Консул Грузії в Україні Костянтин Цагарелі: місія і доля
Ірина Матяш
13.09.2017, 11:15

Доля Костянтина Соломоновича Цагарелі-Цагарейлішвілі (1885 - 1938) тісно пов'язана з Україною. Він народився в Кутаїсі, в міщанській родині. Батько майбутнього консула - Соломон Цагарелі - займався швацькою справою, мав власний магазин. Здобувати освіту юнак вирушив до Харкова. Спершу за його навчання на юридичному факультеті Харківського університету сплачував батько. Невдовзі студент взяв на себе власне утримання, оскільки здобув стипендію і мав прибуток від літературної праці, до якої виявляв помітний хист. За політичну діяльність, яку розпочав як член РСДРП на Кавказі ще 1905 року, неодноразово потрапляв до суду в Харкові, Воронежі, Новочеркаську, Грозному, був навіть приречений до страти [1]. Напередодні російської революції він працював в управлінні Мер-Херсонської залізниці в Харкові, добре розумівся на проблемах грузинської громади, переймався потребами співвітчизників й намагався як юрист сприяти їх вирішенню.

Із заснуванням у Харкові восени 1918 р. грузинського консульства розпочав там роботу як висуванець громади на посаді віце-консула. Після захоплення влади більшовиками К. Цагарелі продовжив виконання своїх обов'язків, а в березні 1919 р. відповідно до наказу голови місії Грузинської Демократичної Республіки в Україні Віктор Тевзайї змінив консула Г. Георгобіані у зв'язку з його відставкою [1].

У тодішній українській столиці Харкові [2] іноземні консули працювали під безпосереднім контролем Народного комісаріату закордонних справ УСРР. Костянтин Цагарелі отримав у цей час від грузинського дипломатичного представництва в РСФРР право на встановлення ділових стосунків із усіма державними і громадськими установами в Харкові та підвищення статусу до консула Грузинської Демократичної Республіки з дипломатичними повноваженнями. Штат консульства, секретарем у якому був рідний брат консула - Цагарелі Григорій Соломонович, складав 7 осіб, а загальна чисельність із родинами - 22 особи [1].

На підставі підписаної дипломатичним представником Грузії в РСФРР Г. Хунгадзе та керівника справами Ш. Лордкипанідзе [1] ноти консул звернувся з клопотанням щодо надання приміщення (по можливості в центрі міста), підключення телефону та відновлення електропостачання в помешканні консула на вул. Дмитрівській, 15 та секретаря консульства - на вул. Дмитрівській, 16. Йшлося також про харчові пайки, видачу паспортів кур'єрам, безперешкодне приймання телеграм і службової кореспонденції, друкування в державній друкарні бланків консульства [1]. Та його нові повноваження українське радянське зовнішньополітичне відомство зустріло насторожено. Тим більше, що К. Цагарелі не зголосився до Іноземного підвідділу Харківського губвиконкому і не отримав дозволу місцевої радянської влади на печатку [1].

Серед перших звернень консула до уряду радянської України було прохання про сприяння безперешкодному отриманню дипломів грузинськими студентами, які здобували медичну освіту в Харківських вишах, та поверненню їх після закінчення навчання на батьківщину з огляду на гостру потребу Грузії в лікарях [1]. За його відомостями, в Харкові завершували курс навчання 12 вихідців із Грузії: 10 юнаків і 2 дівчини [1]. Більшовики в Харкові відверто порушували права грузинських громадян, відправляли їх виконувати трудову повинність у вугільних шахтах, забирали особисті речі [3], тому питання про повернення стояло дуже гостро.

Підписання 7 травня 1920 р. Грузинською Демократичною Республікою мирного договору з радянською Росією і визнання відповідно п. 1 цього договору Грузії незалежною державою змінювало статус грузинських громадян в УСРР на іноземців та актуалізувало консульські обов'язки К. Цагарелі. Вже через два тижні після підписання договору, ґрунтуючись на вимогах Декрету робітничо-селянського уряду УСРР від 13 лютого 1919 р. і наказу Головного санітарного управління від 21 квітня 1920 р. про звільнення іноземних громадян від військової повинності та звільнення мобілізованих, він порушив перед українською владою питання про термінове доповнення згаданих актів нормою про грузинських громадян [1]. У відповідь консул отримав роз'яснення, що норми декрету від 13 лютого не поширюються на грузинських підданих, оскільки між Україною і Грузією немає договору. А в Росії нові "іноземці"-лікарі звільняються від військової повинності за умови, якщо вони отримали освіту не в Росії [1]. Повністю від військово-санітарної служби звільнялися всі іноземні піддані, які отримали освіту за кордоном. Такими вважалися й іноземці, які прослухали курс в іноземних університетах, а в Росії складали іспити на допуск до медичної практики [1]. Серед представників медперсоналу, які отримали освіту в Росії, звільненню від військової служби підлягали лише піддані Англії, Франції, Італії і Бельгії, згідно з укладеними УСРР та урядами цих держав угодами - за умови, якщо вони виявили бажання повернутися на батьківщину. Піддані держав, з якими уряд РРФСР уклав або збирався укласти угоди, що не поширювалися на УСРР (Грузія, Латвія, Литва, Естонія), підлягали звільненню від військово-санітарної служби лише в тому випадку, коли вони були мобілізовані не на території УСРР.

Народний комісаріат закордонних справ УСРР розпорядився вважати недійсними офіційні документи, видані грузинським консулом, а його самого - приватною особою [1]. Пропозицію щодо присилання уповноважених для мирних переговорів українською стороною грузинській вже було надіслано. 3 червня секретар НКЗС особисто роз'яснив К. Цагарелі, що його діяльність, визнана на території РСФРР, може вважатися легітимною в Харкові лише за умови підписання договору про мир і дружбу Грузинської республіки з Українською [1]. 20 червня 1920 р. невизнаний консул писав члену Конституційної асамблеї Грузинської Демократичної Республіки від соціал-демократів Сеіту Девдаріані: "Х. Раковський вирішив само визначити Україну тільки після того, як було підписано договір із Росією, досі все йшло з Москви і завжди нам кивали на Москві і на Чичерина.7 травня - дата не лише в житті Грузії, але й Української СРР. Тут Раднарком вирішив не визнавати ні консула, ні грузинських громадян, оскільки немає договору між УСРР і Грузією, а УСРР незалежна у відносинах. А коли поставили питання - А як же визнані персидський консул та персидські й естонські громадяни, коли немає договору між УСРР і цими країнами? Там не знали, що відповісти, відповідають: хто Вам сказав, що їх ми визнаємо?... Вони мені самі говорили. Та що тут сперечатися і з ким сперечатися... Одноманітність політики тут вада, різноманітність перевага. От від цієї переваги тутешньої політики та її керівників і відбулося те, що після факту укладення договору з Росією ми опинилися в гіршому становищі, ніж були до нього" [1]. К. Цагарелі висловлював прохання щодо донесення до грузинського уряду інформації про скрутне становище співробітників консульства, що проживають у Харкові - крім того, "без усяких прав і права виїзду на батьківщину"[1].

Допомоги і сприяння у виїзді до Грузії потребувала й грузинська інтелігенція, представники якої мешкали в Харкові. За відомостями консула, там мешкали один професор, 15 лікарів, три юристи [1]. Вони раді були залишити радянську Україну "хоч завтра". Намагався знайти підтримку Г. Цагарелі і в особі Григорія Лордкіпанідзе. Вітаючи його з призначенням на посаду в Військовому міністерстві, він констатував, що попри свій статус "напіввигнаного консула", все-таки проводив роботу, не "зайву" для міністерства закордонних справ Грузії. Консульство проіснувало до 17 червня 1920 р., коли його діяльність було припинено до "оформлення відносин" між Україною і Грузією [1]. 20 червня кур'єр доправив у Тифліс детальний звіт про діяльність консульства та становище грузинської колонії в Харкові. Нагального вирішення вимагало, зокрема, питання демобілізації грузинських громадян та отримання дозволу на виїзд до Грузії. Консул просив сприяння у міністра закордонних справ щодо надання "казенного" транспорту громадянам, які зможуть дістатися Владикавказу, оскільки без державної допомоги вони змушені для оплати переїзду розпродати всі речі [1]. А вже 8 липня К. Цагарелі викликав на допит (спершу як свідка) уповноважений Харківської губернської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією, саботажем і спекуляцією Гуве.

Крапку в протистоянні було поставлено рішенням Москви. Х. Раковський отримав розпорядження з РСФРР "войти в сношение для выработки соглашений для восстановления между собой нормальных взаимоотношений с общими экономическими интересами" [1]. Відповідну ноту № 7233 від 30 липня скерував Християну Раковському міністр закордонних справ Грузинської Демократичної Республіки. Доручення щодо проведення попередніх переговорів із українською стороною "для відновлення нормальних відносин" як Повноважний представник Грузії отримав Григорій Махарадзе [1]. Питання щодо місця і часу проведення переговорів він порушив телеграмою 26 листопада 1920 р. Копію телеграми отримав і консул Грузинської Демократичної Республіки Цагарелі [1]. За рекомендацією заступника наркома закордонних справ РСФРР Лева Карахана місцем переговорів було обрано 1 грудня 1920 р. Москву[1]. Відтак 4 грудня з Харкова телеграфували Г. Махарадзе про готовність негайно розпочати переговори [1]. В цей момент К. Цагарелі приїхав до Москви зі зверненням до Г. Махарадзе щодо досягнення "дипломатичним шляхом" дозволу більшовиків на виїзд грузинської молоді з Харкова. Г. Махарадзе до вирішення справи не взявся, лише порадив негайно їхати до Тифлісу для доповіді уряду. В Тифлісі його прийняв заступник міністра закордонних справ Сабахіфашвілі, відбулася зустріч із редактором газети "Борьба" Девдаріані. Всі впевнено прогнозували "швидкий кінець" радянської влади [4].

Натомість 31 січня 1921 р. у Москві між РСФРР, УСРР і Грузією було підписано загальний договір [5]. З українського боку договір підписав повпред УСРР Юрій Коцюбинський, з грузинського - повноважний представник Грузії в РСФРР і член парламенту Грузинської Демократичної Республіки Григорій Махарадзе [6]. Договір мав положення про взаємне визнання суверенітету, започаткування дипломатичних та консульських зносин, встановлення принципу найбільшого сприяння в економічних зв'язках, повернення пам'яток мистецтва та архівів. Того самого дня було підписано й угоду про оптацію та вивіз майна [7].

Відтак, одразу після повернення до Харкова, 20 лютого 1921 р., К. С. Цагарелі мав аудієнцію у Х. Г. Раковського, вручив йому свій "мандат" і формально отримав повноваження генерального консула в Харкові з правом користуватися прямим проводом як у Раднаркомі, так і в центральному телеграфі для зносин із представниками Грузинської Демократичної Республіки в Одесі, Києві, Москві та грузинським урядом у Тифлісі [1,8]. Через тиждень він отримав відповідне посвідчення від НКЗС УСРР. Його родину (5 осіб), родину секретаря консульства, його брата - Г.С. Цагарелі (3 особи), співробітника консульства М.Р. Клігулашвілі та родину кур'єра С.С. Татарішвілі (2 особи) на початку березня 1921 р. у НКЗС було поставлено на облік для забезпечення продовольством [1]. Однак підписана угода підлягала ратифікації, якої через захоплення Тифлісу більшовиками 25 лютого 1921 р. не відбулося. На той момент К.С. Цагарелі не отримав офіційного повідомлення про визнання його повноважень урядом Української СРР і фактично не розпочав їх виконання. Підтримував стосунки зі співвітчизниками, намагався роздобувати грузинську пресу тощо. В листі до Сеіта Девдаріані, який в той час очолював підпільний центральний комітет грузинської соціал-демократичної партії, він не лише порушував питання про особисті взаємини, але й розповідав про стан справ у консульстві, яке фактично припиняло існування.

В ніч з 8 на 9 березня до помешкання К.С. Цагарелі як "представника Грузії" завітали непрохані гості з Особливого відділу НК, щоб оголосити йому про домашній арешт згідно з ордером № 303/с від 8 березня [1]. Напередодні з подібним формулюванням було арештовано в Одесі консула Овсія Ушверидзе, але вже 11 березня його випустили, розглядаючи як приватну особу, до якої застосування заходів, аналогічних до представників Грузії, визнавалося "недоразумением"[1].

Припис поширювався не лише на консула, але й на його дружину та її батьків, котрі не були громадянами Грузії [1]. За розпорядженням наркома закордонних справ Х. Раковського під час оголошення консулові рішення був присутнім секретар Бюро реєстрації іноземців при НКЗС УСРР А.Б. Стахов. Цей момент та формулювання підстав щодо арешту Цагарелі дали підстави думати йому, що арешт відбувся з відома Х. Раковського і не з причин особистого характеру. Скориставшись присутністю А.Б. Стахова, К. Цагарелі висловив до НКЗС УСРР три прохання: 1) дізнатися про взаємини України з Грузією; 2) забезпечити його харчами на час арешту; 3) зменшити кількість представників Особливого Відділу (оскільки "сторожити" його залишилося аж 4 особи) [1]. До уваги було прийнято лише другий пункт із дорученням забезпечити "самие срочние мері" до його виконання. Водночас, використовуючи всі можливості для роз'яснення ситуації, К.С. Цагарелі скерував до Х.Г. Раковського ноту протесту, в якій завірив, що не вчиняв жодних дій, які могли спричинити його арешт, чи навіть протест з боку УСРР, так само як і його уряд не припускався ніяких "недружніх" дій щодо українського уряду, його представників чи громадян [1]. "Неособистий" характер ноти підкреслювало звернення до Х.Г. Раковського як до голови Раднаркому і наркома закордонних справ УСРР, використання бланку консульства та констатація факту, що допущення зовнішньополітичним відомством його арешту може мати наслідком "надрив добрих відносин між двома Республіками" [1]. Прощальна формула ноти "примите уверение в моем глубоком уважении", не притаманна ноті протесту, залишилася незмінною.

Залишившись без офіційного представника, грузинська колонія в Харкові пробувала самотужки організувати виїзд співвітчизників на батьківщину і звернулася за допомогою до повпреда Грузинської СРР при уряді РСФРР Міхо Цхакая. Той звернувся в червні 1921 р. до українського уряду з проханням дати розпорядження щодо звільнення грузинських підданих від служби на підставі рішення ради колонії та не перешкоджати виїзду 65 грузин на батьківщину потягом №159, що виходив із Москви через Харків 30 червня. Відповідь на звернення повпреда надійшла через голову Української місії в Москві Юрія Коцюбинського. Дії М. Цхакая розглядалися як сепаратні та наголошувалося на неприпустимості прямих контактів із українською владою, що свідчить про порушення порядку взаємин між Українською місією та іноземними представництвами. Відтак було рекомендовано всі питання, пов'язані зі звільненням від військової і цивільної служби, як і питання реевакуації, вирішувати через Українську місію [1]. Грузинська колонія в Харкові отримала вказівку вирішувати питання про становище громадян Грузії та виїзд спеціалістів на батьківщину вирішувати з Тифлісом, а не з Москвою [1].

В серпні 1921 р. Рада грузинської колонії в Харкові вирішила відрядити до Тифлісу свого представника Манухо Рафаіловича Елігулашвілі для безпосередніх переговорів із урядом Грузії [1].

Для Костянтина Цагарелі його перебування на консульській посаді й контакти з грузинською опозицією спричинили новий арешт у 1930 році. Тоді він провів два місяці у в'язниці і вийшов на волю. Працював у Харківській обласній колегії захисників як адвокат. Новий арешт восени 1937 року не залишив сподівань на порятунок. Йому висунули звинувачення у проведенні активної меншовицької діяльності, особистих зв'язках із українськими контрреволюційними колами та меншовиками Закавказзя [9]. Під час допитів К. Цагарелі відкидав звинувачення, але не заперечував, що вважав українських "націоналістів" реальною силою, спільна боротьба з якими могла привести до звільнення України і Грузії. Сподіватися на помилування після такого зізнання людині, яка близько зналася з Остапом Вишнею, Лесем Курбасом, обговорювала з Василем Вишиваним тактику спільних дій, сприяла культурному зближенню українського і грузинського народів, влаштовуючи гастролі в Харкові театра Олекандра Ахметелі, не доводилося. 22 вересня 1938 року на закритому судовому засіданні його було визнано винним у здійсненні злочинів, передбачених статтями 54-1а, 54-8, 54-11 Карного кодексу УРСР. Вирок - вища міра з конфіскацією всього належного йому майна - було виконано негайно.

В електронній базі даних "Сталинские списки из Грузии" прізвища Костянтина Цагарелі немає. Очевидно, що задля історичної справедливості пам'ять про першого грузинського консула в Україні, який чесно виконував свої обов'язки, слід відновити. Детальніше дослідження долі цієї непересічної особи потребує подальших ретельних досліджень в архівах Грузії й України.

Список використаних джерел:

1. ЦДАВО України, ф. 4, оп. 2, спр. 575, арк. 4 зв. , оп.1, спр. 16, арк. 121., оп. 1, спр. 17, арк. 61., оп.1, спр. 16, арк. 119, оп. 1, спр. 17, арк. 45, 1, спр. 16, арк. 129, оп.1, спр. 13, арк. 198, Там же, арк. 198, оп.1, спр. 16, арк. 124, Там само, ф. 1236, оп. 1, спр. 733, арк. 15 а, ф. 4, оп.1, спр. 16, арк. 127, Там же, арк. 127, ф. 4, оп. 2, спр. 575, арк. 10 зв, Там само, арк. 11 зв, Там само, арк. 12, ф. 4, оп.1, спр. 16, арк. 136, Там само, арк. 8 зв, ф. 4, оп.1, спр. 16, арк. 136, , ф. 4, оп.1, спр. 13, арк. 183-184, Там само, арк. 184, Там само, арк. 185, Там само, арк. 186, ф. 4, оп.1, спр. 16, арк. 114, ф. 4, оп. 2, спр. 275, арк. 3, Там само, арк. 18, ф. 4, оп. 1, спр. 13, арк. 210, . 4, оп. 2, спр. 575, арк. 18 зв, Там само, арк. 19, Там само, арк. 18 зв, Там само, ф. 4, оп. 1, спр. 643, арк. 6, Там само, арк. 4,

ф. 4, оп. 2, спр. 575, арк. 10

2. Харків був столицею Української РСР з 19 грудня 1919 р. по 24 червня 1934 р.

3. Кіладзе Симон. Невідомі сторінки дипломатії// Хроніка-2000. - К., 2002. - Вип. 43. - С.32.

4. ГДА СБУ, арк. 40-41.

5. Див.: Хміль І.С. З прапором крізь полум'я війни. - К, 1962. - С. 351.

6. Герасим Фомич Махарадзе (1881 - 1937) репресований, розстріляний.

7. Киладзе Симон. Неизвестные страницы дипломатии [Електронний ресурс]. Режим доступу :

http://gazeta.zn.ua/POLITICS/neizvestnye_stranitsy_diplomatii.html

8. Бежуашвілі Аміран. Консульство в Харкові// Хроніка-2000. - К.,2002. - Вип. 43-47. - С. 46

9. ГДА СБУ (УСБУ Харків), ф. 011153, арк. 1.