Історичне минуле

Латинська мозаїка: цуме-го − мистецтво виживання стейкхолдерських груп
Владислав Акулов-Муратов, Ольга Будько
25.04.2013, 17:40

The article explores the genesis of Latin America. The research methodology includes the methods of historic psychology, as well as historiographic, philosophic, political, economic, and culturological analysis. This combination of methods allows building an authentic picture and understanding the logic of historic phenomena, intentions and ideas that guided the actions of the participants. Only the complex research allows having an integral picture of the historic and cultural development processes in Latin America, as well as possible ways of its future development.

Key words: Latin America, analysis, economy, politics, culture, complex research.

Alea jacta est − Acheronta movebo: aut Caesar, aut nihil

Латинська Америка − найбільш самобутній регіонів нашої планети, який був і залишається для багатьох terra incognita. Зростаючий інтерес до нього світової спільноти заснований на активному виході держав цього регіону та їх політико-економічних обʼєднань на світову арену як упливових гравців. Світ пильніше вдивляється в культурно-історичне минуле Латинської Америки, щоб побачити її майбутнє та генезис його розвитку. Для цього необхідно скористатися не тільки методами історіографічного, філософського, політичного, економічного, культурологічного аналізу, а й історичної психології, які покажуть справжню картину та логіку історичних подій, інтенцію та сенс дій осіб, які брали у них участь, не підміняючи символи й образи минулого знаками сучасної, особливо масової культури через емоційно забарвлену гіперболізацію, ефектність, феномен неймовірних збігів тощо. Тільки таке комплексне дослідження дає змогу бачити цілісну панораму Латинської Америки, ідентичність якої включає в себе потужний утопічний компонент, давно видалений із колективної уяви європейців.

Ч. 1. Цивілізаційні початки та підсумок культурно-історичного розвитку

Однією з основ нинішнього стану будь-якої держави є її історичне минуле, що ґрунтується на взаємообумовлених соціокультурних і релігійних феноменах. Сучасні держави Латинської Америки − яскраве тому підтвердження. Необхідно ретельно розглянути деякі аспекти цих феноменів і почати слід з їхньої спадщини доколумбової епохи, розбивши її для аналізу на великі кластерні утворення.

У стародавніх майя, як і в усіх ранньокласових суспільствах, релігійні уявлення, будучи переважною формою ідеології, пронизували всі сторони життя. Їхня міфологія зафіксувала оригінальну картину Світу, споріднену з образом Всесвіту ацтеків та інших народів Латинської Америки, що вказує на великі горизонтальні культурно-інформаційні звʼязки того часу в цьому регіоні. Однак розвитку торгівлі, а тому й активної політичної взаємодії між найбільшими американськими цивілізаціями доколумбової епохи так і не відбулося − в індіанців не було універсального транспортного засобу (коня!). Тому в Новому Світі був відсутній один із глобальних чинників розвитку людського суспільства, що зумовив його відставання від Старого Світу в соціально-економічному та науково-технічному планах: де не вигідно торгувати − там не вигідно воювати. Війни в Латинській Америці мали інший характер.

Тому важливо відзначити, що в релігійних уявленнях стародавніх майя ворогуючі групи богів-повелителів небес і владик підземного царства сприймалися як єдине ціле, а над ними з обох боків панували сімейні пари головних божеств. Крім того, люди, які мали різний соціальний статус і померли з різних причин (на війні, від блискавки тощо), потрапляли в різні частини загробного світу або раю під захист певних божественних істот. Більш за все не щастило тим, хто помер звичайною смертю, дома в ліжку, нічого не домігшись за життя. Тому особливий акцент набуло поняття доказової жертви, у томі числі людської, яка спочатку була рідкістю й отримала деяку регулярність тільки в посткласичний період уже під упливом елементів тольтекського світогляду. З утилітарних міркувань для неї, звичайно, використовували полонених, рабів і дітей. Але зрідка хтось добровільно приносив себе в жертву, тоді його плоть поїдалась рештою одноплемінників із великою пошаною. Ця повага до жертви у спадкоємців стародавніх майя збереглася й донині, піддаючись особливій ​​культивації, що історично підтверджується ставленням до народних героїв і асимілятивним сприйняттям канонів християнства.

До часу появи іспанців на землях майя було півтора десятка невеликих держав, що складали союз, вони воювали одна з одною з метою захоплення здобичі та рабів. Майя не знали обробки металів, але за рівнем розвитку культури значно перевершували ацтеків та інка, маючи свою, оригінальну писемність. Тому іспанці, вирішивши провести атаку грубою силою, в лоб, не могли завоювати цю країну півтора століття. Причина − відсутність у майя принципу приватної власності на володіння волею іншої людини. І тільки після десятка експедицій, захоплення столиці ацтеків і завоювань у Центральній Мексиці конквістадори підкорили майя. А деякі інші місцеві індіанські народи, наприклад, араукани, чинили опір іспанцям три століття − і не були до кінця завойовані європейцями!

Нині майя − індіанський народ (від 700 тис. до 1 млн. осіб), який зберіг свою мову та звичаї, живе в Мексиці, Гондурасі, Гватемалі (п-ів Юкатан) і Белізі. Приблизно стільки ж арауканів проживає в Чилі.

Майже два тисячоліття до іспанського завоювання, від предків теотіуканців до мешиків, долина Мехіко була заселена племенами-носіями культури нагуа. Причому кожен прийшлий завойовник переймав від них мову, писемність, релігію, науку, мистецтво, літературу, ремесла та звичаї. Тому і теотіуканська, і тольтекська (теж сягає в глибоке минуле мексиканських культур) космогонії та теогонії позначились на ацтекській версії світобудови, що так і не втратила дух племінної ментальності. Це й визначило долю держави ацтеків і визначає її нині у народів-спадкоємців цієї культури. Ураховуючи геостратегічну роль, яку відіграють ці народи в сучасному світі, варто детальніше розглянути обидві релігійні традиції.

Вершину пантеону древньомексиканських богів теж займала подружня пара прабатьків. Однак присутність у ацтекській Мексиці двох ідей божества зумовила появу в жорстокій тольтекській традиції стародавнього бога заходу Кецалькоатля, який був, швидше, культурним героєм зі складною та неординарною міфологічною біографією, покровителем і вчителем мистецтв та ремесел, духовним пастирем і моральним вождем, символом мудрості та принципом Всесвіту і (!) противником принесення кривавих людських жертв. Приписування йому цих рис було зародковою формою сотеріологічної релігії, яка могла, але так і не встигла розвинутися через прихід іспанців. Dis aliter visum! Однак це (незакінчене) культурно-релігійне явище й заклало основу розколу держави ацтеків, поширення та асиміляцію принципів християнства на всій його території. Воно також знекровлювало індіанців, які систематично відправляли найкращих на пошуки Світлозарного.

У ацтекській традиції місія племінного бога Сонця та війни Уіцилопочтлі полягала в порятунку світу перед обличчям космічної катастрофи. Більшість аспектів життя ацтеків, у томі числі й релігійні жертвопринесення людей (у такій величезній кількості не практикувалося ніде в Латинській Америці), ритмічно повторювалися внаслідок землеробської культури мексиканського плоскогірʼя, мешканці якого важко боролися за своє існування у світі, повністю керованому природними циклами та стихіями. Ацтеки сприймали життя як участь у вічній грі різних сил, що підтримують існування та порядок у Всесвіті. Принцип балансу був основою буття їх цивілізації, тому й велися жорстокі війни з метою захоплення в полон воїнів інших племен, яких призначали для врівноважувальних жертвоприношень. Причому, подекуди ацтеки не щадили навіть власних дітей, чим успішно вирішували проблему зняття соціального напруження, посилюючи трепет одноплемінників перед могутністю богів і культивуючи смиренність підкореного населення, незважаючи на постійні, часто вимушені жертви та втрати.

Таким чином, дві ідеї божества зіткнулися та були протиставлені одна одній, що позначило перехідний період соціального розвитку ацтекської держави. Зрештою це призвело до появи жерців-тлумачів, які прагнули усунути страх і послабити загрозу релігійного фанатизму. Тому таке есхатологічне бачення світу найбільшу цінність надавало ритуальній смерті, що теж породило в ацтекській космогонії існування особливих видів раю, зі своїми богами-покровителями, і душ, що особливо відзначилися та могли повертатися тілесно на землю. Якщо ж померлий нічим не відзначився за життя, то його душа розчинялася в небутті. Це свідчить про те, що релігія ацтекської держави була продуктом її аристократичного прошарку, що пояснює принциповий політичний елітаризм Мексики протягом усієї історії існування. Також це пояснює нинішню кримінальну запеклість на кордоні з США проявом майстерно підживлюваного культу героя, який гине та завжди відроджується.

Остаточним висновком релігійного мислення ацтеків була концепція ілюзорної природи світу й ефемерності життя − "все є сон". Тому їхньою головною турботою було прагнення досягти відчуття міцності свого становища в цьому світі, адже мислення хлібороба є незмінно прагматичним. Підсумком була думка, що мистецтво, його метафори та символи дають змогу знайти Істину й осягнути її в земному житті. Це був шлях "квітів і пісень" − синтез релігії та мистецтва, що посилював сприйняття й уявлення ацтека, повʼязуючи ритм Всесвіту з його психічним життям. А оперування культурними символами впливало на його свідомість так, що вона відчувала невловиме − зупиняла плин часу, надавала сенсу людському існуванню, долала страх перед смертю, даючи ацтеку почуття безсмертя.

Держава ацтеків не мала жорсткої централізації (за цим параметром вона знаходилася десь посередині між унітарною державою інка та конгломератом держав майя) − ацтеки були найсильнішим племенем у цьому союзі. Тому їх завоювання не можна назвати таким у класичному вигляді. У цьому разі іспанцями скористалися інші індіанські племена, які хотіли звільнитися від влади ацтеків: невеликий загін європейців ішов у супроводі значних індіанських військ; місцеві вожді поширювали легенду про те, що йде бог-творець світу Кетцалькоатль тощо. Тому правитель ацтеків, бажаючи утримати свою владу, зустрів конквістадорів мирно, як союзників, визнав себе васалом короля Іспанії та закликав підданих скоритися іспанцям, що було сприйнято ними як зрада, і він був убитий повсталими одноплемінниками. Згодом багато підкорених племен цього союзу стали незалежними від влади ацтеків.

Нині ацтеки − індіанський народ, який зберіг свої культуру, мову та звичаї, проживає в Мексиці, його чисельність − понад 1,2 млн. осіб.

За тридцять років освоєння американського континенту іспанці стали елементом його внутрішньої політики, у якій вони досягли успіхів завдяки грі на внутрішніх чварах і протиріччях серед індіанського населення. Навчені гірким досвідом війни з майя, конквістадори тепер враховували цю особливість місцевої психології в проведенні своїх військово-політичних операцій, тому завоювання Латинської Америки не було чистою експансією Старого Світу: кожен намагався використовувати іншого у своїх цілях − багато індіанських племен самі закликали загарбників для отримання від них певних вигод, і в першу чергу − незалежності (що є слабкістю й сучасних латиноамериканців, готових заради неї шукати союзників на стороні). Тому не дивно, що ті народи, з якими контактували католики-іспанці понад 500 років тому, не тільки не винищені, а й повністю не асимільовані, на відміну від споконвічного населення Північної Америки, що мало справу з поселенцями-протестантами, які не вважали індіанців повноцінними людьми. На більшій частині території Латинської Америки іберійці змогли мирно порозумітися з індіанцями − там постало єдине змішане населення, нащадки якого на нинішній зовнішньополітичній арені зазвичай виступають разом з індіанцями, особливо проти США. Однак у районах, де жорстка політика іспанців призвела до вимирання корінного населення та заміни його африканськими неграми-рабами, суперечності існують досі.

Цивілізація інків, індіанців-землеробів древнього Перу, також мала як панівну віру геліоцентричну релігію. Тому пантеон їхніх божеств знаходився на небесному зводі, де на чолі теж стояла подружня пара, яка, відповідно до вірувань інка, була їх прабатьками. Ця релігія й ідеологія, сприяючи зміцненню моці інка, буквально тримала на собі цю величезну імперію. Однак час соціальних змін настав, і богині Місяця Кильї жертв не приносили.

Необхідно зазначити, що до того часу жрецтво у більшості народів Латинської Америки становило особливу корпорацію з суворою ієрархією та підпорядкуванням, суворою дисципліною − пости, обітниці, самокатування були нормою. Часто основні церковні посади успадковувалися, а найбільш шанованими були пророки, які удостоювалися царських почестей. Імперія інка не була винятком. Вище духовенство також отримувало в довічне володіння свої посади, а Верховного жерця називали "Віщуном". У кожній із десяти великих провінцій, а також на завойованих територіях зводилися храми Інті − бога Сонця, культ якого наполегливо насаджувався державою. Однак нижче духовенство здійснювало обряди, в основному, місцевої народної релігії, тільки час від часу проводячи церемонії божественному Інті. Людських жертвоприношень практично не було.

До основних обовʼязків жерців відносилося сповідання простолюдинів. Це був чудовий метод контролю населення, ураховуючи, що за релігійним уявленням інка допускалося існування гріха, однак вважалося, що грішник може спокутувати його через сповідь (тому й існує, навіть зараз, віра в вимовлене слово, закляття, дану обіцянку). Еліта ж, у тому числі й сам імператор Інка, сповідалася безпосередньо перед Сонцем, що також вказує на елітарність офіційної релігії та незалежність і навіть наявність прав у еліти перед імператором, статус якого, однак, був незаперечним. Грішники, які вчинили тяжкі проступки та втаїли їх на сповіді, після смерті потрапляли в пекло, що розташовувалося в глибині землі. Тих, хто в земному житті не скоював гріхів, після смерті очікував рай, що знаходився поблизу Сонця. Він у інка існував для всіх, хто проявив себе гідно, незалежно від соціального стану (вельможі потрапляли туди автоматично). Пекло ж призначалося виключно для тих, хто поводився погано та не домігся чогось значного за життя. Інка вважали, що потойбічне життя схоже на земне і є тілесним, а не повністю духовним за своєю природою.

Імперія інка не проіснувала й сотню років, але змогла завоювати безліч стародавніх держав Південної Америки і стати найбагатшою та наймогутнішою державою Нового Світу (і це за відсутності писемності!). За розмахом діяльності її можна порівняти з Римською імперією: по всій країні були прокладені дороги; на них рівномірно розташовувалися пости з гінцями; зводилися мости з камʼяними опорами; війни планувалися й готувалися заздалегідь; мародерство не допускалося та каралося смертю; цінності реквізувалися державою; бранці звільнялися, а переможені вожді отримували місце в адміністрації тощо. Проте, на відміну від римської, цивілізація інка стояла на соціалістичному шляху розвитку: торгівля була майже повністю заборонена (за винятком прибережних областей); перерозподіл продуктів і сировини здійснювався централізовано; основним осередком суспільства була сусідська громада, а селяни-общинники були великою частиною населення імперії, що розкинулася з півночі на південь на 4 тис. км, площею 1 млн. км2, із населенням 10 млн. осіб. Однак вона не пережила першої ж громадянської війни, адже імперія інка відрізнялася стабільністю та твердими правилами у спадкуванні влади, а тут на трон Верховного Інки сів самозванець, який почав винищувати представників законної королівської династії!

Розуміючи, що лобове вторгнення в імперію інка рівнозначно власній загибелі, іспанці дуже довго та ретельно готувалися до її захоплення, аналізуючи всю отриману інформацію та враховуючи досвід боротьби з ацтеками і майя. Вторгнення відбувалося за заздалегідь продуманою схемою з Мадрида, причому брали участь у цій грі й самі інка. Іспанці, посприявши смерті батька-імператора, нацькували законного імператора-сина на його зведеного брата та, підтримавши відповідний державний переворот, розвʼязали громадянську війну. А після − стратили самозванця-царевбивцю та посадили на престол наступного законного спадкоємця, виступивши, таким чином, як союзники в боротьбі з узурпатором, чим заслужили підтримку інка, які залишили їх у своїй країні. Поступово, за багато років, іспанці зміцнилися та встановили свою владу над імперією, а більшість інка навчилися з ними уживатися.

На сьогодні нащадки інка − кечуа − є найбільшим із сучасних індіанських народів (понад 15 млн. осіб; інка були одним із племен цього народу). Вони зберегли мову своїх предків, їхню культуру, проживають у Перу, Еквадорі, Болівії, Колумбії, на півночі Чилі та Аргентини.

Завоювання іспанцями державних і племінних утворень індіанців у Латинській Америці мали спільний план, ретельну підготовку та розроблялися одночасно, координувалися з одного штабу та щедро фінансувалися за рахунок Іспанської Корони. Походам передували глибокі систематичні дослідження, що мали методичний і комплексний характер. Успіх у підкоренні індіанських народів базувався на принципі "розділяй і володарюй", тому перемоги здебільшого були наслідком майстерної дипломатії, ніж брязкоту зброї. Іспанці просочувалися в Латинську Америку поступово, спочатку обмежуючись примусом індіанських правителів визнати себе васалами іспанського короля в обмін на підтримку їх влади та незалежності. Ця психологічна особливість культурно-історичного розвитку латиноамериканського регіону активно використовується й сучасними світовими гравцями: Китай та Іран, закріплюючи свою присутність у Південній Америці, гарантують певну безпеку країнам Боліваріанського альянсу, виділяючи Венесуелу, як і Бразилію, першими серед рівних, абсолютизуючи їх майбутній конфлікт.

Європейці використовували привітність і гостинність індіанців для завдавання їм ударів у спину. Але індіанська еліта знала правду про істинні наміри завойовників, проте, розраховуючи використовувати їх у власних цілях, керувалася тільки місницькими інтересами. Тому вона й програла, не маючи політичного досвіду Старого Світу та перебуваючи на нижчому щаблі соціального розвитку. Вторгнення іспанців стало початком війни двох цивілізаційних підходів − індіанського та європейського. Причому ця війна, у різних формах, триває досі. Вона − одна з причин нинішнього спалаху політичної активності Латинської Америки з її різкою спрямованістю проти США та Західної Європи, з полівішанням поглядів населення та гасел правлячих еліт, із появою численних радикальних угруповань, що існують на основі різних індіанських племен і контролюють значну частину її території, з пошуком нових політичних і економічних союзників, які гарантують їй незалежність і безпеку.

На сьогодні більшість латиноамериканців говорять іспанською або португальською мовами та є носіями різних підсистем і елементів цих культур. Тому вони мають схожий менталітет і звичаї, а їхні країни − приблизно однаковий рівень культурного та соціально-економічного розвитку. У процесі своєї еволюції латиноамериканці були змушені взяти за основу принципи світського та релігійного європейського світогляду та змогли зберегти лише незначну частину досягнень індійських цивілізацій. У результаті зʼявилися типові тільки для Латинської Америки звички та традиції. І вона, відбрунькувавшись від європейської спадщини, нині розвивається самостійно, закріплюючи власну автентичність.

Політичний елітаризм, яскраво виражений у переворотах і путчах, можна вважати візитівкою Латинської Америки. За їх кількістю з Чилі, Гондурасом, Нікарагуа, Аргентиною, Колумбією, Бразилією не може змагатися жоден регіон світу. Латиноамериканці часто живуть не розумом, а емоціями, тому кількість одіозних диктаторів тут разюче велика: президентом у Латинській Америці стає не той, хто пропонує кращу програму управління державою, а людина, здатна максимально "завести" натовп. Колишніх правителів здебільшого страчували привселюдно, саджали на довгі роки до вʼязниці або їх шматував натовп. Деякі встигали виїхати з країни, але до кінця своїх днів жили на чужині, боячись повернутися на батьківщину.

Така емоційність помітно вирізняє латиноамериканців серед представників інших континентів, проте більшість рис (кримінальні нахили, патологічний потяг до протилежної статі тощо), приписувані їм, − стереотипи. У Латинській Америці, як і скрізь, поважають чесну працю, порядність, служіння суспільству, інші людські цінності та чесноти. Середній латиноамериканець − цілком законослухняний громадянин, у міру ледачий, добродушний і гостинний, абсолютно не агресивний, а його сімейні цінності − традиційні та міцні. Тому латиноамериканці й не брали масової участі в глобальних націоналістичних війнах ХХ століття. А вплив наркобаронів і обсяги наркотрафіку надто перебільшені: з наркокартелями ведуть цілком результативну боротьбу уряди більшості латиноамериканських країн, що давно підписали з США договори про видачу злочинців, які чітко виконуються.

Чимало латиноамериканців їдуть до США, щоб стати громадянами цієї країни та перевезти туди сімʼї. Причому, байдикуючи вдома, вони енергійно трудяться на своїй новій батьківщині, щоб стати заможними громадянами. Це підтверджує історично сформовану культурно-економічну особливість Латинської Америки, обумовлену почуттям безвиході середнього латиноамериканця стосовно сформованої системи управління та закріплену в його християнізованому поведінковому стереотипі "втечі на Захід", що походить з іберійської культури. А національні еліти, ще не завершивши стадію регіоналізації, але вже проходячи різні етапи космополітизму, так і не позбувшись духу племінної ментальності, продовжують чинити тиск на решту місцевого населення, стимулюючи конфлікт між індіанським та європейським цивілізаційними підходами з метою використання його для боротьби, як і 500 років тому, за свої політичні й економічні інтереси. Це й обумовлює хитання між відкритістю та закритістю в економіці, соціалізм і радикалізм у політиці. Щоразу, виходячи поодинці або малими групами на світову арену, що бурхливо розвивається, латиноамериканські держави, так і не завершивши своє системно-структурне формоутворення, виявляються відкинутими її активними змінами. Тому серед населення Латинської Америки (у порівнянні з розвиненими державами світу) дуже низький відсоток середнього класу та високий рівень бідності, особливо серед корінного населення − індіанців, більшість із яких не можуть отримати освіту та змушені жити на випадкові заробітки. Багаті латиноамериканці − насамперед біржові спекулянти, промисловці та перекупники − в основному європейського походження. Серед цієї еліти грошей на розкішні яхти, особняки, машини, раути, прислугу шкодувати не прийнято, тому сімейні статки, що мають багатовікову історію, − явище рідкісне.

Гроші латиноамериканці охоче витрачають на одяг і поліпшення житлових умов. Автомобіль не є предметом престижу. Жінки люблять прикраси, модний одяг, ефектний макіяж, які забезпечують їм чоловіки, часто обділяючи себе або працюючи понаднормово (за зовнішнім виглядом дами оцінюється його добробут!). Латиноамериканці дуже музикальні, люблять збиратися компаніями, весело гуляти та смачно їсти, тому відвідування ресторану (в основному це місцевий заклад з різноманітною фірмовою кухнею та постійними клієнтами) − явище ординарне.

У Латинській Америці міцними є родинні звʼязки, тому подорожі зазвичай повʼязані з поїздкою до родичів. Але бідні верстви населення, працюючи по 12-14 годин на добу, позбавлені такої можливості та проводять вільний час удома. Тому карнавали, придумані ними для відпочинку та розваг, їх яскравість і феєрична емоційність, проявлений наживо принцип поєднувати непоєднуване − душа латиноамериканця. Влада культивує цей звичай не тільки з економічних або політичних міркувань, а й як прекрасний механізм зниження соціального напруження в суспільстві.

У Латинській Америці, незважаючи на видимі зміни останніх десятиріч, чітко простежуються елементи напівколоніального менталітету у вигляді сукупності інституційних і побутових установок, що проявляються в синтезі архаїзму, консерватизму та деяких течій расизму, мають власні риси в кожній латиноамериканській країні. Велика частина білих латиноамериканців європейського походження, перемішуючись із чорним привізним і корінним індіанським населенням, утворила численні мішані та перехідні раси. Причому багато чорних і кольорових рабів отримували свободу на основі матріархальної сексуальної практики іберійської культури, вступаючи з господарями в інтимні стосунки. Такий процес інтенсивної метисації, під впливом утопічного католицизму, дав можливість Латинській Америці уникнути, на відміну від США, сегрегації та поляризації суспільства за расовою ознакою. Але він так і не зміг до кінця витіснити расову ієрархію: білий колір і європеоїдні риси для більшості латиноамериканців, як і раніше, асоціюються з високим соціальним статусом, а негроїдні й індіанські ознаки − з бідністю. Однак існують механізми переходу з однієї групи в іншу, що часто обігрується в латиноамериканській культурі.

Латиноамериканці сентиментальні й емоційні, тому показ трагічного або популярного телесеріалу може на час паралізувати життя невеликого містечка. Вони − ревні католики, хоча в побуті є помірно релігійними. Розлучення або подружня зрада здебільшого викликають бурю протесту: родичі та друзі намагаються всіма способами урезонити ініціатора розлучення, засуджуючи винуватця конфлікту. Але дошлюбні та позашлюбні статеві стосунки є досить поширеними, особливо у великих містах. До власних дітей латиноамериканці привʼязані фанатично: їх всіляко балують і дають найкраще, що є в межах можливостей батьків.

Але особливий інтерес у жителів усіх латиноамериканських держав викликає політика − друге, за активністю після карнавалів, заняття латиноамериканців: під час виборів обстановка та пристрасті, зумовлені напруженням між інтенціями існуючого та належного, розпалені до межі. При цьому в кампаніях з просування кандидатів (але не в самих виборах!) бере участь усе населення країни. Латиноамериканська політика − це влада, що приносить багатство в бідній країні, тому кожен політик бореться з усіма, хто його оточує, навіть коли її втрачає! Це стиль життя, цінності, менталітет, а не економічне чи політичне питання. Тому в Латинській Америці, коли зʼявляється достаток, можливість поділити на багатьох, − зʼявляється "демократичне" правління. Але з початком кризи завжди перемагає популістський каудилізм (що переростає в цезаризм), який є природним елементом латиноамериканської культури, обмін прогресу на соціальну безпеку, свободи − на державний патерналізм, абсолютно адекватний для людей, які тільки-но прийшли з села або живуть у селищах злиднів і мають общинно-групову свідомість (чим активно й користуються для закріплення звʼязків і розповсюдження ідей, на основі принципів подібності, мусульмани та китайці).

Латиноамериканці не однорідні, однак у результаті їх соціально-культурного розвитку в Латинській Америці завершуються процеси створення економічної бази та оформлення транселітних і трансконтинентальних стейкхолдерських груп, що виросли й усвідомили необхідність загальнорегіонального та міжконтинентального обʼєднання і все гучніше подають свій голос на світовій арені.

(Продовження статті в наступних номерах "З.С.")

Анотація

У статті за допомогою методів історичної психології, історіографічного, політичного, економічного та культурологічного аналізу розглядається генезис розвитку Латинської Америки. Такий підхід дає змогу побудувати справжню картину її розвитку та зрозуміти логіку історичних подій, інтенцію та сенс дій особистостей, які брали у них участь. Лише таке комплексне дослідження дає можливість побачити цілісну панораму процесів історико-культурного розвитку Латинської Америки та можливі варіанти розвитку її майбутнього.

Ключові слова: Латинська Америка, аналіз, економіка, політика, культура, комплексне дослідження.

Аннотация

В статье с помощью методов исторической психологии, историографического, философского, политического, экономического и культурологического анализа рассматривается генезис развития Латинской Америки. Такой подход позволяет построить подлинную картину и понять логику исторических событий, интенцию и смысл действий участвовавших в них личностей. Только такое комплексное исследование позволяет видеть целостную панораму её процессов историко-культурного развития и возможные варианты развития будущего Латинской Америки.

Ключевые слова: Латинская Америка, анализ, экономика, политика, культура, комплексное исследование.