. Спершу, 22 липня 1918 р., Рада Міністрів Української Держави направила капітана 1-го рангу Георгія Свірського для ведення переговорів в Берліні "в справі повернення Українській Державі Чорноморської Фльоти" [8]. В серпні 1918 р. до Німеччини виїхала українська делегація на чолі з Ф.А. Лизогубом. У складі цієї делегації були управляючий миколаївськими суднобудівними заводами Борис Олександрович Юрєнєв та член правління Товариства миколаївських заводів і верфей Микола Карлович Кульман.

19 серпня 1918 р. в Берліні було підписано низку важливих угод із німецькою суднобудівною фірмою "Blohm und Voss". Очікувалось, що миколаївські суднобудівні заводи, закриті через відсутність коштів на виплату зарплати з 18 березня 1918 р., почнуть працювати через 2-3 тижні (за іншим джерелом через два місяці), й на роботу буде прийнято щонайменше 8 тис. робітників [9]. Повернувшись з Берліна, Б.О. Юрєнєв та М.К. Кульман повідомляли в миколаївській пресі, що Німеччина не збирається розміщувати на заводах військові замовлення ("Военныхъ заказовъ заводы имѣть не будутъ. Снарядные мастерские работать также не будутъ... Заводы переходятъ на производство мирнаго времени..."). На переговорах ніби йшлося лише про виготовлення залізничних вагонів, сільськогосподарської техніки та комерційне суднобудування: "Самымъ большимъ и главнымъ заказчикомъ будуть нѣмцы". Тому Німеччина обіцяла постачати заводи сировиною та паливом і відповідно як головний замовник надавати фінансування: "Такъ какъ главнымъ заказчикомъ являються нѣмцы, то и финансировать заводы первыми, и, главнымъ образомъ, также будутъ они". Управляти заводами мав Б.О. Юрєнєв, а безпосередніми роботами - керувати місцеві інженери. Першими мали запрацювати вагонні та суднобудівні майстерні [10].

Однак 2 листопада 1918 р. представники компанії "Blohm und Voss" доктор Еггерс та інженер Шецлер повернулися назад до Німеччини, а відкриття миколаївських заводів було відтерміноване на невизначений час. Причиною цього стало те, що Німеччина насправді збиралася добудовувати закладені ще за Російської імперії на стапелях миколаївських заводів військові судна для власної потреби, а український уряд відмовив у цьому й сподівався завершити їх будівництво самотужки для Державного флоту[3].

Переговори з німецьким урядом з приводу флоту тривали аж до капітуляції Німеччини у Першій світовій війні. У вересні 1918 р. до Берліну їздив сам гетьман П. Скоропадський, після чого Німеччина, хоча й на певних умовах, почала поступово повертати захоплені кораблі. 8 листопада 1918 р. в Одесі відбулася нарада, на якій військово-морський аташе Німеччини в Україні віце-адмірал А. Гопман сповістив В.Є. Клочковського та інших українських представників про передачу всього флоту Україні без права підйому Андріївського прапору. 11 листопада 1918 р., у день підписання в Комп'єні капітуляції Німецької імперії у Першій світовій війні, німецьке командування повністю повернуло Україні кораблі Чорноморського флоту, що базувалися в Севастополі, Миколаєві, Одесі та Керчі. 12 листопада 1918 р. П. Скоропадський призначив колишнього миколаївського градоначальника віце-адмірала Андрія Покровського Морським міністром Української Держави. Планувалося, що Миколаїв стане не лише центром суднобудування Українського державного флоту, а й буде осередком підготовки військово-морських офіцерів, для чого було прийнято Закон України "Про вставку Гардемаринської школи". Через місяць Рада Міністрів видала постанову про асигнування для потреб флоту 24 млн руб. Таким чином, за гетьманування П. Скоропадського завдяки вдалим дипломатичним діям, у т. ч. й внеску миколаївських посланців, Україні повернуто кораблі Чорноморського флоту й верфі. В Україні з'явилися плани на розвиток військово-морської справи, однак через відомі політичні причини й історичні умови нічого із запланованого реалізувати не вдалося.

Список використаних джерел:

1. Скоропадський П. Спогади. Кінець 1917 - грудень 1918 [Текст] / Павло Скоропадський. - Київ-Філадельфія, 1995. - С. 261-262.

2. Державний архів Миколаївської області (далі - ДАМО), ф. 297, оп. 1, спр. 259, арк. 137-139; Алексеев И.В., Заблоцкий В.П., Левицкий В.А. Десантные пароходы типа "Эльпидифор". - СПб.: "Морская кампания", 2012 (№ 1). - С. 1-64; ДАМО, ф. 577, оп. 1, спр. 68, арк. 1-2зв.; спр. 99, арк. 61, 126-126зв.

3. ДАМО, ф. П-1817, оп. 2, спр. 280, арк. 72-75, 87-91.; , ф. П-1817, оп.2, спр. 159, арк. 4; спр. 203, арк. 2. ф. Р-577, оп. 1, спр. 137, арк. 43-45; ф. П-1817, оп. 2, спр. 284, арк. 51, 58-63, 88

4. Націонализація "Наваля" и "Руссуда" / Голосъ труда. Органъ Николаевского комитета партіи соціалистовъ-революціонеров. - Вторник, 2 марта 1918 г. - № 7. - С. 4.

5. Чрезвычайное совѣщание на заводѣ "Наваль". Новые кадры безработныхъ / Трудовая жизнь. Ежедневная внѣпартійная соціалистическая газета. - 19 марта 1918 г. - № 14. - С. 3.

6. Оккупанты на "Навалѣ" // Трудовая жизнь. 19 марта 1918 г. - № 14. - С. 2.

7. Фест В. Николаев - последний форпост немецких войск на Черном море [Текст] / Вальтер Фест. - Дуйсбург-Мерс, 1919. Изд. репринтное: Николаев, 2016. Под ред. Ю. Любаров, А. Пацюк. - С. 51.

8. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі - ЦДАВО України), ф. 3766, оп. 1, спр. 179, арк. 35-38; ф. 3766, оп. 1, спр. 179, арк. 63-63зв.; ф. 2333, оп. 1, спр. 1, арк. 74-75; ф. 3766, оп. 1, спр. 98, арк. 15-16

9. Бесѣда с атаманомъ г. Николаева / Трудовая газета. 19 августа 1918 г. - № 2673. - С. 2

10. Къ открытію заводовъ (Бесѣда съ г. Кульманомъ и г. Юреневымъ) / Путь Соціал-Демократа. Рабочая газета. Вторникъ, 8 сентября 1918 года. - № 77. - С. 2; Къ открытію заводовъ (Бесѣда съ г. Кульманомъ и г. Юреневымъ) Окончаніе / Путь Соціал-Демократа. Рабочая газета. Среда, 4 [таку дату зазначено на газеті, ймовірно 14] сентября (н. ст.) 1918 года. - № 78. - С. 2.