Олександр Панченко
Лев Роман Ребет, син Михайла і Катерини Недокіс, народився 3 березня 1912 року в Стрию на Львівщині у робітничій родині. Його батько, що спочатку працював поштарем, походив із міста Ярослава, а мати із одного бойківського села. У Стрию провів усе своє дитинство і молодість, там визначився його увесь життєвий шлях, туди повертався думками в усі важкі хвилини життя. Власне, його обоє батьків походили з села, але з молодих років осіли у містечку, де батько згодом, акліматизувавшися в міщанському стані, став нижчим поштовим урядовцем. Глибока релігійність батьків, українська гімназія і "Пласт", де він здобув ще 16-річним юнаком ступень "гетьманського скоба", формували світогляд молодого Ребета. Отож, від 1922-го по 1930-ий рік він навчався в гімназії в Стрию і там був активним пластуном у пластовому гуртку "Олені" та вже в гімназії у 1927 році став членом Української Військової Організації.
По закінчені гімназії Лев обрав правничі студії у Львівському університеті, керуючися практично переусім своїми малими матеріальними спроможностями, але зрештою цілком згідно з зацікавленнями та інтелектуальним спрямуванням, політичною активізацією і молодечими мріями про майбутнє державне будівництво України.
Час, за якого прийшов у світ Лев Ребет, був наче на грані двох епох: давньої, коли Україна була поділена між двома імперіями, і нової, - що провіщала нове майбутнє. На громадській панахиді, що відбулася у Мюнхені з нагоди 25-ліття Лева Ребета 9 жовтня 1982 року, маґістр Іван Чорній зазначав, що "українська дійсність того часу була надто вагітна суперечностями в політичному, культурному й суспільному житті. Це яскраво унагляднювалося за того часу і в Галичині, оосбливо по наших селах. Польські дідичі, великі землевласники, з одного боку, і наші запрацьовані, принижувані селяни - з другого. Така була наша дійсність "на нашій не своїй землі". Національна свідомість була ще слабка, а політична дійсність безнадійна. Говорилося в той час про свободу, про культурний розвиток народів імперії цісаря Франца Йосифа, але насправді панувала реакція часів Меттерніха. Східньою Галичиною управляла, фаворизована монархією, польська адміністрація".
Саме ця українська дійсність рано покликала Лева Ребета стати політиком і включитися в боротьбу й визвольно революційний рух, приєднатися спочатку та таємної Української Військової Організації, а згодом і до ОУН.
Стосуючись діяльності УВО та ОУН у своїй книзі "Світла і тіні ОУН" Лев Ребет писав, що пізніша організація "ОУН черпала свої людські кадри насамперед з проріджених тоді рядів Української Військової Організації (УВО), заснованої бувшими вояками Української Галицької Армії для мілітарної підготови повстання українського народу проти чужої окупації. З рядів цієї організації вийшов полк. Є.Коновалець, що як бувший командир корпусу Січових Стрільців і керманич УВО користувався глибокою пошаною західньоукраїнського громадянства. З УВО перейшов до ОУН цілий ряд визначних людей, оскільки вся згадана організація ввійшла, вірніше, зіллялася з ОУН, вважаючи, що доцільніше вести і організувати політично-підпільну боротьбу, ніж чисто мілітану, бо тільки у висліді першої і як її надбудова може розвинутися збройне повстання. Ці, власне, так би мовити, увісти, ввійшовши до ОУН, були одною з опор організації.
Одначе головною базою ОУН була молодь, насамперед студентська. Ця молодь виросла вже в традиції української державности, вона пам"ятала існування, хай і короткотривале, самостійної держави, вона на власні очі бачила українське військо, одним словом, уже раз пережила те становище української держави, за яке збиралася боротися. Державна самостійність не було для неї нездійсненною фантазією; молодь цю самостійність уже бачила, і вона перед її уявою стояла реально: треба було тільки здобути її...".
В 1931 році Лев Ребет вступив до правничого факультету Львівського університету, однак через часті арешти правничі студії закінчив лише перед війною, у 1938 році, як маґістер права. На становищі Голови окружної екзекутиви ОУН-Стрий він перебував до до 1934 року. В тому ж році заходами бойовиків з ОУН під загальним керівництвом Миколи Лебедя був вбитий польський міністр внутрішніх справ Броніслав Пєрацький (виконав атентат член ОУН Григорій Мацейко). У зв'язку з вбивством міністра та посиленням впливів і діяльності ОУН польська окупаційна влада провела масові арешти серед українських активінстів, переважно з націоналістичного середовища, тобто ОУН. Фактично було розгромлено всю Крайову Екзекутиву ОУН на Західних Землях України, було арештовано сотні провідних і рядових членів ОУН, порушено організаційні зв'язки організації, знищено її сітку.
Після цієї катастрофи полковник Євген Коновалець вислав із-за кордону до Львову зв'язкову Анну Чемеринську -"Іскру", яка привезла наказ Вождя ОУН Левові Ребету - перебрати провід Крайової Екзекутиви і відновити організаційну мережу ОУН. Лев Ребет наказ прийняв і виконав. Він перебував на становищі Крайового Провідника (псевдо - "Кіл") від 1934 по березень 1939 року, до арешту польською поліцією. У в'язниці Ребет знаходився до вибуху Другої світової війни. Саме тоді Лев Ребет став одним із близьких співробітників полковника Євгена Коновальця; він кількакратно переходив нелегально кордон на зустрічі з ним.
За п'ять років керівництва Крайовою Екзекутивою вдалося багато. ОУН на Рідних Землях було поставлено на ноги і відновлено її нормальну працю. На цьому посту Ребет намагався усіма засобами сконсолідувати майже вщент розгромлену арештами поляків Організацію й зміцнити її кадри політично та ідейно.
Дійсно, внаслідок польських репресій організаційний апарат ОУН був значно, а це і свою чергу вимагало також залучення нових кадрів до організації та зміни форм і методів діяльності. Прийшлось на деякий час відкинути пафосні нострої та надії на автоматичне революціонізування мас і перманентну національну революцію. Цього вимагали об'єктивні умови боротьби в підпіллі. Треба було готувати Організацію і населення західних земель до важкої і затяжної протиокупантської боротьби. Масові виступи стали фактично неможливими і могли потягти за собою посилення репресій поляків, а також могли призвести до винищення існуючої організаційної мережі.
Керівник Крайової Екзекутиви Лев Ребет подав для схвалення Вождеві ОУН полк.Євгену Коновальцеві у 1935 році новий план діяльності ОУН у Західній Україні, який полк.Коновалець схвалив. "Вирішено було готуватися не до пропагандивних розрухів, а до збройної акції, що в обличчі тодішнього становища в світі ставала щораз актуальнішою", було залучено до діяльності в апараті центрального зв'язку активістів з стрийської організації ОУН, втягнено до співпраці активістів із Бережанщини і Тенопільщини, активізувалась праця ОУН на Волині, вдалося зініцювати нові страйкові заворушення робітників у Львові у 1936 році, до редакції львівського тижневика "Нове слово" ввійшло два члени Організації, перенесено до Львова коломийський тижневик "Рідний ґрунт", розповсюджено ряд листівок націоналістичного змісту, хоча, щоправда, нові арешти також не забарилися, - згадував пізніше Лев Ребет.
Як новий керівник КЕ ОУН Лев Ребет на західних теренах перейшов від тактики голосної масової пропаганди до праці над вихованням організаційної мережі і до підготовки зав"язків повстанських збройних відділів. Разом з тим, було продовжено акції вшанування вояків українських армій раніших часів, організовано святкові рейди на Маківку, Лисоню, зеленосвяткові походи до цвинтарів та започатковано церковні відправи на могилах полеглих вояків, в яких прийняли участь тисячі людей, продовжились акції по українізації шкільництва. Ріст в рядах крайовиків числа невійськових людей, безумовно, тільки посилив політико-пропагандистську діяльність Організації серед широких мас українського населення. Ребетові вдалося також відновити мережу за рахунок організаційних знайомств та студентських контактів, було встановлено та зміцнено зв'язки з усіма десятьма округами ОУН в Галичині та Волині - Коломийською, Тернопільською, Станиславівською, Бережанською, Сокальською, Львівською, Стрийською, Перемиською, Луцькою та Рівненською.
У своїй статті "ОУН на ЗУЗ у половині 1930-их років" Лев Ребет наголошував: "Робота організації розподілялася на кілька референтур. В Крайовій Екзекутиві існували наступні референтури: організаційна, ідеологічно-політична, громадської роботи, пропагандивна, юнацька, а далі розвідки; пізніше прийшла ще референтура безпеки. Важливість окремих референтур була різна. Найважливішою з погляду техніки була, очевидно, організаційна референтура, яка втримувала зв'язок з тереном і тримала в бігу масові вияви діяльности організації. Це була централя для доручень в низи, і сюди ж приходили звіти з теренів.
В найтіснішому зв'язку з організаційною референтурою, що діяла, як було згадано, при допомозі перебуваючих чи доїжджаючих до Львова студентів з провінції, працювали пропагандивна референтура та референтура юнацтва. Завданням першої було заготовляти підпільні видання організації. Ця референтура була дуже важлива для втримування духового зв"язку з усіма членами організації, і для загалу членів підпільна "література" мала велике значення як джерело політичного думання, з одного боку, і як видимий знак спротиву ворожій владі, з другого. Для загалу суспільства були видавані летючки, поява яких, звичайно при нагоді національних світ, викликала велике піднесення серед населення.
З погляду майбутньої організації дуже важливою була референтура юнацтва. Спеціяльні референти та інструктори на організаційних ступенях (при крайові, окружній і повітовій екзекутивах) мали завдання виховувати окремі гуртки доростаючої середньошкільної молоді на майбутніх членів організації, і в цей спосіб був забезпечений дополив все нових членів в ряди ОУН."
Очевидно, що важливі ділянки опановували ідеологічно-політична референтура (формувала політичну думку в організації і вщеплювала її в ряди членства, вона вважалася тоді найвищою в ієрархії всіх референтур), референтура громадської роботи, або органічного сектора (інфільтрувала певну кількість членів організації до громадської роботи, тобто в організаціях "Просвіти", "Рідної Школи", кооперативах та спортивних гуртках, де ОУН стала мати великий вплив). Військова та розвідча референтури до вибуху Другої світової війни, за твердженням Лева Ребета, як слід не розвинулися, інформації військового та розвідчого характеру поступали окремими зв'язками, переважно шляхом ресортових зв'язків.
Думається, Ребетові все ж вдалося певним чином зформувати тверду, можливо, й не досить чисельну керівну структуру в Краю, завдяки чому "перші масові виступи організації позначилися саботажами на залізничних і поштових об'єктах, а далі спаленням скирт та іншого майна польських великих змельних посілостей Галичини. Цими засобами ОУН започаткувала всенародній революційний протест проти нехтування прав 7-мільйонової вітки українського народу. В парі з цим революційні виступи мали за завдання виховати населення до активної, а якщо треба - до революційної і збройної боротьби за визволення української землі... Згадані революційні виступи мали насамперед психологічне значення. Проте своєю масовістю ці виступи були дошкульні. Вони успішно понижували авторитет польської адміністрації, унагляднювали непевність польського панування, будили довір'я до власних сил... Розпачливий протест українського села був в обличчі цілком зрозумілий, поскільки взагалі - подібно як в усій нашій історії - національні прагнення цих часів тісно пов"язані з соціяльними потребами. Ці перші імпровізовані і своїм задумом досить прості масові виступи ОУН викликали величезне враження у свої і чужих. Це враження побільшувалося і конденсувалося завдяки тому, що вся своя і чужа преса дбайливо реєструвала всі революційні виступи того часу. Ця пресова документація підпільної діяльности робила велику послугу визвольній справ. Систематичне оголошування щоденників про виступи підпілля віщувало бурю, що делеким рокотом заговорила про свій прихід. Перші масові дії організації викликали замішання однаково і серед старших українських політиків, і серед польської адміністрації, першою турботою якої були старання про спокій польського населення і безпеку польського панування....", - писав у зазначеній вище статті призначений полк.Коновальцем Провідник КЕ ОУН Лев Ребет.
Роеалізуючи наміри крайової ОУН у плані поширення мережі організації та сфер її впливу, Лев Ребет провів кілька засідань Крайової Екзекутиви, які відбувалися з конспіративних причин здебільшого поза Львовом, а саме в місцевостях Зелем'янка, Сколє, Конюхів, або просто неба в Карпатах. Вже після перших нарад стало ясно, що при опановуванні Північних Земель Західної України основну роль мають відігравати члени ОУН, які знаходилися на Волині і ті волиняки, які студіювали у Львові. У зв'язку з цим Провідник КЕ і ті члени КЕ ОУН, які були призначені для "проломлювання" т.зв. Сокальського кордону, відбули декілька нарад-конфренцій з провідних активом ОУН на Волині. У тих заходах брали участь Ростислав Волошин, Микола Мостович, Олександр Бусел, Яків Бусел, Ігор Шубський, Степан Пшеничний, брати Микола та Іван Скоп'юки, Михайло Коржан, Кость Церкевич, студент із Гданську, та інші члени ОУН. Було накреслено ряд кроків по встановленню співпраці з національно свідомими представниками української інтелігенції північних земель Галичини - Хомщини, Полісся та Підляшшя. Активну участь у цих заходах брав провідник обласної екзекутиви ОУН Сокальської області Іван Климів. У висліді було створено провідні клітини ОУН у Православній Духовній Семінарії в Крем'янці, проведено акцію висилки галицьких студентів-членів ОУН на студії до Варшави та Любліна - до Варшавських Високих Шкіл, Богословського факультету Університету та до Високої Школи Журналістики у Варшаві і до Люблінського католицького університету. До числа студентів університету в Любліні, як член ОУН, для ведення підпільної роботи поряд з студіюванням права була зачислена і майбутня дружина Лева Ребета - Дарія Цісик. Заходами екзекутиви ОУН на Сокальщині було зорганізовано нелегальне пересилання української підпільної і легальної літератури на Холмщину, Полісся і Підляшшя, молодь північних теренів було залучено до участі в праці юнацьких таборів в Галичині, від концерну Івана Тиктора у Львові за посередництвом бойовика УВО Петра Міляновського було налагоджено висилання більшої кількості безплатних примітрників газети "Народна справа" й інших газет на адреси свідоміших громадян тих теренів, а також розгорнуто т.зв. шкільну акцію, яка на відміну від Галичини, із врахуванням місцевих умов жорсткої польської окупації не мала агресивних виявів. Вишкільні курси для молоді протягом 1936 та 1937 років були зорганізовані КЕ ОУН і проведені в Почаєві (Олександр і Яків Бусели, Степан Пшеничний, Михайло Коржан), Крем"янці (Ігор Шубський, Ростилав Волошин, Степан Пшеничний), Луцьку, Кобрину і Сарнах (Микола Мостович, Іван та Микола Скоп'юки) на Волині, Раві Руській (Іван та Гриць Климови), Любліні (Василь Кук), а також у Бродах, Підгірцях, Підгайцях. До активної співпраці в ОУН у ході реалізації цих заходів (за даними Михайла Коржана з його статті "Фраґмент діяльности ОУН на Північних землях Західьої України") було притягнуто більш як 150 юнаків і дівчат.
Певні контакти КЕ ОУН на ЗУЗ в другій половині 1930-их років були налагоджені із сусідньою Буковиною, де з революційно-підпільних організацій початку 1930-их років п.н. "Леґіон Українських Революціонерів" та групи "Месники України", нав"язавши контакт з ПУН-ом остаточно оформилися в ОУН Українських Південно-Західних Земель, а колишній керівник ЛУРу Орест Зибачинський був призначений Вождем Крайовим Провідником ОУН на Буковину, Бесарабію та Мармаронщину. Відтоді зв"язки з ОУН в Галичині та ПУН-ом набрали за твердженням Дениса Квітковського-Квітки (пізнішого керівника ОУН(м) "організованого характеру, і український націоналістичний рух на Буковині став частиною соборного українського націоналістичного руху". Леґальними екпонентами ОУН на Буковині стали студентська організація - "Українське Студенське Лицарство "Залізняк" та спортове товариство "Мазепа". Буковинські ОУН-івці після тимчасового закриття у березні 1934 року місячника "Самостійність", почав видавати тижневик п.н "Молода Буковина", аж до повторного відновлення часопису "Самостійність", який втримався до березня 1937 року. Слід сказати, що КЕ ОУН на ЗУЗ, очолювана Левом Ребетом, також мала під своїми впливами націоналістичні тижневики в Галичині п.н "Голос Нації", "Голос" та "Гомін Краю".
Деякі впливи мала Крайова Екзекутива ОУН в другій половині 1930-их років і на події на Наддніпрянщині. Як відомо, ще у 1931 році ҐПУ викрило клітини підпілля, пов'язаного з Коновальцем і його крайовими провідниками, до зв'язків з наддніпрянськими теренами був приділений Макар Богуш, однак, про розгалужену мережу справжнього націоналістичного підпілля в підсовєтській Україні, зважаючи на жорстокий большевицький режим, говорити, як видно, не приходиться.
Стосуючись перипетій призначення Лева Ребета Головою КЕ ОУН на ЗУЗ, націоналістчний діяч Михайло Коржан зазначав, що зв"язкова полковника Коновальця Анна Чемеринська, розшукуючи кадри для керівної клітини ОУН в Краю, "могла брати до уваги головно молодшу ґенерацію українських студентів яку польська поліція ще не знала добре. За посередництвом свого брата, отця Чемеринського, пароха церкви св.Верховних Апостолів Петра і Павла на Личакові" пов'язалась з Миколою Косом, "який вже до часу приїзду Чемеринської з власної ініціятиви, почав творити провідну клітину ОУН у Львові", потім у цій справі вона зустрілася з "полк. Андрієм Мельником на Святоюрській Горі у Львові. Святоюрські забудування відограли і в пізнішій роботі нової КЕ ОУН велику ролю. Там, у спрлживчому склепі Рідної Школи - без відома її управи - був зв"язкових центр провідного активу ОУН... Анна Чемеринська, розбивши свою конспіративну квартиру на Старому Знесінні в гостинного о.Володимира Харини, залишилась у Львові на довший час, тобто аж до того моменту, доки була створена нова Крайова Екзекутива ОУН на ЗУЗ, що її очолив Лев Ребет після його виходу із в'язниці і який нею кермував аж до 1939 року." І далі: плян "Ламання Сокальського кордону", про який йшлося вище, "разом із пляном підготови кадрів ОУН до передбачуваної війни, що його опрацювала КЕ ОУН під кермою Лева Ребета, був найперше обговорений з полк.А.Мельником, який від часу від'їзду Анни Чемеринської закордон, сповняв функцію представника ПУН на ЗУЗ. А в кінці 1935 року плян був предложений Левом Ребетом полк.Є.Коновальцеві і ним всеціло, без змін схвалений"(Збірник "Євген Коновалець та його доба", видання Фундації ім.Є.Коновальця, Мюнхен,1974, с.с.539-540,543).
Відомий діяч ОУН з-під прапору полк. Андрія Мельника Ярослав Гайвас у своїй книзі "Воля ціни не має"(Торонто, 1971) згадував: "...нашу нараду в хаті перерва прихід Лева Ребета. Від о.Чемеринського він довідався про моє перебування у Львові та ще й про інструкції, які я приніс, і зайшов довідатися докладніше. Настрій у Ребета не був особливий. Після стільки років риску, тяжкої, відповідальної і небезпечої роботи на пості Крайового Провідника (він найдовше з усіх був на цьому пості), змушений уступити наслідком безпідставної, навіть безвідповідальної кампанії проти нього, він відчував жаль. Переказав я йому все, що знав, а на кінець доручення переходити за Сян.
Ні, я за Сян не піду. Я буду тут, поки вдасться, а коли буде затяжно, піду в наші гори, де знаю кожну стежину і майже кожну людину. Там втримаюся ще напевно дуже довго.
І що робитимете?
Те, що Організація скаже й що буде потрібно. Ви ж самі кажете, що треба творити зовсім нову систему. Мій досвід при цьому пригодиться. І моє знання людей теж дасться використати. Тікати я тепер не думаю. Мені ще час на скитання на еміґрації. Зрештою, хто передасть наш досвід молодшим? Хто буде зв'язувати теперішнє з минулим? Хто краще знає наше основне ядро, ніж я? Отже мені таки треба лишитися і я лишуся. Перекажіть це і скажіть, що на мене завжди можуть рахувати"(с.287-288).
Стосуючись питання повноти динаміки української нації у визвольних змаганнях у міжвоєнний період Лев Ребет у своїй книзі "Формування української нації" (1951) наголошував, що "все те вдержує українську націю досьогодні, всупереч бракові державної самостійности і національної волі. Хоч у період між двома останніми війнами українське національне життя сильніше проявилося (подібно, як у всі періоди поневолення!) у культурній ділянці (на Придніпрянщині доба "українізації", в Галичині "культурно-економічні здобутки"), - проте політичний бік національної справи був цілий час у напруженні і актуальний. Тому при кожному зрушенні системи гнету українці відновлювали державне існування (15.ІІІ. 1939 р. в Карпатській Україні, 30.VІ. 1941 р. у Львові)".
Саме в кінці перебування Лева Ребета посту Крайового Провідника ОУН відбулися події в Карпатській Україні. В цих подіях брали участь чимало членів ОУН з Галичини, Волині та із-за кордону, хоча їх участь мала, мабуть, здебільшого стихійний характер. Пізніше, 21 липня 1939 року, у Венеції (Італія) між ПУНом і урядом Карпатської України було підписано Акт в справі устійнення взаємовідносин і напрямних співпраці, в якому, зокрема, зазначалося, що "влада (Президент і Уряд) Карпатської україни визнає із всіми з того випливаючими висновками Український Націоналістичний Рух за єдиного носія соборницько визвольної боротьби української нації і провід Українських Націоналістів за керівника тієї боротьби.
Провід Українських Націоналістів визнає Уряд Карпатської України з президентом о. Др. Августином Волошином за законодатно умандатованого її представника серед українського і чужинного світу, як останній український легальний уряд, що править частиною української землі - Карпатською Україною". Документ підписали з боку ПУНу - Андрій Мельник, Омелян Сеник-Грибівський, Ярослав Барановський-Лімницький, з боку керівництва Карпатської України - д-р Августин Волошин, Юліян Ревай, Августин Штефан. Однак, на час підписання цього Акту Лева Ребета вже було заарештовано польською поліцією, де він перебував аж до падіння Польщі у вересні 1939 року. Керівництво Крайовою Екзекутивою ОУН перебрав Мирослав Тураш, який в свою чергу виконував обов'язки тільки до літа 1939 року, тобто до своєї загибелі. З літа 1939 року обов"язки Провідника КЕ ОУН ЗУЗ виконував організаційний референт КЕ Володимир Тимчій (Лопатинський). З усіх політичних організацій українства найбільшу активність в справах Карпатської України виявила якраз Організація Українських Націоналістів, серед яких особливо енергійними були члени із західно-українських теренів, які перейшли кордон, прагнучи підтримати щойно посталу українську державність нехай і на незначній території та опанувати усі ділянки національного життя. Особлива увага приділялась "Організації народної самооборони", яка пізніше була перейменована на "Карпатську Січ". У творенні та розбудові підрозділів Карпатської Січі брали участь з-поміж інших члени ОУН Михайло Колодзінський, Євген Врецьона, Зенон Коссак, Роман Шухевич, Євген Стахів, секретарем Президента Карпато-Української Держави о.Августина Волошина був заступник референта пропаганди ПУНу Іван Рогач, розстріляний німецькими окупантами в Києві в 1942 році.. Організована збройна боротьба в Карпатській Україні припинилася вже наприкінці березня 1939 року, втрати Карпатської Січі становили близько 100 загиблих, серед яких були й провідні члени КЕ ОУН на ЗУЗ Михайло Колодзінський (псевдо - "Гузар") та Зенон Коссак (псевдо - "Тарнавський"), колишні близькі співробітники Лева Ребета, які загинули в бою з угорцями. За деякими даними, щойно обраний Голова ПУНу полк. Андрій Мельник, зважаючи на союзницькі відносини Угорщини з Німеччиною, утримувався від того, щоб дати санкцію на широку участь крайовиків у подіях в Карпатській Україні, отже члени ОУН з Краю брали участь у творенні Карпатської Січі без організаційного наказу із-за кордону, а лише з дозволу своїх крайових зверхників. І все ж, навіть невелика кількість членів ОУН на Закарпатті виконали найбільш важливі організаційні та мілітарні завдання. Для підтримки українських прав на Закарпаття і з метою протидії виявам проугорських симатій польського уряду та суспільства, ОУН на західноукраїнських теренах зорганізувала значні вуличні демонстрації, які охопили не лише Львів, а й повітові міста такі як Дрогобич, Бережани та Стрий, батьківщину Лева Ребета, один із поважних націоналістичних центрів другої половини 1930-их років в Краю.
Думається, що в часі керівництва Ребетом КЕ ОУН все ж вдалося певним чином призупинити масові організаційно-технічні ліквідації, тотальне розбиття провідних кадрів на Рідних Землях, компроментацію іміджу ОУН та здеконспірацію оунівської мережі, що дозволило націоналістам активно впливати на хід подій в Карпатській Україні, яка після короткотривалого існування впала, а також активізувати свою діяльність з початком Другої світової війни. Фактично, опинившись осторонь активного організаційного життя в керівництві Організації Українських Націоналістів внаслідок арешту поляками та тиску на нього з боку окремих новітніх лідерів з Краю, Лев Ребет, думаю, все ж таки не безоглядно після звільнення з в'язниці став на бік Степана Бандери у його конфлікті з Проводом Українських Націоналістів та більшістю закордонних кадрів ОУН. За деякими даними (зокрема, Дарії Цісик, тодішньої нареченої і пізнішої дружини Ребета), Лев Ребет виказав дуже багато намагань для компромісового полагодження справи, незважаючи на закиди крайовиків у тому, що ніби є ставленником ПУНу, отже цим та чужими (зокрема, польськими) аґентурними інтересами і продиктована його недостатня "революційність". Однак, потрібно було вичерпати усі можливості і засоби для збереження єдності Організації і нормалізації відносин в її рядах та керівництві. Концепція ж повного і безоглядного розриву між двома потужними і реальними гілками Організації - закордонною і крайовою - була, думається, для Ребета не зовсім прийнятною, бо вона надзвичайно шкодила загальній українській визвольній справі.
Тим часом конфлікт в ОУН катастрофічно поглиблювався. 23 травня 1938 року внаслідк атентату большевицького аґента Павла Судоплатова (псевда - "Павлусь", "Валюх", "Норберт", "Яценко", "Вельмуд"), інфільтрованого в структури ПУНу большевицьким НКВС, трагічно загинув в Роттердамі Вождь Українських Націоналістів полковник Євген Коновалець. 12 жовтня 1938 року "Вужчий провід" Українських Націоналістів іменував полк. Андрія Мельника "згідно з волею сл.п. Вождя" Головою Проводу Українських Націоналістів, з того дня "Провід ОУН, УВО і всіх організаційних віток Націоналістичного Руху" переймав полк. Андрій Мельник. З цього часу назрівають додаткові напруження в середині Організації Українських Націоналістів, посилююються додаткові закиди недовіри до окремих членів ПУНу та у справі організаційного архіву, про що мова йшоа вище, в результаті таких обставин полк.А.Мельник був вимушений написати 22 травня 1939 року резигнаційного листа про уступлення його з посади Голови ПУНу. Згодом Андрій Мельник своє ж рішення про резигнацію відкликав. Однак, Лев Ребет в згаданих останніх подіях участі не брав і на їх розвиток вплинути не міг, бо у 1939 році перебував у польській в'язниці.
Повернення з тюрем у вересні-жовтні 1939 року більш радикальних елементів ОУН, головно тих, хто був суджений на Варшавському та Львівському процесах (С.Бандера, М.Лебедь та ін), тільки поглибило двоподіл в Організації. Звільнені з в'язниць кадри ОУН настирливо вимагали усунення із ПУНу таких авторитетів як Омелян Сеник-Грибовський, Ярослав Барановський та Микола Сціборський, а також поглиблення мілітаризації та конспірації сітки ОУН. В той час ОУН ще не була повністю звільнена від колишніх польських провокаторів і конфідентів. На слуху був недавній ексцес в ОУН, коли було виявлено одного з найбільших інформаторів польської контррозвідки, бойовика ОУН Романа Барановського, брата секретаря ПУНу Ярослава Барановського. З боку прибічників полковника Андрія Мельника були підозри і закили щодо співпраці з НКВС майбутнього організаційного референта ОУН(б) Володимира Горбового (псевдо - "Буй"). Усе це підливало масла у вогонь конфлікту.
А тим часом члени ОУН, прибічники революційного крила, активно приступили до вишколу свого членства, так, Рихард (Ріко) Ярий, колишній офіцер австро-угорської армії та УГА, в готелі "Люкс" в словацькому містечку Піщани зібрав для навчання близько 100 націоналістів, пізніше під виглядом законспірованих курсів для спортсменів розпочала свою діяльність спеціальна школа ОУН в Кракові (Закопане, пансіонат "Стамарі"). При вулиці Зеленій, 26 у Кракові активна діяла служба резидента ОУН полк. Романа Сушка. У Кракові в жовтні-листопаді 1939 року перебували також і Лев Ребет, Микола Лебедь, Степан Бандера, Іван Равлик, Ярослав Старух, Микола Климишин, та інші керівники та активісти ОУН. На початок 1940 року у Кракові було зосереджено ядро майбутньої революційної ОУН, всього близько п'ятдесяти осіб, серед яких ще необхідно додати до вищеперелічених також Ярослава Стецька, Дмитра Мирона, Олексу Гасина, Василя Кука, Володимира Тимчія.
Розвал польської держави застав Ребета у тюрмі. Вийшовши з тюрми і не маючи організаційних зв'язків, він перейшов Сян і поселився в Кракові, там у 1940 році й одружився з Дарією з дому Цісик.
Розкол в ОУН був ще й наслідком принципової незгоди поколінь, що випливала об'єктивно із різнородності досвіду цих поколінь та знаходження (в краю чи на еміґрації) центрів, які в той час вони представляли. Такий розкол призвів до роз'єднання, суперечок, взаємних поборювань та ворожнечі, тим самим затьмаривши перспективи української визвольної справи та єдності і спільності дій в краю та на еміграції. На довгий час обидві сторони були позбавлені розсудливості і виваженості у кроках по налагодженню діялогу. Сталося так, що "краєвики" і представники революційного крила бачили те, чого не бачили члени ПУН-у та т.зв. "еміґранти", однак їхнє різнодумство не змусило замислитися обидві сторони над загальноукраїнськими проблемами. Суперечка з ПУН-ом, навіть така болісна, не підштовхнула Революційний Провід до того, щоб наново продумати власну, більш радикальну позицію та узгодити спільні точки дотику. Певні анахістичні елементи та амбітність, які притаманні відносно молодим людям, підштовхували їх на шлях конфронтації і непримиренного спротиву авторитетам.
Л.Ребет наголошував, що "у висліді існували дві ОУН, і, щоб їх відрізнити, названо одних бандерівцями, других мельниківцями, і ця персоналізація причини розколу свідчить дуже некорисно про ОУН взагалі... У нас персональні мотиви були вирішальні в розходженнях, і вони, на жаль, великою мірою далі впливають на політичне групування.
В парі з організаційним завершення двоподілу Надзвичайний Збір 1941 року приніс і нові політичні визначення, які одначе не відрізняли однієї групи ОУН від другої. А саме - в постанови цього збору введено думку про те, що майбутній державний лад буде спиратися на одну сильну політичну організацію, і тільки одиниці були проти цього. Цією постановою в організації взяла офіційно верх тоталітарна тенденція, яку опісля довелося усувати з великми труднощами і яка ще дотепер не викорінена серед частини на еміграції.
Під поглядом організаційним збір 1941 року виконав свою ролю настільки, що напередодні вибуху війни на Сході якось упорядкував, добре чи зле, відносини в організації. Одначе не це, а підготову похідних груп слід уважати найбільшим досягненням ОУН у цей час".
В програмно-політичній ділянці Л.Ребет акцентував особливу увагу на соціально-економічному питанні в платформі націоналістичного руху, яке на певних етапах були подекуди недооцінюване іншими лідерами. Якраз Л.Ребет чи не першим в ОУН, крім М.Сціборського, підкреслював вагомість робітничого питання, і то не лише в теоретично-концепційній, а й практичній площині. Звідси його заходи по скріпленню членами ОУН робітничого товариства "Сила" у Львові, ініціювання і організація страйків серед фільварочних робітників (наприклад, в Бережанщині в 1936 році) і т.д.".
"Зв'язок крайових націоналістів із робітництвом ішов двома лініями, - писав у журналі "Сучасність"(ч.2(230) в лютому 1980 року Олександер Мотиль, - пряме вербування робітників до ОУН та свого роду "інфільтрація" наявних робітничих організацій і рухів... Дійсних робітників - членів ОУН було мало, десь коло 1% всього членства. Відомо одначе, що Микола Лебедь провадив вишкіл з робітниками у Карпатах улітку 1932 року і що Роман Шухевич зорганізував буву групу робітників довкола себе. Подібних прикладів, мабуть, було більше.
В "інфільтрації" робітничих організацій і рухів в основному заслужилися два націоналісти, самі з робітників, Степан Ніклевич і Юліян Петречко. Їх згадують і Лев Ребет, і Петро Мірчук у своїх описах робітничої діяльності ОУН..."
Саме з ініціятиви Ю.Петречка та С.Ніклевича, інструктора Юнацтва ОУН з Дргобиччини, під загальним керівництвом Ребета у вересні 1937 року при робітничому товаристві "Сила" було відкрито перший Український робітничий народний університет. У доповіді під час відкриття цього університету Степан Ніклевич заявив, що "українське робітництво стоїть і завжди стоятиме на позиціях українського націоналізму". Діяльність "Сили" було значно підсилено заходами ОУН і до праці в робітничому середовищі Ребет виділив кількох членів Організації. Товариство придбало для себе нове приміщення, почало видавати власний орган п.н. "Голос басейну", що з цензурних причин друкувався у Львові, але виходив у Бориславі, відповідальним за нього був дрогобицький правник Гладилович. А вже у 1938 році українські робітники у Львові масово стали разом з українськими студентами-революціонерами з ОУН, щоб у вуличних акціях дати відсіч польському націоналістичному шумовинню
Відтак, керована Ребетом КЕ ОУН, другій половині 1930-их років мала певні успіхи в залученні робітників у своє середовище. Однак, важко не погодитись і з Олександером Мотилем, в тому, що "молоді крайовики ще не трактували робітника як такого, себто як людину, належну до до пролетаріяту, але як українця-робітника, а робітники, що вступали до ОУН, були переважно, якщо не виключно, ровесниками самих оунуівців. Як і крайових націоналістів, їх притягали романтика, революційність і ненависть до поляків, а не соціяльлно-економічна програма ОУН. Отже, прикмета "робітництва" робітника в основному не входила в міркування ні ОУН, ні робітника-члена." Тобто, в устроях "націократичних" робітництво ще залишалось складовою частиною, (станом) органічного, авторитарного і тоталітарного національного тіла. Справжні демократичні зміни в націоналістичній ідеології, у тому числі і в ставленні до робітничого питання, відбулися лише в ході конфронтації з окупаційною дійсністю, спочатку в під час дволітнього панування більшовиків в Західній Україні, а згодом і остаточно - під час зустрічі Похідних груп ОУН(б)-ОУН-СД з населенням підрадянської Наддніпрянської України та перемішування прошарків українського населення в ході воєнного часу і були задокументовані на Третьому НВЗ ОУН у серпні 1943 року. Тільки тоді було відкинено корпоративно-тоталітарний багаж 1930-их років в політичній та суспільно-економічній площині.
Анатоль Камінський у своїй книзі "Край еміґрація і міжнародні закуліси" (1982) пише, що "...на думку Ребета у конфлікті важили три основні фактори: брак спілкування, чи, за Мек Люганом, - комунікації - не лише і суто технічному, але загальному розумінні; сутичка двох різних політичних ментальностей, які виросли на фоні двох різних дійсностей - крайової і еміграційної, з урахуванням також певного впливу різниць віку; брак еластичности і тонкости та "парламентарного хисту" в організаційно-процедурній ділянці, який, негуючи компромісним підходом, сприяв лише уштивненню і загостренню поодиноких конфліктних ситуацій і відношень. Це, що Ребет назвав "мисленням військовими категоріями членів ПУНу" мало, без сумніву, відповідний вплив на розвиток усього конфлікту. Але воно ще не вичерпує стосовної проблематики. ОУН, по суті, ніколи не була військовою формацією, незалежно від того, що в неї влилася УВО і що її очолювали колишні офіцери, а на керівних постах переважав офіцерський склад. Це, очевидно, впливало деякою мірою на стиль організаційного діловодства. Але певні військові елементи притаманні і революційній, коспіративній організції (дисципліна, ґієрархічність, наказодавство тощо) і, зрештою, в крайовиків теж не бракувало навіть своєрідного культу військовости. Тому ми радше схильні думати, що цей стиль і спосіб поступовання випливав з глибших джерел, а саме з запозичення і наслідування практик модного тоді на Заході тоталітаризму, який в сполуці з "військовою ментальністю" еміґрантів і "революційністю" крайовиків, давав у висліді такий, а не інший ментальний профіль інтеґрального націоналізму".
Здається, що персонально-організаційні розходження між двома відламами ОУН зайшли тоді так далеко, що потрібно було багато доброї волі, розсудливості, поміркованості та здатності до компромісів з обох сторін конфлікту, що ту ситуацію поладнати. Був також брак політичної виробленості, поступливості, далекозорості та передбачливості. Лев Ребет, думаю, не був у центрі тієї тотальної недовіри, ґіпотетичної аґентурності та обопільних підозрінь, що межували з цілковитою нервозністю у взаємовідносинах між провідними членами та у ділянці організаційної діяльності ОУН. Він схилявся до збереження інституційного авторитету ПУНу поряд з впорядкуванням справ серед членів Проводу шляхом оновлення його складу та впровадження реформ у організаційно-правовій ланці Організації на принципах демократизму, лояльності та шукання компромісів. Необхідно було також перенести центр ваги в діяльності ОУН з еміґрації на Рідні Землі та активізувати її працю у пляні розгортання, розширення та вдосконалення сітки ОУН в Краю, кадрового поповнення членської мережі та рішучого оновлення форм і методів роботи в умовах большевицької окупації Галичини.
Торкаючись природи ОУН та конфліктних ситуацій в ній наприкінці 1930-их - початку 1940-их років проф.Василь Маркусь писав, що "нема єдиного незмінного поняття і політичного явища ОУН за весь час історії; є лише його варіянти, іноді досить відмінні. Вже з самого початку було "крайова" ОУН, складена з молодшого покоління, наставленого на безпосереднішу революційну дію і критичного до "еміґраційної ОУН". Остання, складена з дещо старших кадрів, дивилася на революцію з іншої, більше політичної перспективи, аніж "крайовики". Здається, між тими й тими об'єднавчим чинником було особа полковника Коновальця, що й усувало якийсь час небезпеку розколу між двома варіянтами.
Дві течії визначилися ще сильніше після розламу в 1940-41 рр. як паралельні ОУН: бандерівці продовжували крайову, радикальнішу лінію, а мельниківці - поміркованішу, доктринерську. В лоні бандерівців зарисувалися згодом два крила - прогресивне і радикально-донцовське...
Дальший розвиток ОУН, зокрема в першому десятиріччі її існування і головним чином на рідних землях, відбувалося під знаком рекрутування нових молодих кадрів. Лише винятково до ОУН включалися нові люди з середньої генерації. Звідсіль, вже від початку існування ОУН були присутніми в ній зародки конфлікту між "крайовиками", людьми в акції, та еміґраційними політиками, згірдливо називаними деким "каварняними революціонерами".
Дійсно, у 1940 році на еміґрації в Організації Українських Націоналістів стався розкол "...на тлі тактичних, психологічних та персональних розбіжностей, що почали наростати вже у 1930-их р.р. Провідні, але молоді за віком члени ОУН, головно ті, які були суджені на Варшавському процесі за вбивство Пєрацького та у Львівському процесі крайової екзекутиви у 1936 р. і в наслідок війни опинилися на волі, уважали себе представниками революційної боротьби і закидали ПУН, що він відірвався від революційної дійсности на Україні... 10.2.1940 бандерівці створили власний Революційний Провід ОУН... Напередодні німецько-совєтської війни ОУН під проводом Бандери зформувала в порозумінні з німецькими військовими колами два військових відділи: "Нахтіґаль"... під проводом сотн. Р.Шухевича... і "Ролянд", під командуванням сотн. Р.Ярого..."- писав у своїй статті доктор права Мирослав Прокоп.
Для організаційної праці, адміністративно-державної та культурно-освітньої діяльності ОУН(б) було зформовано три Похідні групи - Північну (Микола Климишин), Середню (Микола Лемик) і Південну (Зиновій Матла), а також окрему Львівську групу, яка складалася з провідних членів ОУН(б) - майбутніх керівників УДП Ярослава Стецька та Лева Ребета, а також - Ярослава Старуха, Василя Кука, Івана Равлика, Дмитра Яціва, Бориса Вітошинського та інших, всього - близько п'ятнадцяти осіб. До речі, Лев Ребет давав надзвичайно високу оцінку Похідним групам, вважаючи підготовку похідних груп... найбільшим досягненням ОУН у цей час.
Однак, світла і тіні, про які писав Лев Ребет у своїй праці, були не тільки в самій Організації Українських Націоналістів, але й в окремому її Акті від 30 червня 1941 року. В цих справах, на мою думку, добре знався відомий український журналіст і політичний діяч, колишній член Центрального Комітету Українського Національно-Демократичного Об'єднання, довголітній секретар Товариства письменників і журналістів у Львові, а на еміґрації - голова Українського Центрального Допомогового Об'єднання в Австрії і член редакції часопису "Свобода" Іван Рудницький (псевдо - Іван Кедрин). Запідозрити цього автора у необ'єктивності надзвичайно важко, якщо не сказати - неможливо, бо він, власне, ніколи не був націоналістом, членом жодного відламу ОУН чи його симпатиком.
У своїх листах з Америки до газети "Новий шлях" у грудні 1982 року Іван Кедрин писав, що "дехто заперечує взагалі будь-яку вартість, будь-яке значення Актові 30 червня 1941 року. Це недобре і несправедливо. Коли в часах Другої світової війни і несамовито жорстокого німецького окупаційного режиму знайшовся гурт українських людей, які голосно заговорили про українську державність, то це було явище абсолютно позитивне. Воно свідчило про живучість ідеї української державности, ідеї, яка було зпавершенням довгого процесу назрівання української політичної думки. Тому з погляду вірности ідеалові українського державництва, Акт з 30 червня 1941 року треба визнати подією позитивною, конструктивною і відважною.
Проте поруч і з цим світлом існують і поважні тіні. Найперша з них - відсутність одного авторитетного історичного документу...".
Слід додати ще й те, що Акт з 30 червня 1941 року був підготовлений і виконаний конспіративно однією партією - Організацією Українських Націоналістів, навіть без відому інших контраґентів цієї ОУН зі складу заснованого 22 червня 1941 року у Кракові Українського Національного Комітету (націоналістичні ініціятори - В.Горбовий, В.Янев, Я.Рак, М.Богун), а також представників УНДО, Союзу гетьманців-державників та Фронту Національної Єдності, які були представлені на установчих зборах УНК.
І все таки, - Акт з 30 червня 1941 року був своєрідним виявом державницького патріотизму, не зважачи на багато "але". Проф. Д-р Лев Ребет констатував , що "виключну відповідальність організації за проголошення самостійности, може, занадто і непотрібно зазначено самою формою проголошення: декрет (до речі, тоді й пізніше неприсутнього в Україні тодішнього провідника ОУН Ст.Бандери) не був щасливою формою проголошення відновлення самостійности, врахувавши, що за самостійністю стояв весь український народ і що присутні під час цього акту громадяни беззастережно підтримали б ідею самостійности і без цього декрету. Носієм бо державної волі не є якась політична організація, а вже зовсім не її голова, а весь народ, і з цього погляду форма проголошення, яке підтримав, коли йдеться про суть, весь український загал звільненої від совєтських військ України, була невідповідна"
Тут доречно нагадати, що Акт 30 червня 1941 року був підтриманий значною частиною населення Західної України. На зборах громадян, які проводились за ініціативою ОУН(б), створювались низові органи української адміністрації. ОУН тим часом всюди відновлювала свою організаційну мережу. Відповідальний за державну безпеку в УДП, а пізніше - урядуючий Провідник ОУН(б)-ОУН СД (1941-1943), Микола Лебедь (1910-1998) згадував, що "на багатьох теренах, ще до приходу німців, українці перебрали владу у свої руки. На інших - в найближчому часі після проголошення самостійности, дослівно майже впродовж кількох днів, український народ дав вияв своїх організаційних здібностей і підготови до державного будівництва, перебираючи в цілому своє державне життя у свої руки і випередивши всі плани німців. В дуже короткому часі створено повний адміністративний апарат з обласними, районовими і сільськими центрами, зорганізовано міліцію, відновлено господарське і кооперативне життя, зліквідовано колгоспи і повернено до приватної власности; наладнано поштовий і телефонний зв"язок та залізничний рух ".
Українці встановили державну адміністрацію на всіх західних українських землях, з Житомирською, Вінницькою і Кам'янець-Подільською областями включно, відбулися "акти проголошення відбудови української держави в містах і селах та маніфестації народу (останній акт проголошення відбувся у місті Василькові - 30 км від Києва)" - підсумовувала Перша конференція ОУН (б) у вересні 1941 року.
Цю конференцію провів другий заступник Степана Бандери в ранзі урядуючого Провідника ОУН(б) Микола Лебедь, який перебрав на себе Провід ОУН(б). На той час німцями вже були заарештовані Степан Бандера, Ярослав Стецько, Лев Ребет, Володимир Стахів, Роман Ільницький та інші. Пропозиції німців про відкликання (уневажнення) Акту 30 червня 1941 року провідниками ОУН(б) були відкинуті.
Відповідаючи на вимоги німецьких чинників про припинення від імени ОУН будь-якої партійно- політичної пропаґанди, про обмеження дій Організації до загально-українських пропаґандивиних гасел, та розв'язання УДП, як передумови до початку майбутніх переговорів з українського питання, у своєму листі до райхміністра Альфреда Розенберга від 14 серпня 1941 року тодішній Провідник ОУН(б) Степан Бандера писав, що "...домагання ліквідувати Українське Державне Правління має як для українства, так і для українсько-німецьких відносин і, на нашу думку, для дальшого розвитку політики нових порядків для Східної Европи - далекосяжне значення.
Не можна зводити це домагання до коротких "так чи ні" відповідей, але конечно потрібно розглядати його у зв'язку з нероздільно зв'язаними з ним чинниками ...".
"Ясно, що ніяких того роду вимог ОУН прийняти не могла. Різниця у поглядах на урядових верхах німецької армії і партії щодо метод ліквідації українського спротиву продовжувались. Ми відкидали всякі німецькі вимоги. Я радив Степанові Бандері залишати Берлін і - не чекаючи арештування - втекти в Україні. Вистачає, арґументував я, мене з одного боку УДП як відповідального за комплекс державний, а справою ОУН є тепер продовжувати під проводом реорганізованого УДП боротьбу на два фронти. Бандера вагався, не бажаючи тим стягнути репресії на актив, який розконспірувався і тепер повільним темпом знов переключався у підпілля, а декому було це взагалі неможливе, зокрема тим, які прямо заанґажувалися в державне будівництво....", - стверджував пізніше Голова УДП Ярослав Стецько.
До речі, Ярослав Стецько, прем'єр УДП, який у повоєнні роки на еміґрації посідав чільне становище в Закордонних Частинах ОУН, досить високо оцінював професійні та організаційні здібності Ребета, під час довоєнного кофлікту в ОУН та коли той працював на посту заступника Голови УДП. Звернімося до висловлювань та характеристик Стецька: "...При цьому треба пам'ятати, що одною з найважливіших причин відсепарування націоналістів-революціонерів ід потенційних мельниківців був якраз аподиктичний, надто пронімецький курс ПУН під головуванням полк.Андрія Мельника, що різко поборювали "краєвики" у той час - крім мене - Роман Шухевич,.. Опис Тюшка,... Дмитро Мирон,.. Степан Бандера і Микола Лебедь. Лев Ребет мав рівнож подекуди критичні зауваженя в тому напрямі"... "Ярослав Старух і Лев Ребет разом з провідними членами ОУН Львова та відділом озброєних підпільників" мали "перебрати радіостанцію", "навіть силою! Лев Ребет" мав залишатися "в будинку радіостанції увесвь час, коли Старух не поладає інших даних йому доручень"... Вони обидва й передали по радіо про "проголошення відновлення державности... Вирішний день і вирішна година минула".. "Сондуючі і розвідувальні розмови вели з німецькими чинниками, з Кохом включно - Старух, Ребет, Равлик, Врецьона, Кордюк. Вони підтверджували нашу зальну діягнозу: конфлікт наближається"... "Спроби розмов Лева Ребета з проф.Баєром не мали теж ніякого успіху, поза постійним вказуванням німцям, що не тільки ми, але передусім вони програють війну. Ребет, як кожен із нас, ставив це ясно при кожній нагоді". "У випадку його (Стецька) ув'язнення має Лев Ребет перебрати становище голови Уряду і вести з підпілля дальшу боротьбу в імені Уряду". "УДП не перйшло в підпілля не тільки через арештування Ребета у вересні 1941р., але також тому, що ця концепція не відповідала Лебедеві вже в той час через деякі непорозуміння, які існували поміж ними обидвома. Ребет був політично сильніший і для державного типу роботи безсумнівно більш відповідний...".
Після розв'язання УДП ОУН(б) зосередилася на розгортанні революційної антинімецької боротьби. Цьому провідників та чільних діячів Організаціії (яка згодом, після проведення своєї Третьої Конференції, дістала назву ОУН-СД (Самостійників-Державників), що залишились на волі (М.Лебедь, І.Климів, М.Прокоп, М.Арсенич, Д.Мирон, Я.Старух, В.Кук, Д.Маївський та ін.) зобов'язували не тільки німецькі репресії й переслідування українців, а ще й формально - постанови Другого (квітневого 1941 р.) Великого Збору ОУН , в яких, зокрема, зазначалось, що ОУН "продовжуватиме всіма силами революційну боротьбу за визволення українського народу, без огляду на всі територіяльно-політичні зміни, які зайшли б на терені Східної Европи...". Професор міжнародних відносин д-р Анатоль Камінський з цього приводу підкреслював, що саме "...психологічна настанова на власні сили ще на еміґрації, допомогла ОУН дуже швидко переставитися на антинімецький фронт з їхнім приходом на українські землі...".
Відомий український вчений-правник проф. Лев Окіншевич зазначав, що "проголошення української державности у червні 1941 року у Львові групою українських націоналістів-революціонерів було вже тільки демонстрацією волі до державної незалежности", але на думку авторитетного українського дослідника і громадсько-політичного діяча Лева Шанковського все ж "Акт 30 червня стимулював цю боротьбу за українську державність, яка завершилась була організаційно створенням УГВР (О.П. - Української Головної Визвольної Ради, липень 1944) на три роки пізніше".
Підсумовуючи свою діяльність на посаді другого заступника УДП та вияснюючи становище Організації Українських Націоналістів перед виходом її членів, що уникли арешту, в підпілля у вересні 1941 року, Лев Ребет підкреслював, що "після спаралізування діяльности уряду провідні члени ОУН вирішили на окремій ширшій нараді підготуватися до переходу в підпілля у випадку дальшого неприхильного ставлення органів німецької влади. Одначе з свого боку організація не прагнула до дальшого загострення відносин, полишаючи німецькому урядові відповідальність за долю дальших українсько-німецьких взаємин. А був це час, коли гестапо ще не гуляло по Україні, коли заарештовані члени підпілля на Сході були тільки відсилані на захід, коли вся підлість плянів Гітлера ще не була відома...
Пр цьому стані речей ведення справ уряду впало на мої плечі як заступника голови. Всі члени уряду, що були рівночасно членами ОУН, не перебували у Львові, виконуючи в терені організаційну роботу і потроху ховаючись від можливої, але небажаної зустрічі з гестапом. Доводилося самому вирішувати, як формально поставити справу уряду після того, як стало відомим неґативне ставлення до нього німецької влади...
Щоб орієнтуватися в настроях членів уряду, я зважився, йдучи за порадою члена тимчасовго уряду, інж. Ольхового, скликати формальне засідання тимчасового уряду, на якому мала б бути обговорена справа дальшого існування уряду...
Вся ситуація показує, що якби ОУН не взяла на себе тягар повної відповідальности за самостійницьку політику того часу, дедве чи знайшовся хтонебудь, що зважився б взяти на свої плечі наслідки опору німецьким вимогам...
Масовий удар по організації прийшов аж 15 вересня, тобто після того, як Київ упав у німецькі руки, і нацистський уряд зважився явно потрактувати Україну як німецьку колонію. Тод був заарештований і автор цих рядків, і справа підпільного уряду так і не була тоді переведена в життя".
Таким чином, Лев Ребет в час конфронтації з новим окупантом України - німецьким націонал-соціялізмом належав до тієї групи українських націоналістичних провідників, що бажали доконаними фактами змусити противника шанувати українські інтереси, і став одним із організаторів Акту 30 червня 1941 року і керівників Українського Державного Правління, прийнявши пост заступника голови цього Правління Ярослава Стецька. Згодом, після арешту Стецька, він перебрав біжучі функції, зв'язані з УДП, і залишився на цьому становищі до 14 вересня 1941 року, коли його арештувало ґестапо і вивезло спочатку до тюрми Монтелюпіх у Кракові, а опісля - до концентраційного табору в Авшвіці. Як і у випадку його товаришів, участь у роботі УДП і відвага коштували йому арешту і трирічного ув'язнення в концентраційному таборі. Це вже було третє ув'язнення в політично-революційній кар'єрі тридцятирічного Лева Ребета.
Василь Маркусь говорив на могилою Лева Ребета, що "кілька років йому судилося просидіти за дротами, а не бути у вирі тих подій, що відбувалися в окупованій Україні, де Організація і весь революційно-визвольний рух складали вже у всеукраїнському масштабі іспит своєї відданості життєвим інтересам нації".
Завдяки дипломатичному хисту та певним реверансам у бік німецької влади з боку провідного члена ОУН на Українських Землях, віце-президента УГВР о.Івана Гриньоха та скерування німецької СД на фальшиву стежку вдалося спочатку добитися звільнення німцями українських політв'язнів у Львові, Золочеві та Тернополі, а згодом, у вересні-листопаді 1944 року, - провести надзвичайно вдалу акцію по визволенню керівників та членів ОУН, арештованих у вересні-жовтні 1941 року та в пізніший час. Тоді на волю вийшли Лев Ребет, Степан Бандера, полк. Андрій Мельник, Ярослав Стецько, Степан Ленкавський, Зиновій Матла та інші провідники. Всього зусиллями о.Івана Гриньоха та його близьких співробітників було випущено німцями на волю близько 300 членів ОУН обох відламів, деякі з них, після незначної затримки німцями в околиці Берліну, були переправлені за сприяння закордонної боївки ОУН на Українських Землях до Словаччини.
Відтак, невдовзі перед закінченням війни Лева Ребета звільнили, і він з невеликою групою інших політичних в'язнів дістався до Братіслави, де вперше побачив свого трирічного сина Андрійка. Кінець Другої світової війни застав його в Відні, звідки після переборення всіляких небезпек і труднощів дістався до Мюнхену. Власне, вже у Відні він брав активну участь в організаційній праці і згодом перебрав пост Голови головного суду ОУН.
На еміґрації по 1945 році Левові Ребету не був чужий досвід і здобутки революційно-визвольної боротьби воєнних років; він зрозумів і прийняв висліди еволюції визвольного руху в ці роки жорстокої зустрічі двох тоталітаризмів, з одного боку, і висліди зустрічі організованого українського націоналізму з українським материком і підсовєтськими масами з другого. "Цю велику лекцію нашого руху він глибоко засвоїв, намагався конфронтувати з нею нову українську дійсність та проблеми в середині організації і, наскільки міг, реалізував її в практичній роботі. На еміґрації посідав він різні пости: спочатку члена Закордонного Центру, а потім коротко - головного судді Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів. Згодом у зв'язку з внутрішніми ускладненнями в ЗЧ ОУН належав до тієї групи провідних її членів, що безпосередньо підлягали краєвому проводові ОУН і були наставлені критично до існуючої системи в закордонній організації..." - писав доктор Василь Маркусь у 1957 році.
Мені не хотілось б детально переказувати історії творення опозиції в ЗЧ ОУН у другій половині 1940-их років, цікавішою, як на мене, є сама проблематика протиріч та конфлікту, як також роль і позиція Лева Ребета, однієї з центральних фігур в цьому конфлікті. Насамперед, і це є чи не найголовнішим, - колишній в'язень німецьких концентраційних таборів Лев Ребет, який був понад три роки відірваним від активної національно-визвольної боротьби в Краю, з самого початку став на бік крайових позицій, ставши їх принциповим захисником. Разом з тим він намагався полагодити ситуацію з позицій доброї волі, правопорядку, організаційної єдності і колеґіальності в ЗЧ ОУН, абстраґуючись від особистих симпатій і антипатій та непотрібних гострих полемік і пересправ.
У своєму листі до відома членів Закордонного Центру ОУН від 20 грудня 1946 року Лев Ребет писав, що "репресійними потягненнями супроти нього частина еміґраційного Проводу ОУН рішилася адміністраційно-репресійними заходами зліквідувати різницю думки про політичні прийоми Організації у внутрішніх справах. Різниця та зарисувалася вже при перших стрічах членів, що перебували в концтаборах і тому були ізольовані від дій Організації в часі війни на рідних землях, з членами, що з мандату Проводу виїхали за кордон для політичної роботи... В часі минулої війни організаційні кадри, користаючи з досвіду, набутого в широкому розгорненні роботи, рішилися на зміну цілого ряду ідеологічно-політичних прийомів, зафіксованих ІІ Надзвичайним Збором, що відбувся в 41-му році. До основних змін належать: а) зміна побудови Проводу Організації і б) переставлення Організації з монопартійних тенденцій на давню понадпартійну позицію.
До а): В тягу зусильної боротьби у минулій війні з многранною проблематикою показалося доцільним розложити відповідальність за роботу Організації на цілий провід, що колегіяльно має вирішувати всі справи. Тому ІІІ Надзвичайний Збір покликав на місце одного провідника Бюра Проводу в числі трьох людей, які разом з покликаним ними Проводом відповідають колегіяльно перед В.Збором за діяльність Організації. Така ж практика в діяльності Проводу від того часу: всі справи вирішувано більшістю голосів членів Проводу.
До б): Другою основною мірою, яку перейшла Організація, - це покинення монопартійних тенденцій у відношенні до українського загалу, і навпаки, - намагання творити коаліцію всіх елементів, що готові брати участь, або дати піддержку визвольній боротьбі. Це проявилося у творенні організаціними кадрами УПА не на партійних засадах, лиш на основі понадпартійности. УПА побудовано не як партійну, але як національну збройну силу. Йдучи за тими тенденціями, що опісля УПА заініціювала при повній піддержці Організації створення УГВР Секретаріяту для завершення існуючої понадпартійности національної боротьби в одному репрезентаційному і унапрямлюючому державному органі.
Ті дві новини в еволюції Організації підписаний вповні піддержав на Віденській Конференції (весна 1945), на якій члени Проводу Організації, делеговані для праці за кордоном, зложили свої мандати до диспозиції Закордонного Центру, зложеного з них і з ними кооптованих провідних членів, що в той час були звільнені з тюрем... Крім питання провідництва і колегіяльности, спірним було іще питання концепції УГВР взагалі... Накладання рук адміністраційних чинників Організації за кордоном на УГВР відбувається в часі, коли внаслідок силового відношення Організація через своїх членів має і так забезпечений вплив на дію УГВР. Таке політично хибне і противне краєвій постановці трактування УГВР як надбудови Організації і намагання персонально підпорядкувати Проводові ЗЧ ОУН її органи за кордоном, викликувало у підписаного поважні і основні застереження, як ознаки впертого реакціонізму...
Виявилося, що цілий ряд провідних членів, у тому числі члени Проводу Організації, що на доручення виїхали за кордон, були сліжені СБ й іншими членами Організації з доручення деяких провідних осіб, що стояли на чолі організаційних апаратів. Підсилано провокаторів, організовано сексотів, обсервовано мешкання і явні розмови в публічних місцях і т.д. все те було організоване під кнутом розправи з особами, які були критично наставлені до прийомів, що йшли врозріз з краєвою постановкою, і те своє критичне становище явно заявляли, річево мотивуючи його в кожному випадку...
Тим самим адміністрація Організації взялася до ліквідації проблеми поліційними засобами. У висліді того, на підставі неправдивих і перебільшених доносів, на підставі підозрінь, основаних на тих доносах, повстало у деяких кругах закордонного проводу безпідставне переконання, що пригтовляється якийсь заговір, на чолі якого стоїть підписаний...". Цитовані мною вище фраґменти листа Головного Судді ЗЧ ОУН Лева Ребета якнайкраще відображають дійсний стан справ у Закордонних Частинах ОУН і вказують на справжні причини конфлікту.
Будучи вже кооптованим до складу Закордонного Представництва УГВР та ставши Головою референтів ЗП УГВР у 1950 році, Лев Ребет стає одним із авторів "Звернення ЗП УГВР до українських політичних середовищ і всього українського громадянства закордоном" від липня 1950 року, в якому, зокрема, зазначалось, що "диференціяція українського життя на суспільно-громадському та політичному відтинках не була б шкідливою, якщо вона була випливом здорових процесів в демократичному суспільстві, що шукає для себе різних форм праці та росту, при умові, що існують основні принципи, які захищають всі індивідуально та збірно, при умові, що не паралізуватиметься будь-якої акції на фронті української визвольної боротьби...
Всілякі монопольні тенденції будь-якого середовища, чи групи людей, в сучасному внутрішньо-політичному житті на еміґрації та в проєкції побудови української держави засуджуються як шкідливі для успішности національно-визвольної боротьби... З належного розуміння демократичних засад в державному будівництві мусить випливати толерантність до людини інших політичних переконань... З такого розуміння демократичних засад і застосування їх у практичному житті випливає змагання між різними політичними середовищами за правильність і переконливість тої чи тої програмової постановки, того чи того світогляду, того чи того суспільного ладу - виключаючи всі тенденції, що заперечують самі основи демократичного устрою. Українські збройні сили - тобто сучасна повстанча сила, УПА, а в майбутньому українське військо - будуються на загальнонаціональних, понадпартійних принципах".
20 лютого 1954 року було покликано до житя Політичну Раду ЗЧ ОУН, до складу якої увійшли - пані: Козак Ірина і Ребет Дарія, панове: Бутковський Іван, о.Гриньох Іван, Ільницький Роман, Камінський Анатоль, Кордюк Богдан, Марцюк Зиновій, Підгайний Богдан, Прокоп Мирослав, Ріпецький Модест, Стахів Володимир, дещо пізніше - Маркусь Василь. На Голову Політичної Ради покликано д-ра Богдана Кордюка. Політична Рада мала опрацьовувати, пропонувати й висловлювати свою опінію про важливіші питання політики ОУН за кордоном, а також підготувати й провести Конференцію ЗЧ ОУН, де розглянути ідейно-програмові, організаційні та концептуальні питання діяльності ОУН на чужині.
З-поміж інших перших документів Політичної Ради ЗЧ ОУН означимо проголошення 21 квітня 1954 року Становища Політичної Ради до Української Національної Ради, в якому, зокрема, наголошувалась, що "леґітимність традицій Української Народної Республіки зберігають, в розумінні ЗЧ ОУН, всі ті українські політичні чинники (сили), які борються за відновлення української держави; на цю легітимність не може мати монопольного права якась одна група людей або партій... Остаточне оформленя державної влади в Україні може наступити за відповідних умов шляхом скликання демократичним способом Українських Установчих Зборів та покликання ними законодатних, судових та виконавчих найвищих органів суверенної влади - в першу чергу з тих сил, які виявляють себе в боротьбі за українську самостійну державу на українських землях". Подібні Становища ПР ЗЧ ОУН проголосила до Антибольшевицького Блоку Народів та до Американського Комітету боротьби з большевизмом. Коло витоків усіх цих важливих концептуальних документів був доктор Лев Ребет.
Відтак, опинившись біля керма значної частини закордонного членства ОУН Ребет вважав основним завданням української політичної еміґрації мобілізацію всіх українських політичних сил для боротьби за відновлення української держави та задля створення єдиного організованого політичного фронту української еміґрації, що мав би авторитет у своїх і був би всіма умандатованим речником української волі перед чужинцями. Потрібно було також протиставитись в умовах психологічної або простіше - "холодної війни" спробам послаблення самостійницьких прагнень українства, творення спільного з росіянами визвольного центру та ін.
Події середини 1950-их років в середовищі української еміґрації, особливо на теренах повоєнної західної частини Німеччини і, зорема, у Мюнхені з-під впливу Закордонних Частин ОУН у 1953 році було виведено місячник "Український самостійник", головні ролі в якому відігравали Лев Ребет, Анатоль Камінський та Модест Ріпецький (псевдо - "Горислав"). Раніше, в 1950 році, було засновано газету "Сучасна Україна", яка перебувала під впливами демократичної частини ЗЧ ОУН, популярно - ОУН "двійки".
Участь Лева Ребета в започаткуванні діяльності Колегії Уповноважених для полагодження конфлікту в ЗЧ ОУН мала для нього величезне значення. З одного боку, він отримав перше визнання як лідер значної частини у націоналітичному середовищі на чужині, і якщо на цей рахунок у його недоброзичлівців та опонентів були хоч якісь сумніви, то тепер вони назавжди були розвіяні, з іншої - участь у спробах остаточного поладнання конфлікту допомогли Ребетові встановити важливі для нього зв'язки з іншими середовищами української еміґрації, серед яких на перше місце слід поставити початок співпраці з Українською Національною Радою та її виконними органами. Були помітними і кроки у бік іншого відламу ОУН - з-під стягу полк.Андрія Мельника (псевдо - "Євген") (1890-1964) та фракції УРДП.
Слід сказати, що й однодумці Ребета були максимально згуртованими, усі разом, спільними зусиллями, вони створили якісно нову політичну організацію націоналістів на чужині та розбудували її клітини по усьому вільному світові, майжуе в усіх країнах поселення українців. В свою чергу, це допомогло Леву Ребетові стати до числа осіб, що складали новітню українську політичну еліту в екзилі.
У своєму слові, як Уповноважений Проводом ОУН в Україні Лев Ребет на делеґатській Конференції ЗЧ ОУН у грудні 1955 року наголошував, що "проминуло десять літ від закінчення останньої війни, війни, що так трагічно не сповнила наших сподівань, і стільки ж емігрантських літ ми маємо за собою без наявного вигляду на те, що найближчі роки принесуть зміну в положення нашої дорогої Батьківщини. Добо коекзистенції може тільки закрітипити статус України, що, бувши формально-правно як член Об'єднаних Націй майже суверенною, находиться водночас в положенні жостоко експлуатованої під поглядом людським, культурним, господарським і політичним.
З ругого боку пройдене десятиліття нашої еміґрації не дуже нас підбадьорює. Брак наявних зовнішньополітичних успіхів з одного боку, з другого боку існуюче розбиття серед нас не дуже заохочує до політичної роботи. Нам же до того доводиться оформлюватися в третій на еміґрації відлам ОУН і вже цей факт багато кого настроює песимістично. Чи має наша робота якийсь змисл, виправдання, песпективи?
Ці питання зовісм виправдано хвилюють ум кожного чесного і відповідального націоналіста. Але ми можемо з чистим сумлінням сказати, що перед нами - перед членами Організації, які є солідарні і підпорядковані ОУН в Батьківщині - стоїть обов'язок, від якого ніяк не можна ухилитися, іменно обов'язок репрезентувати високі ідеї ОУН, ідеї за здійснення яких полягло стільки наших дорогих друзів".
До завдань членів ОУН на еміґрації Ребет відносив, зокрема, відмежування від позерства і блефу, показ перед українською суспільністю на чужині того, що Організація це не спілка кар'єристів, спекулянтів і авантюрників, а організація, сповнена моральної відповідальності за дорого окуплену, славну традицію боротьби одного покоління за найкращі ідеали людства - змагання до волі, до вільного розвитку, до щастя мирної, творчої праці старої европейської нації в рамках української незалежної держави.
Лев Ребет завжди займав приниципове становище у визначенні пріорітетів по лінії Край-Еміґрація, він заперечував тезу, що еміґрація є "сіллю українського народу" і його останньою надією на визволення, проте поважно оцінював її можливості у житті поневоленої нації. У зв'язку з цим він завжди окреслював позитивні розв'язки та визначав завдання у цілій низці питань визвольної боротьби та консолідації сил на еміґрації та нав'язуванні тісніших зв'язків з Краєм.
Не можна сказати, шо серед націоналістів не було проявів смутку і безнадійності, коли доводилося зазнавати вибухи несподіваної ненависті та злоби з боку інакодумців, однак не вмирала віра в демократичну сутність української людини, в її ідейність та жертовність та готовність до посвяти та любов до Рідного Краю.
Лев Ребет писав, що "ненависть до свого, до українця - це явище противне ідеї націоналізму, ідеї національної спільноти, кровного братерства і ми її відкидаємо та будемо поборювати як кукіль, посіяний і плеканий безвідповідальними людьми, і ми знаємо, що він зникне, як бур'ян із плеканого проля.
Ми можемо різнитися симпатіями, тенденціями, груповими уподобаннями, однак ми творимо як нація єдність, коли йдеться про найважливіше, найсуттєвіше, й ОУН підтримує та буде підтримувати всіх, хто теж до цього змагає. Бо ми віримо і знаємо, що у вирішальний час різниці і непорозуміння зникнуть, що у боротьбі за нашу Правду очистяться наші серця, що брат пізнає брата і ми дружньо будемо поборювати - не взаємно себе - а справжнього ворога, щоб ми як нація зажили у вільному колі народів, як добрі сусіди".
Саме тоді Ребет заново відкривав для себе політичну діяльність як область діяльності людського духу, не обмежену стереотипами. Він навчився бачити в політичній діяльності не тільки як спосіб самореалізації тієї чи іншої політичної організації, а найбільше - як особливу і важливу сферу активності та метод збереження генетичних коренів нації і формування національної самосвідомості на чужині. Тим самим він починав випрацьовувати у себе політичний професіоналізм, який вимагав від нього не тільки наявність рис політичного лідера, а й володіння набором засобів, стратегії і тактики політичної діяльності. В новому амплуа він звикав по-новому дивитися на загальні завдання і цілі такої діяльности, враховувати потреби визвольної боротьби на Рідних Землях та української суспільності в діяспорі. До нього прийшло усвідомлення того, що він - лідер нового українського націоналістичного руху - ОУН за кордоном, науковець, правник і що боротьба за створення нового політичного клімату в середовищі української еміграції та допомога Краю повинна стати керівним принципом його діяльності.
Такий погляд на речі ставив перед Ребетом цілий ряд загальних і конкретних питань, які вимагали не просто інтенсивних наукових розвідок, досліджень, аналізу політичних явищ, традицій і канонів минулого і тенденцій майбутнього. Він розумів, що без цього є немислимим створення модерної політичної організації українців на чужині.
...З 12 жовтня 1957 року пройшло рівно два роки й три дні від дати підступного вбивства аґентом КҐБ Сташинським Лева Ребета до того часу, коли було цим же катом у приблизно такий же спосіб - із пістолета, зарядженого ціяністим калієм - вбито 15 жовтня 1959 року у Мюнхені Степана Бандеру...
У своїх зізнаннях щодо замордування професора д-ра Лева Ребета, Голови Політичної Ради ОУН(з) другого та третього дня на процесі в Карльсруґе 9-10 жовтня 1962 року агент КГБ Богдан Сташинський (діяв під прізвищами - Зіфрід Дреґер, Йозеф Лєман, Ганс Йоахім Будайт, Ковальський) повідомляв високому суду: "...я знав, що Ребет діє головним чином на ідеологічному відтинку. Про нього завжди говорили лише в зв"язку з газетами... він є теоретичним головою українців в екзилі... він не опрацьовував для своєї газети хроніки подій дня, а в першу чергу ідеологічні питання... В першу чергу я мав звернути увагу на місце праці на вулиці Дахауер, а пізніше на місце праці на площі Карла; далі устійнити його дійсну адресу і вияснити, якою дорогою Ребет їздить до праці"... При проводі ОУН "він писав статті ідеологічного змісту"... "
Тут слід наголосити, що причиною смерті д-ра Ребета при лікарському огляді 12 жовтня 1957 року було поставлено як "...імовірно параліч серця. Підпис:д-р Фішер Вальдемар", це підтвердив у суді д-р Вольфганґ Шпанн, який проводив розтин. Отже, спочатку жодних підстав для припущення, що смерть відбулася в наслідок отруєння не було, ніяких поранень скляними скалками на обличчі Ребета лікарі не виявили. Довгий час, аж до зізнань Сташинського спецслужбам у Західному Берліні, на попередньому і судовому слідстві, смерть Ребета вважалась природною.
У своєму повідомленні Ректорові УВУ керівник канцелярії університету писав 15 жовтня 1957 року: "Покійний ніколи не скаржився на серце. Оце, йдучи, як звичайно, до щоденної праці, упав на сходах в коридорі своєї редакції і втратив свідомість. На тому ж поверсі мешкають три лікарі. Негайно були зроблені потрібні уколи, але все вже пізно..."
Пізніше зізнання атентатника, аґента-перебіжчика Сташинського, що він, виконуючи завдання Кремля вбив Ребета і Бандеру, остаточно розставить усе на свої місця, коли він 12 серпня 1961 року втік нелеґальним шляхом до Західного Берліну і зголосився до західних органів. Кажуть, що деякий час він був переслуханий американськими спецслужбами.
У викладі державного обвинувачувача, радника крайового уряду, представника Федеральної Прокуратури д-ра Оберлє це виглядало (в реконструкції) так:
" Побачивши Ребета 12 жовтня (О.П. - 1957 року), коли той коло 10-ої години виходив з трамваю, він ввійшов у будинок число 8 на площі Карла, де знаходилося місце праці Ребета.
Почувши незабаром, що Ребет увійшов у будинок, він відзабезпечив досі заховану у кишені піджака зброю і поволі пішов по сходах назустріч Ребетові. Безпосередньо перед зустріччю він раптом скерував загорнену в газеті збою в обличчя жертви, яка проходила повз нього, нічого не підозріваючи, і натиснув на спускову пружину, що - як він і знав - в найкоротший час спричинило смерть Ребета. Безпосередньо після цього обвинувачений скористався з ампулки з протиотрутою..."
Мюнхенський щоденник "Зюйддойче Цайтунґ" в числі від 20 литопада 1961 року подава, що свого часу у виясненні причин смері проф.д-ра Лева Ребета заіснувала помилка з боку працівників судово-медичної експертизи. На категоричне запитання редакції згаданої газети в мюнхенській поліції, хто несе вину за помилковий діягноз, пресовий референт поліції, старший судовий радник Карл Пфранк заявив: "Ми не можемо дати ніякого коментаря"...
Із газети "Сучасна Україна"(ч.23(176), 03.11.1957): короткий некролог - "Сенат Українського Вільного Унверситету з глибоким смутком повідомляє науковий світ та українське громадянство, що в суботу, 12 жовтня 1957 р. о 11 годині нежданно відійшов у вічність ПРОФ.Д-Р ЛЕВ РОМАН РЕБЕТ, талановитий український вчений і незамінний діяч на полі української культури. Похорон призначено на середу, 16 жовтня, о 14 год на "Вальдфрідґоф-і" в Мюнхені". Вічна йому пам"ять. Сенат УВУ".
Пізніший процес в Карльсруґе дуже яскраво показав злочинність і перфідію російсько-большевицького центру, і в цьому власне його історичне значення та політичність у найширшому розумінні. Багато злочинів до цього й пізніше оправдано приписувалось Москві та КҐБ, але тоді, так би мовити, було зловлено за руку головного менеджера.
Суд прихилився і взяв до уваги з'ясуванння та арґументи призначеного оборонця Сташинського д-ра Гельмута Зайделя, і Сташинського було засуджено на вісім років тюрми - не як вбивцю, а як знаряддя і помічника вбивника у двох випадках - у випадку вбивства Голови Політичної Ради Організації Українських Націоналістів за кордоном проф.д-ра Лева Ребета та у випадку вбивства керівника Закордонних Частин ОУН Степана Бандери. Справжніми ж вбивцями були ті, що постановили вчинити скритовбивство, доручили і технічно уможливили його. Вони тоді перебували у Кремлі і знаходились поза досяжністю для людської справеливості. "Процес показав, що перед чорним ділом Москви ніхто і ніде не є безпечним, ані держава чи народ, ані одиниця. Не зважаючи на впровадження в СССР після смерти Сталіна ніби нової правовости, вбивства виконуються далі, хіба що з тією різницею, що давніше це була навіть сваволя, а тепер їх чинять на доручення найвищих державних органів. Повна аналоґія, зрештою, до облудної кремлівської деклямації про миролюбство з одночасним плянуванням нових аґресій...", - писав місячник "Український самостійник" у п'ятиріччя смерті Лева Ребета.
У своїй статті до 25-річчя смерті Лева Ребета маґістр Іван Чорній зазначав, що "політичні вбивства, як інструменти боротьби проти українських патріотів, російські більшовики застосовували перед і після вбивства Лева Ребета. Жертвами були: Симон Петлюра, Євген Коновалець, Роман Шухевич, Лев Ребет і Степан Бандера.
Для всіх їх найвищою метою життя була українська самостійна держава, але кожний з них представляв собою в очах Москви своєрідну загрозу для імперії: Симон Петлюра - символізував державу 1918-20 років; Євген Коновалець - як неперевершений військовий і політичний організатор; Ромн Шухевич - безпосередній керівник боротьби УПА; Лев Ребет - теоретик питання нації і держави; Степан Бандера - символ змагань за українську державу.
Вбивали людей, але не могли вбити їхнього духа, вбити ідеї. Жертви з рук ворога викликають незломну волю мобілізувати народ до подальшої наполегливої боротьби за українську самостійну державу...".
