Регіональна політика

Координація політики США та ЄС у реагуванні на українську кризу
Сергій Толстов
16.03.2015, 11:04

УДК 327.5:327.7

Summary

The annexation of Crimea and the armed conflict in Eastern Ukraine reflected a threat to the dominant position of the U.S. and the EU and a direct challenge to the European security architecture, which was established after the collapse of the USSR. Tactical aspects related to the application of sanctions against Russia allow to consider the position of the Euro-Atlantic community as an attempt of casual adaptation to the conditions of the multipolar international system. The policy priority of both the U.S. and the EU assumes coordination of their activities in order to restore a stable mode of European security relations and prevent further Russia's attempts to expand its sphere of influence in Central Eastern Europe. However, participation of the U.S. and the EU in de-escalation of the Russian-Ukrainian dispute has the character of a remote assistance that allows them to avoid direct confrontation with Russia.

Keywords: European security, aggression, conflict, sanctions, Euro-Atlantic community, multipolarity.

Частина ІІ

Концептуальні мотивації, тактичні суперечності

Аналіз заходів, ухвалених США і ЄС з метою протидії російській експансії з березня 2014 р. свідчить, що вони мали переважно тактичне спрямування. З боку США головний пріоритет полягав насамперед у забезпеченні максимальної синхронізації санкцій із кранами Євросоюзу, аби зберегти спільний, угоджений підхід у відносинах із Росією. У свою чергу країни ЄС також застосовували складну процедуру внутрішніх узгоджень, які гальмували посилення санкцій доти, доки уряд Німеччини кінець кінцем не дійшов висновку про необхідність посилення тиску на Москву з метою деескалації конфлікту та припинення масштабних воєнних дій.

У ставленні до української кризи з боку США, ЄС і НАТО можна відзначити кілька базових чинників.

1. З боку адміністрації США від самого початку заворушень в Україні провадилася теза про неприйнятність прямого втручання Росії. Однак стосовно зобов'язань Сполучених Штатів за Будапештським меморандумом 1994 р. американське посольство в Києві роз'яснило, що підписаний США, Великою Британією, Росією та Україною Будапештський меморандум "не був договором про надання гарантій безпеки".

Як стверджував Посол США в Україні Дж. Пайєтт, він радився з колишнім послом С. Пайфером та деякими іншими експертами, що брали участь у переговорах з підписання Будапештського меморандуму. За версією посла Дж. Пайєтта, "всі сторони тоді чітко розуміли", що суть документа зводиться до зобов'язання поважати суверенітет і територіальну цілісність України. При цьому уряд США вважає це питання закритим і не має наміру обговорювати з П. Порошенком "якусь конкретну домовленість", яка могла б замінити недієздатний Будапештський меморандум [1].

Водночас Адміністрація США та більшість політиків у країнах ЄС демонстрували вкрай обережне ставлення до пропозицій надати Україні пряму військову підтримку в конфлікті з Росією, чітко й однозначно заперечуючи можливість силового втручання з метою захисту інтересів України.

2. Керівництво США використало загострення кризи та пряме російське втручання в Україні як об'єктивний привід для застосування економічних обмежень і санкцій проти РФ. Можна зробити припущення, що таке реагування на російсько-український конфлікт мало характер заздалегідь передбаченої та спланованої форми стримування, мета якого полягала в фінансово-економічному послабленні російської економіки, позбавленні Кремля можливості фінансувати оновлення та модернізацію російських ядерних і звичайних озброєнь. Цю думку поділяють і деякі російські посадовці. Як стверджував секретар Ради безпеки РФ М. Патрушев, обмеження з боку Заходу стали черговим етапом реалізації плану, колись запропонованого З. Бжезінським з метою послаблення Росії з використанням її вразливих місць.

3. Оскільки зовнішня допомога Україні недостатня для забезпечення силової переваги в Донбасі, а спроби переконати російське керівництво відновити докризову міжнародно-правову ситуацію заздалегідь марні, політика США і ЄС об'єктивно тяжіють до консервації, або замороження конфлікту між Україною та РФ[1]. Конфлікт у Донбасі може перетворитися на довготривалий вузол напруження, здатний зруйнувати українсько-російські відносини та суттєво погіршити їх між ЄС і Росією. Загострення відносин між Євросоюзом та РФ повинно підштовхувати європейських політиків до економічного зближення з США та пошуку альтернативних джерел постачання енергоносіїв на заміну російським.

4. Лідери Америки та ЄС висловили переконання про неможливість силового розв'язання конфліктної ситуації на сході України. Така позиція означає, що Києву не слід розраховувати на суттєву воєнну допомогу, принаймні доти, доки російські війська не розпочнуть активний наступ на території, контрольовані українським урядом. В урядових колах країн ЄС і США багато хто вважає, що постачання летальної та наступальної зброї для української армії призведуть до серйозної ескалації у відносинах цих країн із Росією та можуть спровокувати Кремль на непередбачувані кроки. Водночас Сполучені Штати та Євросоюз не зацікавлені у воєнному розгромі та суцільному руйнуванні України як суб'єкта європейської міжнародної системи, оскільки такий результат означатиме поразку їхньої політики сприяння політичним трансформаціям у пострадянському просторі та розширення сфери впливу ЄС і НАТО, яка провадилася з середини 1990-х років. Таким чином, найбільш прийнятний спосіб реагування на ситуацію, що склалася, зводиться до сприяння замороженню або частковому врегулюванню конфлікту в Донбасі. Оскільки кроки в бік розрядки напруженості передбачають лише мінські домовленості від 5 та 19 вересня, лідерам Німеччини, Франції та США не залишається нічого іншого, окрім сприяння припиненню вогню та роз'єднанню сил сторін, що передбачено в тексті "Меморандуму про виконання положень Протоколу за підсумками консультацій Тристоронньої контактної групи відносно кроків, спрямованих на імплементацію Мирного плану Президента України Петра Порошенка та ініціатив Президента Росії Володимира Путіна". Вказаний меморандум конкретизував умови перемир'я, включаючи узгодження лінії роз'єднання сторін і розведення військ, відведення від лінії роз'єднання важких озброєнь, заборону застосування всіх видів озброєнь і ведення наступальних бойових дій, виведення із зони конфлікту іноземних контингентів, заборону польотів бойової авіації та іноземних безпілотних апаратів за винятком апаратів ОБСЄ, розгортання в зоні припинення вогню Спеціальної моніторингової місії ОБСЄ тощо.

5. За будь-якого перебігу подій у відносинах між Заходом і Росією найбільших втрат зазнаватимуть економіка та суспільство України. З одного боку, США зволікають із наданням Україні сучасних озброєнь і політичних гарантій, що утримує офіційний Київ від спроб силового придушення сепаратистів та не дає впевненості в спроможності дати гарантовану відсіч у разі прямого російського наступу. З іншого боку, шкода російській економіці від санкцій та обмежень, застосованих США і ЄС, вочевидь недостатня для швидких і суттєвих внутрішніх зрушень і перегляду російського зовнішньополітичного курсу.

Позиція адміністрації Б. Обами зазнавала критики з боку американських політичних кіл та експертів з різних таборів. Представники республіканців у Сенаті та Палаті представників Конгресу США висловлювали невдоволення нерішучістю Б. Обами в наданні підтримки Україні, включаючи зволікання з постачанням озброєнь. Натомість представники ізоляціоністів та інші опоненти з консервативної та ліберальної течій критикували урядову політику за марне заохочення пронатовських амбіцій українського керівництва, небажання визнати домінування російських інтересів у просторі СНД і взагалі за відсутність стратегії у відносинах із Росією, що може зрештою призвести до створення антиамериканського блоку між Росією та Китаєм, заохочення держав групи БРІКС до заколоту проти інтересів Заходу.

Як стверджував Т. Грем (колишній співробітник адміністрації Дж. Буша-молодшого, керуючий директор установи Kissinger Associates), бажання покарати Росію та ізолювати її на міжнародній арені цілком зрозуміле, однак для забезпечення цієї мети треба мати чітке уявлення, у який спосіб уряд хоче цього досягти та якими будуть наслідки вжитих заходів. Грем стверджував, що санкції можуть забезпечити бажаний довготерміновий ефект, однак у короткостроковій перспективі вони лише зміцнюють позиції В. Путіна й не здатні перешкодити його спробам закріпити Україну в російській сфері впливу. За його оцінкою, Захід не має чіткого уявлення, як слід реагувати, якщо Путін розпочне новий наступ із застосуванням російських військ. Щодо України, яка залишається глибоко розколотим суспільством, питання про надходження мільярдів доларів на відновлення держави та її економіки теж залишається відкритим. До того ж, прозахідна орієнтація України не може зарадити її залежності від російських енергоносіїв та ринку збуту товарів, які не відповідають стандартам ЄС [2].

Водночас не варто ігнорувати низку суттєвих розбіжностей у підходах США та найвпливовіших держав ЄС. Коли вщухли скандали, пов'язані зі стеженням спецслужб Америки за провідними фігурами уряду Німеччини, у середовищі німецького політичного істеблішменту почало поновлюватися розуміння важливості ролі США в гарантуванні європейської безпеки поряд із усвідомленням потреби в збільшенні ролі ФРН у світовій політиці. Так само в Німеччині залишається популярною теза, що європейську безпеку слід будувати не проти Росії, а разом із нею. Тому напередодні саміту НАТО в Ньюпорті Берлін відкинув пропозиції Польщі та держав Балтії про розміщення нових постійних баз НАТО на території країн Центрально-Східної Європи.

Ураховуючи те, що саме Адміністрація США була ініціатором посилення санкцій проти Росії та лобіювала плани розгортання сил швидкого реагування у вигляді мобільних тактичних груп НАТО поблизу російських кордонів, досягнення компромісу на основі позиції ФРН свідчить, що принцип координації підходів та ухвалення узгоджених рішень зберігає вирішальне значення в системі євроатлантичного співтовариства. Як стверджував Б. Обама у своєму виступі на засіданні урядової експортної ради (11 грудня 2014 р.), для США було б помилкою вважати, що можна "просто продовжувати загострювати санкції доти, доки Путін зрештою не відступить. Росія прийме стратегічне рішення тільки в тому разі, якщо вони зрозуміють, що Європа з нами заодно, і це буде тривати ще довго, а терпіння в нас достатньо. І якщо вони побачать, що в цій коаліції немає тріщин, тоді, з часом, вони усвідомлять, що збитки для їх економіки переважують будь-які стратегічні вигоди, які вони можуть отримати". І навпаки, "Путін зможе добитися успіху, тільки якщо внесе розкол у трансатлантичні відносини. Якщо ми почнемо помічати, що Європа віддаляється від Сполучених Штатів, це буде для нього стратегічною перемогою. ... Аби запобігти цьому, треба враховувати цілком реальні економічні наслідки цих санкцій для Європи, які можна регулювати тим, як ми їх застосовуємо, і проявити терпіння, керуючись прийнятою стратегією" [3].

Полеміка з українського питання демонструє розуміння керівництвом США принципової важливості збереження євроатлантичного консенсусу, що дає змогу діяти "синхронно с Європою". Адже порушення режиму консультацій та узгоджених рішень між США та ЄС суттєво скоротило б не тільки можливість провадити спільну лінію стосовно Москви, а й поставило б під сумнів збереження євроатлантичного співтовариства в якості специфічного згуртованого об'єднання. Утім, обидва компоненти євроатлантичного блоку мають свої інтереси та вподобання. Як стверджував керівник агенції Stratfor, американський політолог Дж. Фрідман, мета політики США в Європі завжди полягала в тому, аби не дозволити жодній державі зосередити у своїх руках надмірну владу. "Спочатку США прагнули не дозволити домінування Німеччині, а згодом протидіяли зміцненню впливу СРСР. ... При цьому США вважали найбільш небезпечним потенційний союз між Росією та Німеччиною". Таким чином, застосувавши гармонізовані з ЄС санкції проти Росії, керівництво Сполучених Штатів діяло цілком адекватно в напрямі упередження зближення між Берліном і Москвою. Щодо інтересів США та Росії в Східній Європі Дж. Фрідман взагалі називає їх "неспівставними" й несумісними. За його оцінкою, РФ хоче, аби Україна була нейтральною, а США - щоб Україна була "частиною лінії стримування експансії Росії", що "почала переходити від оборонної позиції, яку вона займала з 1992 р., до відновлення своєї сфери впливу". І справа тут у фундаментальному неспівпадінні національних інтересів двох великих держав: "у стратегічних інтересах США - не дозволити Росії стати гегемоном. А в стратегічних інтересах Росії - не пускати США до своїх кордонів". За Дж. Фрідманом, інший вагомий чинник, який Адміністрація Сполучених Штатів тримає в зоні уваги, стосується спроб РФ повернути собі незалежну роль на Близькому Сході, що у Вашингтоні сприймають як загрозу. У такому ключі дестабілізація в Україні може тлумачитися як відповідь на спроби Росії підтримувати Б. Асада в Сирії та гальмувати заборону іранської ядерної програми.

В експертному середовищі на Заході цілком усвідомлюють, що стосовно статусу Криму російське керівництво не захоче йти на поступки за жодних обставин. Тому ані від США, ані від країн ЄС Україні не варто очікувати суттєвої допомоги у відновленні територіальної цілісності. Як стверджує Г. Ерлер, уповноважений МЗС Німеччини з питань німецько-російських відносин та ініціатор програми "Партнерство для модернізації", яку ЄС пропонував Росії у 2010 р., лідерів Євросоюзу зараз більше непокоять спроби російського керівництва розхитати спільну позицію країн ЄС та грати на розбіжностях між європейцями та США. Ерлер визнає, що й після анексії Криму німецький уряд був схильний тлумачити Росію як партнера, допоки канцлер А. Меркель не переконалася в марності сподівань на виконання В. Путіним його запевнень про припинення вогню та встановлення перемир'я в Донбасі на основі мінських угод від 5 вересня 2014 року. Оскільки Росія володіє значними валютними резервами, Г. Ерлер вважає, що санкції Заходу не матимуть вирішального впливу на російську економіку. Проте Кремль був здивований тим, що санкції ЄС проти Росії та російські контрзаходи не спричинили розколу між країнами Євросоюзу. У цьому сенсі демонстрація єдиної позиції з боку ЄС відіграє більшу роль, аніж запровадження самих санкцій. Таку ж мету мало й оголошення В. Путіним відмови від будівництва газопроводу "Південний потік" (1 грудня 2014 р.), яке ставило за мету мобілізувати Болгарію, Угорщину і Сербію чинити спротив європейській спільній політиці.

Ідея нового компромісу у відносинах із Росією відкидає можливість членства України в НАТО та уникає відповіді на запитання про паліативні гарантії її статусу у відносинах безпеки, які могли б становити важливий елемент політичного врегулювання. На думку Дж. Фрідмана, обговорювати питання про членство України в НАТО взагалі не має сенсу, оскільки Москва не допустить, аби на території України з'явилися західні військові, адже це обмежуватиме її простір для маневру. З іншого боку, стратегічне рішення США, яке може бути колись ухвалене, передбачатиме або пряме американське втручання, що створить ускладнення й тому виглядає маловірогідним, або побудову довкола Росії "санітарного кордону" за участі Польщі, Румунії, країн Балтії та, можливо, Туреччини.

Відзначимо, що Дж. Фрідман виснув ідею створення паралельного НАТО антиросійського блоку одразу ж після анексії Криму, однак реалістичність такого сценарію викликає сумніви, оскільки Польща та Румунія, зацікавлені в американській військовій присутності, навряд чи виступатимуть проти колективної лінії ЄС, а Туреччина дістала змогу використати ускладнення у відносинах між Росією та Заходом для задоволення власних економічних інтересів.

Усередині Євросоюзу проти продовження санкцій, упроваджених стосовно Росії, найчастіше висловлюються уряди Угорщини, Італії, Кіпру, Чехії та Греції. Окремі застереження висувають представники владних структур Австрії та Франції за доволі непевної позиції низки інших країн. У ході чергового раунду консультацій про режим санкцій проти РФ, який проходив усередині листопада 2014 р., за їх посилення переконливо висловилися лише представники Великої Британії, Польщі, Швеції, Литви, Латвії та Естонії. Головну ж роль у розширенні санкцій у липні та вересні відіграла позиція канцлера ФРН А. Меркель, яка ґрунтувалася на доцільності чинити тиск на Москву з метою припинення бойових дій та відновлення контролю за російсько-українським кордоном. Оскільки у грудні 2014 р. дискусія з питання про розширення галузевих санкцій виявилася безрезультатною, уряди країн ЄС обмежилися рішенням про повне блокування зв'язків з економічними суб'єктами Криму та визнали за доцільне почекати наслідків впливу вже запроваджених санкцій на економіку та політику Росії.

Невдовзі після укладення мінських угод, у ході дискусії про доцільність та масштаби застосування санкцій проти Росії постало питання про можливі критерії згортання чи скасування вже запроваджених санкцій та обмежень. Міністри закордонних справ держав "Групи семи" у своїй спільній заяві щодо України від 25 вересня 2014 р. констатували, що "санкції не є самоціллю, але вони можуть бути відкликані тільки якщо Росія виконуватиме свої зобов'язання із припинення вогню і Мінську угоду й поважатиме суверенітет України". Згодом, під час переговорів із держсекретарем США Дж. Керрі (Берлін, 22 жовтня 2014 р.) німецький Міністр закордонних справ Ф.-В. Штайнмайєр знову порушив питання про критерії скасування фінансово-економічних обмежень проти Росії, про що він повідомив в інтерв'ю німецькій газеті "Цайт". Зі свого боку Дж. Керрі не заперечував проти скасування санкцій стосовно РФ у разі виконання нею "домовленостей з Україною", а постійний представник США при ООН С. Пауер на засіданні РБ ООН 12 листопада засвідчила готовність Адміністрації США переглянути й частково згорнути санкції, якщо російська сторона виконуватиме мінські домовленості та забезпечить припинення бойових дій ("якщо кордони буде закрито, іноземні сили та обладнання виведено, заручники звільнені").

Із переходом головування в ЄС до Латвії Міністр закордонних справ цієї країни Е. Рінкевич висловив думку, що санкції проти Росії можна буде скасувати чи послабити у разі, якщо ситуація в Україні поліпшиться. За таких обставин "напевно з'являться підстави вести мову про пом'якшення чи скасування санкцій. За інших умов цей політичний інструмент залишиться в силі". Утім, коли близьке за змістом припущення про можливість, за певних обставин, скасування санкцій зробив Президент Франції Ф. Олланд (5 січня 2015 р.), речник Європейської Комісії К. Рей спростувала його заяву, пославшись на обов'язковість виконання висновків грудневого засідання Європейської Ради. Огляд заяв, висловлених у ході цієї полеміки, свідчить про відсутність стратегії щодо Росії не тільки в ЄС як інтеграційного об'єднання, що не дивно, однак і в урядів найвпливовіших держав-членів - Німеччини, Франції, Італії чи навіть Польщі.

Перелічені факти підтверджують, що консолідована позиція США та ЄС існує лише на рівні тактичних узгоджень, у формі складного й суперечливого збалансування поточних позицій і підходів. Коли восени 2014 р. в політичних колах США взяли гору настрої на користь жорсткого реагування в дусі політики стримування, включаючи запровадження розширених санкцій щодо російського нафтового та енергетичного секторів та компанії "Рособоронекспорт", європейські політики продовжували висловлювати сподівання на збереження безпеки в Європі "разом із Росією, а не проти Росії" (А. Меркель), хоча й застерігали уряди країн ЄС проти розколу та можливого посилення впливу Москви на політику таких країн, як Угорщина, Туреччина чи Сербія.

Коментарі голови Європейської Ради Д. Туска, який під час візиту до Риги (8 січня 2015 р.) обговорював з прем'єром Л. Страуюмою пріоритети головування Латвії в ЄС, виразно свідчать про оборонну спрямованість європейських обмежень стосовно Росії. Зокрема Д. Туск чітко відкинув наміри провадити політику стримування РФ, оскільки Євросоюз "не має політики проти Росії". За його свідченням, ЄС здійснює політику "поваги миру і кордонів у Європі", а його дії спрямовані на "захист солідарності, свободи і демократії у нашому східному сусідстві", навіть якщо така політика вимагає жертв.

Консолідований підхід у реагуванні на "українську кризу" залишається важливим чинником, від якого залежить уже не тільки ефективність спільної зовнішньої політики та політики безпеки ЄС, а й стабільність самого інтеграційного об'єднання. Якщо Євросоюз буде змушений відмовитися від солідарної позиції у відносинах із РФ та оголосити "вільний", індивідуальний підхід до режиму санкцій, єдину позицію Заходу буде остаточно підірвано. За таких обставин В. Путін виглядатиме переможцем, який зумів розхитати євроатлантичну солідарність і нав'язати Заходу свій варіант багатополярної міжнародної системи, яка заперечує домінування США та ЄС у світових справах.

Для Сполучених Штатів відмова Євросоюзу від узгодження політики стосовно Росії теж означатиме серйозну зовнішньополітичну поразку. Після численних невдач в Іраку та Афганістані, казусу зі скасуванням планів американського повітряного нападу на Сирію у 2013 р., розпад "антиросійської коаліції" завдасть надто відчутного удару по міжнародному престижу та впливові США. За такого плину подій негативний ефект може значно переважити наслідки відмови від гарантій безпеки України за Будапештським меморандумом 1994 р., оскільки подібний політичний відступ буде тлумачитися як ознака обмеженості й хиткості обіцянок США підтримувати безпеку своїх союзників, партнерів і клієнтів.

Інтереси євроатлантичного співтовариства

Огляд рішень урядів держав Заходу, ухвалених упродовж 2014 р. в плані реагування на російсько-український конфлікт, переконливо свідчить про незацікавленість урядів США та ЄС в ескалації напруженості в Європі. Європейські політики в переважній більшості не бачать у російсько-українському конфлікті достатніх підстав для нової "холодної війни", здатної перерости в довготривалий глобальний конфлікт. Адміністрація Б. Обами, пріоритетом якої є прагнення уникнути розколу в євроатлантичному співтоваристві, теж надає перевагу обережній лінії поведінки, у тому числі з метою уникнення принципових розбіжностей з позицією європейських лідерів.

Водночас не варто ігнорувати концептуальні відмінності в підходах до ситуації в Східній Європі, властиві європейським і американським політикам. Для європейських політиків ліберально-центристського напряму втручання Росії в Україні та анексія Криму стали поштовхом до перегляду уявлень про непорушність європейського міжнародного порядку, встановленого після розпаду СРСР та повалення Берлінського муру. Однак ці відчуття наразі не призвели до усвідомлення недієздатності "архітектурного" принципу побудови європейської безпеки, уособленого в стратегії розширення європейських і євроатлантичних інституцій. Тому оцінка більшістю європейських політиків ситуації у сфері безпеки зводиться до сподівань на припинення конфлікту на сході України шляхом виконання положень мінських угод і встановлення міцного перемир'я. Європейці здебільшого не розуміють планів та інтересів Москви в Східній Європі, що породжує ілюзію про можливість часткового повернення до попереднього стану справ. Хоча стверджується, що деякі санкції проти РФ триватимуть аж до усунення їх перешопричини - анексії Криму, основний обсяг застосованих проти РФ обмежень може бути скасований або скорочений у разі завершення збройної фази та мирного врегулювання конфлікту в Донбасі.

Ознаками змін у підході країн ЄС стали згода на проведення прямих економічних переговорів із новоствореним Євразійським економічним союзом, відтермінування економічної частини Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, відкладення планів подальшого розширення НАТО. Прогнози на майбутнє здебільшого пов'язані з припиненням бойових дій у Донбасі, локалізацією зони конфлікту в Україні та прагненням нейтралізувати можливі акти агресії Росії проти інших держав регіону. Поява нового замороженого конфлікту в Східній Європі вважатиметься прикрим випадком, який розвінчує ілюзії про можливість співпраці з Росією як із потенційним партнером у сфері спільних цінностей і безпеки. Проте в разі стабілізації ситуації в Україні держави ЄС потенційно можуть поновити з РФ діалог про принципи європейської безпеки, який включатиме питання контролю озброєнь та способи застосування сили. Не можна відкидати, що на певному етапі знову постане питання про статус України, з приводу якого Москва наполягає на гарантіях невступу держави до НАТО. Хоча наразі питання про будь-які політичні гарантії виглядає недоречним, доцільно нагадати, що навіть сенатор Дж. Маккейн, який упродовж тривалого часу виступав прибічником політики жорсткого стримування Росії й вимагав виключення її з G7, у разі відмови Москви від територіальних надбань і повного виведення російських збройних сил з Донбасу теж припустив можливість "фінляндизації України".

З приводу ролі США доцільно враховувати, що американська стратегія в Євразії полягає не в захисті інтересів України та відновленні її територіальної цілісності, а в стримуванні Росії та відверненні подальшого зближення між РФ та Німеччиною, яке могло б стати підґрунтям ресурсного, політичного та безпекового альянсу між Росією та ЄС. При цьому США вочевидь не зацікавлені і в зближенні між РФ і Китаєм, проте не мають засобів ефективно протидіяти цій тенденції.

Політика Росії створює для США суттєві проблеми, на які американська адміністрація буде змушена реагувати. Проте, як попереджав Б. Обама (4 серпня 2014 р.), у Вашингтоні хочуть мати впевненість, що виклики з боку Росії "не призведуть до різкої ескалації напруженості" і що ядерна зброя не стане знову "предметом обговорення в міжнародній політиці".

Пристосовуючись до нових тенденцій і змін у міжнародних відносинах, США та ЄС вочевидь не мають наміру використовувати українську кризу як привід для загострення воєнної конфронтації з Росією та відхрещуються від спроб низки українських політиків переконати Захід у тому, що конфлікт у Донбасі є першим вогнищем та ознакою неминучості третьої світової війни.

Водночас в Америка та Євросоюз усвідомлюють, що нові параметри ситуації вже не передбачають повного замирення між Росією та Україною, тим паче, що навіть без урахування стану конфлікту в Донбасі перебування Криму в складі РФ створює передумови для довготривалої ворожнечі або принаймні високого рівня напруженості між двома країнами. Але й значна воєнна поразка України теж не відповідає інтересам США, оскільки вона заохочуватиме російське керівництво чинити тиск на інші країни Східної Європи та загрожуватиме інтересам Сполучених Штатів та ЄС у цілому. За цих обставин український чинник повинен виконувати роль якщо не поштовху до нової холодної війни, то, принаймні, стимулу для активізації діяльності НАТО, згуртування євроатлантичної спільноти та підтвердження лідерства США в справах європейської безпеки. Так само спротив Києва російській агресії вважається принципово важливим для нейтралізації впливу РФ на Молдову, країни Кавказу, Балкан та Балтії принаймні доти, доки економічні негаразди та фінансові проблеми не змусять Москву відмовитися від зовнішньої експансії.

Список використаних джерел:

1. Силіна Т. Джеффрі Пайєтт: "Я переконаний, що найкращий шлях України захистити себе − стати економічно розвиненою, суверенною європейською демократією" / Т. Силіна // "Дзеркало тижня. Україна". - 2014. - № 19. - 30 травня.

2. Graham T.E. America Needs a Real Russia Policy / T.E. Graham // The National Interest. - 2014. - July 25. − Режим доступу: nationalinterest.org/feature/america-needs-real-russia-policy-10953

3. Барак Обама: "Путин сможет добиться успеха лишь в том случае, если внесет раскол в трансатлантические отношения" / Голос Америки, 13.12.2014. − Режим доступу: www.golos-ameriki.ru/content/president-obama-remarcs-on-ukraine-europe-and-sanctions/2555659.html

АНОТАЦІЯ

Для США та ЄС анексія Криму та конфлікт на сході України виявили суттєву загрозу домінуючому становищу Сполучених Штатів та Євросоюзу і стали викликом архітектурі європейської безпеки, яка встановилася після розпаду СРСР. Тактичні аспекти, пов'язані із застосуванням санкцій проти РФ, дають змогу розцінювати позицію євроатлантичного співтовариства як спробу вимушеної адаптації до умов багатополярної міжнародної системи. Пріоритет у підходах США та ЄС передбачає координацію дій з метою відновлення стабільного стану європейської безпеки та обмеження подальших спроб російського керівництва розширювати сферу впливу в Центральній та Східній Європі. Утім, участь США та ЄС у деескалації російсько-українського конфлікту мала дистанційний характер, що давало їм змогу уникати прямого конфлікту з РФ.

Ключові слова: європейська безпека, агресія, конфлікт, санкції, євроатлантичне співтовариство, багатополярність.

АННОТАЦИЯ

Для США и ЕС аннексия Крыма и конфликт на востоке Украины означали существенную угрозу их доминирующему положению и вызов архитектуре европейской безопасности, установленной после распада СССР. Тактические аспекты, связанные с применением санкций против РФ, позволяют расценивать позицию евроатлантического сообщества как попытку вынужденной адаптации к условиям многополярной международной системы. Приоритет в подходах Соединенных Штатов и Евросоюза предусматривает координацию действий с целью восстановления стабильного состояния европейской безопасности и ограничения дальнейших попыток российского руководства расширить сферу влияния в Центральной Восточной Европе. Впрочем, участие США и ЕС в деэскалации российско-украинского конфликта имело характер дистанционного присутствия, позволявшего им избегать прямого конфликта с РФ.

Ключевые слова: европейская безопасность, агрессия, конфликт, санкции, евроатлантическое сообщество, многополярность.


[1] З урахуванням специфіки ситуації в Донбасі, "замороження" конфлікту може означати послідовне припинення вогню та виконання військових умов перемир'я (розведення сил сторін, створення буферної зони, відведення важких озброєнь, створення постійних пунктів спостереження та розміщення на них спостерігачів ОБСЄ) без подальших кроків у бік політичного врегулювання. Хоча мінські угоди, укладені за посередництва ОБСЄ, передбачають певні важливі елементи політичного врегулювання, можна зробити припущення, що внаслідок позиції РФ, навіть у разі встановлення міцного перемир'я, процес політичного врегулювання матиме повільний характер і навряд чи призведе до швидких позитивних результатів. При цьому, як відзначав литовський Міністр закордонних справ Д. Лінкявічус (6 листопада.2014 р.), якщо ЄС не діятиме більш рішуче, "ми створимо, а на думку багатьох, це вже відбулося, ще один заморожений конфлікт, і він буде тією перепоною, котра перешкоджатиме інтеграції України до європейського простору" [4].