Досягнуті успіхи Європейського Союзу підтверджують життєдайність ідеї європейської інтеграції, доводять високий рівень утвореної інтеграційної системи впорядкування. Інтеграція по-європейськи дійсно є вінцем попереднього політичного, економічного та соціального розвитку Західної Європи.

Міжнародні організації

«Колумбійський консенсус»
Олексій Полтораков, Олег Чабала
22.12.2016, 11:42

УДК 94:327.57

Summary

The article is determine the main ideas of "Colombian consensus" considering both internal and external aspects and impacts. It focused through the scope of Ukrainian dimension, Minsk process and dispute settlement. At the same time, the following tasks: finding the specifics of peacemaking processes; setting to the place and prospects of Ukraine; identify differences Colombian situation of Ukrainian realities; comparing and modeling a basis for respective variants of future development the process of implementations of Minsk agreements.

Key words: Colombia, peace process, Ukraine, Colombia consensus, international context.

Хвилина примирення варта більше нерозлучної дружби.

Габріель Гарсія Маркес,
колумбійський письменник (1927-2014)

У Колумбії останнім часом відбувається процес замирення з метою остаточного вирішення внутрішньодержавного конфлікту, що триває понад півстоліття. Однак навіть те, що уряд цієї країни та повстанці з організації FARC-EP (Революційні збройні сили Колумбії - Армія народу) нещодавно уклали мирну угоду - документ обсягом в 297 сторінок!, - ще не свідчить про повноцінне врегулювання ситуації.

Суттєвим наслідком для Колумбії є той факт, що громадянський конфлікт, який триває з 1964 р., спричинив до загибелі не менше 200-250 тисяч чоловік. До цього варто долучити й майже 10-мільйонну "армію" біженців. Демографічні втрати та гуманітарні проблеми в країні з майже 49-мільйонним населенням є більш ніж переконливим фактом для пошуку компромісу та повноцінного вирішення конфлікту задля процвітання держави. Незважаючи на значні зусилля, спрямовані на імплементацію "Колумбійського консенсусу", цей процес не можна вважати безпроблемним. На заваді стали різноманітні внутрішні чинники, серед яких можна особливо виокремити пережитки минулого та наслідки багаторічних ідеологічних конфліктів.

Легітимізувати політичні домовленості був покликаний загальнонаціональний референдум, проведений 2 жовтня, що мав наділити президента правом вносити до парламенту законопроекти, пов'язані із мирною угодою. Однак на волевиявленні, в якому взяло учать лише 38% громадян, із незначною перевагою (0,5%) перемогли противники "мирної угоди" з партизанами. І це незважаючи на те, що, як свідчать дані Національного центру історичної пам'яті Колумбії, в 1958-2013 рр. загинуло близько 220 тис. осіб, більшість яких становило цивільне населення (майже 177,5 тис. осіб), а близько п'яти мільйонів колумбійців змушені були покинути свої оселі лише в 1985-2012 рр.

Присудження Нобелівської премії миру президентові Колумбії Хуану Мануелю Сантосу - колишньому міністру оборони, який вважався прихильником "жорсткої" позиції/лінії, "консервативним неолібералом", - навряд чи суттєво вплине на ситуацію в країні. Натомість існує ймовірність того, що ця обставина може тільки уповільнити та/або заморозити відповідний процес.

Примітно, що одним із найімовірніших кандидатів у лауреати був також лідер угруповання "Революційні збройні сили Колумбії - Армія народу" Родріго Лондоньо Ечеверрі (він же "Тимолеон Хіменес" або "Команданте Тимошенко", який взяв такий псевдонім на честь українського радянського маршала Семена Тимошенко). Адже саме він разом із президентом Сантосом підписав угоду про завершення збройного конфлікту і перехід до політичного постконфронтаційного дискурсу.

Той факт, що Р.Л. Ечеверрі не отримав премію, свідчить, що очолювана ним військово-політична сила поки не розглядається міжнародним співтовариством в якості повноцінного державно-політичного актора. Відповідно, її легітимізація і міжнародно-правове визнання поки розглядається в якості суттєвого виклику (загрози) нормам та принципам світоустрою. Тим самим, FARC не стала аналогом Організації визволення Палестини. Цього раз не була використана схема присудження Нобелівської премії миру учасникам мирного конфлікту з обох сторін (до прикладу, в 1994 році цю премію присудили ізраїльським та палестинському учасникам мирного процесу: Ш. Пересу та І. Рабіну - з одного боку, а з іншого - Я. Арафату, беззмінному лідеру Організації об'єднання Палестини, яка, до того ж, вважалася до 1988 р. терористичною).

Важливо взяти до уваги, що ідеологічний базис колумбійського повстанства FARC-EP заснований на парадигмі марксистсько-ленінського комунізму з місцевим, "боліваріанським", відтінком [1]. Однак серйозні міжнародні організації звинувачують колумбійських повстанців у тому, що вони існують за рахунок викрадення людей (викуп за визволення) і поставок кокаїну до США та інших держав. Не випадково, після подій 11 вересня 2001 р, США долучили FARC до числа "терористичних" організацій; Євросоюз пізніше прийняв аналогічне рішення.

Проблематику "Колумбійського консенсусу" в цілому слід розглядати в трьох ключових контекстах, що перетинаються і частково переплітаються між собою - національному (колумбійському), регіональному (латиноамериканському) і глобальному (загальносвітовому).

Національний контекст визначається, перш за все, вкрай нестабільним та складним станом речей, доповнюваним інституційно заплутаною розстановкою ключових сил. Ситуацію ще більш ускладнюють тою чи іншою мірою внутрішні учасники паралельно з акторами регіонального та позарегіонального (від наркокартелів до супердержав) штибу.

Суттєвий вплив на мирний процес, зокрема, має проблема вичерпання спроможностей та ресурсів - людських і морально-психологічних. Так, на-приклад за експертними оцінками, нині в лавах FARC-EP перебуває не більш ніж 8 тисяч "бійців", тоді як в період загострення конфлікту її чисельність сягала 20 тисяч.

Вагоме значення мають і соціально-гуманітарні чинники, які спонукають сторони конфлікту до демілітаризованого діалогу, а також пошуку політичного компромісу. До того ж кістяком партизанських сил виступають представники сільського населення, які вже стомилися від протистояння.

Врегулювання конфлікту ускладнено тим, що у конфлікті беруть участь не менш як три ключові сторони - урядова армія, правоекстремістські угруповання ("парамілітаріос") і ліві революційні угруповання.

Основу парамілітарос складають Об'єднані сили самооборони Колумбії (ісп.: Autodefensas Unidas de Colombia, AUC), які хоч і були розпущені, але остаточно не припинили свого існування.

Ліворадикали представлені не тільки Революційними збройними силами Колумбії - Армія народу (ісп.: Fuerzas Armadas Revolucionarias de Colombia - Ejército del Pueblo, FARC-EP), але і Армією національного визволення (ісп.: Ejército de Liberación Nacional, ELN).

Регіональний вимір проблематики пов'язаний, перш за все, з інтересами США. Однак мова не йде виключно про американсько-колумбійські відносини в загальному латиноамериканському контексті. Варто зважати й на існування, хоча й латентних, але значущих проблем на двосторонньому та багатосторонньому рівні, до яких долучені проблеми не тільки самої Колумбії, а й її сусідів - від Панами до Венесуели.

Додатково регіональний вимір проблеми посилюють непрості історико-політичні відносини Колумбії з такими країнами як Венесуела та Еквадор (до 1830 р Колумбія разом із Венесуелою та Еквадором входили до складу Федерації Велика Колумбія.) Ці країни-сусіди в той чи інший спосіб надавали допомогу ліворадикальних збройним формуванням Колумбії, в т.ч. у їх протистоянні із центральною владою. Йдеться, перш за все, про розміщення партизанських таборів на венесуельській та еквадорській прикордонних територіях тощо [2]. Влада Колумбії неодноразово звинувачувала ці держави у підтримці ліворадикалів, до того ж сторони знаходилися практично на межі війни, в тому числі через акції колумбійських військових формувань поза межами державних кордонів цієї країни.

За даними американської іспаномовної газети el Nuevo Herald (27.08.2015), останній колумбійсько-венесуельський конфлікт 2015 р. виник внаслідок підписання президентом Колумбії Х.-М. Сантосом наказу про екстрадицію до США двох членів картеля Лос-Солес, що діє в прикордонних районах Колумбії та Венесуели, які могли б дати свідчення про зв'язок між високопоставленими венесуельськими чиновниками і наркобізнесом.

Так чи інакше, пролобійоване США присудження премії проамериканському діячеві не тільки підсилює політичні позиції США в Колумбії, а й додатково "збагачує" імідж Б. Обами як миротворця.

Додатковим фактором, що заплутує ситуацію, можна вважати проблему транснаціонального наркотрафіку і пов'язаної з нею організованою злочинністю. За роки конфлікту такі суб'єкти колумбійської реальності як наркокартелі і повстанці вступили в симбіоз [3]. Так, наприклад, на 7-й партизанській конференції (1982 г.) FARC-EP було прийнято рішення про стягнення "революційних податків" з великих виробників кокаїну [4]. Після цього уряд Колумбії став називати їх "наркопартизанами".

Суттєве значення має слабкість колумбійської держави у віддалених провінціях, що впливає на паралельне існування в Колумбії економіки держави та економіки повстанців. Грані між легальною і тіньовою економікою стираються. В тому чи іншому вигляді в певних місцевостях діє т.з. "партизанський капіталізм" (Guerrilla Capitalism) [5]. Цим успішно користуються повстанці, замінюючи владу державних адміністрацій своєю владою. Тим самим партизани здійснюють, хоч і обмежені, державницькі функції (збираючи податки тощо).

Значущим для загальної ситуації врегулювання конфлікту є т.зв. "лівий поворот" [6,7] - загальне зростання лівацьких, лівих і лівоцентристських настроїв у всій Латинській Америці. Ця обставина може змінити баланс сил між "лівими" і "правими" в Колумбії, тим самим підштовхуючи президента в ім'я загального компромісу до певних поступок (амністія і т.п.), що, як свідчать результати референдуму, суспільством сприймаються вкрай неоднозначно.

Окреме значення має глобальний контекст проблеми, пов'язаний з феноменом т.зв. "приватизації насильства", що виявляється, з одного боку, у втраті державою як такого "права на насильство" через пов'язаних з цим жертв і похідних проблем довіри до влади, а з іншого - все активнішого використання нових форм насильства недержавними акторами.

Уроки для України (замість висновків)

Відмінність колумбійської ситуації від українських реалій полягає, перш за все, в тому, що повстанці в Колумбії не виступали за відділення або зміну територіального устрою цієї держави. Учасники повстанських груп від початку гуртувались за ідеологічною ознакою, представляли різні регіони. Діяльність повстанців була зосереджена в сільській місцевості, а ареал розповсюдження конфлікту охоплював значну частину Колумбії. Хоча відповідне твердження не заперечує їх локалізацію у гірських та лісистих територіях.

У той же час існує й низка спільних рис і деяка схожість відповідних процесів в Колумбії та Україні.

У Колумбії, як і в Україні, населення не дуже підтримує такий мирний процес, внаслідок якого амністуються і легалізуються колишні бойовики, які свого часу тероризували місцеве населення. Саме ця обставина фактично розділила населення на два фронти, про що свідчать неоднозначні підсумки колумбійського референдуму.

Соціальне невдоволення відповідними процесами може вилитися в обопільне посилення як ліво-, так і праворадикальних рухів. Поки що занадто важко прогнозувати, у що може вилитися спровокований конфлікт.

В Україні, як і в Колумбії, відбуваються спроби інкорпорації учасників бандформувань в органи влади на контрольованих ними територіях через механізми виборів.

Для України можна вважати ризикованою ситуацію "приватизації насильства", в якості зовнішнього контексту "гібридної війни" і легітимізацію більш ніж "сумнівних" формувань (ЛНР / ДНР) та учасників незаконних формувань з подальшим їх входженням в українську владу як на регіональному, так і на загальноукраїнському рівні.

Список використаних джерел:

1. Кусакина М.В. Концепция боливаризма в современной политической мысли Латинской Америки (1980-е гг. - нач. XXI века). Дисс. к. полит, наук. - М., 2008.

2. Петрыкина Д.В. "Горячая точка" Андского региона: Колумбия и Венесуэла в начале ХХІ столетия // Изв. Сарат. ун-та. Сер. История. Международные отношения. - 2014. - №1.

3. Suarez A.R. Parasites and Predators: Guerrillas and the Insurrection Economy of Colombia // Journal of International Affairs. - Spring 2000. - Vol. 53, # 2.

4. Cook T.R. The Financial Arm of the FARC: A Threat Finance Perspective.// Journal of Strategic Security. - 2011. - Vol. 4, #. 1.

5. Cash A. Guerrilla Capitalism: How to Practice Free Enterprise in an Unfree Economy. - Port Townsend: Loompanics Unlimited, 1984

6. Белоглазов А.В., Масленников А.В. Феномен "Левого поворота" в странах Латинской Америки в 1998-2012 годах // Вестник Чувашского гос. ун-та. - 2013. - №1.

7. Сударев В.П. "Левый поворот" в Латинской Америке: причины, содержание, последствия. - М., 2007.

АНОТАЦІЯ

У статті досліджено специфіку сучасного "Колумбійського консенсусу", враховуючи як внутрішні, так і зовнішні аспекти та впливи. Визначено його особливі риси в контексті і враховуючи паралелі з Мінським процесом та імплементацією домовленостей, пов'язаних з ним. Виокремлено наслідки та перспективи замирення, виборів та амністування колишніх бойовиків тощо.

Ключові слова: Колумбійський консенсус, Колумбія, Україна, мирний процес, міжнародний контекст.

АННОТАЦИЯ

В статье исследована специфика современного "Колумбийского консенсуса", учитывая как внутренние, так и внешние аспекты и воздействия. Определены его особые черты в контексте и учитывая параллели с Минским процессом и имплементацией связанных с ним договоренностей. Выделены последствия и перспективы примирения, выборов и амнистирования бывших боевиков и тому подобное.

Ключевые слова: Колумбийский консенсус, Колумбия, Украина, мирный процесс, международный контекст

<xml> </xml><object classid="clsid:38481807-CA0E-42D2-BF39-B33AF135CC4D" id="ieooui"></object>