Історичне минуле

Конфесійна політика і Римсько-католицька церква в СРСР
Олександр Онищенко
23.11.2016, 12:42

УДК 94:54:96 (93)

SUMMARY

This publication aims to raise some interesting aspects of the history associated with the activities of the Roman Catholic Church in the Soviet Union. After the Bolshevik revolution, many Catholics who have relatives abroad, have fled. The remaining shared the sad fate of "German spies and saboteurs" and were executed by the NKVD punitive. The article focuses on the attempts of the Catholic clergy, who were taken to preserve the Catholic Church in the Soviet Union.

Keywords: The Catholic Church, Leopold Maria Brown, Metropolitan Andriy (Sheptytsky).

Діяльність будь-якої релігійної конфесії в СРСР зазнавала жорсткого контролю й опору з боку комуністичної влади. Не оминуло це й найвпливовішу та поширену у світі християнську релігійну організацію − Римсько-католицьку церкву (далі − РКЦ, Католицька церква).

В Україні вивчення історії та характер взаємин радянського уряду й Католицької церкви, на наш погляд, переживає фазу активного інтересу церковних істориків і совєтологів. Значна частина наукових публікацій і монографій безпосередньо стосується ліквідації та діяльності в підпіллі Української греко-католицької церкви. Не варто забувати, що Католицька церква діяла і в інших республіках Радянського Союзу. Цією публікацією автор має намір зробити свій внесок у вивчення складних сторінок історії життя католиків СРСР.

У Російській імперії була заборонена місія за навернення у католицизм (прозолетізм) серед переважаючого православного населення. Однак піддані імперії, вірні Римсько-католицькій церкві, які побажали залишитися католиками, могли вільно отримувати духовну настанову в католицьких храмах, яких було досить для задоволення духовних потреб російських католиків. Ситуація кардинально змінилася з приходом до влади більшовиків, які не визнавали жодної релігії та не мали наміру робити винятків для католиків.

Слід визнати, що значна частина католицького населення проживала на території, що ввійшла до складу Радянського Союзу лише з підписанням секретних протоколів пакту Молотова-Ріббентропа від 23 серпня 1939 року. Із приєднанням до СРСР на цих землях відбулися соціалістичні перетворення (націоналізація і конфіскація приватного та церковного майна), а чинний до того часу конкордат із Римом було в односторонньому порядку розірвано. Багато мешканців цих територій було депортовано на постійне місце проживання в Сибір.

Згідно із заміткою в газеті "Правда" від 5 вересня 1943 р. голова уряду тов. Сталін з розумінням поставився до потреб Російської церкви і заявив, що з боку уряду не буде перешкод її діяльності. Незабаром Російська православна церква − найбільша релігійна організація країни − спромоглася скликати собор єпископів для обрання патріарха, відкрити духовні навчальні заклади і навіть отримала дозвіл на видання власного журналу. Найголовніше, що значну частину священнослужителів, які потерпали в тюрмах і таборах, було звільнено.

Покращення відносин уряду СРСР та Російської церкви не мало стосунку до інших релігійних конфесій. Римсько-католицька церква була обмежена в елементарних юридичних правах майже весь радянський період. Найпоказовішим прикладом незаконного втручання держави в справи цієї церкви і порушення прав вірян є ліквідація Української греко-католицької церкви Львівським псевдособором 1946 року. Як відомо, УГКЦ вважає своїм духовним главою на землі римського понтифіка.

Ще більше відносини Ватикану та СРСР ускладнилися після публікації декрету Святого престолу про відлучення комуністів від Церкви 1949 р., наслідком чого стали нові утиски Римсько-католицької церкви в Союзі. У нових гоніннях проти католиків активну роль відігравала Московська патріархія, про що читаємо: "Не случайно в докладе Синоду Русской Православной церкви по поводу интронизации нового патриарха Алексия в феврале 1945 г. прозвучали нападки руководства православной церкви на Ватикан и папу Пия XII. Кроме того, журнал Московской патриархии опубликовал ряд статей, осуждающих католицизм и Святой престол. Римско-Католическая церковь, как и ранее, не могла открыто корреспондировать с папской курией и не имела единого руководства" [1, с. 312].

Ще до відкритої конфронтації радянська пропаганда дозволяла собі нападки на Святий престол за його підтримку загарбницької діяльності Гітлера та Муссоліні. Про це йдеться також у протоколах свідчень заарештованих католиків північного заходу Росії: "На вопрос председательствующего подсудимый Хомич суду ответил: "Я не был сторонником крестового похода, который объявил папа римский против СССР. Вообще я об этом походе, как о вооруженной крестовой интервенции против СССР, ничего не слышал и не могу понять, как мог папа объявить такой поход против СССР, не имея войск. В 1930 г., будучи в ссылке, я в журнале "Безбожник" прочитал буллу папы римского, который объявил крестовый поход молитв - призыв ко всем верующим мира молиться за то, чтобы в СССР была признана свобода церкви. И я признаюсь, что был за этот поход..." [2, с. 199]. Звичайно ж, у буллі Папи Римського не йдеться про збройну інтервенцію проти СРСР, що абсолютно очевидно. Папа виступав як глава християнської церкви, закликав вірян молитися про нерозповсюдження комунізму і про Росію. Зазначимо, що він і раніше закликав молитися про останню, наприклад, під час голоду в Поволжі.

Про порушення прав католиків і про тиск на духовенство свідчить священик-асумпціоніст Леопольд Марія Браун, який займав пост настоятеля католицького храму святого Людовіка Французького в Москві в період з 1936 по 1945 роки. Він мав дипломатичний імунітет, у 1934 р. приїхав із США до СРСР як капелан посольства Сполучених Штатів. Отець Браун залишався в Москві в найважчі місяці війни, навіть тоді, коли радянський уряд і дипломатичний корпус було евакуйовано в м. Куйбишев (Самара). Активна діяльність отця-асумпціоніста, а також його заяви про гоніння щодо релігії в СРСР були небажані як для радянського уряду, так і для США, Франції, оскільки його точка зору на політику Сталіна не збігалася з позицією цих країн. Політичний фактор став головною причиною відкликання Брауна з Москви в грудні 1945 року. Після повернення в США отець виступав з лекціями, публікував брошури з критикою політики СРСР [3, с. 743].

Дивною може здатися позиція радянської пропаганди, яка, називаючи себе атеїстичною, зневажає одні релігійні конфесії й підносить інші (що виступали на підтримку Червоної армії). "В противовес деятелям римско-католической и греко-католической церкви (Шептицкий) руководящие представители православной церкви в оккупированных областях гораздо успешней сотрудничали с немецкими войсками. Поэтому они боялись, что при возвращении советской власти они понесут тяжкие наказания. Эти скомпрометированные православные священники были самыми отъявленными врагами Советского Союза и своей пропагандой поддерживали немецкую администрацию. Это были самые решительные противники местоблюстителя патриаршего престола Сергия из-за поддержки им советской власти" [4, 176.].

Як це схоже на сучасну російську пропаганду, що намагається постати в очах українців захисницею "традиційної" Російської церкви московського патріархату.

Насправді, греко-католики були готові до співпраці з радянським урядом, однак намагалися обстояти права духовенства й вірян. Показовою є діяльність греко-католицьких черниць, що працювали в радянському госпіталі як сестри-милосердя. Митрополит Андрей (Шептицький), глава Української греко-католицької церкви, висловлювався лояльно на адресу радянського уряду через уповноваженого Ради у справах релігійних культів при РНК УРСР.

До часу горбачовської перебудови антикатолицька риторика змінилася лояльнішим ставленням до міжнародної діяльності Святого престолу. "Выступление Иоанна Павла II в ООН и ряд других фактов позволяют говорить о стремлении всемирной католической церкви активно присутствовать в международных отношениях. Причем это присутствие выходит далеко за рамки одних лишь призывов" [5, с. 46].

Важливо вказати, що Римсько-католицька церква діє як повноправний субʼєкт міжнародного права з підписанням Латеранської угоди 1929 року.

Історія діяльності Католицької церкви в СРСР доволі трагічна. Їй не вдалося уникнути страшних гонінь початку XX ст. в Росії, які забрали життя багатьох вірян, ченців, священиків, єпископів. Однак Церква мала призначення постати з попелу, відродитися на пострадянському просторі в усій величі, притаманній одній зі світових релігій. Зокрема було засновано католицькі єпархії на канонічній території Російської православної церкви, що спричинило певне погіршення відносин між РКЦ і РПЦ.

Список використаних джерел:

1. Лиценбергер О.А. Римско-католическая Церковь в России: история и правовое положение. − Саратов: Поволжская Академия государственной службы, 2001. − 384 с.

2. Шкаровский М.В. и др. Римско-Католическая Церковь на Северо-Западе России в 1917 - 1945 гг. − СПб.: Нестор, 1998. − 302 с.

3. Католическая энциклопедия. Том I. − М.: Издательство Франциканцев, 2002.

4. Эдуард Винтер. Политика Ватикана в отношении СССР. 1917 - 1968. Третья часть трилогии "Россия и папство". − М.: Издательство "Прогресс", 1977. − 203 с.

5. Шевцова Л.Ф. Социализм и католицизм. Взаимоотношения государства и католической церкви в социалистических странах. − М.: Издательство "Наука", 1982. − 112 с.

АНОТАЦІЯ

Публікація має завданням розглянути деякі аспекти історії, повʼязані з діяльністю Римсько-католицької церкви в Радянському Союзі, спробами духовенства зберегти свою Церкву в цій державі.

Ключові слова: Католицька церква, Леопольд Марія Браун, митрополит Андрей (Шептицький).

АННОТАЦИЯ

Публикация имеет целью поднять некоторые аспекты истории, связанные с деятельностью Римско-католической церкви в Советском Союзе, попытками духовенства сохранить свою церковь в этой стране.

Ключевые слова: Католическая церковь, Леопольд Мария Браун, митрополит Андрей (Шептицкий).