Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Історичне минуле

Маловідоме про українців у Польщі, або чому варто прочитати працю Юрія Гаврилюка «Від Володимирових походів до лінії Керзона»
Тетяна Клиніна
27.06.2017, 15:04

 

(Гаврилюк Ю. Від Володимирових походів до лінії Керзона. - Торонто - Білосток, 2013. - 600 с.)

На початку 2017 року в руках рецензента за сприянням поважної професорки Ірини Борисівни Матяш опинилась книга Юрія Гаврилюка про Закерзоння, або, як сам називає їх автор, "Землі на українському обрії: Лемківщина, Бойківщина, Надсяння, Холмщина, Підляшшя". Сьогодні не кожен пересічний громадянин України має цілісне уявлення про історію своєї країни, не кажучи вже про етнічні українські землі, що наразі не входять до території української державності та юрисдикції. Хоча, безумовно, такі міста як Дорогочин, Перемишль, Холм та ін. є для українців невід'ємними частинами їх історико-культурного простору. Саме на це й звертає увагу читача Ю. Гаврилюк (с. 12), хоча й при цьому зазначаючи, що ці землі "з перспективою сьогодення можуть здаватися малозначущою периферією, а для мешканців Києва ще й фактичним зарубіжжям" (с. 145).

Назва "Закерзоння" для фахового історика не є новою. З цим поняттям здобувачі вищої історичної освіти знайомляться за університетською партою на лекційних та практичних заняттях з курсів історії України в різні історичні епохи її розвитку. А тому можуть з упевненістю говорити, що ця назва, "Закерзоння", не є традиційним історичним поняттям, а швидше публіцистичною назвою, що окреслює території західніші лінії Керзона (умовна демаркаційна лінія, запропонована міністром закордонних справ Великобританії лордом Джорджом Керзоном, як можливий кордон між більшовицькою Росією і щойно відновленою Другою Річчю Посполитою під час польсько-радянської війни 1919-1920 рр.). З цією усталеною назвою Ю. Гаврилюк застосовує й інше визначення, пропонуючи розуміти "Закерзоння" як зону насильницького вигнання місцевих українців та грабування й нищення їхніх культурних надбань (с. 62). Що ж, з цим важко не погодитись, особливо враховуючи той факт, що у період з жовтня 1944 р. до серпня 1946 р., за даними польських джерел, близько півмільйона українців було депортовано до України (тоді - УРСР у складі СРСР) на підставі угоди між УРСР і Польським Комітетом Національного визволення "Про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян з території УРСР" від 9 вересня 1944 р. Це, безперечно, призвело до "вивільнення" цих територій від автохтонного українського життя й духовності. Сам автор зазначає, що 1940-ві роки справедливо можна вважати "добою руїни" (с. 43), а бере свій старт ця доба з початку Першої світової війни, коли суспільно-культурна конкуренція між українськими народовцями, російськими та польськими силами перетворилась у боротьбу за володіння простором та його людськими й економічними ресурсами (с. 372). Саме тому про українську присутність у Закерзонні сьогодні нагадують хіба що пам'ятки матеріальної (церкви, цвинтарі, хрести, хати) та нематеріальної (пісні, звичаї) культури.

Для побудови структури книги Ю. Гаврилюк взяв за основу хронологічно-проблемний метод задля викладення матеріалу, що, на нашу думку, є абсолютно правильним рішенням, оскільки саме така методика дозволяє систематизованіше досліджувати періоди та епохи, аби в їх межах розглянути певні проблеми - на кшталт, від формування території певного регіону до його культурної значущості. Саме тому читаючи книгу цього українського письменника, історика та публіциста, можна уявити цілісну картину історичного розвитку земель Закерзоння: від Володимирових завоювань у X столітті до припинення існування Галицько-Волинського князівства у середині XIV ст., від потрапляння до складу Польщі до її реорганізації в нову державу Річ Посполиту (1569) й далі від її розподілу, занепаду та знов до відродження польської державності у 1918 році. Й все це супроводжується висвітленням не лише фактологічного матеріалу, а й власного бачення автором тієї чи іншої проблеми. Але й на цьому автор не закінчує своє оповідання, логічно продовжуючи розкриття феномену Закерзонщини до сьогодення, тим самим формуючи у читача кінцеве бачення проблеми та її зв'язку з сучасністю. Тут читач зустріне й діяльність польського підпілля у Другій світовій війни, й етапи депортацій українців із земель Закерзоння, й сумнозвісну операцію "Вісла" у 1947 року, й статистичні дані перепису населення та багато іншого.

Суттєвою перевагою книги є її "трьомовність", що одразу розширює потенційне коло читачів. Причому абсолютно виграшним є синхронне використання української та польської мов, ніби показуючи тим самим зв'язок минулого з сучасним. Доречним є й викладення скороченого варіанту історії Закерзоння англійською мовою, оскільки сьогодні держава, маючи на меті залучення до навчання іноземних студентів, одночасно відчуває брак навчальної англомовної літератури, необхідної для формування в іноземця уяви про мову, культуру, історію та традиції держави, яку він обрав собі за Alma Mater. Що ж, принаймні про історію Закерзоння у майбутнього іноземного студента будуть певні уявлення.

Перед написанням відгуку рецензент поставив собі за мету трохи познайомитись з автором - Юрієм Гаврилюком. Не маючи жодних джерел, окрім Інтернету, було з'ясовано, що Юрій Іванович народився у Більськ-Підляськомув Польщі, українець за національністю та одночасно польський громадянин, має вищу освіту, здобуту у Польщі, та є одним із організаторів руху українського національного відродження на Підляшші, колишній українській території. Не дивлячись на польсько-українське походження автора, з перших сторінок впадає в очі, на нашу думку, неупередженість автора, його спроба бути максимально об'єктивним. Хоча за таких обставин дотримуватись таких позицій, напевно, дуже важко. Наприклад, з одного боку, Ю. Гаврилюк не приховує дій польського сейму та влади (протягом будь-якого розглянутого ним періоду) щодо полонізації та окатоличення населення етнічних українських земель, знищення церков, дискримінаційної практики супроти православної церкви, називаючи такі дії полонізаційно-ревіндикаційною акцією (с. 39). З іншого, аналізуючи національно-культурне відродження у XIX столітті на цих землях та вплив провідних діячів українського відродження, автор зазначає відсутність вагомих наслідків від цих контактів (с. 278). Що ж, з цим можна як погоджуватись, так і ні, але не варто забувати про купу негативних умов, в яких перебували ці території, а саме - про відсутність політичних свобод й усталеної історичної традиції.

Цікавою формою відродження своїх історичних коренів, про що зазначає автор, є фестиваль "Лешківські варти", який за часів незалежності України та Польщі кожного року проводиться у Ждині, розташованої в самому серці лемківського краю, що покликаний стати осердям єднання лемків усього світу. Головний організатор фестивалів лемківської культури в Ждині - "Об'єднання лемків" - щороку докладає чимало зусиль, щоб рідна пісня бриніла в лемківських душах i давала іскру надії на краще майбутнє. Однак схожих традицій дотримуються й жителі України, зокрема Львівщини, про що автор, на жаль, не згадує. Наприклад, у липні 2003 року у Львові відбулась конференція "Об'єднання товариств депортованих українців Закерзоння", у листопаді 2011 року - "Святиня на Любачівщині", а у 2015 році, щоправда після виходу праці у світ, у Львові відбулась науково-практична конференція "70 років депортації українців Закерзоння".

Закерзоння дало світові багато відомих письменників (Станіслав Оріховський, Олександр Духнович, Олександр Павлович, Дмитро Бедзик, Богдан-Ігор Антонич, Василь Хомик, Микола Горбаль, Володимир Барна та ін.), діячів українського національного руху (М. Грушевський, Й. Лозинський). Ця земля виплекала також численних митців різних жанрів - живопису (Никифор Криницький, Дезидерій Милий), скульптури (Іван Кавка, Василь Одрехівський), різьби по дереву (Михайло Михайлишин, Андрій Сухорський). Особливе місце посідають у культурі закерзонців музика і співоче мистецтво (Дмитро Бортнянський, Михайло Вербицький, сестри Даниїла, Марія і Ніна Байко та ін.). Звичайно, про них автор так само не забув. Плекаємо надію, що Ю. Гаврилюк колись напише книгу про видатних діячів української науки та культури, перший "крик та плач" яких пролунав на теренах Закерзоння.

Підводячи підсумки, можемо констатувати, що читаючи цю книгу, з безліччю текстових коментарів та фотоматеріалів, ти ніби здійснюєш подорож крізь століття до місць західних кордонів етнографічної території України - до Закерзоння, до світу, який простягнувся за межами лінії Керзона. Сподіваємось, що ця ґрунтовна праця тривалий час не буде втрачати своєї актуальності як для наукового середовища, так і для всіх, хто захоче поринути в історію України та Польщі.